4.Правова регламентація обмеження монополізму в господарській діяльності України.

Відповідно до Конституції України, не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Конституційна заборона стосується діяльності, спрямованої на недопущення, обмеження або усунення конкуренції, незалежно від конкретних її видів і складів правопорушень.

Господарський кодекс України містить главу «Обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції”, де визначені загальні правила анти-монопольно-конкурентного законодавства. Законодавство України про захист економічної конкуренції ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України, і складається з Господарського кодексу України, Закону “Про захист економічної конкуренції”, законів України “Про Антимонопольний комітет України”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в Законі “Про захист економічної конкуренції”, то застосовуються правила міжнародного договору. Закон “Про захист економічної конкуренції” (далі — Закон) був прийнятий в 2001 р.. З моменту його введення в дію втратив силу Закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Цей Закон визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин. Закон “Про Антимонопольний комітет України” визначає статус спеціального державного органу, створеного для здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; захисту законних прав і інтересів підприємців і споживачів шляхом

5. Охарактеризуйте документи , які необхідні для створення промислово-фінансових груп.

Промислово-фінансова група (ПФГ) – це таке господарське об’єднання, яке створюється Урядом України на визначений строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки для забезпечення виробництва кінцевої продукції.

Ініціаторами створення ПФГ виступають підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності. Ініціатори на добровільних засадах проводять загальні збори, на яких вони: - приймають протокольне рішення про намір створити ПФГ; - приймають Генеральну угоду про сумісну діяльність у виробництві кінцевої продукції ПФГ; - розробляють та затверджують техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ; - розробляють проекти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції ПФГ (або надання відповідних послуг); - визначають уповноважену особу ініціаторів створення ПФГ.

Генеральна угода про сумісну діяльність підписується керівниками всіх ініціаторів створення ПФГ і засвідчується їхніми печатками. Генеральна угода включає: назву ПФГ; перелік затверджених у встановленому порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; місцезнаходження головного підприємства ПФГ; кандидатуру президента ПФГ, його права та обов’язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; термін дії угоди; взаємні зобов’язання учасників ПФГ; порядок прийняття рішень; порядок виходу зі складу ПФГ; інші умови діяльності ПФГ, які визнають необхідними ініціатори її створення.

Питання про створення ПФГ порушує перед Кабінетом Міністрів України уповноважена особа (особи) ініціаторів створення ПФГ, яка подає на ім'я Прем'єр-міністра України такі документи:

• доручення ініціаторів створення ПФГ на право уповноваженої особи представляти в Кабінеті Міністрів України проект створення ПФГ;

• Генеральну угоду про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ;

• техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ;

• висновки відповідного галузевого міністерства чи відомства України, Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України щодо доцільності створення ПФГ, стосовно техніко-економічного обгрунтування та Генеральної угоди;

• документ про перерахування до Державного бюджету України державного мита за прийняття проекту створення ПФГ до розгляду Кабінетом Міністрів України однієї тисячі розмірів установленого чинним законодавством неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на місяць.

№12

1. Характеристика комплекту документів на підставі яких суб’єкт господарювання утворюється і діє як суб’єкт права

Комплектом документів на підставі яких суб’єкт господарювання утворюється і діє як суб’єкт права є установчими документами суб’єкта господарювання. Установчі документи - комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими суб’єкт господарювання виникає і діє як суб’єкт права. Статутні господарсько-правові акти — установчі документи (засновницький договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет) — є правовою формою, в якій визначені завдання суб’єктів господарського права. Виходячи із завдань, статутні акти регулюють такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб’єкта господарського права, функції органів управління тощо. Чинне законодавство України не містить легального визначення статуту і засновницького договору. Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів суб’єктів господарювання Господарський кодекс та Цивільний кодекс України, загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств.

Установчий договір – це письмове рішення власників про створення підприємства, де визначаються основні правові норми діяльності підприємства та відносини між власниками.

Статут – “конституція” підприємства, де у письмовій формі визначаються основні правові норми (правила) його господарської діяльності.

ЗМІСТ.Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Установчі документи повинні також містити відомості, передбачені статтями 37, 51, 65, 67 і 76 закону України «Про господарські товариства».

До установчих документів можуть бути включені інші умови, : що не суперечать законодавству України.

2. Правовий режим майна суб’єктів господарювання

Для здійснення і господарської, і підприємницької діяльності не­обхідною передумовою є володіння суб'єктами господарювання засоба­ми виробництва, майном, що використовується в процесі цієї діяльності.

Майном, за Господарським кодексом України, визнається сукуп­ність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб'єктів господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку цих суб'єктів (ст. 139).

Залежно від правових засад володіння майном при здійсненні гос­подарської діяльності визначається його правовий режим.

Під правовим режимом майна розуміють установлений правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення суб'єктами права повноважень володіння, користування та розпоря­дження ним, реалізація функцій управління майном, а також правова його охорона.

Якщо це визначення деталізувати, то можна виокремити такі еле­менти або структуру правового режиму:

1)  сукупність правових норм, що регулюють відносини власності, визначають форму власності, види майна, суб'єктів права власності, правомочності власника;

2)  правомочності державних організацій по здійсненню права гос­ подарського відання чи права оперативного управління майном;

3)  правоздатність суб'єктів господарювання в майнових відносинах;

4)  встановлені правовими засобами порядок та умови розподілу майна за фондами, використання його в процесі виробничо-госпо­ дарської та іншої діяльності, здобуття з нього корисних результатів і т.д.

Правовий режим майна суб'єкта господарювання являє собою встановлені нормативними.актами правила, можливі межі «пану­вання» суб'єкта господарювання над належним йому майном. Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові пра­ва — право господарського відання, право оперативного управління (ст. 133 ГК України).

3. Припинення діяльності суб’єкта господарювання

Припинення суб'єктів господарювання регулюється значною кількістю нормативних актів, до яких, насамперед, належать ЦК України, ГК України, закони України від 15 травня 2003 р. № 755-ГУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства", від 14 травня 1992 р. № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) та інші нормативні акти, в тому числі відомчі.

Відповідно до ст. 59 ГК України та ст. 104 ЦК України припинення суб'єкта господарювання здійснюється в результаті реорганізації, передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або шляхом ліквідації. Суттєва різниця між ліквідацією та реорганізацією полягає у тому, що в першому випадку має місце остаточне припинення будь-якої діяльності якогось суб'єкта господарювання, у другому - припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. В обох випадках "припинення суб'єкта господарювання" суб'єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв'язку з ліквідацією суб'єкта припиниться і його діяльність, у зв'язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб'єкта господарювання. Тобто можна сказати, що головна відмінність двох способів припинення суб'єктів господарювання (ліквідації та реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва.

Таким чином, під реорганізацією розуміють припинення юридичної особи з переходом всіх прав та обов'язків до правонаступника в порядку загального правонаступництва. Під правонаступником розуміють юридичну особу (юридичних осіб), до якої (яких) переходять усі права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. Стаття 59 ГК України та ст. 104 ЦК України визначають чотири шляхи припинення суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення.

Під ліквідацією розуміють такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому на майбутнє неможлива будь-яка діяльність та його існування і який пов'язаний з ліквідацією його справ і майна, відсутністю правонаступник

4. Правове регулювання здійснення іноземних інвестицій на території України

Для розвитку української економіки має велике значення залучення і оптимальне використання іноземних інвестицій.

У відповідності до ч. 1 ст. 394 Господарського Кодексу України та ч. 1 ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування» на території України щодо іноземних інвестицій встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють процедуру здійснення іноземних інвестицій в Україну, на цей час є:

• Господарський Кодекс України

• Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ;

• Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року № 93/96-ВР;

• Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання іноземних інвестицій та кредитування» від 27 квітня 2010 року № 2155-VI;

• Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій» від 07 серпня 1996 року № 928;

• Постанова Правління Національного банку України «Про врегулювання питань іноземного інвестування в Україну» від 10 серпня 2005 року № 280.

5. Правове становище і компетенція Антимонопольного Комітету України.

Для виконання завдань із забезпечення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захисту інтересів суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень утворено спеціальний державний орган – Антимонопольний комітет України.

Правове становище Антимонопольного комітету України визначено Законом України “Про Антимонопольний комітет України”, а також Закони України “Про захист економічної конкуренції” та “Про захист від недобросовісної конкуренції”.

Компетенція:

- контролює додержання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб’єктів; при перетворенні органів управління на об’єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємствта ін.

- розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень; - звертається до суду з позовами (заявами) у зв’язку з порушеннями антимонопольного законодавства; - дає рекомендації державним органам щодо провадження заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції; - бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополізації економіки; - бере участь в укладенні міждержавних угод, розробці й реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету і т.д.

№13

1. Загальний порядок ліквідації суб’єкта господарювання

Господарський кодекс:

1. Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений цим Кодексом. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

2. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

3. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах відповідно до закону повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені цим Кодексом чи спеціальним законом строки.

4. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.

5. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

2. Актуальність інститутів господарських товариств в умовах сучасної України

Як відомо, на сьогодні господарські товариства є найбільш популярною формою організації підприємницької діяльності як за кордоном, так і в Україні.

Але, нажаль в Україні розвиток господарських товариств гальмується в основному через невідповідність нормативно – правової бази, до умов розвитку ринкової економіки і господарських товариств.

Законодавство ж України про господарські товариства останнім часом суттєво еволюціонувало та зазнало позитивних змін. Оскільки багато питань, врегульованих спеціальним законом, знайшли регулювання також і в нових кодексах, це призвело до конфлікту відповідних норм та виникнення питань щодо порядку їх застосування.

Попри зміни, які відбулись у законодавстві протягом останнього часу, все ж таки залишається велика кількість невригульваних, конфліктних питань. Але як свідчать статистичні дані останніх років господарські товариства в Україні набули широкого поширення , і далі спостерігається тенденції до їх розвитку.

Для досягнення цілей і завдань встановлених державою необхідне подальше реформування нормативно-правової бази України у сфері господарських товариств, а також підтримка уряду у сфері інвестування та нормування податкових ставок.

Оскільки, розвиток господарських товариств свідчить про розвиток ринкової економіки в Україні, то це може означати приближення нашої країни до входу в Європейську спільноту.

3. Суборенда і викуп (приватизація) державного майна

Загальне поняття оренди сформульоване у ст 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»1 від 14 березня 1995 р., який є новою редакцією Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» від 10 квітня 1992 р.

Суборенда державного та комунального майна: щодо цілісних майнових комплексів – заборонена, а щодо індивідуально визначеного майна (окремих об’єктів) – допускається, якщо інше не передбачено законом або договором оренди (ст. 288 ГК).

Викуп (приватизація) об’єкта оренди: згідно із ч. 1 ст. 289 ГК орендар має право на викуп об’єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди; умови викупу орендованого державного (комунального) майна (цілісного майнового комплексу) визначаються відповідно до закону (зокрема, Закону “Про приватизацію державного майна”, який передбачає оренду з правом викупу як один з неконкурентних способів приватизації”); приватизація цілісних майнових комплексів, зданих в оренду, здійснюється у випадках і порядку, передбачених цим законом (ст. 17) — шляхом створення на базі орендного підприємства відкритого акціонерного товариства за участю держави та орендного підприємства).

4. Угоди про розподіл продукції, як форма здійснення іноземних інвестицій

Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона -Україна (держава) доручає іншій стороні – інвесторові на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов’язаних з угодою робіт, а інвестор зобов’язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.

Відносини, що складаються в процесі укладення та виконання таких договорів, регулюються Законом України від 14 серпня 1999 р. “Про угоди про розподіл продукції”, що визначає: - учасників цих відносин: а) інвестори та б) держава (в особі Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл продукції); в) Постійно діюча міжвідомча комісія (Міжвідомча комісія), яка утворюється Кабінетом Міністрів України у складі представників державних органів, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України і уповноважена вирішувати питання з організації укладення та виконання угод про розподіл продукції; - умови укладення угоди про розподіл продукції (ст. 6); - конкурсні засади визначення інвестора, з яким укладається угода про розподіл продукції (ст. 7); - вимоги до угоди про розподіл продукції (ст. 8), в т. ч. до її форми (письмова) та змісту, зокрема, істотних умов угоди – переліку видів діяльності інвестора, а також інших істотних умов.

5. Штрафні санкції як вид господарських санкцій

Штрафними санкціями в ст.230 ГК визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Суб’єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені в ст. 2 ГК. Розмір штрафних санкцій визначений у ст.231 ГК. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

• за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

• за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

3. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.

№14

1. Підстави ліквідації юридичної особи

Відповідно до ст. 110 ЦК України юридична особа може бути ліквідована у добровільному порядку на підставі рішення учасників (повне та командитне товариство), або органів управління юридичної особи, а також у інших випадках, передбачених установчими документами.

Що ж до примусового порядку ліквідації юридичної особи, то підстави такої ліквідації встановлено як ЦК України, так і іншими законодавчими актами.

ЦК України встановлює такі підстави для винесення судом рішення про примусову ліквідацію юридичних осіб:

- визнання судом недійсною державну реєстрацію юридичних осіб через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути;

- у випадку, коли у повному та командитному товаристві залишається один учасник і останній не перетворить таке товариство в інше господарське товариство; - у разі вибуття всіх вкладників із командитного товариства, якщо учасники товариства не перетворять таке товариство у повне товариство (ст. 139); - якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного фонду

Стаття 38 Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" встановлює такі підстави для примусової ліквідації юридичних осіб у судовому порядку: - визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути; - провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

- невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону; - неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

Стаття 59 ГК України визначає, що юридична особа ліквідується: - за ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством України, - за рішенням суду: - у зв'язку із закінченням строку, на який вона створювалась, чи у разі досягнення мети, заради якої її було створено;

- у разі визнання її в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом; - у разі скасування її державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

2. Види господарських товариств

За статтею 1 Закону України «Про господарські товариства», до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Види акціонерних товариств. До акціонерних товариств належать:

• відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах;

• закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників).

Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

3. Охарактеризуйте сторін і істотні умови угоди про розподіл продукції

Законом України “Про угоди про розподіл продукції”

Сторонами угоди про розподіл продукції виступають інвестор (інвестори) і держава в особі Кабінету Міністрів України. Інвесторами можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи України або інших держав, об'єднання юридичних осіб, створені в Україні чи за межами України.

Істотними умовами угоди про розподіл продукції є:

1) найменування сторін угоди та їх реквізити;

2) характеристика ділянки надр (родовищ корисних копалин), щодо якої укладається угода, включаючи географічні координати району робіт, а також обмеження щодо глибини промислової розробки надр;

3) умови надання земельної ділянки для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, та ділянки надр;

4) проект рекультивації земель, порушених під час проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин;

5) вид (види) користування надрами;

6) перелік, обсяги і строки виконання передбачених угодою робіт;

7) вимоги до якості виконуваних згідно з угодою робіт;

8) права та обов'язки сторін, зокрема права інвестора щодо користування землею, надрами та інші права, а також його обов'язки, передбачені частиною п'ятою цієї статті та ін.

4. Дайте характеристику антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання

Для задоволення своїх потреб та отримання надприбутків на ринку суб’єкти господарювання можуть здійснювати колективну антиконкурентну діяльність та створювати монопольні об’єднання, що домінують на ринку. Основною метою укладення таких угод є одержання прибутку шляхом забезпечення власних та суспільних потреб через усунення чи обмеження конкуренції між учасниками угоди, а також через усунення зовнішньої конкуренції.

Отже, антиконкурентні узгоджені дії є неправомірними діями. Різниця між ними та правомірними узгодженими діями суб’єктів господарювання полягає в тому, що антиконкурентні узгоджені дії можуть призвести до недопущення, усунення, спотворення чи обмеження конкуренції на ринку.

Відповідно до Закону України “Про захист економічної конкуренції” антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, гендерів;

5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців

 6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції

7) укладення угод за умови прийняття іншими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8) істотного обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин.

5. Укладання, недійсність та розірвання мирової угоди

Мировою угодою у справі про банкрутство є домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її.

Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство.

За заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України. Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів.

Розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не спричиняє її розірвання щодо інших кредиторів.

У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються в повному розмірі у незадоволеній частині.

У разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою.

№ 15

1. Повноваження ліквідаційної комісії

До складу ліквідаційної комісії банкрута включаються: представники кредиторів, уповноважена особа акціонерів або учасників товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю, фінансових органів та профспілки, а в разі необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства та представник органів місцевого самоврядування.

Повноваження:

приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження;

виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута;

здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідно з законодавством;

аналізує фінансове становище банкрута;

виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута;

пред'являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту;

має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується в першу чергу згідно зі статтею 34 цього Закону за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута;

з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута або отриманого для цієї мети кредиту;

заявляє в установленому порядку заперечення по заявлених до боржника вимогах поточних кредиторів за зобов'язаннями, які виникли під час провадження у справі про банкрутство, і є неоплаченими;

подає до суду заяви про визнання недійсними угод боржника і т.д.

2. Поняття та зміст господарського договору

Господарські договори в Україні регулюються а) Господарським кодексом; б) загальними статтями Цивільного кодексу про зобов'язання, договір, зобов'язання, що випливають із договорів; в) спеціальними статтями Цивільного кодексу про майнові відносини між суб'єктами (підприємствами, установами, організаціями).

Господарський договір - це майнова угода господарюючого суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності: при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Зміст господарського договору становлять умови договору, виз­начені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому Господарським кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України.

3. Договір підряду на капітальне будівництво

Поняття договору підряду на капітальне будівництво Стаття 318 ГК України встановлює, що за договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх.

Характеристика:

1. Договір підряду на капітальне будівництво є консенсуальним договором, укладається в письмовій формі і набуває чинності з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов

2. Предметом договору підряду на капітальне будівництво є об'єкт будівництва, що будується і здається замовнику, або виконання будівельних робіт.

3. Згідно з ГК та ЦК України учасниками (сторонами) договору підряду на капітальне будівництво є замовник і підрядник

4. Об'єкт будується і здається замовнику у встановлений договором строк.

5. Замовник зобов'язаний передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію.

6. Замовник зобов'язаний оплатити виконані роботи

7. Замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником

8. За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором підряду на капітальне будівництво винна сторона сплачує штрафні санкції, а також відшкодовує другій стороні збитки

4. Інноваційна діяльність як вид інвестиційної діяльності

Інноваційна діяльність,як вид інвестиційної діяльності — діяльність, спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг. Правовий статус визначається Законом України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 р. та ГК.

Інновації — новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами:

проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності, науково-техніч­ної продукції;

розроблення, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

розроблення і впровадження нових ресурсоощадних технологій, призначених для поліпшення соціального й екологічного становища;

технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розроб­лення, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, що відповідають певним вимогам. Державну реєстрацію інноваційних проектів здійснює за поданням суб’єктів інноваційної діяльності спеціально уповноважений цент­ральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Цей орган веде Державний реєстр інноваційних проектів. Проект може фінансуватись із бюджетів різних рівнів, а також отримувати податкові та митні пільги.

5. Характеристика адміністративно-господарських санкцій

За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Господарським кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами. Види адміністративно-господарських санкцій:

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції:

• вилучення прибутку (доходу); Прибуток (доход), одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення встановлених законодавством правил підлягає вилученню в доход відповідного бюджету в порядку, встановленому законом. Крім того, з суб'єкта господарювання стягується у випадках і порядку, передбачених законом, штраф, але не більш як у двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного порушення протягом року після застосування цієї санкції - у трикратному розмірі вилученої суми.

• адміністративно-господарський штраф; (грошова сума, що сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності);

• стягнення зборів (обов'язкових платежів); (у разі несплати + штраф)

• застосування антидемпінгових заходів; (у разі здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності, пов'язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція);

• припинення експортно-імпортних операцій;

• застосування індивідуального режиму ліцензування;

• зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;

• анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

• обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;

• скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання;

№ 16

1. Підприємство як самостійний суб’єкт господарювання

Підприємство — основна організаційна одиниця господарювання. Це обумовлено особливостями економічних і соціальних функцій підприємства в економічній системі, а саме — функцій товаровиробника, що задовольняє суспільні потреби в продукції, роботах, послугах. Головним нормативним актом, що регулює діяльність підприємств, є Господарський кодекс України Що визначає види й організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності. підприємство — це є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності і діє на основі статуту, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом і може мати у своєму складі інших юридичних осіб. Як самостійна господарська одиниця підприємство може вступати в договірні відносини з іншими суб'єктами господарської діяльності, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, формувати свою організаційну структуру, управлінський апарат, штатний розклад, розпоряджатися фінансами, займатися купівлею, переробкою і продажем продукції, надавати соціальні послуги населенню. Підприємство є самостійним господарським суб'єктом, може мати у своєму розпорядженні основні й оборотні кошти, наймати робочу силу, здійснювати виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність. Юридичний аспект цього визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності «має право за власною ініціативою приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України».Головне завдання підприємства — задовольняти в чому-небудь потреби населення, одержуючи при цьому прибуток, за рахунок якого задовольняються соціальні й економічні інтереси даного колективу і власника майна — підприємства. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство — також товарний знак. Підприємство не може мати в своєму складі інших юридичних осіб. Підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбачених статутом підприємства.

Таким чином, підприємство — це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на основі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках.