6.3. Форми наукової комунікації

Наукова комунікація являє собою обмін інформацією з приводу тієї чи іншої проблеми, інструменту і результатів дослідження. Вона є необхідною умовою здорового розвитку науки. Для характеристики наукової комунікації можна використовувати термін "дискурс" у транскрипції відомого німецького філософа Ю.Хабермаса, який під ним розуміє не вільну розмову, під час якої співрозмовники не думають про дотримання правил мовної комунікації, а діалог, що ведеться за допомогою аргументів, який дає змогу виявити загальнозначуще, нормативне у висловленнях. Це діалог, який досяг відомої стадії зрілості. В ідеалі дискурс – це зразок, модель вироблення комунікативної компетентності. Він здійснюється в науковому комунікативному співтоваристві, якому властиві відкритість і гласність. Наукова комунікація виконує кілька найважливіших функцій (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

Функції наукової комунікації

Назва функцій	Характеристика функцій
Презентація	Представлення науковому співтовариству результатів наукового дослідження
Експертиза	Проведення експертної оцінки якості дослідження і його результатів
Кваліфікація	Присвоєння авторові або авторам дослідження відповідної кваліфікації
Введення в науку	Введення в науку проведеного дослідження і його результатів дослідження

Комунікація в науці здійснюється обов'язково з приводу чогось. Предмет комунікації характеризується інформаційною, мовною формами. З погляду інформаційної – це ті чи інші знання, що отримані суб'єктом комунікації в процесі наукового дослідження (узагальнення, аналізу, експерименту тощо). З погляду мови предметом комунікації виступають ті чи інші тексти (тези, повідомлення, доповідь, дисертація, стаття тощо).

Наука, як будь-яка цілеспрямована діяльність, здійснювана в умовах невизначеності, характеризується цілком визначеними результатами, що є евристичними і не завжди однозначними.

Комунікація в науці здійснюється в трьох формах: письмово, усно і через Інтернет. Оскільки письмова форма наукової комунікації розглядалася в попередніх розділах книги, то дамо характеристику тільки усної та Інтернет–комунікації. Усна комунікація належить до найбільш давніх видів комунікації взагалі. Її перевага – у безпосередності контакту, у її насиченості не тільки раціональною, а і почуттєво-емоційною складовими. Основним недоліком усної комунікації є необхідність фізичного переміщення комунікатора до місця комунікації. Серед форм усної комунікації найбільш популярними є семінари, конференції і симпозіуми.

Семінар (від лат. seminare – розсадник) – особлива форма групових занять з якого-небудь предмета або теми за активної участі учнів, слухачів. Між учасниками семінару спостерігаються статусні розбіжності. Серед них виділяються керівник або керівники семінару і пересічні учасники. Головне призначення наукового семінару полягає в тому, щоб навчити пересічних учасників, ввести їх у ту чи іншу наукову проблему, теорію, метод дослідження.

Перед його проведенням розробляється програма семінару, визначаються його тривалість, кількість семінарських занять і їхня тематика, що розсилаються учасникам семінару. Учасники семінару ознайомлюються з програмою, визначають своє місце в ньому, готують виступи або доповіді. Керівник семінару звичайно на його початку виступає зі вступним словом, у якому вводить учасників у курс справи, визначає план і правила обговорення. Особливість семінару в тому, що пересічні його учасники повинні активно брати участь в обговоренні теми під керівництвом ведучого, яким звичайно виступає відомий фахівець за темою семінару. Форми прояву активності учасників можуть бути досить різноманітними. Серед них виступи, питання, коментарі, доповіді, читання рефератів, дискусії і т.ін. Найбільш плідно впливають на розвиток творчої активності філософські й методологічні семінари, що сприяють формуванню наукового світогляду, оволодінню досягненнями наукової методології. Варто підкреслити, що в СРСР ці семінари виступали засобами ідеологічної обробки вчених, формування лояльності суспільної системи, що концентровано виражалося в терміні "активна життєва позиція вченого". У сучасному пострадянському суспільстві завдання цих семінарів полягає уформуванні активної дослідницької позиції учених, оволодінні досягненнями науки і їх застосуванні в діяльності наукових колективів. Потрібна і нова форма проведення таких семінарів – не нудна ідеологічна доповідь, а побудована на творчому партнерстві дискусія всіх його учасників.

Конференція (від лат. сonferetia – збирати в одне місце) у найзагальнішому вигляді являє собою збори, нараду представників урядів, суспільних, партійних, наукових тощо організацій для обговорення і вирішення яких-небудь питань. Специфіка конференції як різновиду зборів полягає в тому, що на цих зборах виступають усі, внесені в програму.

Звичайно для проведення конференції створюється організаційний комітет, що визначає тему або проблему обговорення, складає попередній тематичний план конференції, визначає список запрошених і публікує або розсилає тематику конференції можливим учасникам із пропозицією подати заявки на участь у конференції із зазначенням відомостей про учасника, назви його повідомлення або доповіді. На підставі отриманих заявок складається програма конференції, у якій указуються час і місце проведення конференції, список учасників і назви їх тем, а також розподіл учасників по секціях конференції.

Процес самої конференції включає пленарне засідання, на якому виступають з вітаннями організатори конференції, представники державних і наукових організацій, а також найбільш відомі вчені з доповідями за суттю проблеми. Потім проводяться секційні засідання, у яких беруть участь всі інші учасники. У спеціально підготовлених до конференції матеріалах звичайно пропонується проект рекомендацій конференції, у якому звертається увага на найбільш актуальні проблеми наукових досліджень, на організаційні, інформаційні і фінансові проблеми науки. Нерідко в рекомендаціях відображається реакція вчених на ті чи інші питання політичного і господарського життя країни. Сформульовані в рекомендаціях пропозиції обговорюються і доповнюються на секціях і виносяться на загальне обговорення на заключному пленарному засіданні конференції, коли підбиваються її підсумки і приймаються рекомендації. Досить часто в структурі конференції застосовують і інші форми комунікації: круглі столи, прес-конференції, дискусії тощо, які додають конференції дискусійності, забезпечують свободу висловлень.

Самі конференції досить різноманітні (табл. 6.2).

Таблиця 6.2

Підстава класифікації	Різновиди конференцій
Тематична спрямованість	1. Наукова конференція, що присвячується дослідницьким проблемам. 2. Науково–практична конференція, спрямована на дослідницькі й практичні проблеми. 3. Теоретико–методологічна конференція, на якій обговорюють питання теорії і методології
Тривалість	1. Тривала конференція, що займає кілька днів. 2. Коротка конференція, яка проводиться протягом одного дня
Спосіб проведення	1. Реальна конференція, що являє собою реальне засідання учасників. 2. Віртуальна конференція, яка проводиться в Інтернеті
Публікація наукових повідомлень	1. Конференція з попередньою публікацією доповідей і повідомлень у спеціальних збірниках. 2. Конференція з публікацією доповідей і повідомлень після її проведення. 3. Конференція без публікації доповідей і повідомлень

Різновиди наукових конференцій

Термін "симпозіум" (від лат. symposium – бенкет) у давніх греків і римлян означав гулянку, що супроводжувалася музикою, розвагами і бесідою. Від конференції симпозіум відрізняється більшою свободою від регламенту, що створює сприятливі умови для творчої імпровізації.

Проведення симпозіумів ефективне, на наш погляд, у двох випадках: по-перше, коли предметом комунікації є дуже цікава і недостатньо досліджена проблема, різноманітні підходи до вирішення якої в науці тільки намічаються, і, по-друге, коли в комунікації беруть участь кілька відомих активних учених, що виношують нові ідеї і мають потребу в сприятливому неформальному середовищі для їхнього оприлюднення.

Останнім часом стає популярною практика проведення майстер-класу. Ця форма наукової комунікації запозичена з художньої комунікації. Особливість її в тому, що вона зводиться до монологу провідного фахівця і відповіді його на питання учасників. Як правило, майстер-клас ставить два завдання. Перше зводиться до презентації творчості майстра, ознайомлення з особливостями, методами, прийомами, досягненнями. А друге орієнтоване на оволодіння учасниками деякими аспектами наукової майстерності. Тому форми і методи як презентації, так і навчання тут можуть бути дуже різноманітними, визначаються самим майстром.

В останні роки у зв'язку з інтенсивним розвитком Інтернету досить поширеною стає Інтернет-комунікація. Без електронної пошти, електронних архівів і баз даних сучасне наукове дослідження взагалі неможливо уявити.

Інтернет (від лат. inter – між і net – мережа) являє собою всесвітню комп'ютерну мережу, що пов'язує між собою користувачів як великих, так і малих (локальних) комп'ютерних мереж, є наслідком розвитку комп'ютерної техніки. У світі існує понад 130 мільйонів комп'ютерів і більше 80% з них об'єднані в різні інформаційно-обчислювальні мережі – від малих локальних мереж в офісах до глобальних мереж типу Інтернету. Визначаючи природу Інтернету, В.С.Єгоров відзначає: "Інтернет – новий тип внутрішньодержавних і світогосподарських зв'язків, що сприяє інтеграції окремих складових при збереженні їхньої відособленості, що мають біосоціальну основу. Будучи сучасним засобом міжособистісної і міжсистемної комунікації та середовищем інтерактивного спілкування, Інтернет являє собою деякою мірою систему, яка самоорганізовується і саморозвивається". Інтернет-простір розвивається як особлива сфера віртуальної науки, як найважливіший її ресурс і унікальний спосіб наукової комунікації. Інтернет являє собою розвинутий соціальний інститут багатофункціонального призначення. Стосовно науки Інтернет виконує різноманітні функції, що стрімко розвиваються (табл. 6.3).

Таблиця 6.3