1.6 Жак Лакан

Жак Лакан родился в 1901 г. Он получил философское образование в Париже, где в то время были очень популярны теории Зигмунда Фрейда. Именно такое образование позволило Лакану взглянуть позже на творчество Фрейда по-новому, опираясь на философию, психиатрию, а также сюрреализм в искусстве. Находясь под влиянием взглядов основателя психоанализа, Лакан защитил в 1932 г. докторскую диссертацию, посвященную проблемам паранойи. При написании этой работы он использовал технику психоанализа собственной личности и особо концентрировался на возникающем при этом механизме сопротивления. Между тем Зигмунд Фрейд не проявил к его диссертации никакого интереса и мягко дал понять, что его труды не представляют никакого теоретического интереса. В это время Жак Лакан посещал семинары Кожева, где у него возникла идея о постановке проблемы генезиса «Я» путем философских размышлений. Он начал разрабатывать свою первую теорию воображения и осознания, которая сопоставляла доктрины Гегеля и Фрейда. Очень большое значение для дальнейшего развития взглядов Лакана имело его знакомство с трудами Анри Валлона. Валлон придерживался идеи Дарвина, согласно которой превращение индивида в субъект происходит по законам природной диалектики. В плане этой трансформации, в том случае, когда перед ребенком встает проблема решения собственных конфликтов, опыт зеркала предстает как один из обрядов пути, который протекает примерно между шестым и восьмым месяцами жизни. Он позволяет ребенку осознать себя самого и научиться идентифицировать себя в пространстве. Этот опыт состоит в первую очередь в освоении и осмыслении перехода от зрительного восприятия к воображаемому, а затем - от воображаемого к символическому. Заимствование идеи «стадии зеркала» из работ Анри Валлона оказалось для Лакана решающим. Он очень подробно рассмотрел эту теорию, так что имя Анри Валлона оказалось практически вычеркнутым из истории науки, а создателем теории «стадии зеркала» и открывателем самого термина считается именно Лакан. Надо сказать, что лакановское истолкование теории «стадии зеркала» это нечто большее, нежели просто развитиевзглядов Анри Валлона. У Лакана стадия зеркала уже не имеет ничего общего ни с реальными стадиями, как и с реальным зеркалом, ни даже с каким-либо конкретным опытом. Она представляет собой скорее своего рода психологический процесс, а точнее - онтологический, в котором проявляется субъект в его самоидентификации посредством установления системы подобий. Эти подобия он начинает осознавать подобно тому, как ребенок начинает узнавать самого себя, глядя в зеркало. Несколько позже он более подробно определил этот процесс. По его мнению, это особенное восприятие объясняет возникновение идеи единства человеческого тела. Это единство обязательно должно быть установлено и утверждено в сознании, поскольку человеку, по мнению Лакана, свойственно постоянно испытывать страх перед угрозой возможного распада на фрагменты. Эта гнетущая мысль возникает в сознании примерно к концу шестого месяца жизни ребенка. В то время как Лакан создавал свои первые теории, процесс распространения психоаналитических концепций в Европе усложнялся. Он характеризовался серьезным расколом, возникшим между венским и английским обществами психоанализа. Участниками этого конфликта были, с одной стороны, единомышленники Анны Фрейд, продолжавшей в Вене развивать теории отца, а с другой - английские психологи, разделявшие теории Мелани Кляйн. Значительной вехой в развитии этого спора стал конгресс в Мариенбаде, начавшийся 31 июля 1936 г. Этот конгресс был для Жака Лакана первым серьезным испытанием и сыграл в его жизни огромную роль. Во время симпозиума, посвященного терапевтическим результатам психоанализа, конфликт между двумя партиями достиг, наверное, своего апогея. И вот в такой ситуации 3 августа во время второго заседания конгресса на трибуну поднялся Лакан. Через десять минут Эрнест Джонс, который был тогда председателем Лондонского общества и вел заседание, попросил его прервать выступление. Лакан собирался сделать официальный доклад о том, к каким теоретическим обобщениям ему удалось прийти в процессе разработки теории «стадии зеркала». Уезжая на следующий день с конгресса, он не оставил для публикации текста своего выступления, но в 1938 г. поместил основные мысли в статье, посвященной проблемам семьи и опубликованный во французской энциклопедии, в томе «Психология». Также во многом благодаря подробным заметкам, сделанным во время конгресса, содержание этого знаменитого доклада широко известно. Доклад был поделен на много частей: субъект и «Я», тело и осознание его, выражение человеческой формы, либидо, образ тела, образ двойника и удвоенный образ, либидо и рабство, влечение к смерти, разрушение жизненных объектов, нарциссизм и его связь с символикой человеческого сознания, образ Эдипа, близнецы. Основное внимание уделялось проблеме интерпретации понятия адаптации. Лакан проводил в докладе мысль о том, что человек не приспосабливает себя к действительности, но пытается ее приспособить к себе. Новое «Я», создаваемое в ходе приспособления к реальности, - это на самом деле двойник, с которым индивид может идентифицировать себя самого. Уехав из Мариенбада, он отправился прямо в Берлин, чтобы присутствовать на открытии Олимпийских игр. Он был настолько убежден в собственной идее о постоянном страхе личности быть разорванной на части, которую он сформулировал в своей стадии «зеркала», что попытался применить ее к немецкой действительности. Именно в эти дни, проведенные в Берлине, у него возникла собственная теория фашизма. Как он полагал, нацисты в глубине души испытывали страх перед толпой и именно поэтому так последовательно стремились организовать и подчинить ее. И Лакан считал, что именно этим страхом объяснялось истремление самого Гитлера непременно установить четкую иерархию уже внутри самой нацистской организации. В том же 1936 г. Лакан начал работать над своим произведением «По ту сторону принципа реальности», где излагал в сжатой форме все идеи, заимствованные у Валлона, Фрейда и на семинарах Кожева. Таким образом, Мариенбадский конгресс оказал на Лакана огромное влияние, спровоцировав всплеск его творческой силы и энергии. Несмотря на признание огромного вклада Фрейда в психоанализ, Лакан относился к его творчеству не как к догме, а, скорее, как к тому, на базе чего может быть создано новое учение. Вместо знаменитой триады «Оно -- Я - Сверх-Я» Лакан в работах 1955- 1957 гг. вывел свою: «реальное - воображаемое - символическое». Реальное - это самая сокровенная часть психики, всегда ускользающая от образного представления и от словесного описания. Реальное психики непостижимо настолько, что, характеризуя его, Лакан постоянно употреблял кантовский термин «вещь в себе». Воображаемое - это то, что роднит нашу психику с психикой животных, поведение которых регулируется гештальтами. Человек в своем онтогенезе тоже непременно попадает под власть образов. Это происходит на так называемой стадии зеркала, или воображаемого, в возрасте от 6 до 18 месяцев, когда ребенок начинает узнавать себя в зеркале и откликаться на свое имя. Символический уровень у Лакана ни в коем случае не является набором символов, а представляет собой лишь определенную необходимость, появляющуюся в человеческой жизни в связи с системой означающих. Огромное внимание в творчестве Жака Лакана уделялось речи. Еще до своего рождения человек попадает под влияние речевого поля других людей, которые каким-либо образом выражают свое отношение к его появлению на свет и чего-то уже ждут от него. Эта речь других людей - по лакановской терминологии речь Другого - и формирует символическое субъекта. Для маленького ребенка знакомство с миром и с речью Другого начинается с невозможности поддержания адекватного внутриутробному единства с телом матери из-за неизбежных «упущений» самой заботливой матери. Мать время от времени покидает ребенка. Этому есть множество причин, ребенку неясных, продиктованных правилами культурного мира, не позволяющих современной женщине носить ребенка на своем теле. Разлуки с матерью представляются ребенку бессмысленным мучительством, капризами до того времени, пока он, во-первых, не овладеет речью и, во-вторых, не узнает об анотомической разнице полов. Лакан объяснял это следующим образом открытие анатомической разницы полов и факта кастрации матери дает наконец объяснение, чего же ради мать покидала ребенка Овладение человеком речью (а более по-лакановски - овладение речью человеком) позволяет понять, что же именно говорила мать, оставляя ребенка: она называла имя отца. Итак, во всех межличностных контактах, для которых отношения между матерью и ребенком становятся первой моделью, имя отца является первым словом, возвещающим закон и символический порядок мира нашей патриархальной культуры. Имя отца разрывает телесную связь ребенка со своей матерью и устанавливает символический принцип членства в человеческих сообществах. Жак Лакан умер в 1981 г. Его творческое наследие огромно, и с течением времени интерес к нему только возрастает. Лакана называют французским Фрейдом, подчеркивая, какое важное место занимают его работы в истории психоанализа. Творчество Лакана неудобно для прочтения во многом из-за того, что психолог не ставил перед собой цели донести свои идеи до широких масс. Но, несмотря на то что в России его работы начали появляться сравнительно недавно, они уже завоевали огромную популярность среди специалистов и людей, интересующихся психологией и психоанализом.

Заключение

Что такое структурализм? Это не школа и даже не течение (во всяком случае, пока), поскольку большинство авторов, обычно объединяемых этим термином, совершенно не чувствуют себя связанными между собой ни общностью доктрины, ни общностью борьбы. В лучшем случае дело идет о словоупотреблении: структура является уже старым термином (анатомистского и грамматистского происхождения), сильно истертым к настоящему времени: к нему охотно прибегают все социальные науки, и употребление этого слова не может служить чьим бы то ни было отличительным признаком - разве что в полемике относительно содержания, которое в него вкладывают; выражения функции, формы, знаки и значения также не отличаются специфичностью; сегодня это слова общего применения, от которых требуют и получают все, что пожелают; в частности, они позволяют замаскировать старую детерминистскую причинно-следственную схему. Вероятно, следует обратиться к таким парам, как означающее - означаемое и синхрония - диахрония, для того, чтобы приблизиться к пониманию отличии структурализма от других способов мышления; к первой паре следует обратиться потому, что она отсылает к лингвистической модели соссюрианского происхождения, а также и потому, что при современном состоянии вещей лингвистика, наряду с экономикой, является прямым воплощением науки о структуре; на вторую пару следует обратить внимание еще более решительным образом, ибо она, как кажется, предполагает известный пересмотр понятия истории в той мере, в какой идея синхронии (несмотря на то, что у Соссюра она и выступает сугубо операциональным понятием) оправдывает определенную иммобилизацию времени, а идея диахронии тяготеет к тому, чтобы представить исторический процесс как чистую последовательность форм. По-видимому, речевой знак структурализма в конечном счете следует усматривать в систематическом "употреблении терминов, связанных с понятием значения, а отнюдь не в использовании самого слова структурализм, которое, как это ни парадоксально, совершенно не может служить чьим бы то ни было отличительным признаком; понаблюдайте, кто употребляет выражения означающее и означаемое, синхрония и диахрония, и вы поймете, сложилось ли у этих людей структуралистское видение.

36. Виникнення герменевтики як особливої філософської течії останньої гріти XX ст., В центрі уваги якого - проблеми розуміння та інтерпретації текстів, розкриття смислів, зробило певний вплив на розвиток методології не лише гуманітарних, але і природничих наук.

Засновником герменевтики Нового часу вважають німецького філософа і теолога Фрідріха Шлейермахер (1768-1834), який заклав основи герменевтики як загальної теорії інтерпретації. Він розглядав герменевтику як метод всіх наук про дух (гуманітарних наук), доводячи, що за допомогою психологічного «вживання» можна проникнути у внутрішній світ авторів давніх текстів, будь-яких історичних діячів і на цій основі реконструювати історичні події, зрозуміти їх більш глибоко, ніж їх усвідомлювали самі учасники цих подій.

Пізніше, наприкінці XIX ст., Філософська герменевтика розроблялася німецьким філософом Вільгельмом Ділтеем (1833-1911), який особливу увагу приділяв дослідженню сутності процесу розуміння. Останній він розглядав як «переживання» у сенсі схоплювання прихованих смислів людського існування на його історично переломних етапах. При цьому він теж вважав, що герменевтика - методологія гуманітарного пізнання: «Природу пояснюємо, а дух розуміємо». В особі Дільтея герменевтика зєдналася з «філософією життя».

Однак лише наприкінці XX ст. все більш чітко усвідомлюється неправомірність протиставлення наук про дух і наук про природу, розуміння і пояснення. Тому до герменевтиці як філософії розуміння звертаються філософи науки.

Найбільш відомі представники герменевтики - Ганс Георг Гадамер (1900-2002), Поль Рікер (р. 1913), Жак Лакан (1901-1981),Карл Отто Апел (нар. 1922) та ін Не аналізуючи докладно всі аспекти герменевтики як філософського напрямку, зазначимо тільки ті з них, які мають значення для розвитку філософії науки.

Основу процесу пізнання завжди складає «попереднє розуміння», задане традицією, в рамках якої, на думку Гадамара, тільки й можна жити і мислити. Читающий текст завжди має якийсь проект: навіть самий безпосередній сенс читається у світлі визначених очікувань. Однак початковий проект не може не переглядатися в міру проникнення в текст. «Предпоніманіе» можна виправляти, корегувати, але звільнитися від нього повністю не можна (не існує реально «нульової точки відліку»). Тобто процес пізнання і історичного, і природничо-не є абстрактно-байдужою констатацією все, що потрапляє в наше поле зору, як вважають позитивісти. Дослідник завжди підходить до досліджуваного предмета, тексту з точки зору заздалегідь заданою традицією, «забобонами» культурної традиції. І саме вони, а не раціонально-логічні моменти визначають сутність людського мислення, вважає Гадамер.

Він відхиляє традиційно негативне ставлення до забобону як до чогось, чого треба уникати, чого потрібно соромитися. Історичний аналіз цього поняття, пише він, показує, що тільки завдяки Просвещение поняття забобону отримало звичне для нас негативне значення. Гадамер аналізує забобони як ідеї, вплетені в культурну традицію, здогади, припущення. Він очищає їх від негативного елементу. Забобони необхідно не відкинути, а усвідомити, врахувати і позбутися тільки від негативних забобонів.

Зрозуміло, коли замість нашого власного судження зявляється авторитет, він стає джерелом забобонів у прямому розумінні слова. Але ж ніхто не може заперечувати, що авторитет в ряді випадків - надійне джерело істини. Цього не бажали бачити просвітителі, що спровокувало нігілізм у ставленні до авторитету як джерела знань. Між традицією і розумом Х.Г. Гадамер не бачить абсолютного контрасту. Реставрація або створення все нових, начинених забобонами традицій, - це романтична (хоча в основі просвітницька) віра в корені, перед силою яких розум повинен зберігати мовчання. Насправді ж традиція є не що інше, як момент свободи і самої історії. Сама міцна з традицій не зникає, і все ж вона потребує постійної культивації та адаптації.

Ідея «предпоніманія» висловлює у своєрідній формі переконання в соціокультурної детермінації будь-якого пізнання. Дійсно, горизонт розуміння завжди історично обумовлений і обмежений. Беспредпосилочное розуміння - незалежно від того, чи йдеться про вивчення історії або про вивчення природи,-є, по суті, фікцією. Грунтуючись на культурній памяті, інтерпретатор робить припущення. Лише подальший аналіз тексту і контексту покаже, наскільки вірний перший проект. Якщо текст чинить опір, народжується другий проект, і так до нескінченності, оскільки нескінченні можливості герменевтики. Зміни, більш-менш істотні, у сфері предпоніманія дають привід для прочитання заново, тому нові інтерпретації тексту не вичерпуються.

Безперечно, у Гадамера є всі підстави стверджувати: людина, щоб зрозуміти те чи інше явище дійсного світу історії або витлумачити історичний документ ( «текст», за термінологією прихильників герменевтики), повинен мати певного роду «історичним розумінням», «предпоніманіем»; він повинен зрозуміти історичну ситуацію, в якій живе і діє, повинен зясувати наявні в ній самій «забобони», повинен прагнути зрозуміти історичні обставини, в яких розгорталися події минулого, тобто «вжитися» в «текст», «відчувати» його і лише на цій основі тлумачити, інтерпретувати, оцінювати історичні факти, події та процеси.Тобто до істини дослідник повинен йти, ведучи постійний «діалог» з «текстом», з навколишнім сьогоднішнім світом і світом історії.

За Гадамер, справжнє розуміння є не тільки репродуктивним, але завжди продуктивним ставленням. Воно вимагає постійного врахування всіх історичних обставин, зближення і злиття «горизонтів» інтерпретатора і автора тексту. Тільки усвідомлення інтерпретатором власну історичну обумовленість, проникнення в історичну ситуацію, яка підлягає розумінню, вказує він, сприяє подоланню як його партикулярне власної, так і партикулярне тексту, призводить тлумача до утворення нового, більш загального, більш широкого, більш глибокого «горизонту».

Для Гадамера текст перетворюється як би в остаточну обєктивну реальність. Він виявляється обєктивно самостійним у відношенні як автора, так і його середовища і епохи. Завдання дослідження герменевтична вбачається тепер не в виявленні мислиться свого часу підтекстів, а у виявленні різних можливих (у тому числі й раніше не передбачалися) інтерпретацій. Звідси слід теза про принципову відкритості інтерпретації, яка, за Гадамер, не може бути завершеною, а також про невіддільності розуміння тексту від саморозуміння інтерпретатора.

Направляє пізнання людини, формує його досвід, на думку Гадамера, мова. Буття є мова, тільки в мові відкривається людині істина буття. Гадамер фетішізірует, абсолютизує мову. З його точки зору, саме мова, те, що у ньому висловлено, утворює світ, у якому ми живемо. Саме мова апріорі обумовлює і межі, і спосіб розуміння нами власного світу і світу історії. Онтологізіруя мову, Гадамер надає процесу соціально-історичного розуміння трактування, якою по суті притаманне переплетення елементів і обєктивного і субєктивного ідеалізму. Оголошуючи сутністю мови гру, він у грі бачить також і основу, і суть пізнання і розуміння історії. Саме в грі, швидше за все досягається естетично-незацікавленої насолоду, а отже, і пізнання. Тому, вважає Гадамер, ніж ближче наше розуміння до гри, то воно істинне. Конкретизуючи суть гри, Гадамер звертається до поняття так званого «герменевтична кола». Він вважає, що саме коло розкриває розуміння як гри між інтерпретатором і історичним текстом, традицією.

Так званий герменевтична коло центральний методологічний принцип герменевтики: для розуміння цілого необхідно зрозуміти її окремі частини, але задля розуміння окремих частин вже необхідно мати уявлення про зміст цілого.

Наприклад, слово може бути зрозуміле тільки в контексті фрази, фраза-тільки в контексті абзацу або сторінки, а остання - лише в контексті твору в цілому, розуміння якого, у свою чергу, неможливо без розуміння до цього його частин. З точки зору герменевтики, завдання полягає не в тому, аби розімкнути це коло, а увійти до нього. Мовна традиція, в якій вкорінений пізнає субєкт, становить одночасно і предмет пізнання, і його основу: людина повинна зрозуміти те, усередині чого він сам перебуває. «Той, хто хоче зрозуміти текст, постійно здійснює накидання сенсу. Як тільки в тексті починає прояснюватися якийсь сенс, він робить попередній начерк сенсу усього тексту в цілому. Але цей перший сенс прояснюється у свою чергу лише тому, що ми з самого початку читаємо текст, очікуючи знайти в ньому той або інший певний сенс ».

У філософії науки герменевтична коло розробляється як взаємозумовленість теорії та факту: факти, на яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретації обумовлені тією самою теорією, яку вони повинні обгрунтувати.

Проблеми, які аналізує герменевтика, реальні, дійсно існують. Нею багато зроблено для прояснення феномену розуміння. Зокрема, вона показала обмеженість натуралістичних, механістичних моделей пояснення розуміння, привернула увагу до проблеми розуміння і тлумачення. Предпоніманіе, інтуїція, розуміння, інтерпретація, пояснення і т.п. важливі теоретико-пізнавальні категорії, вони «працюють» у таких що мають велике гуманітарне значення науках і сферах діяльності, як історія і семіотика, логіка і гносеологія мови, філологія і т.д. У визначенні змісту цих категорій є немало труднощів, дискусійних моментів, вони потребують значної уваги з боку сучасній епістемології.

У той же час філософська герменевтика виступила з домаганнями на пізнання істини без методу: між істиною і методом немає злагоди. За гадам-ру, субєктивна діяльність повинна тепер розумітися не як метод пізнання істини, а як її герменевтична планів, передбачення.

Філософська герменевтика в строгому розумінні слова може бути названа концепція Поля Рікера (1913 р.), яка розробляє її гносеологічний аспект, відсунутий на другий план Гадам єром. Рікер прагне вивести «епістемологічні слідства» з хайдеггеровской онтології розуміння і тим самим показати значимість герменевтики для теорії пізнання. Будь-яке розуміння, по Рікер, опосередковане знаками і символами (пізніше в цей ряд включаються «тексти»). Розуміння і пояснення не протилежні одна одній, а взаємозалежні.

Інша важлива риса герменевтичною філософії Рікера - увага до методологічної функції герменевтики. Умови можливості розуміння можуть бути, за Рікера, експлікована на трьох рівнях - семантичному, рефлексивно, екзистенціальному.

Семантичний рівень - дослідження значень знаково символічних-утворень за допомогою таких навчань, як психоаналіз(званий Рікером «семантикою бажання»), «філософія значення» Вітгенштейна та його послідовників, Екзегетика Бултмана і його школи. Оскільки розуміння багатозначних висловлювань є одночасно і момент саморозуміння, остільки воно потребує розробки на рефлексивно рівні. Але рефлектуючий субєкт не є чистим Ego - Задовго до свого самополаганія в акті рефлексії він вже покладено як екзістірующій; «онтологія» розуміння з самого початку вбудована в його «методологію».За конфліктом інтерпретацій криється відмінність способів екзистенції. Тому єдиною і єдиної теорії інтерпретації бути не может.

Разом з тим Рікер критикує Гадамера за відрив «істини» від «методу» і відмову обговорювати питання про коректність інтерпретації. Те, що Рікер називає філософської герменевтикою, - це критичний аналіз усіх можливих методів інтерпретації - від психоаналізу і структуралізму - до релігійної феноменології.

37. В культурі ХХ ст. формується таке явище як постмодернізм, витоки якого пов’язані з ідеями С.Кірк’єгора, Ф.Ніцше, Ф. де Сосюра, З.Фрейда в філософії, Ш.Бодлера в мистецтві… Постмодернізм виникає спочатку в художній культурі США, Франції і поширюється на філософію, політику, науку, релігію… Поняття постмодернізм не має однозначного визначення, воно використовується як для характеристики сучасного періоду культури (“постсучасність”), так і напрямку в сучасній філософії, що виявляється в критиці класичного раціоналізму і традиційних проблем метафізики. Якщо культура “модерну” кожної епохи озиралась на античність, інколи і критикувала її, але ніколи з нею не поривала, не поривала з традицією. Постмодернізм протиставив себе історії і традиції , порвав з нею, відмовився від порівняння з минулим, висуває принцип “нового”, “нового” як такого, “нового” самого по собі. Негативне, навіть агресивне відношення до традиції, класики – норма культури постмодернізму.  Постмодернізм відмовився від “законодавчого” розуму, який направлений на пошук наукової істини, замінює його інтерпретативним розумом. Згідно якого один і той самий текст може бути по-різному тлумачитись, а критерій істинного тлумачення відсутній. До специфічних особливостей постмодерністського діскурсу відносять: - Відмова від категорій істина, причинність, сутність, мета означає відмову від категоріально-понятійної ієрархії, що характеризує науково-дослідницький і літературний текст в модерні. - Поняттям “метафізика”, “трансцендентне”, які мали суттєве значення в дискурсі модерну, постмодернізм протиставляє “іронію”, “імманентне”. - Якщо модерн намагався досягти “визначеності” (наука, філософія), то постмодерн робить поняття “невизначеність” одним із центральних. - Потсмодернізм орієнтується не на створення, творчість, синтез, а на “деконструкцію”, “деструкцію” попередніх структур інтелектуальної практики. Представниками філософії постмодернізму є: Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Ж.Дерріда, Ж.Делез, Ж.Лакан, Ж.-Ф.Ліотар, Р.Рорті, М.Фуко… Так, Дерріда рішуче пориває з філософською традицією. В його працях синтезуються найрізноманітніші тексти – філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Тексти, що виникають при цьому, є чимось середнім між теорією і вимислом, філософією і літературою, лінгвістикою і риторикою. Дерріда ставить питання про вичерпність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались провідними напрямками класичної і сучасної філософії. Головними об’єктами критичного аналізу в нього стають тексти західно-європейської метафізики. Умови подолання метафізики Дерріда вбачає в деконструкції особливої стратегії відносно тексту, щр включає в себе одночасно і його деструкцію, і його реконструкцію. Розпочавши деконструкцію філософії, Дерріда піддає критиці перш за все самі її основи, підвалини. Він визначає нинішню філософію як метафізику свідомості, суб’єкитвності й гуманізму. Головною її вадою, на його думку, є догматизм. У своїй деконструкції традиційної філософії Дерріда звертається до психоаналізу З.Фрейда, виявляючи цікавість до несвідомого. Але на відміну від класичного психоаналізу несвідоме у Дерріда – це явище, що не має якогось певного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається в діяльністьсвідомого, викликаючи в ній своєю грою сум’яття і безладдя. Неоднозначно сприймається концепція французького філософа і соціолога Ж.Бодрійяра. Він розробив теорію історичного розвитку способу позначення. З його точки зору, ера знаків починається разом із епохою Відродження, коли коди отримують самостійність від референтів. Ця самостійність стає повною в кінці ХХ ст. Цікавою видається його концепція соціальної історії витіснення смерті. За нею, слідом за мертвими із соціального простору послідовно усуваються дикуни, божевільні, діти, старі люди, неосвічені, бідняки, збоченці, жінки, інтелектуали. Смерть, на думку Бодрійяра, є “іншим” у системі, яка прагне своєї досконалості. Він виділяє три стадії соціальної історії витіснення смерті: 1) підробка соціального з її метафізикою буття та видимості (від Ренесансу до промислової революції); 2) виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (промислова епоха); 3) симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і коду. На цій останній стадії, вважає Бодрійяр, стає можливим підрив системи. Концепція постмодернізму була зустрінута неоднозначно у філософському і науковому світі. Багато хто оцінює її позитивно, проте є також і немало опонентів. Цим вона і викликає до себе особливу цікавість.