элита

Важко дати однозначну оцінку впливу ідеології масонського руху на українську інтелігенцію, для якої масонство було не єдиною формою самореалізації, але все ж слід зазначити, що масонська ідеологія і тактика помітно вплинула на діяльність інших таємних організацій, в які гуртувалися представники української інтелігенції, опозиційно настроєні по відношенню до кріпосної системи, самодержавно-поліцейського режиму та великодержавної політиці уряду.

Так іншою формою діяльності інтелігенції з 30-х років ХІХ ст. стають товариства і таємні організації. Серед них слід виділити напівлегальне демократично-просвітницьке угрупування “Руська трійця”, “Галицько-руську матицю” (1848 р.), Кирило-Мефодіївське товариство (1845-47 рр.).

Форми таких об’єднань були запозичені в українських церковних братств. На відміну від лож, окрім ідеалів загальнолюдських цінностей – свободи, справедливості, рівності і братерства і первісного християнства, концепції даних організацій, зокрема Кирило-Мефодіївського товариства, заснованого у 1846 році у Києві, містила все ж-таки національний підтекст: досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти, що був одним з головних їх завдань. Іншими завданнями Кирило-Мефодіївського товариства (КМТ) були: створення демократичної федерації християнських слов’янських республік, знищення царизму та скасування кріпосного права та станів, утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод, поступове поширення християнського ладу на весь світ [1,204].

Модель ідеальної християнської республіки світового масштабу. Далека від реальності – так, але цікавий сам факт появи в Україні: месіанізм православного українства проявився. Якби царський уряд піддавав репресіям не українські організації, а масонські, не мав би більшовизму в 1917 році. Виходячи з аналізу вищевказаних завдань Кирило-Мефодіївського товариства, О.Бойко робить висновок, що “поява та діяльність КМТ фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України[11,205]. І ось оце злякало царат більше, ніж масонство. На жаль.

Друга половина ХІХ ст. почалася з урізноманітнювання і розмежування суспільних течій і рухів в Україні, що тягло за собою і подальшу політизацію інтелігенції, розподіл її представників між різними суспільно-політичними напрямками. Відповідно змінювались і організаційні форми діяльності інтелігенції, що з даного часу будуть представлені переважно двома типами: громадами і гуртками.

Так, представники національного руху, до яких в більшості своїй приєднались після повернення з заслання члени КМТ, що у 1859 році створили в Петербурзі першу громаду – “культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної самосвідомості”[11,226]. В Києві громада повстає у 1860 році. Потім виникають громади в Харкові, Полтаві, Одесі, Чернігові. Своєю культурницькою діяльністю вони сприяють підготовці українського народу до сприйняття політичних гасел, що незабаром почнуть проголошувати інші представники даної соціальної верстви.

Напівлегальні гуртки – громади з’явилися на початку 60-х років ХІХ ст. Складалися вони з представників переважно українських поміщиків. До складу т.зв. київської “Старої громади”, яку очолив В.Антонович, входили такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, О.Кистяківський, О.Кониський, І.Лучицький, М.Старицький, П.Чубинський тощо. 1873 року вони відкрили Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який плідно працював над вивченням історії, економіки й фольклору. “Стара громада” придбала газету “Київський телеграф” і перетворила її на свій напівофіційний орган. Контакти київських громадівців з Буковиною і Галичиною були постійними і широкими [57,104].

Рух різночинної інтелігенції, що знайшов широкий відгук і в Україні, уособлювався в народниках. Слід розрізняти народництво в Україні, як форму діяльності відділень російських організацій, і, суто українське народництво як таке. Як зазначає Д.Дорошенко: “На Україні народництво прибрало яскравий національний відтінок. Для українських народників простий народ був носієм не тільки високих моральний прикмет, яких, мовляв, уже давно бракує освіченим клясам, але також і одиноким представникам української національності, - в протилежність зросійщеному панству. Тому то для українських народників наближення до народу, до його мови, до його поезії було заразом і поворотом до своєї національності”[29,292]. Тобто бачимо, що головною відмінною рисою української інтелігенції знов виступає національна спрямованість.

Основними видами діяльності народників було видання “народних” книжок, відкриття “недільних” шкіл. На думку Д.Дорошенка, “це був початок того “ходження в народ”, яке пізніше прибрало характер соціал-революційної пропаганди. Але спочатку в діяльності цих студентів і взагалі інтелігентів, які відмовлялися від продовження своєї науки, від кар’єри, часом навіть поривали з своїми близькими, щоб віддати всі сили на служіння народові, не було ніякої революційної мети, а тільки бажання піднести культурний рівень мас”[29,193]. Провінціальна адміністрація і поміщики стали з часом підозріло ставитися до таких просвітителів. “Вони засипали російську адміністрацію доносами на “хлопоманів”, - так охрестили вони людей, які захоплювались інтересами “хлопів”, обвинувачуючи їх у соціал-революційній пропаганді, й добилися, наприклад, того, що деякі українські книжки було заборонено продавати на правобережній Україні, тимчасом як вони зовсім вільно продавалися на лівому березі, в сусідніх полтавській і чернігівській губерніях”[29,293]. Хлопоманство стало справжнім рухом, що виник на Правобережжі серед студентської молоді у 50-ті роки ХІХ ст. під впливом соціал-революційних ідей, що приходили з заходу. Хлопомани виступали за “емансипацію кріпацької маси”, демократизацію суспільних відносин, прагнули “загладити гріхи своїх батьків і дідів перед цим народом”[29,195]. Таким чином, як зазначає Д.Дорошенко, вони повністю сходилися з лівобережними народниками, через що група хлопоманів на чолі з А.Антоновичем разом з студентами лівого берегу заснувала окрему українську громаду[29, 196].

Деякі представники народницького і соціал-демократичного руху, що цікавилися більше питаннями соціально-політичного плану, об’єднуються в т.з. гуртки – “маленькі постійні групи, члени яких час від часу обговорювали різні філософські й ідеологічні теми. Часто гуртки збиралися навкруг журналів”[17,287]. Характеризуючи їх діяльність, Дж.Хоскінг пише: “ Ті, хто відвідували гуртки, не тільки ділилися друг з другом думками, але й особистим досвідом, вони також намагалися жити за найвищими моральними стандартами. Гурток символізував республіку в мініатюрі, де в інтересах дружби і правди ігнорувались відмінності в походженні і стані”[123,279].

Описуючи атмосферу гуртків, Д.Овсяников-Куліківський зазначає: “…всередині гуртків кипіло багате життя духу і розгорталась надзвичайна розумова діяльність; ніщо людське не було чужим мешканцям цих інтелігентських оазисів, - їх розумові і моральні інтереси були широкими і різнобічними; вони думали і відчували усю Росію; то були ті обранці, які серед загальної розумової темряви і моральної сліпоти прозріли і спрямувались до світла знання й ідеалу. Майже усі вони були захоплені ідеалісти з дуже емоційним і сентиментальним укладом психіки, з розумом чутливим і чуйним, з усією гамою вищих почуттів – естетичних, моральних, релігійних. Ім була знайома і громадянська скорбота, і світова”[17,392]. Прикметна, цікава характеристика, але писана дещо рожевими фарбами. Насправді діяльність “гуртківців” та їх положення в суспільстві не були такими оптимістичними, як в Україні, так і в Росії, бо першопочатково містили в собі зерна суперечок, і перш за все, це стосується народників. А як зазначає С.Л.Франк, “за своєю етнічною сутністю руський інтелігент з 70-х років (ХІХ ст. –Т.А.)… залишається завзятим і запеклим народником: його Бог є народ, його єдина мета – щастя більшості, його мораль полягає в служінні цій меті, поєднаному з аскетичним самообмеженням і ненавистю або зневагою до самоцінних духовних потреб… він (народник) часто йшов в народ, щоб каятися і ніби відмолювати своєю діяльністю “гріх” своєї колишньої участи в більш культурних формах життя… Найбільш живільним коренем народництва є альтруїзм”[17,165-166]. Зрозумілим стає, чому більша частина інтелігенції шукала себе серед народників і віддавала перевагу їх ідеології. Але ж прекрасно відомо, що “ходіння в народ” було першим (досить невдалим) досвідом зближення інтелігенції з народними масами, проте народ не відгукнувся на революційні заклики народників і не підтримав їх гасла. Чому так сталося? Є в історіографії точка зору, що “їм не вистачало знання того самого народу, благу якого вони…себе присвятили. Більшу частину ХІХ ст. українська і російська інтелігенція являла собою крихітну частину суспільства, часто розділену непримиренними інтелектуальними спорами, настроєну проти керівництва, відірвану від мас і цілком захоплену діяльністю, нікому окрім неї самої не цікавою”[119,287].

Видатний представник інтелігентської верстви початку ХХ ст. С.Н.Булгаков пояснював їх невдачу тим, що “інтелігенція усю силу своєї освіченості витрачає на розкладення народної віри, її захист з сумною неминучістю все більше набуває характеру боротьби не тільки проти інтелігенції, але й проти просвітництва, раз воно дійсно поширюється тільки через інтелігенцію, - обскурантизм стає засобом захисту релігії. Потворний інтелігентський максималізм з його практичною нездатністю є наслідком релігійного збочення, але він може бути переможений релігійним оздоровленням”[17,82-83]. Але ж проблема не тільки в тому, народ не сприйняв і не зрозумів інтелігенцію. Інтелігенція й сама, на думку, М.Бердяєва, “розчарувалася в революційності селянства”[10,113].

Як бачимо, процес політизації інтелігенції був не стільки причиною суперечливого характеру і діяльності російської і української інтелігенції, скільки вже його наслідком, а набування політичної забарвленості виявлялося гаданим вирішенням внутрішнього протиріччя. Тому правий був Юрій Липа, коли писав: “Коло колиски російської інтелігенції (1820-1835) були рожеві добрі замири і блакитний мундир політичної поліції”[66,194]. Але ж політизація і ідеологічна кристалізація інтелігенції також мали свої наслідки, тому вповні закономірно, що “в кількадесят літ маточники інтелігентів, російські університети, фабричні гуртки ідеалістів і містечкові гетта, випродукували досить людей, щоб починати боротьбу за владу…”[66,196]. А боротьба за владу – явище вже не ідеалістичного характеру, і якщо народник, як ми вже зазначали, був чистої води альтруїстом, то чистий “соціаліст – не альтруїст, правда, він також прагне до людського щастя, але він любить вже не живих людей, а лише свою ідею, саме ідею вселюдського щастя. Жертвуючи заради своєї ідеї самим собою, він не вагаючись приносить їй у жертву й інших людей”[17,169].

Що стосується питання про генезис соціалізму в середі гурткової інтелігенції, то, за думкою Дж.Хоскінга, “джерелом, з якого керівники гуртків черпали ідеї, був німецький ідеалізм, а потім, вже у 1840-х роках, французький соціалізм. Перший привів до утворення національних цінностей, другий – до нового відкриття цінностей общини. Складені разом, ці течії породили на світ своєрідний російський соціалізм”[135,290], який починаючи вже з 60-х років стає світоглядом широких груп інтелігенції[17,425]. Дослідники, правда, чомусь не зважають на оті “містечкові гетта”, визначаючи такий соціалізм, як російський. А тут же якраз прямий зв’язок з масонством і проходить.

Але ХІХ ст. дало не тільки зміну світоглядних позицій інтелігенції. Відбулися зміни в соціальному і національному складі інтелігенції.

Так, наприкінці ХІХ ст., як зазначає О.Субтельний, новий прошарок (“нові люди”) – інтелігенція – зазнав суттєвих метаморфоз. Кількість студентів зросла з 1,2 тис. у 1865 до більш ніж 4 тис. у середині 1890-х. К 1897 р. – 24 тис. людей мало вищу освіту. Змінилось і соціальне походження інтелігенції. На початку ХІХ ст. більшість її походила з дворян, у 1900 р. – лише 20-25% - з дворян, більшість – діти міщан, священиків, різночинців. Щодо національного складу інтелігенції, статистичні дані за 1897 рік показують, що українцями були 16% адвокатів, 25% вчителів, 10% творчої інтелігенції. З 127 тис. чоловік, зайнятих розумовою працею, українці складали 1/3 [120,348]. Зросійщення інтелігенції, що вже стало традицією для українців, не було виключенням і у ХІХ ст. Взагалі це стосується усієї української політичної еліти, в образі шляхти, яка значною мірою зросійщилась у ХІХ ст. і, за незначним винятком, перестала (або не змогла) служити національним інтересам, а тому поволі займала конформістські позиції й потроху вироджувалась. За думкою Ю.Липи, таке явище було спричинене тим, що “головним завданням Петербургу було зламати моральність інтелектуалістів, а потім відірвати від рідного ґрунту за ціну посади. Треба визнати, що адміністрації це переважно вдавалося…”[66,194]. Внаслідок цього вже дуже “малий її прошарок брав участь у декабристському русі, у масонстві (В.Лукашевич із товариством “З’єднаних слов’ян”). Замість феодальної дворянської еліти в Україні почала формуватись культурно-освітня, яка підхопила прапори політичної національно-визвольної боротьби. У Кирило-Мефодіївському товаристві не було представників національної аристократії, його членами були письменники, учені, діти середніх або дрібних поміщиків, урядовці, тобто представники нової верстви суспільства – інтелігенції”[62,51]. Так в протиріччях суспільства народжувалася інтелігенція з представників зовсім різних соціальних верств, щоб самій стати окремою верствою, новою, але з глибоким корінням.

На думку вже цитованого нами Дж.Хостінга, “ядро інтелігенції слід шукати в різночинцях, особливо в тих адвокатах, лікарях, вчителях, які в останні десятиліття ХІХ ст. в усе більшій кількості залучались до праці державою, земствами, муніципалітетами, судами, університетами тощо. У зв’язку з тим, що праця в подібних установах не виявляла можливості для організації відособлених професійних союзів, розпливчастий і достатньо об’ємлючий термін “інтелігенція” дозволяв їм відносити себе до певної категорії й підвищував власну самооцінку. При відсутності зовнішніх, офіційно закріплених відмінних відзнак ці люди визначали себе в морально-ідеологічних термінах; відносяться до них освіченість, розум, незалежність, критичність мислення, далекоглядність, самовідданість і відданість справі.

Відданість справі означала відданість народу. Інтелігент – людина, що критично ставиться до режиму, стурбована станом суспільства і особливо відірваністю еліти (включаючи себе) від народних мас. Інтелігент – людина, що присвятила себе подоланню цієї відірваності, для чого народ повинен бути піднятий до рівня цивілізованого, гуманного існування. Така спроба може бути здійснена як в рамках славянофільської концепції, так і в рамках соціалістичної доктрини. Термін “інтелігенція” довгий час використовувався в обох сенсах. Так, наприклад, Іван Аксаков доводив: “російська інтелігенція” потрібна в західних провінціях, щоб мобілізувати “моральну і духовну силу народу” проти засилля польської культури. Інтелігенція являла б народ, що “усвідомив себе”, і допомогла б інтегрувати його в гідне національне життя. Але наприкінці ХІХ ст. одне із значень терміну стало заслоняти усі інші: інтелігенція розглядалась як носій радикальних чи соціалістичних поглядів”[135,275-276].