элита
.doc2.Історія виникнення і розвитку української інтелігенції.
2.1. Проблема витоків і формування української інтелігенції.
Виникнення і формування української інтелігенції відбувалося в силу певних історичних умов в тісному зв’язку з процесом появи інтелігенції російської, але ж надто різними були соціальні та історичні корені даної соціальної верстви в суто російських і власне українських землях.
Думки різних вчених і дослідників в історичній науці значно різняться щодо питання про час виникнення російської інтелігенції. І в даному питанні головне – побачити момент зародження саме інтелігенції, а не національної еліти, тобто прослідкувати процес виникнення першої в другій в якості її частини, для якої еліта буде виступати як родовидове поняття. Але історичні корені інтелігенції слід шукати на більш ранніх етапах розвитку національної еліти, починаючи ще з часів Київської Руси. Як зазначає дослідник В.Гейченко в статті “Феномен російської інтелігенції”: “У Руській імперії була своя інтелектуальна еліта; добре відомий високий рівень грамотності серед її слов’янського населення й аристократії, - за цим показником Русь була на рівні тодішніх європейських держав. На імперській території інтелектуальна еліта була розповсюджена вкрай нерівномірно: найменше її було на північному сході імперії, де слов’янська інтелектуальна еліта була незначним вкрапленням в угорсько-фінському морі. Зближення місцевої аристократії з татарськими завойовниками ще зменшило її прошарок. У той же час мусульманська інтелектуальна еліта не зайняла цю нішу, будучи зосередженою навколо ханів. Московська держава з її виникненням виявилась позбавленою інтелектуальної еліти…[20,141-142]. Ця інтелектуальна еліта сформувалася у Московщині не відразу і не росіянами, адже, як зазначив П.Штепа: “Самі московини визнають: “Всю московську державність і культуру, від Рюрика починаючи, творили не московини…” ”[147,88]. Хто ж її творив?
В.Гейченко дає відповідь на таке питання: “Інтелектуальна еліта Руської імперії збереглася в Україні й відігравала значну роль, поки Україна була під владою Литви… Коли ж ці землі опинилися у складі католицької Польщі, то Україна використала латину (від якої Московія відхрещувалась як од “бісовщини”) як мову європейської культури для піднесення рівня своєї інтелектуальної еліти. Через католицьку Польщу Україна мала відкритий доступ до європейської культури й науки. При цьому в самій еліті виникли суперечки про спосіб збереження своєї самобутності: чи зберегти мову, церковні обряди, автономію при формальному підпорядкуванні папі, чи при повному збереженні своєї самобутності підняти її до конкурентноздатного з Європою рівня. Унія – або піднесення Київської митрополії до рівня патріархату. Патріархату досягти не вдалося…, а культурне піднесення завершилося створенням першого східнослов’янського університету – Києво-Могилянської академії”[21,141-142]. І не випадково цей перший центр освіти і культури був заснований саме у Києві, в українських землях. Як зазначає І.Огієнко: “Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в “далеку Московію”, в “московскія страни” перейшло багато людей, що придбали там і слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури”[86,68]. Вплив української культури на Москву був сильним ще з ХVIст. Той же І.Огієнко пише, що на відміну від Московщини, “Україна ніколи не лякалась західної культури, і західний вплив широкою річкою вільно котився до нас. Кращі люди наші часто їздили до закордонних університетів кінчати там своє виховання, - їздили вже в ХVI віці, а в ХVІІ віці це стало ділом звичайним…”[86,35]. Москва активно приймала і використовувала українські культурно-освітні впливи. В ХVІІ віці українських співаків кличуть до царського і патріаршого хору, в ХVІІІ – до придворних капел; українські друкарні у ХVІ і ХVII ст. забезпечували своїми книжками Київ, Львів, Острог, Чернігів, Новгород-Сіверський, Почаїв, Кременець та багато інших міст. Але книжки йшли і у російські землі, “всі книжки наші сунули на північ, - твори Галятовського, Радивиловського, Транквіліона, П.Могили, Гизеля, Беринди, Зизанія, Смотрицького, Барановича і сила-силенна всяких інших…”[86,75]. Як бачимо, твори, по яким вчилася уся Московщина, також належали українським культурним діячам.
Так у той період у Києва і Москви виникають під тиском зовнішнього фактору спільні інтереси, що зумовлюють їх взаємозацікавленість: “Московська держава відчувала потребу в інтелектуальній еліті, а українська еліта – у військовій силі для захисту православ’я. Геніальний Сагайдачний це добре розумів, як і те, що православ’я може успішно протистояти католицизмові лише при інтелектуальній рівності. Тому він підтримував Києво-Могилянську академію, піднімав рівень військової майстерності козацтва, а водночас не хотів ув’язуватись у суперництво католицької Польщі та православної Московії”[21,143].
Подібний висновок роблять й Б.Кухта і Н.Теплоухова: “Реформи гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного (шляхтича за походженням) перетворили козацтво в окремий стан та поєднали козацьку політику з прагненнями української інтелігенції”[62,47]. Вислів цікавий ще тим, що в ньому міститься словосполучення “українська інтелігенція”. Виходить, автори не мають сумнівів, що вона вже існувала тоді у якості соціальної верстви в українському суспільстві.
Грандіозні зміни зі становищем української інтелектуальної еліти відбулися після приєднання України Московською державою, що метою своєю мала визнання Європою за собою права на назву Русь, для чого їй слід було включити до свого складу Київ. Але ж право на такий статус передбачає наявність відповідного внутрішнього наповнення, і, зокрема, інтелектуального потенціалу. А де ж було його взяти? Як зазначає дослідник В.Гейченко: “Випускники Києво-Могилянської академії, які свою батьківщину звали Русью й знали, що Росія – це лише грецька форма тієї ж назви, почали допомагати будувати нову державу, тим більше, що при дефіциті її інтелектуальної еліти перед ними в Московії відкривалося широке поле діяльності. Вони йдуть на службу до московської аристократії, організовують школи, слов’яно-греко-латинську академію в Москві, книгодрукування, відіграють значну роль у поширенні православ’я. Досить сказати, що після завоювання Росією Сибіру там церковними ієрархами виявились лише українці. Такі масштаби культурного впливу українців в Росії дали підставу Голубенко зробити висновок, що “на грані ХVII i ХVIII віків відбулась українізація великоруської духовної культури. Але руська державність була за своїм походженням великоруською, а тому центр культури мусив переміститися з України у Великоросію”, а також, що “культурна гегемонія України у XVII-XVIII ст. виявилася у фактичній культурній окупації Московії українськими культурними силами”[22,134-135].
Так в Росії з’явилася своя інтелектуальна еліта, що почала претендувати на певне місце в державній й суспільстві. Та різниця культур України (що успадкувала духовні надбання Руси) і Росії (культура якої виникла на угро-фінському субстраті, а аристократія складалася під татаро-монгольськими впливами) стояла на заваді цьому. Російська аристократія дозволяла українській інтелектуальній еліті служити собі, але до участи у державному управлінні допускали лише за умови повного забуття свого походження й визначення за Росією права спадкоємниці Руської імперії, Руси...[21,144]. І українська еліта найчастіше погоджувалась на такі умови. Чому? Пояснити це лише корисністю і прагненням до кращих умов життя – посад, влади та інших благ, було б занадто просто, і, скоріш за все, не відповідало б дійсності. У такому випадку, дана верства просто позбавилась би справжньої “елітарності”. Причини – глибші. Тут постає проблема, яка, на наш погляд, вимагає окремого дослідження.
В.Гейченко робив спробу пояснити цю ситуацію таким чином: “Українська інтелектуальна еліта сприйняла установку на єдину державу – Русь, тим паче вона дала цій державі унормовану мову, яку пізніше назвали церковно-слов’янською, канонізовану спільну з усім православним світом церкву, та й світську науку на рівні європейських країн того часу. Перший буквар цієї мови було надруковано у Львові; вся Росія вчилася з граматики Смотрицького й арифметики Магніцького. Гордість Росії – Ломоносов вийшов учитися в Європу не безпосередньо, а через Києво-Могилянську академію. Проте разом із освітою, наукою, культурою ця еліта несла в Росію й дух свободи, дух християнської козацької республіки, несумісний із деспотією східного типу, якою на той час була Росія. Допуск цієї еліти до керівництва державою привів би до обмеження самодержавства, введення верховенства не самодержця, а закону. Крім того, новостворювана імперія стала б не російською, а українською по суті, як би вона не називалася.
Саме з цих причин інтелектуальна еліта Московської держави посіла становище, відмінне од становища інтелектуальної еліти європейських країн. Відбулось народження російської інтелігенції – опонента державної влади, яку вона хотіла замінити, але не мала при цьому підтримки народу, що сприйняв її як іноземну”[21,144]. Російський народ не випадково не визнав її. Дана невизнаність постане і в майбутньому і протиставлення інтелігенції і народу буде проблемою дослідження багатьох історіософів і в ХІХ, і в ХХ ст. “Визнання” інтелігенції російським народом ускладнював ще один важливий факт – не тільки духовно, але й етнічно вона була йому чужою.
Прорубане Петром І “вікно” дало Росії вплив інтелектуальної еліти прямо із Заходу, минаючи Україну. Але ця еліта була дуже далеко від російські дійсності, вона так і залишилася вкрапленням європейської культури в чужому середовищі… Поряд з украпленнями в російську інтелектуальну еліту Росії шведів, німців, голландців, французів, вона й далі масово поповнювалася вихідцями з України, де зберігався високий рівень освіти й культури[21,145].
З явища міграції до Росії тільки що народженої етнічно української інтелігенції, як бачимо, виринає її перша трагедія, яка полягала в тому, що, втікаючи з України, українська інтелектуальна еліта залишала вдома майже порожньою належну їй соціальну нішу (що дає підставу багатьом дослідникам говорити про народження власне української інтелігенції лише у ХІХ ст.), а також в трагічності її особистої долі в Російській державі, де вона так і не стала органічною часткою суспільства. Можна навести багато прикладів ворожого сприйняття української і культури, яку вона несла з собою до Москви. І.Огієнко пояснити це таким чином: “Українці на Москві завше були новаторами, завше перед вели у всяких новинах та реформах. Це були дрожчі культурні, - і не дурно ж богобоязлива Москва прозивала їх єретиками… На Москві вкраїнців не злюбили і завше скоса поглядали на їх та їхню науку, особливо вище духовенство… Так, р.1561 до Москви приїхав українець-ченець Яків (Ісаія) Кам’янчанин, де його спіткали всякі “бесчестіе, и злостраданіе, и озлобленія и наруганіе”, - вороги зняли поголоску, ніби Яків єретик. І бідного монаха схватили і вислали перше до Вологди, а потім заслали у Ростов; там його вкинули у в’язницю, де Яків і проседів довгих 20 років і написав де-кільки своїх гарних творів…”[86,134-135]. І то був не єдиний сумний приклад. Репрессіям піддавали представників різних груп інтелігенції, що мали українське походження, але “пріоритет” в цьому віддавали освітянам – “доноси на українську школу”, труси та допити ставали в ХVII ст. побутовим явищем [86,71]. Нищилися і твори українських представників інтелігенції - палилися унікальні книжки. П.Голубенко так пояснює вороже ставлення Московщини до українських культурних впливів: “Різниця між Україною і Московією в ХVII-XVIII ст. особливо яскраво проступає при порівнянні їхнього освітнього рівня… Московія була темним царством деспотичного правління, у якому культивувалося недовір’я до науки й освіти, поєднане з тупою ненавистю до всього чужоземного. Московини часто довідувалися про зовсім інший український світ на півдні від чужинців”[22,129]. Тому малоросам росіяни і пізніше “ставили у провину навіть ту просвітницьку діяльність їх у середині XVII ст., яка створила їх славу і положила початок новій, петровській епосі в історії російського народу…”[22,131].
Перетягуючи до себе українську інтелігенцію, Російська держава водночас турбувалася про те, щоб не допустити формування її відповідника в Україні, як зазначає П.Штепа: “Не допускати до зростання української інтелігенції, провідної верстви України – це непорушне правило Московщини від Петра І і досьогодні”[147,178].
Що ж стосується поглядів вчених на час народження російської інтелігенції як соціальної верстви в російському суспільстві, то вони також суттєво різняться між собою. Так, “перші паростки інтелігенції” П.Б.Струве помічає вже в епоху Смути початку ХVIII ст. “в момент розходження боротьби державних, земських елементів з протидержавними козачими”[17,210], інші автори відносять предків сучасної інтелігенції до епохи Петра і його реформи, а дехто вважає, що руська інтелігенція знайшла свого духовного батька: Бакуніна (за думкою П.Струве), Белінського (за думкою Булгакова)[10,210].
Російський же історик С.Пушкарьов в своїй книзі “Обзор русской истории” навпаки зазначає, що “Час Катерини був часом пробудження наукових, літературних, філософських інтересів в російському суспільстві, часом зародження російської інтелігенції”[96,313]. Впротивагу йому британський вчений Дж.Хоскінг зазначає, що хоча вже “у 1760-роках Єкатерина ІІ намагалася створити “третій стан” у суспільстві (має на увазі інтелігенцію.-Т.А.), але в неї нічого не вийшло”[135,275].
І, нарешті, досить багато прихильників має точка зору на час походження російської інтелігенції, яку відстоював М.Гершензон, наголошуючи, що російська “інтелігенція справедливо веде свою родословну від Петровської реформи…”[17,92].
Час народження української інтелігенції у якості соціальної верстви історики визначають набагато простіше і швидше. Наприклад, в своїй книзі “Україна. Історія” О.Субтельний пише: “Інтелігенція з’являлася перш за все у містах. А особливо в університетських. Першим центром української інтелігенції став Харків – перше університетське місто в Російській імперії”, де у 1805 році з ініціативи патріотично налаштованих дворян на чолі з Василем Каразіним був відкритий університет. О.Субтельний також зазначає, що “соціальною середою, з якої виходило перше покоління українських інтелігентів, було перш за все дворянство, яке в свою чергу вело своє походження від козацької старшини. Хоча серед перших українських інтелігентів не було багатих і впливових аристократів, які мали зв’язки у Петербурзі і легко могли займати високі посади в імперській бюрократії. Навпаки, то були, як правило, збіднілі дворяни, чиї занепадаючі маєтки не давали засобів існування, змушуючи здобувати їх інтелектуальною працею. Окрім того, невелика частина першого покоління інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків…”[120,287]
Прообраз українських інтелігентів можна дещо вгледіти і в образі діячів українських православних братств, що поширилися в різних регіонах України в ХVІ ст., зокрема в таких містах, як Галич, Львів, Рогатин, Стрий, Холм, Луцьк, Київ тощо. Соціальний склад представників братств був досить строкатим: від дрібних торговців до дворян і духовенства, але цілі були єдині. І одним з головних напрямків їх діяльності було просвітництво, що здійснювалося переважно в двох формах: шкільній справі й друкуванні. Більшість братчиків складали юнаки-ідеалісти, своєю справою доводячи, що “українська православна думка може стати добрим фундаментом сучасної освіти, науки і культури”[120,126].
Отже, як бачимо, корені української інтелігенції були іншими, ніж корені її російського відповідника. Але ж це ніяк не дає підстав заперечувати факт існування української інтелігенції, чи сумніватися у її глибоких та давніх коріннях, скоріше, навпаки, на тлі сказаного постає питання про національний характер походження російської інтелігенції (точніше: інтелігенції в Російській імперії). На користь даної точки зору можна навести думку М.Розумного: “Досвід українського рисоджименто свідчить: національна інтелігенція виникає там, де існувала окремішня еліта-попередниця. Ми мали її в особі козацької старшини, яка до початку ХІХ ст. на Гетьманщині перетворилася на українську шляхту, і греко-католицького духовенства Галичини, конфесійна осібність якого в нові часи трансформувалась у національну самобутність. Це – два плацдарми українства”[97,99]. Така спадкоємність української інтелігенції є очевидною і виступає як її відмінна риса. На відміну від неї за своїм характером російська інтелігенція була “революційним елементом”, тобто соціальним суб’єктом певного ідеологічно-методологічного напрямку (в даному випадку революційного), що прийшов замінити попередню силу того ж напрямку, роль якої виконувало козацтво (в період пугачовщини), щоб стати його логічним продовженням, хоча і не схожим з ним ні теорією, ні формою, ні сутністю. Як зазначає П.Б.Струве: “Після того, як козацтво в ролі революційного фактору звелося нанівець, в російському житті зріє новий елемент, який – як ні мало схожий він на козацтво в соціальному і побутовому відношенні – в політичному сенсі приходить йому на зміну, виявляється його історичним спадкоємцем. Цей елемент – інтелігенція”[17,138]. В Україні ж, навпаки, народження інтелігенції може бути прямо пов’язане з українським козацтвом, бо частина козацтва була національною елітою і включала до себе багато вельми освічених людей з аристократичним походженням, які уособлювали в собі образ майбутньої української інтелігенції.
2.2. Період політичного визначення української інтелігенції – ХІХ ст.
ХІХ ст. багато в чому стало визначним як для російської, так і для української інтелігенції. Якщо питання про народження інтелігенції досі не має серед істориків однозначного вирішення, то факт її існування і прийняття активної участі в історичних процесах у ХІХ ст. сумнівів не викликає ні у кого, бо факт її остаточного виділення у якості окремої категорії еліти і суспільної верстви на даний період вже є аксіомою.
Новий час приніс інтелігенції нові проблеми, а, відповідно, змусив вдаватись до нових форм діяльності, водночас формуючи і закріплюючи нові характерні риси, погляди, психологічні особливості. Першою характеристикою інтелігенції ХІХст. слід назвати її політизацію, другою – зміну її соціального статусу і витоків формування. Ці характеристики в сукупності з історичними умовами зумовили і головні тенденції її подальшого розвитку і життєдіяльності.
ХІХ ст. було часом активізації інтелігенції не тільки в Російській імперії. Як зазначає О.Субтельний, “в усій Східній Європі поява інтелігенції була подією, значення якої важко переоцінити. Особливо це стосується таких суспільств як українське, які втратили свою дворянську еліту, що стала жертвою асиміляції імперською культурою і добровільно перейшла на службу імперії. Віднині саме інтелігенція буде забезпечувати українців культурним, а з часом і політичним керівництвом протягом усього нового і новітнього періодів їх історії”[120,285].
Однак не слід забувати, що у ХІХ століття Україна вступила поділеною між двома державами, двома імперіями – Російською і Австрійською, і, звичайно, українська інтелігенція імперій мала певні відмінності, і перш за все, культурну орієнтацію і соціальні корені.
Тут знов-таки, вважаємо, слід звернутися до О.Субтельного: “Казати про західноукраїнську інтелігенцію початку ХІХ ст. – означає говорити про духовенство. Зважаючи на те, що духовенство було єдиною верствою західноукраїнського суспільства, яке мало користуватися перевагами вищої освіти, сама вища освіта для західних українців на той час практично стає синонімом навчання богословію”[120,306]. Але ж, визначаючи сутність західноукраїнської інтелігенції, характерні риси якої були зумовлені соціальним походженням (переважно з духовенства), дослідник пише: “…вроджений консерватизм західноукраїнського духовенства, його рабська відданість Габсбургам не сприяли його інтелектуальному зростанню. Представники цього тонкого прошарку освічених українців були переважно обмеженими провінціалами, які з надзвичайною підозрою ставились не тільки до нових ідей, але й до нових тем, що обговорювались європейським суспільством…”[120,306]
Світська інтелігенція – вчителі, юристи, вчені, письменники і чиновники – починають грати більш чи менш помітну роль в західноукраїнському суспільстві лише з другої половини ХІХ ст. Центрами їх діяльності стають переважно Львів і Перемишль. За тих умов, що зовсім не сприяли розвитку власної культури і формуванню національних культурних цінностей – головної сфери діяльності інтелігенції – “для небагатьох інтелігентів, що жадали прилучитися до західних віянь, ознайомитись з новомодними радикальними ідеями…- єдину таку можливість являла собою польська культура”[120,306].
Кажучи про світогляд і методи діяльності української інтелігенції в ХІХ ст., перш за все слід сказати про форми організації її спілкування, тобто ті соціально-політичні угрупування, в яких найбільший відсоток належав інтелігенції.
Одним з типів організацій, в діяльності яких брала активну участь інтелігенція, стали масонські ложі, які в Росії та Україні з’явилися ще у ХVIII ст., за часів Петра І, що дуже прагнув європеїзувати вітчизняне суспільство. І масонство прийшло до нього з Європи, де воно укорінилося ще раніше. В Росії першою ложею вважається ложа “Святого Андрія”, заснована у 1731 році . В Україні перша ложа була заснована в селі Вишнівці у 1742 році польським шляхтичем. Але найбільшого розмаху процес заснування і діяльності масонських лож набув у першій половині ХІХ ст. Особливість масонства в Україні, в силу вже названих історичних обставин, полягала в тому, що “якщо розвиток масонського руху в Галичині та на Правобережжі у ХVIII- на початку ХІХ ст. зазнав переважно польських впливів, то на Лівобережжі й Слобожанщині…він був значною мірою зорієнтований на Росію. В цьому регіоні масонство з’явилося й активно запрацювало завдяки участі багатьох представників місцевої еліти в російських ложах, передусім тих “вільних каменярів”, що співпрацювали з російським просвітителем і масоном М.І.Новіковим. До останніх, зокрема, належав випускник Київської духовної академії Семен Гамалія”[60,51].
Процес поширення масонства відбувався досить швидко тому, що наприкінці XVIII- на початку ХІХ ст. “майстерні” вже функціонували в цілому ряді українських міст: Києві, Одесі, Дубно, Львові, Самборі тощо[60,53]. Частково зважаючи на участь української інтелігенції в масонському русі, деякі дослідники схильні бачити певну спадкоємність між масонами і тими ж братчиками, про що пише, не погоджуючись однак з даною точкою зору, дослідник історії масонського руху О.Крижановська: “У вітчизняній історіографії висловлюється думка, що Україна задовго до появи в ній масонських лож була готова сприйняти масонство, що прототипом “майстерень” у ній були братства XV-XVII ст., які, мовляв, організаційно й функціонально дуже нагадували перші європейські ложі. Думається, що проведення аналогій між середньовічними українськими братствами та масонськими ложами хибне й базується на суто зовнішніх ознаках. Воно не враховує відмінності між масонською ідеологією та ідейними засадами братств, базованими на християнстві”[60,50]. І така констатація є, на наш погляд, цілком правильною.
Діячі і члени масонських лож, опозиційно настроєні до існуючої державної влади і суспільних порядків, переважно байдуже ставилися до національного питання і проблем української національної культури. Але, як зазначає О.Крижановська, - “те, що національні риси в українському масонському русі не стали все ж визначальними, свідчило не про копіювання українськими масонами польських зразків, а про їхню прихильність до космополітичних засад ордену. Зародившись у Західній Європі, масонство повсюди вважало своїм основним завданням створення всесвітнього, наднаціонального братства, воно нехтувало специфікою національного розвитку тих країн, де пускало своє коріння, відверто тяжіло до універсалізму. Відкидаючи національне, воно, як правило, цуралося свого національного підґрунтя чи, принаймні, намагалося його приховати. Явна перевага інтернаціонального над національним була притаманна й масонству України”[60,58].
І все ж-таки, незважаючи на ігнорування масонами національного питання, що дратувало царський уряд, мабуть, більш за все на світі, “масонські ложі непокоїли верхи своїми впливами на дворянську інтелігенцію, опозиційні настрої котрої по відношенню до самодержавно-кріпосницької системи наростали”. Адже царський уряд добре розумів, чим є інтелігенція для держави і нації і не випадково з давніх давен перетягував українську інтелектуальну еліту на службу до себе. І він не змусив себе довго чекати. Царські укази 1797, 1801, 1822,1826 років містили в собі заборону на діяльність масонських лож, а у 1849 році від “чиновників, священиків, викладачів тощо було взято підписку, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій[60,30].
Що стосується соціального складу лож, то належність до них великого прошарку інтелектуальної еліти не викликає сумнівів, бо, як зазначає О.Крижанівська, “проаналізувавши особливий склад цих столичних “майстерень”, А.Я.Аврех дійшов висновку, що новими масонами були “інтелігенти і члени Думи, представники земств, спеціалісти, професори університетів” ”[60,32].
Саме тому так занепокоїли царат масштаби поширення опозиційної суспільної думки, джерелом якої ставали ложі. Але розуміння лож тільки як середовища опозиційної думки було все ж таки поверховим розуміння їхньої справжньої суті. Організації були таємними, цього не слід забувати, і сфери їхніх дійсних впливів навряд чи повною мірою вдалося виявити й сьогодні, коли, здавалося б, ніяких секретів відносно минулого вже бути не може. Можливо, й так, але таке положення ніяк не стосується таємних масонських організацій.
Чим приваблювала масонська форма громадсько-політичного руху національну інтелігенцію? “Масонство імпонувало тим, що давало можливість своїм адептам відчути себе “справжніми європейцями”, культивувало в них ілюзію зверхності (моральної та інтелектуальної) над “профанами” (немасонами), а головне – сприяло адміністративному просуванню. Історик Г.Аронсон, безперечно, мав рацію, коли писав, що “королівське мистецтво” зачаровувало багатьох своєю “теорією еліти”, якій були притаманні “елементи вождизму”. Для української інтелігенції, національні почуття якої були вражені тим, що росіяни обходили її при заміщенні адміністративних посад, ця обставина мала далеко не останнє значення” ”[60,74].
Поступово масонство позбавляється свого містицизму і переходить до формулювання суспільно-політичних вимог, які все ж-таки на той час могли існувати у вигляді таємних мрій, але ж навіть таке зрушення в масонстві дає підставу О.Крижановській зробити висновок, що “масонство другої половини ХІХ ст. послужило перехідним містком від напівмістичного дворянського “королівського мистецтва” другої половини XVIII- першої чверті ХІХ ст. до різночинного політичного – початку ХХ ст. Якщо до заборони масонських лож у 20-х роках ХІХ ст. вони вербувалися переважно з представників старшинсько-шляхетських родин (Кочубеї, Капністи, Кулябки, Ломиковські, Лукашевічі, Мартоси та інші), то потім, у зв’язку з формуванням української інтелігенції та національної буржуазії, в них зростає відсоток вчених, лікарів, юристів, архітекторів, літераторів, техніків, промисловців, купців тощо. Це внесло зміну у характер масонської діяльності – послабило в ній містичний елемент і посилило політичний та національно-визвольний”[60, 67,69].