5.1. Гарантії та захист майнових прав суб’єктів господарювання.

Гарантії майнових прав господарюючих суб’єктів полягають у тому, що держава шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, створення спеціальних структур гарантує недоторканість майна і забезпечує захист права власності. Держава забезпечує захист прав всіх суб’єктів права власності і господарювання . Згідно з Конституцією України примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного та надзвичайного стану. У Господарському кодексі закріплена державна гарантія недоторканості майна та забезпечення захисту майнових прав підприємців. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом. Відшкодування збитків, заподіяних суб’єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами або юридичними особами, а також органами державної влади або органами місцевого самоуправління, здійснюється згідно з Господарським кодексом України, Господарсько-процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

5.2. Правовий статус орендарів та орендодавців державного і комунального майна.

Орендодавцями є:

Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду партнерам наукових парків;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності;

підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м на одне підприємство, а з дозволу органів, зазначених вище , - також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

Орендарями згідно ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна з метою використання його для підприємницької діяльності, до укладення договору зобов'язана зареєструватись як суб'єкт підприємницької діяльності.

За договором оренди орендаря може бути зобов'язано використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду, та виробляти продукцію в обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону. Орендар зобов'язаний використовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов договору, запобігати його пошкодженню, псуванню. Орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі. Орендареві належить право власності на виготовлену продукцію, в тому числі у незавершеному виробництві, та доход (прибуток), отриманий від орендованого майна, амортизаційні відрахування на майно, що є власністю орендаря, а також на набуте орендарем відповідно до законодавства інше майно.

3. Тотожність понять «господарська діяльність» та «підприємницька діяльність»

Господарський кодекс в частині 1 статті 3 містить уніфіковане поняття господарської діяльності: під господарською діяльністю у цьому  Кодексі  розуміється діяльність    суб'єктів   господарювання   у   сфері   суспільного виробництва,  спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання  робіт чи надання послуг вартісного характеру,  що маютьцінову визначеність.

Таким чином, звідси можна виділити основні ознаки господарської діяльності:

- особливий суб’єктний склад (господарську діяльність здійснюють суб’єкти господарювання);

- особлива сфера здійснення господарської діяльності (сфера суспільного виробництва);

- зміст господарської діяльності (виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг. Все це здійснюється не для особистих потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб – споживачів в широкому розумінні);

- вартісний характер результатів господарської діяльності, що мають цінову визначеність (реалізуються за плату, функціонують як товар);

- професійні засади господарської діяльності;

- поєднання приватних інтересів виробника та публічних інтересів (державних, суспільних тощо).

Згідно зі ст. 42 ГК України підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Визначення підприємницької діяльності і відокремлення її від інших видів діяльності, що мають на меті отримання прибутку або доходу, має як теоретичне, так і суто практичне значення.

ГОЛОВНЕ: Підприємництво є господарською діяльністю. Це означає, що, незважаючи на свою специфіку, підприємницька діяльність є складовою ширшого за обсягом поняття "господарська діяльність".

4. Поняття та зміст установчих документів

Установчими документами суб’єкта господарювання називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими суб’єкт господарювання виникає і діє як суб’єкт права. Статутні господарсько-правові акти — установчі документи (засновницький договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет) — є правовою формою, в якій визначені завдання суб’єктів господарського права. Виходячи із завдань, статутні акти регулюють такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб’єкта господарського права, функції органів управління тощо. Чинне законодавство України не містить легального визначення статуту і засновницького договору. Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів суб’єктів господарювання Господарський кодекс та Цивільний кодекс України, загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств.

Установчий договір – це письмове рішення власників про створення підприємства, де визначаються основні правові норми діяльності підприємства та відносини між власниками.

Статут – “конституція” підприємства, де у письмовій формі визначаються основні правові норми (правила) його господарської діяльності.

ЗМІСТ.Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Установчі документи повинні також містити відомості, передбачені статтями 37, 51, 65, 67 і 76 закону України «Про господарські товариства».

До установчих документів можуть бути включені інші умови, : що не суперечать законодавству України.

4. Державна реєстрація суб’єктів господарювання як необхідна умова ведення підприємницької діяльності

Для реалізації суб’єктом права на підприємницьку діяльність в якості обов’язкової умови закон передбачає державну реєстрацію. В юридичній літературі одним з досить розповсюджених поглядів на державну реєстрацію суб’єктів підприємництва є його трактування як умови здійснення підприємницької діяльності.

У ч.І ст.58 ГК України зазначено, що суб’єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Отже, необхідною умовою здійснення господарської (підприємницької) діяльності є державна реєстрація суб’єктів господарювання (підприємництва). Згідно з ч.2 ст.50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Тобто державна реєстрація є елементом легітимації підприємницької діяльності.

У Господарському кодексі України державна реєстрація суб’єктів господарювання, на відміну від ліцензування і патентування, не названа засобом державного регулювання господарської діяльності.

Згідно зі ст.1 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців” державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців — це посвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

№ 6

1. Принципи ведення підприємницької діяльності

Підприємництво здійснюється на основі:

• вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

• самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

• вільного найму підприємцем працівників;

• комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

• вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

• самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

2. Монопольне становище суб’єкта господарювання і природна монополія. Співвідношення понять.

Монопольне (домінуюче) становище суб'єкта господарювання - становище суб'єкта господарювання на ринку, яке дозволяє йому самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання визначати умови обороту товарів на ринку завдяки тому, що суб'єкт господарювання:

не має на ринку товару жодного конкурента або не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин;

є одним із двох чи більше суб'єктів господарювання, що діють на ринку товару, якщо між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція, і при цьому вони (разом узяті), не мають на ринку товару жодного конкурента або не зазнають значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин. Зокрема, якщо суб'єкт господарювання є одним із таких суб'єктів господарювання, і при цьому зазначеним суб'єктам господарювання у складі не більше трьох належать найбільші частки на ринку, які у сукупності перевищують 50 відсотків; п'яти - 70 відсотків.

Природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі — товари);

Громадянин як суб’єкт господарювання

1. Громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

2. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

3. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

із залученням або без залучення найманої праці;

самостійно або спільно з іншими особами.

4. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов’язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов’язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 цього Кодексу.

6. Громадянин-підприємець зобов’язаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов’язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов’язкових платежів; сплачувати податки та інші обов’язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

7. Громадянин-підприємець зобов’язаний додержуватися вимог, передбачених статтями 46 і 49 цього Кодексу, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

3. Поняття і види патенту

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в цьому Законі видами підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.

Види торгового патенту:

• звичайний торговий патент.

• пільговий торговий патент – патент, який видається суб’єктам підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю виключно товарами вітчизняного виробництва вказаними у Законі “Про патентування...”: поштові марки, конверти, періодичні видання, проїзні квитки, товари народних промислів, готові лікарські засоби, вугілля, дрова, мило господарське, сірники, насіння овочевих культур та квітів і ін. Крім цього пільговий торговий патент видається підприємцям, які здійснюють торговельну діяльність на території військових частин виключно товарами військової атрибутики та повсякденного вжитку для військовослужбовців. У пільговому патенті обов’язково дається перелік товарів, якими здійснюється торгівля. Вартість пільгового торгового патенту 25 грн. на весь термін дії патенту.

• короткостроковий торговий патент – на строк від 1 до 15 днів. Його необхідно придбати для торгівлі на ярмарках, виставках-продажах та інших короткострокових заходах, пов’язаних з демонстрацією та продажем товару. Вартість короткострокового торгового патенту за один день торгівлі 10 грн.

• спеціальний торговий патент – державне свідоцтво, яке засвідчує право на особливий порядок оподаткування. Такий патент мають право придбати торговці, які здійснюють торговельну діяльність в одному приміщенні, будівлі або його частині, окрім ринків, при умові, що всі суб’єкти підприємницької діяльності придбають спеціальні торгові патенти. Вартість спеціального торгового патенту встановлюється органами місцевого самоврядування щорічно.