2. Міжнародна правосуб’єктність націй та народів

       В основі міжнародної правосуб’єктності націй та народів лежить принцип права націй на самовизначення, закріплений Статутом ООН та Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р. У сучасному міжнародному праві поняття “нація” і “народ” розглядаються як тотожні. Слід розуміти, що нація (народ) – це не арифметична сукупність населення якої-небудь території, це історично сформована економічна, політична та духовно-культурна спільнота, що усвідомлює свою єдність. У багатьох випадках нація (народ) характеризується мовною та релігійною єдністю, проте часто такі ознаки можуть бути відсутніми.

       У науці сформувалося два основних погляди на міжнародну правосуб’єктність народів.

       Згідно з теорією плюралістичної демократії народ розглядається як основний носій суверенітету, а тому будь-який народ завжди є суб’єктом міжнародного права. Поки держава ефективно здійснює владу і відповідає потребам народу, його правосуб’єктність немовби “спить”, інтереси народу в міжнародних правовідносинах представляє держава. Коли ж влада перестає задовольняти інтереси народу, він піднімає повстання і починає самостійно реалізовувати належну йому міжнародну правосуб’єктність. Проте, такий підхід через ризик посилення сепаратизму несе в собі істотну загрозу світовому правопорядку, і тому широкою підтримкою та визнанням не користується.

       Загальновизнаним є інший підхід, згідно з яким не кожна нація (народ) можуть розглядатися як суб’єкти міжнародного права. Нація (народ), які мають власну державу не розглядаються як суб’єкти міжнародного права, міжнародною правосуб’єктністю наділяється лише відповідна держава. Тільки нації або народи, що борються за своє звільнення, створили певні владні структури, об’єднані певним владним центром, що здатний виступати від імені нації або народу, можуть претендувати на статус суб’єкта міжнародного права. Фактично такими структурами є озброєні загони, що мають єдине командування, яке одночасно здійснює і політичне керівництво. Подібна ж ситуація має місце і тоді, коли народ не має власної держави, проживає на території іншої як національна меншість і намагається вийти зі складу цієї держави та створити власну, натикаючись при цьому на протидію. До моменту отримання незалежності, створення власної держави народ, що знаходиться у стані збройної боротьби за незалежність, може визнаватися суб’єктом міжнародного права. Представником такого народу у міжнародних відносинах виступають органи національно-визвольного руху. Такі час від часу часто наділяються правами спостерігача у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

       У ряді міжнародних документів, котрі розкривають зміст принципу рівноправ’я та самовизначення народів (Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.), вказується, що цей принцип не повинен тлумачитися на шкоду територіальній цілісності та політичній єдності держав, якщо вони забезпечують представництво всіх прошарків населення в органах державної влади без будь-якої дискримінації. У практиці ООН право на відділення визнається:

· за народами колоній та інших залежних територій, котрі не мають власного управління;

· за народами, що проживають на територіях, які за конституцією держави мають право на відокремлення;

· за народами, котрі проживають у державі, яка не додержується принципів рівноправ’я націй (народів) та їх права на самовизначення.

       У таких випадках народи, що ведуть збройну боротьбу за відокремлення вправі безумовно претендувати на визнання їх суб’єктами міжнародного права.