Мова і суспільство

31. Енциклопедичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі відомості про столицю України. Є загальні енциклопедичні словники, в яких даються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці, медицині, літературі тощо. Крім енциклопедичних словників, є енциклопедичні та інші довідники, бібліографічні показчики тощо, які допомагають орієнтуватися в інформації з різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях. 32. Лінгвіністичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності У лінгвіністичних, або філологічних словниках предетом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвіністичні словники бувають різних типів. 16) Тлумачні словники, в яких дається поснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові. В цих словниках фіксуються лексичні норми укр. літературної мови. Вони є найважливішими серед одномовних словників. 17) Перекладні словники, в яких подається переклад слів з 1-єї мови на іншу. Вони є найпопулярнішими серед різних типів словників. Перекладні словники бувають двомовні, чотиримовні та ін. 18) Термінологічні, або номенклатурні словники, в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні. 19) Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова. 20) Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правльні граматичні форми вміщених у ньому слів. 21) Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос. 22) Словники іншомовних слів, які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов. 23) Історичні словники, в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше. 24) Синонімічні словнки, в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови. 25) Діалектологічні словники, в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території, незалежно від того, поширена вона в літературній мові чи ні. 26) Фразеологічні словники,в яких дається поснення значеньфразеологічних зворотів (тлумачні фразеологічні словники) або подається їх переклад з 1-єї мови на ін. чи вказується відповідник в ін. мові. 27) Частотні словники, в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення. 28) Словники власних імен,в яких фіксуються вживані в даній мові власні мена. 29) Обернені, або зворотні словники, в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотньому порядку літер: не з початку слова, а з кінця, тобто за “оберненим алфавітом”. 30) Топонімічні словники, в яких описуються назви географічних об”єктів (топоніміка – це розділ мовознавства, що вивчає географічні назви). 31) Словники мови окремих письменників, в яких подаються й пояснюються всі вживані в творах того чи іншого письменника слова. 33. Особливості української орфоепії Орфоепія (від гр. оrthos — правильний і ероs — мова) — розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної літерагурної вимови. Унормована вимова необхідна для того, щоб мова могла нормально і ефективно функціонувати як найважливіший засіб комунікації, оскільки розбіжність у вимові ускладнює спілкування, уповільнює розуміння висловленої думки. Орфоепія – це невід’ємна складова частина культури української мови, однією з основних вимог якої є те, що мовлення має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і наголошування слів. Отже, норми правильної літературної вимови обов’язкові для всіх, хто користується українською літературною мовою в її усній формі. Орфоепія має практичне значення, оскільки вивчення правил літературної вимови не тільки забезпечує високу культуру мовлення, а й сприяє подоланню вимовних помилок. Ці помилки можугь бути зумовлені незнанням правил української літературної вимови або впливом діалектного оточення чи правописних норм. Норми сучасної української літературної вимови сформувалися на основі вимовних норм середньонаддніпрянських діалектів, які охоплюють територію середньої Наддніпрянщини, Київщини, Полтавщини, де проживали зачинатель нової української літературної мови І. П. Котляревський та її основоположник Т. Г. Шевченко. Норми української літературної вимови охоплюють вимову голосних, приголосних і слів іншомовного походження. 34. Українська орфографія. Принципи українського правопису Орфографія (від гр. оrthos — правильний і grapho — пишу) — це система загальноприйнятих правил про способи передачі мови на письмі. Орфографія, як і орфоепія, має велике значення в спілкуванні людей. Вона визначає письмові норми української літературної мови, єдині і обов’язкові для всіх, хто цією мовою користується. Єдина орфографія полегшує спілкування, сприяє піднесенню мовленнєвої культури мовців. Українська орфографія формувалася протягом кількох століть. В основу її покладені такі принципи: 1) фонетичний, за яким слова пишуться так, як вимовляються: небо, хазяїн, поле, риба. 2) морфологічний, згідно з яким слова пишуться за певними правилами незалежно від їх звучання: весна, боротьба, косьба, прекрасний; 3) історичний, або традиційний, за яким слова пишуться так, як писалися раніше, тобто передаються на письмі за традицією. Так, за традицігю в українській мові вживаються букви я, ю, є, ї, щ та буква м’який знак (ь), яка звука не позначає, буква н в таких словах, як лимон, кишеня та буква е у словах леміш, левада. Традиційним є також подвоєння приголосних у власних іншомовних назвах: Калькутта, Руссо. 4) смисловий, або семантико-диференціюючий принцип, за яким написання слів залежить від їхнього значення. За цим принципом вживаються велика і мала букви, пор.: Лев — ім’я і лев — тварина, Орел — місто і орел — птах; пишуться слова разом, окремо і через дефіс: вгору — прислівник, і в гору — іменник з прийменником, якби — сполучник і як би — прислівник і частка і т. п. 35. Вживання великої літери З великої літери згідно з нормами сучасного українського правопису пишуться: 1. Перше слово, з якого починається текст, перше слово після крапки, кількох крапок, знака питання і знака оклику, а також після двокрапки, якщо далі йде пряма мова. 2. Власні імена, прізвища, по батькові, псевдоніми, прізвиська людей, клички тварин, назви дійових осіб у казках, байках, індиві¬дуальні міфологічні назви: Леся Українка. 3. Географічні й топографічні власні назви 4. Назви вулиць, бульварів, проспектів, шляхів (залізничних, морських тощо), каналів, течій, майданів, площ, парків пишуться з великої літери, а їх ролові позначення — з малої. 5. Усі слова, крім родових позначень, у назвах груп або союзів та міжнародних організацій: Організація Об’єднаних Націй, Європейське Економічне Товариство, Рада Безпеки. 6. Назви держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць: Україна, Сполучені Штати Америки. 7. Перше слово в назвах автономних областей, округів, країв, областей, районів, сільрад, колгоспів: Шевченківський район, Київська область. 8. Перше слово умовної назви підприємства, установи, навчаль¬ного закладу тощо: Київський державний економічний університет. 9. Назви художніх, музичних та інших творів, наукових праць, газет, журналів, історичних пам’яток тощо, які беруться в лапки: повість “Борислав сміється”. 10. Умовні назви будинків відпочинку, санаторіїв, готелів, пансіонатів, а також назви літаків, автомобілів, тракторів, які беруться в лапки: санаторій “Україна”, будинок відпочинку “Літо” 11. Перше слово власних академій, науково-дослідних установ, музеїв, театрів, парків культури та відпочинку тощо: Академія наук, Кінотеатр їм. О. Довженка. 12. Перше слово складених назв: Київський будинок мод, Рівненсь¬кий палац одруження. 13. Назви пам’яток архітектури, храмів, замків, історичних подій, повстань, народно-визвольних рухів, знаменних дат тощо: Золоті ворота, Новий рік, День учителя, але: День Перемоги. 14. Усі слова, крім службових і родових, у назвах орденів, відзнак, що складаються з кількох слів: орден “Знак Пошани”, орден. Трудової Слави. 15. Усі слова, крім родового імені, у складних назвах іноземних телеграфних агентств: агентство Франс Пресе, агентство Пренса Латіна. 16. Перше слово в назвах іноземних фірм, компаній, банків і т. ін., що беруться в лапки: фірма “Діор”, фірма “Дженерал моторе”. 17. Присвійні прикметники, утворені від власних назв: Шевчен¬кові твори, Гринченків словник. 18. Прикметники, утворені від власних іменників, якщо вони входять до складу назв, що за змістом дорівнюють словосполученням “імені когось”, “пам’яті когось”: Нобелівська премія, Шевченківська премія. 19. Назви найвищих державних посад України та міжнародних посад: Генеральний секретар ООН, Президент України, а також найвищих державних посад інших країн (під час візитів до України тощо). 20. Абревіатури, утворені від власних назв: Донбас, Кузбас. 21. Назви, утворені з ініціальних букв загальних і власних імен: ХТЗ, ТЕЦ. 36. Правопис слів іншомовного походження У сучасній українській мові написання слів іншомовного походження визначається такими правилами: Звук л на письмі передається твердо і пом’якшено (залежно від того, як узвичаєно вимовляти дані слова в сучасній українській мові). Наприклад: твердий л передаємо у словах: аероплан, бал, план, новела, баланс; пом’якшений л передаємо у словах: асфальт, табель, автомобіль, та інші. Після л в іншомовних словах пишеться завжди е, а не є: пленум, легенда, лекція та ін. У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: акумуляція, сума, маса, каса. Але в деяких загальних іншомовних словах подвоєня зберігається: тонна, манна, ванна, брутто, нетто. Це ж стосується і слів із префіксами: ап-, ім-, ір-, контр-, сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний. Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Уеллс, Шіллер. У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо Міссурі), руссист (Руссо) і т. д. На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і, а не й: індустрія, історія, тріумф, матері, Індія та ін. В основах іншомовних слів сполучення голосних іа, іу, іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус. А сполучення іе змінюється на іє: дієта, гігієна, клії та ін. Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж, Рим. Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні та ін. Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, н в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, економіка, кіно та ін. Після приголосних л, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш в загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и: директор, тираж, позиція, система та ін. В основах іншомовних слів після голосних пишеть ї: Енеїда, героїчний, архаїчний, егоїзм та ін. Після апострофа, ь, й, е, і пишеться є, а не е: кар’єра, портьєра, гігієна, реєстрація та ін. У словах іншомовного походження після м’яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: мільйон, досьє, фельєтон, кольє. 37. Графічні скорочення, їх використання у міжнародній правовій та економічній практиці Графічні скорочення вимовляються повністю і скоро-чуються лише на письмі. Графічні скорочення (крім стан¬дартних скорочень значень метричних мір: м — метр, мм — міліметр, см — сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення. Зберігається написання великих та ма¬лих літер, дефісів, наприклад: півн.-сх. (північно-східннй), Півн.-Крим. канал (Північно-Кримський канал). Не скорочуються слова на голосну, якщо вона не по-чаткова в слові, і на ь. Наприклад: український може бу-ти скорочене укр., україн., українськ. При збігу двох однакових приголосних скорочення робимо після першого приголосного: змін, робота; відмін. навчання. За збігом двох і більше різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного: мід., мідн. (мідний); висот., висотн, (висотний). До найпоширеніших загальноприйнятих скорочень належать такі: акад. — академік у.о. – умовних одиниць вид. —видання грн. – гривня гр. —громадянин ст. – стаття див. — дивись л п. – пункт доц. – доцент ім. – імені і т.д. –і так далі і т.ін. –і таке інше напр. – наприклад н. е. – нашої ери до н. е. – до нашої ери 38. Правопис складних слів Складні слова мають два й більше коренів. Вони утворюються або без сполучного звука (педуніверситет, три-ічний), або за допомогою сполучних звуків [о], [е], які на нсьмі передаються буквами о, е, (є). Сполучний голосний [о] виступає у складних словах, коли основа першого слова закінчується на твердий приголосний: лісовоз, вертоліт (але очевидно, овочесховище). Якщо прикметникова основа закінчується на м’який приголосний, то перед о пишеться м’який знак: давньоруський, ранньостиглий. Коли першою частиною слова є іменник, основа якого закінчується на м’який приголосний, то виступає сполучний голосний [е]: місяцехід, землеволодіння. У словах вищезгаданий, нижчепідписаний, нижчезазначений, вищеподаний, вищепоказаний і т. ін. першою частиною є вищий ступінь порівняння прислівника, тому е в ньому виступає суфіксом і не виконує функції сполучного голосного. Коли першою частиною складного слова є іменник, основа якого закінчується на подвоєний м’який приголосний або [й], то сполучною літерою виступає є: змієлов, боєздатність, життєдайний. Складні слова пишуться або разом, або через дефіс. Разом пишуться: 1) складні слова, утворені за допомогою сполучних голосних о, е (є): клиноподібний, сонцепоклонник, краєзнавство; 2) складноскорочені слова і похідні від них: завгосп, автомеханічний; 3) складні слова, першою частиною яких є кількісний числівник: шестигранник, п’ятикілометровий. Через дефіс пишуться: 1) словосполуки, що становлять повторення одного й того ж слова для підсилення його основного значення: скакав-скакав, рубав-рубав, високо-високо, давним-давно; 2) синонімічні словосполуки: тишком-нишком, часто-густо; 3) слова, що передають одне поняття: хліб-сіль (їжа), батько-мати (батьки). Два іменники або займенники, один з яких у формі називного відмінка, а другий — у формі орудного, пишуться окремо: кінець кінцем, раз за разом; 4) словосполуки, що означають приблизність: рік-два, день-два; 5) буквені та часткові скорочення слів незалежно віл повного їхнього написання (разом чи через дефіс): с.-г. (сільськогосподарський), с.-д. (соціал-демократ). Буквені скорочення, утворенії від словосполучень, пишуться окремо: с.-г. (сільське господарство). Правопис складних іменників Складні іменники пишуться разом або через дефіс. Разом пишуться складні іменники: 1) утворені поєднанням двох і більше іменникових основ, одна з яких дієслівного походження: золотовидобування, землеволодіння; 2) утворені поєднанням іменникових основ: Ужгород, законопроект; 3) утворені поєднанням прикметникової та іменникової основ: важкоатлет, білоручка; 4) поєднанням дієслова у другій особі однини наказового способу з іменником: горицвіт, котигорошко; 5) утворені поєднанням кількісного числівника й іменника: століття, трикутник; 6) утворені поєднанням частин пів-, напів-, полу-, спів- з іменником: піввідра, напівголоса, полумисок, співрозмовник; 7) утворені з трьох і більше іменникових основ: авіагеостанція, гідроенергоресурси; Через дефіс пишуться складні слова: 1) утворені з двох іменникових основ без сполучної букви. Вони означають: а) близькі за змістом поняття: мечі-шаблі, південь-північ; б) назви людей за родом занять, посадою, званням: педагог-дослідник, секретар-друкарка; в) фольклорні персонажі: Івасик-Телесик, Лисичка-сестричка, г) державні посади, військові звання: генерал-лейтенант; д) складні одиниці виміру: кіловат-година, 2) Назви людей з першою частиною віце-, екс-, лейб-, унтер-, штаб-(-с-): віце-консул, екс-чемпіон, лейб-гусар, унтер-офіцер; штаб-офіцер. 3) Іменники з частиною пів- (у значенні половина) перед власною назвою: пів-Африки, пів-Києва. 4) Іншомовні назви міжнародного позначення проміж них частин світу, назв вітрів: норд-вест, норд-ост. 5) Сполуки, що означають переважно назви рослин: рута-м’ята, сон-трава. 6) Скорочення, що складаються з початку і кінця слова: ф-ка, ін-тут. 7) Через дефіс пишуться також прикладки: дівчина-калина, технік-стажер. Правопис складних прикметників Складні прикметники пишуться разом і через дефіс. Разом пишуться прикметники: 1) утворені від складних іменників: радіотехнічний (радіотехніка), електрофізичний (електрофізика), 2) утворені від підрядних словосполучень: а) прикметника та іменника: червонозоряний, східнослов’янський; б) іменника та дієслова: металоплавильний природоохоронний, 3) в яких першим компонентом виступає прислівник: швидкостиглий, малозабезпечений. Прислівники, утворені від відносних прикметників, як правило, зберігають на собі логічний наголос і з наступним прикметником пишуться окремо: суспільно корисний, вічно юний. Через дефіс пишуться складні прикметники: 1) утворені від складних іменників, що пишуться чере дефіс: дизель-моторний (дизель-мотор); 2) утворені з двох і більше прикметникових основ, що виражають рівноправні поняття: історико-філологічний, фізико-технічний. Складні прикметники військовозобов’язаний і військо¬вополонений пишуться разом; 3) утворені з двох чи більше основ, які означають якість додатковим відтінком: кисло-солодкий. Через дефіс також пишуться складні прикметники, що означають поєднання кількох кольорів в одному предметі: червоно-зелено-синій Правопис складних прислівників Складні прислівники пишуться разом і через дефіс, а прислівникові сполучення — окремо. Разом пишуться прислівники: а) утворені сполученням прийменників і повнозначних частин мови: назавжди, (на завжди), дочиста (до чиста); б) утворені поєднанням двох повнозначних слів: водносталь, стрімголов. Через дефіс пишуться прислівники: а) утворені від прикметників та займенників за допомогою прийменника по- і закінчуються на -му, -ки: по-анг-ійському і по-англійськи, б) утворені від прикметників числівникового поход-ження та прийменника по: по-перше, по-друге; в) утворені повторенням одних і тих же або різних ос¬нов: тяжко-важко, любо-мило; г) утворені від займенникових основ та часток -то, будь-, небудь-, де-, казна-, хтозна-: колись-то, будь-де,хтозна-коли. Більшість прислівників в українській мові утворилася на основі сполучень прийменників та повнозначних частин мови. Внаслідок чого виникла часткова чи повна омонімія в перше – вперше, по українському – по-українському. Деякі з них відрізняються наголосом: здалека – з далека. Іноді треба розрізняти прислівники й однозвучні з ними інші частини мови за синтаксичними зв’язками, тобто в контексті. Наприклад втрьох — в (у) трьох вікнах світилося. В українській мові є значна кількість сполучень іменників з прийменниками, які ще повністю не перейшли в прислівники. Вони називаються прислівниковими сполученнями і пишуться окремо. Найчастіше вживані з них такі: без кінця, без краю, в ногу (крокувати), до краю, за кордоном, на самоті. Правопис складних службових слів і вигуків Складні службові слова пишуться разом і через дефіс. Разом пишуться: 1) прийменники, утворені з двох і більше первинних чи похідних прийменників, крім тих, що починаються на з-, із-: понад, напроти; 2) складні сполучники, утворені переважно поєднанням повнозначних слів з частками: адже, отже, тож тощо; 3) частки ані, нехай, аж, якраз; 4) вигуки: добридень, добривечір, спасибі, ага, ого, еге. Через дефіс пишуться: 1) складні прийменники з початковим з-, із-; з-за, із-за, з-перед, з-під, з-понад, з-поміж, з-попід, з-проміж, з-поза; 2) сполучники тому-то, якби-то, як-от, тим-то, тільки-але щойно; 3) частки бо, но, то, от, таки, коли вони підсилюють значення окремого слова: іди-бо, давай-но, поклич-но, тільки-но; 4) частки будь-, -небудь, казна-, хтозна- у складі зай¬енників і прислівників: будь-хто, будь-чий; 5) вигуки, коли вони повторюються, та звуконаслідувальні слова: О-хо-хо, ціп-ціп-ціп, тра-та-та-та! Якщо службові слова не виконують словотворчої функції, то вони з повнозначними частинами мови пипіуться окремо: зробили б; хто ж піде. Частки аби-, ані-, де-, що-, як- пишуться зі словами разом, бо вони виконують словотворчу функцію префіксів: абияк, дехто, щоразу (але окремо пи¬шуться дарма що, хіба що, тільки що, що ж до, так що, тому що та ін.). Частки не і ні, коли вони виступають у функції префік¬сів, теж пишуться разом: неправда, ніколи, ніщо. Правопис складнжх географічних назв і прізвищ У мові є багато географічних назв, які являють собою складні слова. Вони пишуться разом і через дефіс. Разом пишуться географічні назви: 1) першою частиною яких є прикметник: Новосілки, Суходоли; 2) першою частиною яких є числівник: Семигори, Трилісиці. 3) першою або другою частиною яких є дієслово: Звенигородка, Богуслав; 4) з обома іменниковими частками: Раймісто, Уст й луг; 5) з обома іменниковими основами, другою з яких є -град, -город, -піль, -поль, -ціле, -абад: Павлоград, Тернопіль, Бориспіль. Через дефіс пишуться складні географічні назви: 1) утворені з двох повних іменникових основ без сполучної літери: Пуща-Водиця, Австро-Угорщина; 2) утворені від поєднання двох особових імен або імені й прізвища чи прізвиська: Івано-Франківськ. 3) утворені з двох прикметникових основ: Західно-Сибірська рівнина. 4)сполучення іменника і прикметника, який стоїть після нього (постпозитивне означення); Рава-Руська, Новгород-Сіверський; 5) утворені поєднанням повнозначних іншомовнн слів: Нью-Йорк, Лас-Вегас. 6) словосполучення, до складу яких входять службові слова: Ростов-на-Дону. Географічні назви нерідко являють собою словосполучення, які пишуться окремо: 1) сполучення іменника з препозитивним узгоджувальним прикметником: Західна Європа, Далекий Схід; 2) сполучення іменника з препозитивним чи постпозитивним від прикмети й новим числівником: Третя Рота, Теремки Перші; 3) сполучення імені та прізвища, імені й по батькові: Івана Франка, станція Тараса Шевченка; 4) складні офіційні прізвища, псевдоніми: і прізвиська: Карпенко-Карий, Драй-Хмара. 39. Правопис українських префіксів і суфіксів Перед літерами к, п, т, ф, х префікс з- переходить у с-: скласти, створити; у префіксах роз-, без- завжди пишеться з, бо кінце¬віш звук дзвінкий приголосний: безкрилий, безтакт¬ний; дуже важлимо вміти розрізняти префікси при-, пре-, прі-: а) префікс при- вживається здебільшого в дієсловах із значенням наближення, приєднання: прибув, прибіг; б) префікс пре- пишеться в словах на означення збільшення або зменшення якості чи ознаки: прегарний, предобрий, премилий, пребідний; префікс пре- можна замінити словом дуже: премуд¬рий — дуже мудрий; превисокий — дуже високий; в) префікс прі- вживається лише в кількох словах: прізвище, прізвисько, прірва. Префікси пред-, перед-, пере- пишуться завжди че¬рез е: пред’явити, представник, передмова, передбачен¬ня; префікси від-, під-, між- пишуться завжди через і: відзначити, підкинути, міжпланетний. префікс ви- пишеться через и: при дієсловах, які вказують на напрям дії зсередини: вибути, виділити; а також коли цей пре¬фікс надає дієслову значення завершеності означуваної ним дії: вичитати, вивчити. ПРАВОПИС СУФІКСІВ ІМЕННИКІВ Іменникам властиві такі суфікси: 1) -Ик, -ник, -івник, -чик, -щик, у них завжди пишеться буква и: вузлик, братик, коник. 2) Суфікс -ив(о), що вживається для вираження збірних понять, які означають матеріал або продукт праці, пишеться тільки з бук¬вою и: вариво, добриво, куриво; але: марево (не матеріал і не продукт праці); 3) -альник, -ильннк. -ільннк та ін., в них після л перед н пишеться ь: постачальник, уболівальник ін.; 4) -аль, -ень, -ець, -ість, -тель, в яких кінцевий приголосний м’який: скрипаль, коваль, в’язень; 5) -инн(я), -інн(я), -анн(я), -янн(я), -енн(я), які пишуться завжди з двома н: гарбузиння, каміння, звернення тощо; 6) -ен(я), -єн(я) пишуться з одним н і вживаються в іменниках середнього роду, що означають живі істоти: вовченя, гусеня; 7) -ечок, -єчок, -ечк(а), -ечк(а) — суфікси зменшено-пестливих слів, які пишуться тільки з е: вершечок, мішечок та ін.; 8) -ичок, -ичк(а), які вживаються тільки в словах, що походять від слів із суфіксами -ик-, -иц(я) і пишуться тільки з буквою –и: вогничок (бо вогник), вуличка (бо вулиця); 9) -енк(о), -енк(о) — вживаються здебільшого в іменниках, означають прізвища: Шевченко, Корнієнко, зрідка – в загальних назвах: безбатченко, бондаре’нко; 10) -еньк(о), -сньк(о) вживаються для творення пестливих назв і пишуться з м’яким знаком: батенько, серденько, ніженька; 11) -иськ(о), -їськ(о), -ищ(е), -їщ(е), за допомогою яких утворюються слова переважно з емоційно-негативним відтінком від іменників усіх родів, причому після приголосного пишеться и, чи голосного — ї: дівчисько, побоїще, вогнище; 12)-ович, який вживається тільки при утворенні чоловічих імен по батькові: Борисович, Григорович; 13) -івн(а), -ївн(а), які використовуються при утворенні жіно¬чих імен по батькові: від імен на й — суфікс -ївн(а): Юріївпа, Олексіївна, від інших — суфікс -івн(а): Василівна, Петрівна. 14) Суфікси -ир, -ист, -изм, які вживаються після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р тільки в словах іншомовного походження, завжди пи¬шуться через и: дантист, пейзажист, класицизм; після інших приголосних пишеться -ір, -іст, -ізм: гарнір, пломбір, спеціаліст, але в утвореннях від власне українських коренів пишеться -ист, -изм: боротьбист, побутовизм, речовизм та ін. Після голосних у цих суфіксах виступає ї: акмеїст, героїзм, конвоїр. 40. Правопис прізвищ Найголовніші правила щодо правопису слов’янських прізвищ такі: 1) Російський звук е, польські і, е, болгарський і сербський е, чеські е, ё після приголосних передаються літерою е: Александров, Венгеров. 2) Російський звук е передається літерою є в таких випадках: а) На початку слів: Євдокимов, Єлизаров. б) У середині слів після голосного і після апострофа і м’якого знака: Буєрков, Вересаєв. в) Після приголосних (за винятком шиплячих, р і ц) у суфіксах -єв, -сев російських прізвищ: Ломтєв, Медведєв. г) Коли кореневому російському е в аналогічних українських ко¬ренях відповідає і (тобто на місці колишнього ъ): Бєлінський. 3) Російська літера ё в українській мові передається: а) Сполученням літер йо на початку слова, у середині після голосєних, а також після губних б, п, в, м, ф, коли ё позначає звукосполучення й+о: Бугайов, Йолкін. б) Через ьо в середині слова після приголосних, коли ё позначає сполучення м’якого приголосного з о: Алфьоров, Корольов Але в прізвищах, утворених від спільних для української і російської мов імен, пишеться е: Артемов, Семенов. в) Через о під наголосом, після ч, щ: Грачов, Хрущов. 4) Російська літера и передається: а) Літерою і на початку слова: Іванов, Ігнатьєв, та після приголосних у суфіксі -ін: Пушкін. б) Літерою ї пісдя голосного, апострофа і м’якого знака: Воїнов. в) Літерою и: 1) Після ж, ч, ш, щ, дж, ц перед приголосним: Гаршин, Гущин це стосується й прізвишщ інших народів: Абашйдзе, Вашингтон, але перед голосним пишеть¬ся і: Жіоно. 2) У прізвищах, утворених від людських імен та загальних назв, спільних для української, російської та інших слов’янських мов: Борисов, Виноградов 3) У префіксі при-: Пришвін 4) У суфіксах -ик-, -ич-, -иц-, -нщ-: Бєликов, Голик 5) Російське ы передасться літерою и Рибаков, Циганков. 6) Суфікси слов’янських, переважно російських прізвищ -ск(нй), -цк(ий) передаються відповідно через -ськ(нй), -цьк(ий): Маяковський, Мусоргський. 7) Прикметникові закінчення російських прізвищ передаються так: -ый через -ий; -ий після твердого приголосного — через -ий; після м’якого приголосного — через -ій; -ая, -яя — через -а, -я: Бєлий, Горький. Закінчення -ой передасться через -ой: Донськой. 8) Апостроф у прізвищах пишеться після губних, задньоязико¬вих і р перед я, ю, є, ї: Аляб’єв, Ареф’є., Перед йо апостроф не пишеться: Соловйов, Воробйов. 9) М’який знак в прізвищах пишеться після д, т, з, с, ц, л, н: а) Перед я, ю, є, ї: Дьяконов, Панкратьєв, б) Перед приголосними: Вольнов, Коньков. 3) У кінці слова: Соболь, Лось. Твердий кінцевий приголосний ц у прізвищах із суфіксом -ець пом’якшується: Скиталець, Борове ць. 41. Іменник. Відмінкові закінчення іменників-термінів чоловічого роду 2-ої відміни в родовому відмінку однини У родовому відмінку однини іменники II відміни мають закінчення -а, -у (у м’якій групі — -я, -ю). При визначенні закінчення беруть до уваги семантико-морфологічні та акцентологічні (наголос) ознаки іменника, Закінчення -а, -я мають такі групи іменників чоловічого роду: – загальні і власні назви людей: професора, викладача, товариша; також назви істот та уособлені предмети і явища: лева, слона, кота; – назви населених пунктів: Львова, Києва, Харкова; – географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому, складі у родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -єв, -ськ: Дніпра, Трубежа, Ірпеня; – назви речей, предметів: трактора, стола, автомобіля; – назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, гектара; – назви днів тижня: понеділка, четверга; – числові й грошові назви: десятка, карбованця; – назви будівель, приміщень, споруд: коридора, сарая, погреба (але льоху), Примітка: деякі назви цієї групи вживаються лише з закінченням у-: поверху, палацу, залу; –наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають одиничні поняття: ромба, квадрата, метра; – українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів: відмінка, числівника, чисельника; – назви танців, ігор: вальса, кроков’яка, футбола. Закінчення -у, -ю мають такі групи іменників чолові чого роду: – назви збірних понять: колективу, пленуму, хору, оркестру, ансамблю (але вишняка, березняки, на гарника— з наголосом на кінцевому складі); – назви речовини, маси, матеріалу: меду, квасу; – назви різних переживань, почуттів: гніву, страхи стиду, болю, відчаю; – назви установ, закладів, організацій: університету, клубу, штабу; – назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, спорту; – назви явищ природи: дощу, грому; – більшість слів, що означають місце, простір тощо світу, степу, яру, лугу (але хутора, берега, горба); – назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн областей тощо: Уралу, Кавказу, Сахаліну; але іменники з наголосом на останньому складі мають закінчення -а, -я: Дністра, Ужа, Остра, Дінця. 42. Іменник. Відмінкові закінчення іменників чоловічого роду 2-ої відміни в давальному відмінку однини у ділових документах У давальному відмінку однини іменники 2-гої відміни мають закінчення –ові, -еві, -єві або –у, -ю. 1. Закінчення –ові (у твердій групі), -еві (у мішаній групі та в м”якій після приголосного), -єві (у м”якій групі після голосного й апострофа) мають іменники чоловічого роду: відмінкові, будинкові, Петрові, носієві. Ці самі іменники можуть мати закінчення –у(-ю): будинку, відмінку. 2. Закінчення –у (у твердій та змішаній групах), -ю (у м”якій групі) мають: Іменники чоловічого роду на –ів(-їв), -ов, -ев, -ин, -їн(їн): Київ – Києву, острів – острову. 43. Складні випадки відмінювання українських прізвищ, імен та імен по батькові Найголовніші правила щодо правопису слов’янських прі¬звищ такі: 1. Російський звук е, польські іе, болгарський і сербський е, чеські е після приголосних передаються літерою е: Александров, Венгеров, Лєрмонтов, Міцкевич. 2. Російський звук е передається літерою є в таких випадках: а) На початку слів: Євдокимов, Єлизаров. б) У середині слів після голосного і після апострофа і м’якого знака: Буєрков, Вересаєв. в) Після приголосних (за винятком шиплячих, р і ц) у суфіксах -єв, -єєв російських прізвищ: Ломтєв, Матвєєв, Менделєєв, але: Муромцев, Писарев;а також у болгарських прізвищах Ботев, Друмев і под. г) Коли кореневому російському е в аналогічних українських коренях відповідає і (тобто на місці колишнього ъ): Бєлінський Лєскдв (лес – ліс), Рєпін (репа–рі¬па), Пєшков (пешком – пішки) та ін. 3. Російська літера ё в українській мові передається: а) Сполученням літер йо на початку слова, у середині піс¬ля голосних, а також після губних б, п, в, м, ф, коли ё позначає звукосполучення й+о: Бугайов, Йолкін. б) Через ьо в середині слова після приголосних, коли ё позна¬чає сполучення м’якого приголосного з о: Корольов, Верьовкін; але в прізвищах, утворених від спільних для української і російської мов імен, пишеться е: Артемов, Федоров та ін. в) Через о під наголосом після ч, щ: Грачов, Хрущов. 4. Російська літера и передається: а) Літерою і на початку слова: Іванов, Ісасв та після приголосних у суфіксі -ін: Пушкін, Мічурін. 6) Літерою ї після голосного, апострофа і м’якого знака: Воїнов, Ільїн. в) Літерою и: • Після ж, ч, ш, щ, дж, ц перед приголосним: Дорожин, Шишкін, Щиглов; це стосується й прі¬звищ інших народів: Абашидзе, Вашингтон, Цицерон, але перед голосним пишуть і: Жіоно, Тиціан. • У прізвищах, утворених від людських імен та загальних назв, спільних для української, російської та інших слов’янських мов: Борисов, Виноградов, але: Нікітін, Ніколаєв тощо, вихідними для яких є імена, відмінні від українських. • У префіксах при-: Пришвін, Привалов. • У суфіксах -ик-, -ич-, -иц-, -ищ-: Беликов, Котельников, Григорович. 5. Російське ы передається літерою и: Рибаков, Циганкдв. 6. Суфікси слов’янських, переважно російських, прізвищ -ск(ий), -цк(ий) передаються відповідно через -ськ(ий), -цьк(ий): Маяковський, Городецький. 7. Прикметникові закінчення російських прізвищ передаються й так: -ый через -ий; -ий після твердого приголосного – через -ий, після м’якого приголосного – через -ій; -ая, -яя – через -а, -я: Бєлий, Горький, Крайня. Закінчення -ой передається через -ой: Донской, Полєвой, Толстой. 8. Апостроф у прізвищах пишеться після губних, задньоязи¬кових і р перед я, ю, є, ї: Водоп’янов, Григор’єв, Захарін, Лук’янов,перед йо апостроф не пишеться: Соловйов, Воробйов. 9. М’який знак у прізвищах пишеться після д, т, з, с, ц, л, н: а) Перед я, ю, є, ї: Дьяконов, Панкратьєв, б) Перед приголосними: Вольнов, Коньков. в) У кінці слова: Соболь, Лось. Твердий кінцевий приголосний ц у прізвищах із суфіксом -ець пом’якшується: Скиталець, Боровець. 44. Прикметник. Ступені порівняння якісних прикметників. Аналітична і синтетична форми у науковому й офіційно-діловому стилях Прикметники — це слова, що вказують на ознаку предмета і відповідають на питання який? яка? Як? чий? чия? чиє? СТУПЕНІ ПОРІВНЯННЯ ПРИКМЕТНИКІВ Якісні прикметники мають два ступені порівняння: вищий і найвищий. Вищнй ступінь порівняння вказує, що ознака властива одній людині чи одному предмету в більшій мірі, ніж іншим: красивіший, молодший, більший. Вищий ступінь утворюється від основи чи кореня метника за допомогою суфіксів -ш-, -іш-: довший, дешевший. При цьому в основі чи корені втрачаються суфікси -к-, -ок-, -ек- перед суфіксом -ш- (тонкий – тонший, глибокий– глибший). Перед суфіксом -іш- суфікси -к-, -ок-, -ек- зберігаються (чіткий – чіткіший, стрункий–стрункіший) тощо. Найвищий ступінь порівняння виражає найвищу міру ознаки предмета і утворюється додаванням до вищого рівня префікса най-: найближчий, найдорожчий. Форма найвищого’ ступеня може підсилюватися частками як, що, які з прикметниками пишуться разом: якнайбільший, щонайзручніший. Аналітичні форми вищого ступеня прикметників утворюються за допомогою слів більш, менш (менш зручний, більш здібний), найвищого — додаванням до форми звичайного ступеня слова найбільш (найбільш приємний, найбільш веселий). Форми вищого і найвищого ступенів прикметників відмінюються за родами, числами і відмінками. Деякі прикметникові форми виявляють стилістичне забарвлення. У діловому стилі використовуються прикметники з префіксами архі-, гіпер-, ультра-, над-: архіважливий, ультрамодний, надтвердий, гіперінфляційний. Якщо ці прикметники потрапляють у художні тексти, то набувають різних емоційно-експресивних відтінків. За структурно-морфологічним типом творення існує проста, або синтетична, і скадена, або аналітична, форма вищого ступеня. Синтетична форма вищого ступеня утворюється від основ первинних і похідних якісних прикметників додаванням суфікса –іш- або –ш-, напр.: молодий– молодший, густий – густіший. Аналітична форма вищого ступеня інтенсивності ознаки утворюється додаванням до прикметника із самою помірної ознаки слів більш або менш, напр.: менш вдалий, більш кваліфікований. Найвищий ступінь інтенсивності ознаки, його синтетична форма утворюється додаванням префікса най- до форми прикметника вищого ступеня, напр.: потужніший – найпотужніший. Аналітична форма найвищого ступеня утворюється шляхом поєднання прислівника найбільш з формою неступеневого прикметника, напр.: найбільш вивчений. 45. Числівник. Відмінювання числівників в українській мові. Способи передавання цифрової інформації у наукових текстах і текстах документів ПРАВОПИС ТА ВІДМІНЮВАННЯ ЧИСЛІВНИКІВ 1. Числівники п’ять, шість, дев’ять, десять, одинадцять, двана¬дцять, тринадцять, шістнадиять, сімнадцять, вісімнадцять, дев ‘ят-надиять, двадцять, тридцять пишуться у кінці з м’яким знаком. 2. Складні числівники п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісім¬десят, а також складні числівники п ‘ятсбт, шістсот, сімсдт, вісімсот, дев’ятсот пишуться без м’якого знака. 3. Числівник п’ять пишеться з апострофом та м’яким зна¬ком: при відмінюванні в усіх непрямих відмінках він має дві форми, а саме: у родовому — п ‘ятй і п ‘ятьох, у давальному — п ‘ятй і п ‘ятьом, у знахідному — п ‘ять або п ‘ятьох, в орудному — п ‘ятьма і п ‘ятьома, у місцевому — п ‘ятй і п ‘ятьох. Другу форму вживають переважно з іменниками — назвами осіб. 4. Як числівник п’ять відмінюються числівники дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ят-надцять, двадцять, тридцять. 5. Складні числівники п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісім¬десят при відмінюванні також мають дві форми, причому в них відмінюється лише друга частина. Наприклад, числівник п ‘ятдесят у родовому відмінку має форму п’ятдесяти і п ‘ятдесятьох, у давальному — п’ятдесяти і п’ятдесятьом, у знахідному — п’ятдесят або п’ятдесятьох, в орудному – п’ятдесятьма і п’ятдесятьома, у місцевому — п ‘ятдесятй і п’ятдесятьох. 6. При відмінюванні складних числівників двісті, триста, чотириста, п’ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев’ятсот змінюються обидві частини, наприклад: у називному відмінку – двісті, в родовому – двохсот (пор. рос. – двухсот), у давальному – двомстам, у знахідному – двісті, в орудному – дво-мастами, у місцевому – (на) двохстах. Числівник п’ятсот в орудному відмінку має дві форми: п’ятьмастами і п ‘ятьомастами. 7. У складених кількісних числівниках відмінюються усі скла¬дові частини: з чотирьохсот шістдесяти семи тисяч шестисот п ‘ятдесятй дев ‘яти (гривень). 8. Числівники сорок, дев ‘яносто, сто в усіх відмінках, крім на¬зивного і знахідного, мають закінчення -а: сорока, дев’яноста, ста. 9. Збірні числівники двоє, обоє, троє в непрямих відмінках мають форми від два і оба, три: двох, двом, обох, обом. 10. Збірний числівник обидва (обидві) має в непрямих відмінках такі форми: обох, обом, обома, на обох. 11. Збірні числівники четверо, п ‘ятеро, шестеро, семеро, восьмеро та под. в непрямих відмінках мають форми відповідних кількісних числівників: чотирьох, чотирьом. 12. Числові назви тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як іменники. 13.Неозначено-кількісні числівники кільканадцять, кількадесят відмінюються як числівник п’ять: кільканадцяти й кільканадцятьох, кількадесятьма і кількадесятьома. 14. Порядкові числівники, які закінчуються на -ий, відмінюю¬ться як прикметники твердої групи: перший, першого, першому, першого, першим і т. д. Числівник третій відмінюється як прикметник м’якої групи: третій, третього, третьому і т. д. 15. У складених порядкових числівниках відмінюється лише останнє слово: сто двадцять перший (студент), сто двадцять першого (студента) і т. д. 16. Числівники півтора, півтори, півтораста не відмінюються. 46. Займенник. Особливості відмінювання займенників Займенником називається повнозначна частина мови, якап вказує на предмет (він, вона, воно, ти, ми), ознаки (той, цей, такий), кількість (скільки, стільки), але не називає їх. 1) Особові зайиенники він і вона в непрямих відмінках мають форми з іншими основами: в називному – він – вона, в родовому – його – її (неї), в давальному – йому – їй, у знахідному – його (нього) — її (неї), в орудному — ним — нею, в місцевому — на ньому (нім) — ній. Форми займенників третьої особи (він. вона, воно, вони) після прийменників уживаються з приставним н: до нього, за неї, з них. Орудний відмінок мас форму з н і без прийменника: ним, нею, ними. 2) Зворотний займенник себе не має називного відмінка. 3) Присвійні, вказівні, питальні та означальні займенники чоловічого роду, в місцевому відмінку однини мають дві форми: на моєму і на моїм, на тому і на тім, ца цьому і на цім. 4) Складні неозначені і заперечні займенники відмінюються лише в основній частині: абихто, абикого, абикому; деякий, дея¬кого, деякому. Ніхто, нікого, нікому, ніким, ні на кому. 47. Прислівник. Особливості функціонального навантаження прислівників у різних стилях укр літературної мови Прислівник — незмінна самостійна частина мови, що характеризує дію, стан або ознаку предмета і вступає в реченні обставиною. За своїм загальним граматичним значенням прислівники поділяються на означальні і обставинні. Означальні прислівники поділяються на три групи: якісно-означальні, кількісно-означальні і способу дії. Якісно-означальні прислівники походять від прикметників, закінчуються на -о, -е і вказують на якість ознаки, дії, відповідають на запитання як? Наприклад: Тихо в лісі. Спокійно в горах. Кількісно-означальні прислівники характеризують дію, стан, чи ознаку відповідно до кількості міри вияву, відповідають на запитання скільки? як багато? якою мірою? Наприклад: Недостатньо активний. Прислівники способу дії вказують, яким способом відбувається дія чи виявляється ознака, відповідають на запитання як? яким способом? Наприклад: Іти по¬руч. Заходили поодинці. Обставин ні прислівники поділяються на такі групи: прислівники місця, прислівники часу, прислівники причини, прислівники мети. Прислівники місця вказують на місце або напрямок дії, відповідають на запи¬тання де? куди? звідки? Наприклад: навколо, вниз. Прислівники часу означають час дії, відповідають на питання коли? доки? відколи? з якого часу? до якого часу? Наприклад: сьогодні, тепер. Прислівники причини називають причину дії, відповідають на запитання чому? через що? з якої причини? Наприклад: поневолі, ненароком, спросоння. Прислівники мети вказують на мету дії, відповідають на запитання з якою метою? для чого? Наприклад наперекір, навмисне. ПРАВОПИС ПРИСЛІВНИКІВ Словниковий шар прислівників поповнюється пере-важно за рахунок прийменниково-іменниковнх сполук. Деякі з цих сполучень перейшли у прислівники і пишуться разом або через дефіс. Разом пишуться: Прислівники, утворені сполученням прийменника і іменником, займенником, прикметником, числівником, прислівником: потім, занадто, вночі. Складні прислівники, утворені з кількох основ: праворуч, стрімголов. Окремо пишуться: Прислівникові сполучення, утворені від іменника з прийменником. Найуживаніші з них такі: без кінця, без черги, на добраніч, на жаль, до речі, з радості, з жалю, в разі, уві сні, в далечінь. Прислівникові сполучення, в яких повторюються основи, між якими стоїть прийменник: день у день, рік як рік. Сполучення, утворені поєднанням слова в називному відмінку зі словом в орудному відмінку: кінець кінцем, один одним, сама самотою. Через дефіс пишуться: Прислівники, утворені від прикметників, займенників і прийменника по: по-новому, по-батьківськи, по-домаш ньому, по-літньому. Прислівники, утворені від порядкових числівників за допомогою префікса по-: по-перше, по-друге, по-третє. Прислівники, утворені від синонімічних або антонімічннх слів: зроду-віку, видимо-невидимо. Прислівники, в яких повторюються слова або корені (без службових слів або із службовими словами між ними): довго-довго, ледве-ледве. 48. Дієслово. Дієслівні форми та способи їх творення. Специфіка творення дієприкметників в укр мові Дієслово – частина мови, що означає дію чи стан істоти або предмета. Основні граматичні ознаки дієслова – час, особа, число і спосіб, за ними дієслово в реченні відрізняється од інших слів. На приклад: Заступник директора підписує угоду. В українській мові маємо форму дієслова, яка називає дію без визначення часу, особи, числа. Це неозначена форма дієслова із суфіксом -ти: писати, дати, перекладати. Зворотні дієслова мають ще й частку -ся: порізатися, друкуватися. Неозначена форма часто використовується у різних цінних паперах. Наприклад: просимо надіслати; наказую працювати. Дуже часто форма інфінітиву може заступати іменник. Наприклад: Куріння заборонене. Дієсловам в українській мові властиве значення виду недоконаного й доконаного: писати – напсати; друкувати – надрукувати. Дієслова доконаного виду позначають завершеність дії, в основі мають префікси: записати, занотувати; суфікси – повторити, нагадати. Окремі форми дієслів доконаного виду утворюються від інших основ і їх треба запам’ятати: брати – взяти, ловити – піймати. У сучасній українській мові дієслова мають три форми часу: теперішній, минулий, майбутній. Наприклад: наказую, наказував, буду наказувати). Дієслова теперішнього часу вказують на те, що дія відбувається в момені мовлення. У ділових па¬перах найчастіше зустрічаємо форму першої особи однини чи множини. Наприклад: наказую, пропоную, або: пропонуємо, погоожуемось та ін. За особовими закінченнями дієслова поділяють на 2 дієвідміни. До 1-ї належать дієслова, що в 3-ій особі множини теперішнього часу мають закінчення -уть(-ють). Наприклад: сюврджують, пишуть. До 2-ої дієвідміни — дієслова, що в третій особі множини теперішнього часу мають закінчення -ать (-ять): вчать, ставлять, роблять. Дієслова у формі минулого часу виражають значення дії, яка вже закінчилася до моменту мовлення. Наприклад: готував, перекладав. Отже, форми дієслів минулого часу утворюються від основи неозначеної форми за допомогою суфікса –в для чоловічою роду та суфікса -л- для жіночого та се¬реднього роду. Майбутній час дієслів має: а) складену фор¬му: допоміжне дієслово бути та інфінітив (будемо працю-вали, будуть прицювати), б) склад¬ну форму (працюватимете); в) просту форму (напишу, попрацюю, скажу). В українській мові маємо три способи дії слів: дійсний, умовний, наказовий. Наприклад: дійсний — пишу, писав, писатиму. Дія дійсного способу виконується в часі. Форми умовного способу часу означають дію, що може виконуватися за певних умов. Наприклад: згадав би, зробив би, наказав би. Форми наказового способу означають заклик до дії, спонукання, побажання. Наприклад: надрукуй, занотуйте. В українській мові вживаються дієприкметники: 1) Активного стану, які мають форми теперішнього часу на -чий (-а, -е): працюючий, виконуючий та ін., і минулого часу на -лий (-а, -е): навислий, почорнілий. 2) Пасивного стану минулого часу на -ний, -а, -е (-аний, -яний, -ений, -єний, -ований, -йований, -ьований, -уваний, -юваний): переписаний,відпрацьований, зроблений і ін. та на -тий (-а, -е): закритий, ужитий, почутий. Від деяких дієслів можна утворити обидві форми: колений і колотий, мелений і молотий, поротий і порений. У дієприкметникових суфіксах на відміну від прикметники» пишеться тільки одна буква -н-: списаний, зроблений. Дієприкметники активно функціонують у діловій мові, надаючи їй книжного характеру. Активні дієприкметники на -чий (відповідаючий, знаючий) у сучасній українській літературній мові вживаються обмежено. Дієприкметники із залежними словами утворюють дієприкметникові звороти, які після означуваного слова обов’язково виділяються комами. 49. Прийменник. Прийменникові конструкції у мові офіційних документів Для українського ділового мовлення важливе прави-льне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йде¬ться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській пе¬рекладаються цілим рядом прийменникових і безприй¬менникових конструкцій. Наприклад: – конструкціями з прийменником за: за свідченням; за власним бажанням; менеджер за професією і т. д.; – конструкціями з прийменником з: з питань комер-ційної торгівлі; з ініціативи; курс лекцій з української мови і т. д.; – конструкціями з прийменником на: на замовлення; на вимогу; на мою адресу; – конструкціями з прийменником для: курси для ви-вчення; комісія для складання актів; – конструкціями з прийменником після: після повернення; після від’їзду і т. д.; – конструкціями з прийменниками у (в): викликати у службових справах; в усіх напрямках; – конструкціями з прийменником по: черговий по райо¬ну; наказ по відділенню; по можливості і т. д.; – безприйменниковою конструкцією (з орудним від-мінком іменника): демократична змістом; молодший віком; великий обсягом і т. д. 50. Синтаксис. Словосполучення та речення. Синтаксичні особливості наукових та офіційно-ділових текстів Синтаксис – розділ граматики, що вивчає будову й граматичне значення словосполучень і речень. Словосполучення – це поєднання двох або більше повнозначних слів на основі підрядного зв”язку. Прості словосполучення утворені з двох повнозначних слів: зимовий ранок, прочитати роман. Складні – поєднання трьох і більше повнозначних слів: пробігти дистанцію дуже швидко. Словосполучення розрізняють за належністю головного слова до певної частини мови: іменникові, прикметникові, числівникові, займенникові, дієслівні, прислівникові. Прості речення вживаються в усіх стилях мовлення. Однак стилістичного забарвлення вони набувають залежно від способів вираження членів речення, ін-тонації, порядку слів тощо. Яскравого стилістичного забарвлення набувають речення, де в ролі підмета виступають прислівник, дієслово, частка, вигук: «Немає» — слово, як полин, гірке». Типові форми присудка не виділяються емоційним забарвленням, тому вони виступають як стилістично нейтральні і переважають у науковому, діловому, публіцистичному стилях. Виразно розмовний характер мають речення з присудком — інфінітивом, вигуком, повторюваним дієсловом: Заридала Катерина та бух йому в ноги. Порядок слів впливає на стилістичне вживання простих речень. Прямий порядок слів характерний для наукового, ділового і публіцистичного стилів, зворот-ний –застосовується в художньому і розмовному. Односкладні речення теж упливають на стилісти¬чне оформлення текстів. Так, називні речення використовуються в художніх описах, означено-особові, неозначено-особові – в розмовному, художньому, публіцистичному стилях, узагальнено-особові – в усній народній творчості. Безособові речення переважають у книжних стилях: у науковому, діловому, публіци¬стичному для вираження різноманітних дій і станів. Великі стилістичні можливості мають синоніми простого речення – ствердні й заперечні, розповідні, питальні й спонукальні, односкладні й двоскладні, повні й неповні речення. Вони забезпечують синтак-сичну різноманітність тексту, його виразність. Ужи-вання повних і неповних речень зумовлене сферою їх використання. Речення з однорідними, відокремленими членами найчастіше вживаються в книжному мовленні. У ді-ловому, науковому стилях вони використовуються для передачі точного, логіч¬ного викладу думок, класифікації предметів і явищ, виділення й уточнення їх суттєвих ознак тощо. У діловому мовленні використовуються звефтання пане, пані, добродію, панство, товариство, шановна громадо тощо, які замінили універсальне слово товариш. Адже товаришем називають люди¬ну — приятеля, однодумця, друга. Звертання часто супроводжується означеннями шановний, вельмиша-новний, поважаний, високоповажаний, ласкавий і под. 51. Правила узгодження складеного підмета з присудком в українській літературній мові Підмет – це головний член речення, що означає пред¬мет, про який говориться в реченні і відповідає на питання хто? що? Наприклад: На полі сідає сніг. Чумаки зали¬шили по собі безліч легенд, переказів, веселі й сумні пісні, добру славу працелюбів і романтиків. У першому реченні підметом є слово сніг (відповідає на питання що?), а в другому – чумаки (відповідає на питання хто?). Слово підмет завжди у називному відмінку. Підмет може бути виражений будь-якою частиною мови, якщо вона відповідає на питання хто? або що?, тобто вжитою в значенні іменника. Підмет може виражатися сполученням слів, ужитим в зна¬ченні іменника в називному відмінку, а також цілим реченням. Присудок – головний член речення, що означає дію або стан предмета, про який говориться у реченні, і відповідає на запитання що робить предмет (підмет)? що з ним ро¬биться? який він с? хто або що він є? Наприклад: а) Люблю я пісню солов’їну. Що я роблю? –Люблю. Підмет і присудок взаємопов’язані: підмет лише називає пред¬мет мовлення, а присудок характеризує його за дією або ознакою. За будовою присудок буває простий і складений. Прості виражаються одним словом (дієсловом). Наприклад: Промінь кидає на дівчину винуватий благаючий погляд. Інколи форми простого присудка можуть ускладнюватися: частками (А вона прийшла-таки вчасно; А ти йди-но сюди); повторенням дієслова (їдемо ми їдемо, ходить-походжає, сумує-горює); дієсловами знай, давай, візьми у наказовому способі ( Давайте підемо всі разом). Прості присудки можуть бути виражені дієсловом бути у різ¬них формах. Складений присудок виражається кількома словами. Поді¬ляється на два види: складений іменний та складений дієслівний. Складений іменний утворюється за допомогою іменної частини (іменника, прийменника, займенника, числівника, дієприкметника) та допоміжного діеслова-зв’язки. Наприклад: Була весна весела, щедра, мила. До іменної частини можуть входити сполучники: як, мов, немов, що, точно та ін., які вносять у присудок значення порів¬няння. Наприклад: День як рік. Пісня наче птах. 52. Правила узгодження числівника з іменниками в українській літературній мові Числівником називають ту частину мови, що означає кількість або порядок предметів і відповідає на питання скільки? та котрий? Числівник один узгоджується з іменником у роді, числі та відмінку: один хлопець, одна пісня. При числівниках два, три, чотири іменники стоять у називному відмінку (два студенти, три сестри), а від п’ять і далі в родовому відмінку множини (п’ять книжок, вісім річок). Якщо числівники два, три, чотири вжито на означення приблизної кількості, то іменники ставляться тільки в родовому множини: аркушів два (зо два), віршів три (зо три). При збірних числівниках двоє, троє тощо іменники стоять у родовому відмінку множини: троє вовків, четверо гусей. У сполученні зі складеними числівниками іменники узгоджу¬ються тільки з останнім словом: вісімсот один кілометр, чотириста три підручники. У непрямих відмінках кількісні числівники (крім дробових) узгоджуються з іменниками у відмінку: Н. сім озер; Р. семи озер; Д. семи озерам; 3. сім озер; О. сімома озерами; М. на сімох озерах. Дробові числівники вимагають, щоб іменник стояв у родовому відмінку однини: Н. три сьомих кілометра; Р. трьох сьомих кілометра; Д. трьом сьомим кілометра; 3. три сьомих кілометра; О. трьома сьомими кілометра; М. на трьох сьомих кілометра. При числівникові півтораста іменник має стояти в родовому відмінку множини: півтораста кілометрів, миль. Числівники, як правило, стоять у реченні перед іменником. (дев’ятеро кошенят, два дні), проте якщо числівник називає приблизну кількість предметів, то іменник стоїть перед числів¬ником: дубів двадцять (з двадцять), книжок п ‘ять (з п’ять). Усі порядкові числівники узгоджуються з родом, числом і відмінком іменника. У датах назви місяців вживаються тільки в родовому відмінку: перше січня, з першим січня. На означення часу вживаються такі форми вислову: о восьмій годині, об одинадцятій годині. 53. Прості та складні речення. Їх функціональне навантаження у різних стилях укр літературної мови Прості речення вживаються в усіх стилях мовлення. Однак стилістичного забарвлення вони набувають залежно від способів вираження членів речення, інтонації, порядку слів тощо. Одним із засобів створення стилістичного забарвлення є фразеологізми — члени речення. У розмовному і художньому стилях вони надають реченню емоційно-експресивного забарвлення, а в інших стилях виступають розгорнутими термінологічними поняттями, створюють книжний колорит. Наприклад: Патріотичний меч перекувати на плуг – обліг бугіущини орати. Яскравого стилістичного забарвлення набувають речення, де в ролі підмета виступають прислівник, дієслово, частка, вигук: «Немає» – слово, як полин, гірке». Займенниковий підмет, особ¬ливо повторюваний, у художньому стилі надає тек¬стові увиразнення: Все йде, все минає – і краю немає. (Т. Шевченко.) Виразно розмовний характер мають речення з присудком – інфінітивом, вигуком, повторюваним дієсловом: Заридала Катерина та бух йому в ноги. Порядок слів впливає на стилістичне вживання простих речень. Прямий порядок слів характерний для наукового, ділового і публіцистичного стилів, зворотний –застосовується в художньому і розмовному. Односкладні речення теж упливають на стилістичне оформлення текстів. Так, називні речення вико-ристовуються в художніх описах, означено-особові, неозначено-особові – в розмовному, художньому, публіцистичному стилях, узагальнено-особові – в усній народній творчості. Безособові речення переважають у книжних стилях: у науковому, діловому, публіци¬стичному для вираження різноманітних дій і станів, у художньому – для передачі переживань людини. Деякі безособові речення широко вживані у фольклорі: Ой у полі жито копитами збито, під білою березою козаченька вбито. Великі стилістичні можливості мають синоніми простого речення – ствердні й заперечні, розповідні, питальні й спонукальні, односкладні й двоскладні, повні й неповні речення. Вони забезпечують синтаксичну різноманітність тексту, його виразність. Уживання повних і неповних речень зумовлене сферою їх використання. Повні речення переважають у книжних стилях, а неповні – у розмовному. У художньому стилі неповні речення використовуються лише тоді, коли треба відбити живе розмовне мовлення (у діало-гах). Речення з однорідними, відокремленими членами найчастіше вживаються в книжному мовленні. У діловому, науковому і рідше в публіцистичному стилях вони використовуються для передачі точного, логічного викладу думок, класифікації предметів і явищ, виділення й уточнення їх суттєвих ознак тощо. Серед слів, що не мають граматичного зв’язку з членами речення, звертання виділяється особливою стилістичною виразністю. Воно є формою звернення до співровмовника і широко вживано в розмовному стилі. У діловому мовленні використовуються звефтання пане, пані, добродію, паство, товариство, шановна громадо тощо, які замінили універсальне слово товариш. Звертання часто супроводжується означеннями шановний, вельмиша¬новний, поважаний, високоповажаний, ласкавий і под. 54. Пунктуація. Розділові знаки у простому і складному реченнях Пунктуація (від латинського словаpunctuatio, що означає крапка) — це система розділових знаків у мові і розділ мовознавчої науки про використання їх. Розділовими знаками є загальноприйняті умовні значки (крапка, кома, тире, двокрапка, крапка з комою, дужки, лапки, багатокрапка), які вживаються на письмі, для членування тексту відповідно до змісту, синтаксичної будови та інтонації. Розділові знаки називаються пунктограмами. Вони допомагають тому, хто пише, точно передати думку, її відтінки, виразити волю й емоції, оцінки та своє ставлення до них, а читачеві адекватно сприйняти і зрозуміти текст. Крапка є розділовим знаком, що відображає найбільшу в усному мовленні. Крапка ставиться: у кінці розповідного чи спонукального речення, якщо вимовлене без окличної інтонації; при ініціалах, при скороченні слова. Крапка не ставиться: після заголовків, на вивісках, печатках і штампах; у скорочених назвах метричних мір; в абревіатурах між складовими частинами. Знак питання ставиться: у кінці питального речення, у якому є питальне слово і яке вимовляється з питальною інтонацією. На таке питальне речення можлива відповідь у формі розповідного речення; у кінці риторичного питального речення, на яке немає відповіді або її не може бути взагалі. Таке питання можна назвати образним. Особливої уваги потребує знак питання у складнопідрядних реченнях. Якщо питання є у головному і підрядному реченнях, то в кінці підрядного речення ставиться знак питання. Навіть якщо у підрядному реченні питання немає, а вголовному є, то знак питання також ставиться. Якщо у головному реченні питання немає, а в підрядному є, то знак питання не ставиться. Знак питання може ставитись у середені речення у дужках після якогось особливо питального слова, коли питання може стосуватись тільки цього слова. Знак оклику ставиться: 1. У кінці речень, що вимовляються з окличною інтонацією. Найчастіше це бувають спонукальні речення. Можливі й розповідні речення з окличною інтонацією. 2. У кінці окличних речень, що починаються експресивними словами. 3. Після однослівних і поширених звертань, що вимовляються оклично. У таких випадках треба звернути увагу на те, що після звертань збільшена пауза. 4. Після вигуків та слів так, ні, що вимовляються з окличною інтонацією. 5. У дужках, при тире, або без них у середині речення для виявлення особливих емоцій чи оцінок, але таких, що стосуються не речення, а окремої частини його. Кома у простому реченні ставиться: 1. Між однорідними членами речення, що поєднуються інтонацією без сполучників. Однорідними можуть бути: підмети, присудки (не ставиться кома між однаковими формами дієслова, якщо позначають одне загальне поняття дії з метою, а не окремі дії), додатки, означення, обставини. 2. Між однорідними членами речення, що з’єднуються двома або більше однаковими сполучниками. 3. Між однорідними членами, що з’єднані протиставними сполучниками. 4. Перед другим парним сполучником. 5. Для виділення вставних слів, словосполучень і речень. 6. Для виділення порівняльних зворотів, що вводяться словами наче, ніби, як, як і, немов. 7. При повторенні слів, якщо між ними є пауза. Після затверджувальних або заперечувальних слів: так, гаразд, авжеж, що ж, ні. 8. Для виділення вигуків в середині речення, в якій би позиції вони не стояли. 9. Комами виділяються всі види звертань: непоширені і поширені, конкретні, узагальнені, риторичні, звертання з прикладкою чи без неї. 10. При відокремлених членах речення. 11. Комами виділяються означення, виражені дієприкметниковим зворотом, якщо зворот стоїть після означувального слова. 12. Для виділення порівняльних зворотів, що починаються сполучниками мов, немов, наче, неначе, ніби, як, як і, ніж. Кома у складному безсполучниковому реченні ставиться між простими. Крапка з комою є рідковживаним розділовим знаком. В усному мовленні йому відповідає пауза за величиною, як при крапці. Крапка з комою може зустрітись у простому ускладеному реченні між поширеними однорідними другорядними членами, які мають свої розділові знаки. Але це дуже рідкі випадки. Частіше крапка з комою вживається у складному безсполучниковому реченні на межі простих речень, якщо кожне з них поширене, має свої розділові знаки. Синтаксичні відношення між такими частинами слабкі, тому ці частини легко можна перетворити в окремі речення. Двокрапка використовується у 3-х позиціях: 1. У простому реченні після узагальнюючого слова перед однорідними членами речення. 2. У складному реченні між простими реченнями, якщо друге розкриває зміст 1-го або доповнює його. 3. При прямій мові і в діалогах після слів автора. Тире – специфічний розділовий знак. В усному мовленні йому відповідає велика пауза і різкий злам інтонації. У простому реченні тире ставиться: між підметом і присудком на місці допоміжного дієслова-зв’язки, якщо присудок є іменним; між підметом і присудком перед словами це, значить, ось; у неповному реченні на місці пропущеного члена речення; при відокремлених членах речення; після однорідних членів перед узагальненим словом. У складних реченнях тире ставиться: між простими реченнями, якщо відчувається, що є пропущені слова і зміст 2-го містить результативність дії 1-го; на межі простих речень, якщо їх зміст протиставляється. Дужки як розділовий знак використовуються: для виділення підзаголовків, розшифрування назв; для виділення імен і прізвищ, що стоять після займенників; для виділення вставних слів і речень, зокрема таких, що повідомляють щось нове, дають інформацію, принагідно згадану; у дужки береться прізвище автора після цитат, речень чи уривків з його творів. Лапки використовуються для виділення індивідуальних назв газет, журналів, книг, заводів, фабрик, кооперативів, товариств тощо, якщо ці назви йдуть у тексті поряд із загальними словами. Багатокрапка використовується для передачі незакінченого, обірваного або перерваного мовлення. У дуже поширених складних реченнях, що мають різні синтаксичні зв”язки і називаються складними синтаксичними конструкціями використовуються кілька видів розділових знаків, кожен за своїм призначенням. 55. Пряма, непряма і невласне пряма мова. Діалог як продуктивна форма усного професійного спілкування Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що точно зберігає лексику, синтаксис та інтонацію висловлення мовця. Пряма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов”язково має при собі слова автора. Їх називають авторським введенням. Пряма мова може стояти: а) після слів автора (авторського введення); б) перед словами автора; в) перед і після слів автора, отже, ніби розриватися словами автора. Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення: Слова автора: “пряма мова”; “пряма мова”, (?..) – слова автора; “пряма мова”, (?..) – слова автора, (.) – “пряма мова”. Пряма мова може оформлятися у вигляді діалогу, якщо передається розмова, суперечка 2-х осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кілька чи багато осіб. У драматичних творах діалоги й полілоги складають основний текст, тому там лапки й тире не ставляться, а називаються іменами персонажів. Якщо немає можливості виділити ім”я чи назву дійової особи, то після них ставлять двокрапку. Непрямою називають чиюсь мову, передану не дослівно. Вона передає лише загальний зміст, не зберігаючи індивідуальних рис мовця. У порівнянні з прямою мовою непряма має свої граматичні ознаки: – не є окремим висловленням чи реченням; – входить у складне речення його підрядною частиною; – приєднується до головного речення сполучниками що, щоб, ніби, мов, немов, наче, неначе, часток хай, нехай; – може бути частиною простого речення; – має інтонацію підрядності; – характеризується наявністю особових займенників та дієслів. Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму. При заміні прямої мови на непряму змінюються особові форми дієслів та займенники з погляду того, хто вводить непряму мову у своє висловлення, а не з погляду автора прямої мови. Невласне-пряма мова зустрічається тільки в художній літературі, де й з волі й естетичного задуму автору відбувається взаємопроникнення авторської і прямої мови. 56. Цитати. Їх роль у науковому стилі мови. Розділові знаки при цитатах Цитати – це різновид прямої мови. Цитатою називається дослівний уривок з чийогось тек¬сту або висловлення дня підтвердження якоїсь думки. Ци¬тати завжди беруться в лапки. Якщо цитата є частиною ре¬чення, то вона пишеться з малої букви. Наприклад: Борис Бу¬ряк пише, що „в художній структурі сценаріїв і фільмів Олек¬сандра Довженка завжди присутній сам автор”. Якщо цитата наводиться не повністю, то на місці пропуску ставиться три крапки. Наприклад: Шевченкове „…треба ми¬ром, Громадою обух сталить…” завжди звучить як гасло. Якщо цитується віршований текст, то він, при збереженні віршової форми, в лапки не береться, а коли пишеться су¬цільним рядком, то оформляється як звичайна прозова ци¬тата. 57. Культура мови і мовний етикет Культура мови – ступінь відповідності мови нормам літературної мови; галузь мовознавства, що вивчає проблеми літературної мови. Етикет (з французької еtiquette — ярлик, етикетка) — це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості. Якщо поняття “етикет” містить у собі обов’язки людей один щодо одного, норми і правила їх поведінки і спілкунання у різних ситуаціях, то поняття “службовий ети¬кет” визначає норми і правила спілкування тільки на роботі. Мовленнєвий службовий етикет — це правила мовленнєвої поведінки на роботі. Перше враження про людину складається з того, наскільки щиро і привітно вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на всю логіку, людина підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час привітання. І тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди привітно. Поганий настрій не слід поширювати на інших людей, оскільки можна наразитися на зустрічну неприязнь. Загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні ви¬брати доречну форму привітання чи прощання. 58. Структура та мовні особливості обліково-фінансових документів (доручення, розписка) Доручення – це документ, яким організація чи окрема особа надає іншій особі право на певну діяльність або отримання матеріальних цінностей від її імені. Залежно від суб’єкта дії доручення поділяються на: — особисті (особа доручає особі); — офіційні (установа доручає особі чи установі). Особисте доручення юридично правомірне лише у тому випадку, коли підпис особи, що склала доручення, завірив керівник установи печаткою і своїм підписом. Реквізити особистого доручення: 1. Назва виду документа. 2. Текст. 3. Дата. 4. Підпис особи, яка склала доручення. 5. Завірення підпису. Офіційні доручення друкуються на спеціальних бланках. Реквізити офіційного доручення: 1. Штамп. 2. Номер. 3. Дата. 4. Назва виду документа. 5. Текст. 6. Зразок підпису особи, якій видано доручення. 7. Підпис керівника установи.8. Печатка. Текст доручення містить такі відомості: — прізвище, ім’я, по батькові, посада особи (в офіційному дорученні — назва установи), яка видає доручення; — прізвище, ім’я, по батькові, посада особи, якій видає¬ться доручення; — назва установи, від якої особа повинна отримати матеріальні цінності або в якій особа здійснює свою діяльність; — напрям діяльності особи або перелік матеріальних цінностей, їх кількість і; вартість; — термін дії доручення; — назва та відомості про документ (паспорт, посвідчен¬ня), що засвідчує особу, якій видається доручення. Розписка – це письмове підтвердження певної дії, яка мала місце, —передачі й отримання документів, товарів, грошей. Реквізити: І. Назва виду документа. 2. Текст: прізвище, ім’я, по батькові та посада особи, яка дає розписку і підтверджує отримання цінностей; прізвище, ім’я, по батькові та посада особи, яка пере-дала цінності; у чому конкретно дано розписку (вказуються точні на¬йменування матеріальних цінностей, їх кількість і вартість — словами і цифрами); відомості про документ (паспорт, посвідчення), що засвідчує особу, яка отримує цінності; підстава передачі й отримання цінностей. 3. Дата. 4. Підпис особи, яка отримала цінності. 5. Завірення підпису (у приватній розписці). Розписка може бути приватного (особа отримує цінності від особи) і службового (особа — представник установи — отримує цінності від цієї або іншої установи) характеру. 59. Структура та мовні особливості документів щодо особово складу (заява, автобіографія, резбме) Автобіографія – це документ, в якому особа повідомляє основні факти своєї біографії. Реквізити: І. Назва виду документа. 2. Текст, в якому зазначається: прізвище, ім’я, по батькові; дата народження; місце народження; відомості про освіту (повне найменування всіх навча¬льних закладів, у яких довелося навчатися); відомості про трудову діяльність (коротко, у хроно¬логічній послідовності назви місць роботи й посад); короткі відомості про склад сім’ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти). 3. Дата написання. 4. Підпис. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Резюме – це документ, у якому коротко викладаються особисті, освітні та професійні відомості про особу. Реквізити: 1. Назва виду документа. 2. Текст, що містить таку інформацію: домашня адреса, телефон (факс); прізвище, ім’я, по батькові; мета, з якою написано документ; особисті дані (дата народження; сімейний стан; націоальність (якщо потрібно); відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися; ступінь володіння чемними мовами (при потребі); відомості про професійний досвід (яку посаду обіймає, попередні посади, із зазначенням стажу роботи); відомості про публікації (якщо потрібно); інша інформація на вимогу роботодавця. 3. Дата (при потребі). 4. Підпис (при потребі). Резюме повинно бути детальним, точним, але лаконічним. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Як правило, цей документ надсилається до установи, яка оголосила вакансії. Після ознайомлення дирекції із докумен¬том претенденти запрошуються на співбесіду. Якщо особа відповідає вимогам установи, то їй пропонують заповнити резюме у вигляді анкети безпосередньо на місці. Заява – це документ, який містить прохання особи (особиста за¬ява) або установи (службова заява) щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів. Реквізити: І. Адресат (назва установи або посада та ініціали керів¬ника, на ім’я яких подасться заява). 2. Адресант (назва установи або посада, ініціали (іноді адреса і паспортні дані) особи, яка звертається із заявою). 3. Назва виду документа. 4. Текст. 5. Підстава (додаток): перелік документів, доданих до заяви на підтвердження її правомірності. 6. Дата. 7. Підпис. Заява пишеться власноручно в одному примірнику. Різновидами заяви с заява-зобов’язання (прохання про на¬дання позики), заява про відкриття рахунка, про притягнен¬ня до відповідальності тощо. 60. Структура та мовні особливості довідково-інформаційних документів (доповідна записка, пояснювальна записка) Доповідна записка – це документ на ім’я керівника установи, в якому повімляється про певний факт, подію, подається звіт про виконня службових доручень або взятих на себе зобов’язань.Зміст доповідної записки повинен бути точним і лаконічним; для зручності поділяється на частини. У кінці подаються висновки й пропозиції. Реквізити: І. Назва виду документа. 2. Заголовок. 3. Посада, прізвище та ініціали керівника, якому вона подається. 4. Текст. 5. Посада, прізвище та ініціали особи, яка подає записку (може розташовуватися після адресата). 6. Дата складання. 7. Підпис. Пояснювальна записка. Цей термін використовується для назви двох документів: 1) вступна частина іншого документа (плану, програми, проекту тощо), обґрунтовуються мета його створення, зміст, термін дії, функціональне призначення, актуальність і новизна; 2) документ особистого характеру, в якому пояснюються певні діїї особи (найчастіше — порушення дисципліни, невиконання роботи). Пояснювальна записка пишеться працівником на вимогу адміністрації, в деяких випадках — з ініціативи підлеглого. Пояснювальна записка, яка не виходить за межі установи, оформляється на бланку або стандартному аркуші із зазначенням таких реквізитів: 1. Адресата. 2. Назви виду документа. 3. Коду. 4. Прізвища (адреси) адресанта. 5.Заголовка. 6.Тексту. 7.Дати складання 8. Підпису. Якщо записка направляється за межі установи, її оформляють на бланку і реєструють.