Транснаціональні корпорації (тнк) – це юридичні особи приватного права, що володіють майном та здійснюють господарську діяльність на території двох і більше держав.

       ТНК не визнаються суб’єктами публічного права, як внутрішнього, так і міжнародного, проте через значні фінансові можливості часто можуть впливати на міжнародні відносини. Значною мірою на проблему правового статусу ТНК впливає і британська та американська правова доктрина.

      Законодавство та судова практика цих країн ґрунтується на позиції, відповідно до якої у випадку створення, наприклад, американською компанією дочірнього підприємства на території іншої держави, діяльність дочірнього підприємства має регулюватися виключно законами США. У такому випадку виникає ситуація, коли на території суверенної держави починає діяти американське або британське право, що по суті є порушенням її державного суверенітету.

       Не дивно, що така практика діяльності США та Великобританії з боку інших держав розглядається як недобросовісна. У 1974 р. група експертів ООН по ТНК зробили висновок, що у випадку створення компанією зарубіжного філіалу закони країни базування (тобто країни, в якій створена материнська компанія) перестають діяти і застосовуються закони приймаючої країни. Це положення повною мірою відображено і у Конвенції СНД про транснаціональні корпорації 1998 р. (Конвенція ратифікована Законом України від 13.07.1999 р.).

       Подібна позиція не підтримується США та Великобританією. Американські та британські ТНК часто укладають договори з урядами країн, що розвиваються, в яких ТНК наділяються такими ж правами, як і суверенні держави, в т.ч. різноманітними привілеями та імунітетами. Іноді в цих договорах вказується, що ТНК не підпадає під дії жодної національної правової системи, а її дії регулюються лише нормами міжнародного права. Це дозволяє деяким авторам говорити про міжнародну правосуб’єктність ТНК. Подібна практика не знаходить підтримки з боку ООН. Так, у справі “Barcelona Traction” (1970 р., Бельгія проти Іспанії) Міжнародний Суд ООН вирішив, що спори, які випливають із договорів іноземної корпорації з державою мають вирішуватися на основі національного права. Крім того, в системі ООН створено Міжнародну комісію по ТНК та Центр по ТНК, основною задачею яких є недопущення зловживань з боку ТНК. У 1975 р. Комісія з міжнародного права ООН розробила Кодекс поведінки ТНК, проте через протидію з боку США він так і не був прийнятий.

       Фізичні особи (індивіди) також не визнаються суб’єктами міжнародного права, хоча нині значна кількість міжнародно-правових норм спрямовується на забезпечення прав людини та громадянина. Це об’єктивно наділяє фізичних осіб певними суб’єктивними правами та обов’язками безпосередньо на підставі норм міжнародного права, тому в окремих випадках за фізичними особами закріплюються окремі елементи міжнародної правосуб’єктності. Зокрема, це стосується таких випадків:

 1) коли фізична особа звертається за захистом своїх прав до міжнародних судів, наприклад, до Європейського суду з прав людини. При цьому фізична особа (позивач) та відповідна держава (відповідач) мають рівні процесуальні права, а фізична особа наділяється на строк розгляду справи окремими імунітетами;

 2) коли фізична особа притягається до міжнародної кримінальної відповідальності. Найчастіше ця відповідальність настає за злочини, які заподіюють шкоду міжнародному співтовариству в цілому (терористичні акти, геноцид, піратство тощо). Якщо ж винна особа притягається до кримінальної відповідальності не судом конкретної держави, а міжнародним судом (напр., Міжнародний кримінальний суд, Міжнародні трибунали по Югославії та Руанді) виникають врегульовані нормами міжнародного права відносини, в яких однією стороною є фізична особа-злочинець, а іншою – усе міжнародне співтовариство.

16