§ 3. Поняття і ознаки соціальної держави

Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття зако­номірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідно­шення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов’язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов’язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так званою «державою нічного сторо­жа», і до підняття соціально-економічних прав на рівень консти­туційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід за­значити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу. .. Теоретична конструкція соціальної держави складається по­ступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об’єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов’язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, спра­ведливість, солідарність), на яких повинна бути заснована ця дер­жава, й визначення цілей (сприяння функціонування громадян­ського суспільства, досягнення його консолідації тощо), які вона переслідує.

Історія формування концепції соціальної держави налічує п’ять етапів.

Етап передісторії соціальної держави (1800-1880 рр.) знамен­ний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її ста­новлення.

Початок її розбудови (1880-1914 рр.) характеризується фор­мальним започаткуванням терміна «соціальна держава » у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокрем­лення у межах внутрішньої політики її самостійного компонен­ту — соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.

Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960 рр.) ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.

Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975 рр.) супро­воджувався процесом формування соціального права й прий­няття значної кількості міжнародно-правових документів, зо­крема Європейської соціальної хартії. Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відноси­ни в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.

На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до но­вих умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в на­прямку їх підвищення.

При характеристиці соціальної держави слід врахувати те, що, по-перше, хоча вона і. має специфічні ознаки, разом з тим за-лишається власне державою, у якої є загальнородові ознаки й ри­си. По-друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності.

Як демократична держава вона служить свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного й культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспільного і дер­жавного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабільність правової системи; як соціальна — визнає лю­дину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою за­безпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє еко­номічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру й злагоди в суспільстві.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки:

1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною харак­теристикою правової держави; 3) проголошення держави со­ціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; 4) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування перед­бачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) со­ціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

37. Держава та громадянське суспільство.

Громадя́нське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Громадянське суспільство — це насамперед сукупність громадян одного суспільства, одного регіону, однієї країни чи регіонального об'єднання. У будь-якому разі, на практиці, ГС не досягається індивідуально, лише спільнотою. Таку спільноту можна розглядати як утворену на добровільних, волонтерських засадах і сукупні особисті зацікавлення громадян формально від імені членів спільноти (організації).

Біла книга урядування ЄС дає таке визначення: «ГС об'єднує переважно організації самоутворені або утворені під керівництвом, організації неурядові, професійні асоціації, харитативні, ініціативні, організації, які заохочують до соціально активного життя на рівні району і міста, часом з внеском місцевої церкви і її громади».

Приклади інституцій громадянського суспільства

недержавна організація (англ. NGO)

приватна добровільна організація (англ. PVO)

народна організація

громада

Посередницька організація волонтерів та позабюджетні

громадська фундація

клуби місцевої громади

профспілка

об'єднання громадян за культурною, статевою і релігійною ознаками

харитативна організація

соціальні або спортивні клуби

кооператив

природоохоронна організація

професійна асоціація

академія

приватний бізнес

правничі інституції

організації споживачів

засоби масової інформації

добровільна дружина

релігійні організації

клуби за інтересами

Чи всі з наведених організацій є складовою громадянського суспільства є питанням дискусійним. Наприклад Неера Чандок, науковець з Індії, вважає, що лише критично налаштовані до уряду організації можуть вважатися інституціями ГС. Але в суспільствах, які розвиваються, нових демократіях, будь-яка організація, що може позитивно для суспільства впливати на уряд може розглядатися, як складова ГС, що зароджується.

У сучасних поглядах на громадянське суспільство можна виділити такі моменти:

по-перше, воно характеризується тим, що у ньому є місце як для консервативних, так і для радикальних сил, які виступають його необхідними компонентами;

по-друге, відносним соціальним консенсусом за системою базових соціальних цінностей (права людини, демократія, плюралізм, правова держава, верховенство закону, власність, соціальна захищеність тощо);

по-третє, діалогом різних політичних сил, спрямованих на підтримку, постійне відновлення, відтворення соціального консенсусу згідно із соціальними умовами, які змінюються.

Одна із задач громадянського суспільства полягає в регулюванні горизонтальних зв'язків, що повинно робитися з позиції доцільності.

До атрибутів громадянського суспільства науковці відносять наступне:

наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Також треба зазначити, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

самоорганізація громадського механізму для виконання суспільних прав;

противага владним структурам, головного заборола проти можливих спроб узурпації влади;

засіб соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;

сприятливе суспільне середовище для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

Отже, що розвинутішим є громадянське суспільство, то легше громадянам захищати свої власні інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами чи окремими особами.

Гегель говорив про громадянське суспільство, визначаючи його як антагоністичне, яке роздирають протилежні інтереси, «війна всіх проти всіх». Він виділив три основні моменти громадянського суспільства:

a) опосередкування потреби та задоволення одиничного за допомогою його праці та за допомогою праці та задоволення потреб усіх останніх, систему потреб;

b) дійсність того, що міститься у цьому загальному свободи, захисту власності за допомогою правосуддя;

c) піклування про запобігання тому, що залишилося в цих системах випадковості, та увага до особливого інтересу як до загального за допомогою правоохоронних органів та корпорації.

Гегель виділяє три прошарки у громадянському суспільстві:

a) субстанціальний (до якого належать землероби — дворяни та селяни);

b) промисловий (фабриканти, торговці, ремісники);

c) загальний (чиновники).

Метою такого громадянського суспільства є лозунг «кожний для себе», а все інше для окремої людини — ніщо. Тому таке суспільство — це опосередкована працею система потреб, що ґрунтується на пануванні приватної власності та загальній формальній рівності людей. Як будь який феномен має позитивні та негативні аспекти, так і феномен громадянського суспільства має негативні та позитивні аспекти.

Наприклад, відомо багато прикладів країн з сильним та дієвим громадянським суспільством, де слабкість політичних партій ставить під загрозу систему в цілому як таку.

Американський дослідник Айвен Догерті в своїй статі «Демократія поза балансом. Громадянське суспільство не може змінити політичні партії», яка була опублікована в часописі «Парламент» № 5 від 2001 року наводить наступні приклади, коли в країні де політичні партії на порядок менше розвинуті, ніж саме громадянське суспільство.

У Бангладеш, незважаючи на велику кількість лобістських та правозахисних громадських організацій, триває політична криза, що призводить до злидарювання країни та її громадян. Здається, що на шляху від воєнної диктатури до всенародно обраної влади окремі політичні лідери мало чого навчились. Провідні політичні сили Бангладеш, зі свого боку, зробили чимало для посилення політичної кризи. Вплив багатьох політичних лідерів спрямовується переважно на вузько партійні цілі, а громадянське суспільство безпорадно залишається обабіч цих цілей. Крім того, тенденційні спроби роз'єднання громадянського суспільства вказують на реальну загрозу, яку об'єднане та незалежне громадянське суспільство становить для тих, хто намагається підірвати чи зруйнувати демократію. Без проведення політичних реформ та створення більш відкритої та прозорої парламентської системи доля демократії та добробут народу Бангладеш залишатимуться під загрозою.

Північна Ірландія є ще одним прикладом того, як добре розвинуте та фінансово забезпечене громадянське суспільство не спромоглося заповнити вакуум, що з'явився внаслідок політичного застою. Десятиріччями провінцію Ольстер виснажували внутрішні конфлікти, її суспільство вирізняли гірка розрізненість та зменшення ролі всенародно обраних політиків. Традиційні повноваження місцевої влади виконувались громадськими організаціями через комітети «куангос» — утворення, які зазвичай відносять до непідвідомчих громадських органів (NDPB). Ці органи складаються з призначених посадових осіб та за рахунок громадського фінансування здійснюють свої повноваження в громадах по всій провінції. В той час, коли політичні лідери намагалися подолати непоборне на перший погляд секторальне розрізнення, а принцип верховенства права поступився насиллю та тероризму, прогрес був можливий лише за умови досягнення компромісу із врахуванням відмінних прагнень, як національних, так і юніоністських політичних сил. Ці компроміси були досягнуті шляхом переговорів політичних лідерів та за підтримки громадянського суспільства. Не може бути сумнівів у тому, що роль громадянського суспільства була визначальним складником консенсусу, але без залучення політичних партій його досягнення було б неможливим. Остаточна домовленість про самоврядування (Страсна П'ятниця 1998 року) шляхом розподілу влади була схвалена майже 70 відсотками електорату на референдумі та включала участь громадянського суспільства у формі «громадського форуму», який діятиме як дорадча структура з соціальних, економічних та культурних питань.

Отже, у всіх подібних прикладах по всьому світу — у Чилі та на Філіппінах у 1980-тих та в Індонезії та Сербії в 1990-тих роках — об'єднані та взаємодоповнюючі зусилля політичних партій та громадянського суспільства відновили демократію для багатьох громадян. В більшості випадків здається, що набагато легше та зручніше для міжнародної спільноти надавати підтримку та заохочувати громадянське суспільство із обмеженою взаємодією з політичними партіями. Проте, тоді як будь-який перехід до демократії вимагає мобілізації громадської думки, так само необхідне її інституціональне оформлення. Первісна мобілізація може бути скерована громадянським суспільством, але лише політичні партії можуть встановити необхідні інституціональні рамки.

Громадянське суспільство — це середовище стабільного функціонування людини у всіх його проявах, яке ґрунтується на відчутті свободи дій, це цілісна суспільна система, організований загал.

Основним показником дієвості громадянського суспільства є гарантоване ним забезпечення прав і свобод людини, які визнані як загальнолюдська цінність.

Певне коло науковців стверджують, що основні права людини — це певні можливості, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, і які об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним), і мають бути рівними для всіх людей. При цьому, слід зазначити, що права ототожнюються з поняттям «свободи».

Інші вважають, що такі норми встановлені Основним законом країни та гарантовані державою і надають громадянину певні юридичні можливості для отримання матеріальних, соціальних та духовних благ. За основними компонентами права людини та громадянина збігаються, забезпечуються тими ж державно-правовими, економічними та соціальними механізмами. При реалізації прав людини громадянське суспільство пов'язане з державою. Основний закон цієї держави виступає їх гарантом, закріплює найважливіші засади та принципи їх реалізації.

Ряд суспільствознавців, таких як Карасіна, Галкіна, Гуренко, Шкаратан, Карпов та інші, розглядають громадянське суспільство як особливим чином структуровану сферу соціуму. Цей підхід дозволяє виділити три відносно самостійні елементи даного соціального феномену і відповідно три рівні дослідження. Перший рівень має своїм предметом дослідження фактичну наявність інститутів і структур громадянського суспільства у всіх сферах життя. В соціології для даного дослідження використовують переважно статистичний метод.

Другий рівень безпосередньо концентрує увагу на аналізі процесів функціонування, зв'язків і взаємодії різних елементів і структур громадянського суспільства. Для нього характерним є поєднання кількісних та якісних методів дослідження. Третій рівень, на якому предметом дослідження стають громадяни того чи іншого співтовариства. Тут особливого значення набувають якісні методи соціологічного дослідження.

При аналізі суспільств, які почали здійснювати демократичні перетворення, найвагомішим пунктом дослідження є перший рівень, на відміну від суспільств з демократичною системою, де наявність фізичних елементів громадянського суспільства є безсумнівною, і вектор дослідження зміщений у напрямку вивчення особистісного рівня.

В період переходу від тоталітарного (командно-адміністративного) до громадського стану суспільства виникає безліч конфліктів між існуючими та новими (в якісному та кількісному аспекті) соціальними інститутами. Зміни ці впливають на уже наявну консервативну систему цінностей, що поглиблює ці конфлікти. Вихід із цієї ситуації — поступові цивілізовані зміни в суспільстві.

Слід зазначити, що існують помітні відмінності між громадянським суспільством, яке перебуває у становленні, і уже сформованим. У деяких формах такого інституціоналізованого суспільства також можливе повторне виникнення рухів та ініціативних груп, що ставлять собі за мету нове радикальне руйнування інституцій.

Для формування основних інститутів громадянського суспільства необхідно, щоб були сприятливі умови. Їх забезпечує саме суспільство через державу і всупереч їй. Через державу — прийняттям необхідних законів, формуванням демократичних структур, суворим дотриманням державою загальноприйнятих демократичних норм і процедур. Всупереч державі — утворення у рамках Конституції противаги у вигляді незалежних суспільних організацій і засобів масової інформації, функціонуванням масових демократичних суспільних рухів.

Визначальними умовами життєздатності громадянського суспільства є:

1. володіння кожним його членом конкретною власністю чи участь його у володінні власністю, право використовувати її, розпоряджатися нею на свій розсуд;

2. автономія особи, доволі високий рівень її соціального, інтелектуального, психологічного розвитку, її внутрішня свобода і здатність до повної самостійності при активній участі в роботі того чи іншого інституту громадянського суспільства;

3. наявність права, яке закріплює та охороняє цю автономію;

4. структурованість суспільства, суспільних відносин, які відображають багатство і різноплановість інтересів представників різних груп та прошарків.

Окрім загальних атрибутів, які властиві любому суспільству (економічна і політична самодостатність, територіально зорієнтована організація, доступ до економічних ресурсів, культурна автономія, відтворення і соціалізація населення), таке зріле суспільство характеризується також відносною автономією його інститутів і організацій, саморегуляцією, складною організацією, відкритістю, плюралізмом, високою мобільністю і динамічністю.

Стан громадянського суспільства визначається взаємодією багатьох чинників. Важливими серед них є такі:

1. забезпечення свободи особи та особистої ініціативи;

2. відповідальність за наслідки власної дії;

3. здатність індивідів до громадського співробітництва заради індивідуальної і спільної вигоди та громадянського миру.

Щедрова й Одинцова зосереджують увагу на різних рівнях сформованості громадянського суспільства. Вони виділяють такі рівні:

1. абсолютне громадянське суспільство — як вища ціль і ступінь суспільного розвитку;

2. відносне громадянське суспільство — як потенційно можливе в рамках існуючого рівня розвитку виробничих сил, як ідеальна модель, де є умови для задоволення певної системи потреб і специфічних історичних інтересів населення;

3. реальне громадянське суспільство — як конкретно-історична форма його існування в одній окремо визначеній країні.

Антоніна Колодій виділяє зазначає, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

1) самоорганізованого громадянського механізму для виконання суспільних справ;

2) противаги владним структурам, позиція головного опозиціонера проти можливих спроб узурпації влади;

3) засобу соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;

4) сприятливого суспільного середовища для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

Слід зазначити, що в західних країнах громадянське суспільство виникло на зорі нового часу і було наслідком перетворення підданих у громадян, а мешканців країни, що входили до певного етнічного союзу, у суверенний народ — націю, що усвідомила необхідність визначення та здійснення кожним громадянином своїх невід'ємних прав, підпорядкування своїм інтересам державних органів. Тому функції громадянського суспільства хоч і пов'язані із структуризацією і захистом групових інтересів, є все ж значно ширшими, ніж тільки цей захист, а саме поняття громадянського суспільства — багатограннішим. В широкому значенні цей феномен може бути охарактеризоване, принаймні, в трьох аспектах:

a) З погляду захисту і реалізації індивідуальних і групових інтересів громадянське суспільство — це система добровільних громадських організацій, засобів формування суспільної думки, тиску на політичну сферу, а також інших міжгрупових і міжособистісних стосунків, які створюють можливості для реалізації членами суспільства своїх інтересів. Тут важливою є здатність людини свідомо і добровільно об'єднуватися із собі подібними, на яку звернув увагу Алексіс де Токвіль.

b) З точки зору структури суспільної системи громадянське суспільство — це своєрідний соціальний простір, в якому люди взаємодіють як автономні індивіди, а, взаємодіючи, утворюють складну, багаторівневу мережу громадянських зв'язків і взаємозалежностей, які і творять власне соціальне життя і власне суспільство, якому не потрібен примус з боку політичних структур, щоб функціонувати.

c) З погляду взаємовідносин з державою громадянське суспільство — це сфера автономного існування, самовияву, самореалізації і самоорганізації індивідів, яка захищена законами від прямого втручання та регламентації з боку державної влади; це сукупність неполітичних, недержавних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, духовних, етнічних, релігійних тощо.

Відносини і взаємовплив громадянського суспільства і держави є визначальним у забезпеченні демократичного розвитку країни. З одного боку, відстоюючи матеріальну та духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам демократизації держави, набуття нею ознак держави правової. З іншого боку, громадянське суспільство саме залежить від держави і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства та тиранії. Тому зворотний зв'язок у стосунках громадянського суспільства і держави повинен обов'язково діяти.

Рівновага між громадянським суспільством і державою є найважливішим фактором стабільного демократичного розвитку, а її порушення веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості і політичного безсилля народу.

Переходячи до розгляду співвідношення громадянського суспільства та правової держави слід, на мою думку, відмітити, що без правової держави немає громадянського суспільства і без громадянського суспільства немає правової держави. Правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Основним законом країни, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства. Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність усіх її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою, а й держава несе відповідальність перед особою за результати своєї діяльності.

Цінність правової держави полягає в утвердженні принципу суверенітету народу, визнанні його джерелом будь-якої влади, в гарантованості прав і свобод особи, підпорядкованості державних структур правовим нормам. Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Подібну думку висвітлював і Аристотель: там, де відсутня влада закону, зазначав мислитель, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. Адже в такому суспільстві панує або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Ідеї правової держави пізніше були розвинуті передовими представниками західноєвропейської політичної думки XVII — XIX століть (Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск'є, Г. В.-Ф. Гегелем).

Філософська основа правової держави була сформульована Кантом, який розглядав державу як об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати так саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар — громадянина.

Формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Воно вимагає послідовного втілення в практику державного врядування низки важливих принципів.

Певне коло науковців виділяють такі принципи правової держави:

1. верховенство права в усіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

2. підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства;

3. охорона державою невід'ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі та гідності, гарантування умов для їх захисту;

4. рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

5. взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

6. поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість і відкритість;

7. незалежність судів і суддів, наявність ефективної системи захисту;

8. наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів. ["Політологія. Друге видання, перероблене та доповнене" за науковою редакцією А. Колодій, К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003]

Умовою наявності ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно правових актів, як і реалізація інших принципів правової держави, є створення системи державного врядування на засадах поділу влад. Окремі науковці наголошують на тому, що статус правової держава може мати тоді, коли держава забезпечує верховенство права. Борінштейн визначає правову державу як таку, яка забезпечує режим панування права і створює надійні гарантії від адміністративного втручання в процеси життєдіяльності суспільства, що відповідають ідеалу самореалізації особистості у вільному суспільстві.

В. С. Нерсесянц називає такі три головні складові правової держави:

1) Верховенство правових законів і серед них — Конституції як головного закону. В правовій державі Конституція має закріплювати мінімальну (невід'ємну) міру свободи індивіда в певному суспільстві. В Конституції має бути закріплена і рівна максимальна міра свободи всіх, яка виключає привілеї.

2) Формально-юридичні гарантії свободи, самостійності та власності. Гарантії не тільки для окремих індивідів, а й для різних об'єднань.

3) Чіткий поділ влади: законодавчої, виконавчої та судової. Законодавча влада фіксує і формулює права за допомогою законів. Виконавча може втручатися (у межах приписаного та дозволеного правом) в суспільні відносини й контролювати дотримання правопорядку. Судова ж приводить у відповідність з правом, вираженим у законі, зіткнення інтересів різних сторін.

Отже, невід'ємним атрибутом правової держави є верховенство правових законів, тобто демократичних законів, в яких виражені інтереси і потреби всіх суб'єктів суспільних відносин, в яких оптимально збалансовані права і законні інтереси як громадянина, так і держави.

Принцип поділу влади вимагає, щоб кожна з гілок влади займала чітко визначене місце у загальній системі державно-організованої влади і виконувала тільки їй властиві повноваження.

Правова держава — держава, в якій панує верховенство права, де діяльність усіх її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою, а й держава несе відповідальність перед особою за результати своєї діяльності.

Правову державу не можна проголосити. Правова держава повинна скластися як результат економічних, політичних реформ, правових інтересів, реальної зміни характеру взаємовідносин між суспільством, державою, особою.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволено все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачено законом. Це означає, що за вільними і формально рівними між собою громадянами визнається право вступати у відносини, керуючись лише власною волею, а не чиїмось дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте такий стан речей вимагає від громадян високого рівня правової культури, усвідомлення не тільки своїх прав, але і обов'язків, поважання прав і свобод інших громадян.

Слід зауважити, що Якушик вважає, що одна з головних класифікацій доктрин правової держави полягає в розмежуванні:

1) формальних, позитивістських концепцій, в яких ідея правової держави зводиться до ідеї «держави законності», яка здійснює свої цілі за допомогою юридичних засобів, за умов, коли цілі держави можуть змінюватися залежно від обраної політичної лінії;

2) природно-правових концепцій, в яких політична влада розглядається як спосіб реалізації та забезпечення природних особистих прав, що є джерелом будь-якого правопорядку.

Для максимального задоволення потреб людини з одночасною повагою до її особистості, дотриманням прав і свобод та національної самобутності поки що найефективнішим винаходом є гуманістична правова держава. До такої правової держави, тобто до такої, де реально панує право, треба відштовхуватися не від закону, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого склалося паралельно з удосконаленням уявлень про демократичну правову державу. Така держава закріплює законодавством принципи громадянського суспільства, тобто відображає в юридичному плані його основні засади.

Гуманістична правова держава повинна бути зацікавлена в тому, щоб кожний член суспільства вибрав свідомо для себе найбільш розумний та оптимальний спосіб спілкування з навколишнім середовищем, зі співгромадянами, владою. Цей вибір допомагають йому зробити суспільні інститути, засоби масової інформації. Громадянське суспільство, взаємодіючи з правовою державою, змушене не лише створити сприятливі умови для розвитку кожної особистості, але й бере на себе завдання залучити її до активної співпраці, надати імпульси до розвитку потреб (а отже і попиту) та розгалуження сфери інтересів, які реалізовуються в межах закону і ставлять відповідні вимоги до нього, тобто наповнює сам процес реалізації мети та завдань даного утворення.

Також слід зазначити, що окрім зазначених властивостей гуманістичної правової держави, необхідно наголосити ще і на таких моментах, як:

a) регулювання взаємовідносин між особою та державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам тільки те, що прямо дозволено законом;

b) взаємна відповідальність особи і держави; відповідальність держави перед особою та громадянським суспільством за свою діяльність;

c) ефективна організація контролю та нагляду зі сторони громадянського суспільства за здійсненням законів та режиму законності.

Демократія та статус правової держави пов'язані між собою нерозривно. Демократичні правові держави процвітають, якщо про це піклуються громадяни, якщо вони готові використати свободу для плідної праці на благо суспільства, якщо обрана влада звітує за свої дії, якщо життя суспільства ґрунтується на засадах компромісу та толерантності. Демократичне суспільство — це, насамперед, внутрішньо збалансоване і правозаконне суспільство. У цьому випадку суспільство віддає перевагу законності, що пов'язана не з силою влади, а з силою влади правового закону. В цьому випадку суспільство схильне до демократично облаштованої суспільної дисципліни та правопорядку як право упорядкованості. Він і справді обмежує свободу членів суспільства, але якщо це обмеження здійснюється в рамках закону і є однаковим для всіх, рівним, то складається ситуація «суспільного договору», що проявляється у системі взаємно взятих зобов'язань. Заради спільного блага кожний згідний добровільно віддавати частину своєї свободи.

Побудова демократично сильної правової держави — це відповідь на питання, що треба збудувати і куди треба іти. Ю. Шемшученко зазначає, що демократично сильна держава — це, по-перше, сильні всі гілки влади, які здійснюють свої функції не тільки за принципом розподілу, а й взаємодії влад, а, по-друге, — це держава, заснована на диктатурі особи, а не на диктатурі закону.

Формування правової держави потребує переоцінки взаємовідносин держави в політичній системі з особистістю та громадянським суспільством. Правова держава з гуманістичним наповненням — це практичний інструмент забезпечення і захисту здоров'я, честі, гідності, свободи особистості, засіб боротьби з бюрократією, форма реалізації самоуправління і народовладдя.

38. Політичний режим: поняття та типологія.

Політичний режим, його сутність та типологія.

Поняття "політичний режим" можна визначити як систему способів і методів управління певним державне організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади.

Авторитарний політичний режим характеризується тим, що:

у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату;

з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження різних позицій;

органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями;

обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади;

обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення.

Є три види авторитаризму:

реформаційний;

стабілізаційний;

деструктивний.

Автократичному політичному режиму притаманні:

обмеженість кола осіб, що здійснюють найвищу політичну владу, й відповідно відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення;

існування єдиного центру реальної політичної влади.

Автократію також не слід оцінювати лише негативно. Програмно організовані соціальні спільноти з правлінням мудрих на благо більшості нерідко вводили і вводять у суспільне життя ті чи інші компоненти автократії. Приклади Сінгапуру та Кувейту тут є одними з найяскравіших.

Диктатура, виходячи з її класичного (римського) розуміння, - це тимчасовий авторитарний режим, який вводиться на строк дії надзвичайних обставин для здійснення рішучих заходів на виведення країни із стану кризи.

Тоталітарний політичний режим має такі ознаки:

жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади;

відсутність легальної опозиції;

наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології;

нетерпимість до політичного інакомислення;

примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань.

Влада однієї легальної партії (при забороні діяльності всіх інших) не є обов'язковою ознакою тоталітаризму. В деяких країнах з такими режимами немає політичних партій, а в інших кілька легальних партій визнають провідну роль "партії-гегемона".

Анархічному політичному режиму притаманні:

ерозія або повне руйнування найважливішої загальної ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи;

взаємна конфронтація або навіть атомізація владних структур, відсутність ефективних форм координації їх дій;

втрата найвищими органами політичної влади монополії на організоване застосування збройної сили;

відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, сваволя сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади.

Охлократичний політичний режим характеризується:

некомпетентністю політичної влади, презирливим ставленням до знань і досвіду світової цивілізації, зокрема постійними намаганнями неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення тривалої копіткої праці;

відсутністю у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом, популізм;

апеляціями політичної влади до широких народних мас для підтримки та рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із соціальних низів та маргінальних верств суспільства.

Демократичний режим являє собою систему таких принципів взаємовідносин політичної влади та суспільства:

На відміну від "чистого" авторитаризму передбачає:

наявність у громадян широкого кола прав і свобод та ефективність функціонування системи їх інституційних і нормативних гарантій;

відсутність у органів політичної влади дискреційних повноважень (тобто практично нічим не обмеженої компетенції);

гласність прийняття рішень органами політичної влади та доступність для всіх громадян суспільне значущої інформації;

право виконавчих органів видавати лише підзаконні акти, а не закони;

широке застосування методу політичного компромісу, ставлення органів політичної влади до факту існування політичної опозиції як до нормального явища суспільного життя.

Порівняно з автократією демократія характеризується:

виборністю;

періодичною змінністю;

підзвітністю (в тому числі юридичною відповідальністю) найвищих посадових осіб;

юридичною рівністю громадян;

гарантіями прав меншості та недопущенням сваволі більшості.

Як протилежність тоталітаризму демократія - це:

чітке визначення меж можливого втручання держави та різних колективів (корпорацій, общин тощо) у справи особи;

визнання правомірності та цінності для суспільства плюралізму поглядів та дій, захист прав меншостей (як організованих, так і неорганізованих) на свою самобутність та вплив на соціальні процеси;

ефективне функціонування механізму обмеження сваволі бюрократичного апарату політичної влади, запобігання поглинанню суспільства державою, партією, церквою або іншими організаціями, що претендують на монопольне знання істини, розуміння блага народу та на виключне або пріоритетне право визначати долю суспільства.

На відміну від анархії демократія передбачає:

наявність ідеї єдиної (але й плюралістичної) політичної системи;

певний порядок, законність, передбачуваність та цивілізований характер основних моделей поведінки громадян, державних органів та легальних організацій;

монополію держави на організоване застосування збройної сили.

Заперечуючи охлократію, демократичний політичний режим утверджує:

компетентність, високий професіоналізм посадових осіб (особливо вищих), їх порядність, дисциплінованість, готовність до безкорисливих дій на благо всього суспільства;

переважання у суспільстві почуття громадянської відповідальності його членів, тобто рішучості керування не лише особистими або груповими інтересами;

здатність органів політичної влади до обґрунтованого виявлення нагальних потреб розвитку суспільства, вироблення та проведення політики, яка спрямована на погодження інтересів різних соціальних груп.

"Чисті типи" політичних режимів у реальному суспільному житті зустрічаються нечасто. Як правило, формуються ті чи інші різновиди "змішаних" режимів. Так, українська політична система як система перехідного типу нині має елементи всіх вищезазначених політичних режимів. При цьому ст. 1 Конституції України чітко закріпила головну тенденцію в розбудові політичної системи: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Розгляд типів та різновидів політичних режимів не слід обмежувати лише протиставленням "демократичні - недемократичні". Це лише одна з можливих систем координат. До інших систем належать такі класифікації (типології) політичних режимів:

постійні та тимчасові;

нормального та надзвичайного функціонування;

конституційні та неконституційні;

режими функціонування правової держави, революційної законності та сваволі (відсутності законності);

світські, релігійні та атеїстичні;

безпартійні, одно-, дво- та багатопартійні;

цивільні та військові;

режими, що мають досить стабільну і надійну внутрішню опору, та такі, які потребують постійної підтримки ззовні;

режими, що спираються лише на національні (тобто не на іноземні) інституції влади, та ті, які підтримуються за допомогою діючих на території даної країни політичних інституцій, котрі представляють закордонні сили;

режими, які мають постійною й активною сферою своєї діяльності весь світ, та такі, що обмежені рамками своєї країни й мають лише окремі компоненти власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів.

39. Демократичний політичний режим.

Поняття “демократія” багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні “демократія” має тільки політичну спрямованість, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.

Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн:

Демократія — правління народу, обране народом, для народу.

Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

- вільна діяльність політичних і громадських організацій;

- обов´язкова виборність органів влади;

- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх Претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні е магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.

У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель “елітарної” демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлінського апарату, без якого демократія неможлива. Актуальність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40—50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересованих груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та дестабілізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем.

Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання політичних сил, можливість політичного консенсусу.

Чимало сучасних учених пов´язують зміст демократії з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлумачення демократії як влади народу, застерігає від тотальної політизації суспільного Організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середовищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдосконалення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпечність зведення демократії до найвищого ідеалу.

Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціальних, а й політичних проблем. Насамперед це проблеми модернізації політичної системи, пристосування її до функціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Модернізація — процес поступовий і багатогранний, її завданням є пошук нових парадигм з метою мобілізації суспільства. Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктивним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільство особистостей та лідерів; політичною ситуацією, яка не працює на майбутнє. Сама демократія, як зазначає К. Гаджієв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехідний період. Досить слушним є попередження А. Токвіля про те, що тиранія більшості може бути ще жорстокішою, ніж тиранія меншості, на що теж слід зважити під час побудови демократичної моделі суспільного розвитку.

Серед проблем утвердження демократії, пов´язаних з економікою і політикою, — відставання інфраструктури ринкової економіки від розвитку власності. Саме демократія мусить забезпечити легітимізацію ринку. Ринок і капіталізм не можуть бути самодостатніми умовами утвердження демократії. Прикладом цього є піночетівський режим у Чилі. Співвідношення понять “лібералізм” і “демократія” теж неоднозначне. Лібералізм віддає перевагу волі людини перед рівністю, а демократія — рівності перед волею.

Найраціональніше розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. Вона е не лише технічним аспектом певних реформ, а й шкалою цінностей, системою життя, основні постулати якого — рівність і права людини. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суверенітету народу.

Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання:

- фіксувати певну форму правління;

- закріплювати й виражати згоду народу;

- регламентувати повноваження урядових структур.

І найголовніше — слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політичній діяльності.

Щоб стати демократом, людина, з огляду на психологію, має вирости й соціалізуватися в демократичному середовищі. У посттоталітарних країнах демократичні державні інститути (органи різних гілок і рівнів влади й управління, політичні партії тощо) недостатньо інтегровані в суспільний організм. Скажімо, в Японії капіталізація поєднана з корпоративністю, тому японську демократію інколи називають корпоративною. Саме збереження традиційних цінностей японської ментальності дало змогу Японії ефективно справитися із завданнями модернізації, стати однією із найрозвинутіших демократичних країн. Тобто модель модернізації мусить бути оригінальною для кожної країни. Для пострадянських країн особливо важливим е віднайдення способів органічного поєднання правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності. Демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо. Важливими є стабілізація законодавства, легітимний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження демократичної політичної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду державотворення тощо.

40. Тоталітарний режим.

Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Тоталітаризм — це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов´язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.В.Ф. Геґеля, Ж.-Ж. Руссо.

Поняття “тоталітарний” почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави.

Концепція тоталітаризму з´явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам´ять про фашизм, у СРСР існував сталінський режим, а нові комуністичні держави наслідували радянську модель правління. На політологічному симпозіумі, що відбувся в 1952 р. у США, тоталітаризм був визнаний як “закрита і нерухлива соціокультурна і політична структура, в якій будь-яка дія — від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів — спрямовується й контролюється з єдиного центру”. Якраз тоді американські політологи, здебільшого емігранти з Європи, почали розробляти цю концепцію. У 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю “Походження тоталітаризму”. У 1956 р. виходить тепер уже класична праця К. Фрідріха і 3. Бжезінського “Тоталітарна диктатура й автократія”, в якій давалися соціологічна й політична характеристики тоталітаризму.

Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов´язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної ситуації). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загальноцивілізаційних і особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Узагальнюючи різні погляди, можна виділити такі характерні риси тоталітарного режиму:

- сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;

- монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;

- влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства;

- політизація, регламентація й санкціонування всієї життєдіяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян;

- вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму;

- громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій, їхня діяльність докладно регламентується;

- монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим й обґрунтовує його історичну місію.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв´язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв´язками. Унаслідок цього суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство.

У масовому суспільстві, на думку американського політолога В. Корнгаузера, безліч індивідів пов´язані один з одним лише ставленням кожного з них до загального авторитету, особливо держави. Тобто індивіди не співвідносяться всередині незалежних груп, не відмежовані від правлячої групи. Адже для відмежованості потрібна множинність незалежних форм об´єднань, які часто конфліктують одна з одною й кожна з яких є досить сильною, щоб відвернути від індивіда небезпеку. За відсутності їх людям бракує стримувальних основ у поведінці.

Соціальна атомізація породжує виразне відчуження й занепокоєння. Звідси виникає схильність до граничних форм поведінки, щоб позбутися напруження. Крім того, в масовому суспільстві спостерігається гіпертрофована відданість символам і лідерам. А це є психологічним підґрунтям для тотального домінування, тобто тоталітаризму.

Очевидно, що масове суспільство об´єктивно є атомізованим суспільством, а суб´єктивно являє собою відчужене населення, отже, масове суспільство є системою, що має високий ступінь доступності населення для мобілізувального впливу еліти. Люди, які зазнали атомізації, легко піддаються станові мобілізованості. Оскільки тоталітаризм є станом тотальної мобілізації, масове суспільство стає його основою.

Ще одна проблема — структурованість тоталітарного суспільства. На думку В. Корнгаузера, “будь-які суспільства, за винятком найпростіших, можна окреслити як такі, що мають три рівні соціальних зв´язків. Перший — це, переважно, особистісні, первинні, зокрема родинні. Другий рівень охоплює всі проміжні, тобто локальні, спільноти, добровільні об´єднання й угруповання за видами діяльності, що виконують функцію з´єднувальної ланки між індивідом і державою. Третій рівень утворюють зв´язки в цілому, зокрема державні”.

Могутня проміжна структура характерна для плюралістичного суспільства, складається із стабільних і незалежних груп, які представляють різні, нерідко протилежні інтереси. Проміжні групи, по-перше, вберігають еліту від сваволі надмірного тиску мас, оскільки самі відгукуються на вимоги й потреби людей. По-друге, лідери цих груп, незалежно від їхніх конкретних ідей (якщо тільки вони не спрямовані проти цілісності співтовариства), допомагають зміцнювати систему авторитетів широкого масштабу, до якої власний авторитет органічно входить як складник. По-третє, проміжні групи захищають еліту тим, що здійснюють функції каналів, за допомогою яких участь народу в- житті суспільства можна спрямовувати, а в разі потреби — обмежувати. За відсутності проміжних груп, які є представниками й провідниками народної активності, люди змушені безпосередньо впливати на важливі центри суспільства, отже, робити це способом, що не стримується жодними цінностями чи інтересами різних соціальних груп. Ті самі чинники обороняють нееліту від тиску еліти. Крім того, незалежні групи захищають своїх членів від інших груп. А перехресне членство відразу в кількох групах, кожна з яких зачіпає лише окремі аспекти життя її членів, утримує конкретну групу від тотального домінування над своїми членами.

Проміжні структури тоталітарного суспільства мають інші функції. Вони допомагають перепинити доступ до еліти завдяки домінуванню еліти над ними. З допомогою проміжних груп, утворюваних і контрольованих згори, тоталітарний режим здатен утримувати населення в стані мобілізації, регламентувати життя окремої людини. Якби не було контрольних проміжних організацій в усіх сферах суспільства, люди одержали б свободу групуватися незалежно від режиму. Тому для тоталітарних режимів надто важливо локалізувати активність населення в межах контрольованих груп. Тоталітарні режими прагнуть виявити всі незалежні форми організації, щоб трансформувати їх або знищити. У тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення,, режим вимагає від людини тільки активних проявів лояльності й відданості йому (активна несвобода особи). Ось чому в історії не було такого безсилля окремої людини перед владою, як за тоталітарного режиму.

41. Авторитарний політичний режим.

На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів.

Авторитаризм (від лат. autoritas – цілковита влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб´єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об´єднань, суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування насильства чи примусу.

Основні ознаки авторитаризму:

- перевага в діяльності державних органів методу адміністрування, диктату (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем);

- сильна виконавча влада;

- концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів;

- здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій;

- звуження сфери гласності та виборності державних органів;

- обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

- відчуження народу від влади;

- відсутність єдиної ідеології;

- опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;

- при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

- обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об´єднань громадян;

- органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політичної доцільності.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму:

– стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу;

– альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства.

Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов´язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

42. Політичні партії: поняття, функції, класифікація.

ПАРТІЯ - це політична громадська організація яка бореться завладу або за участь у здійсненні влади.

Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливовихсімей або популярних лідерів, протягом багатьох століть складалохарактерну, істотну рису політичної історії. Але такі організації,які ми називаємо політичними партіями, виникли в Європі і в США впочатку ХIХв.  Формування партій було досить тривалим і складним процесом.  Спочатку партії активно діяли тільки в періоди виборчихкомпаній, вони не мали постійно діючих місцевих організацій, непроводили регулярних з'їздів чи конференцій, їхні прихильники не були пов'язаніз партійною дисципліною.  Політичні партії з оформленням партійних квитків, внесків, членства впартії і дисципліною з'явилися в Європі з виникненням масовогоорганізованого робітничого руху.

Політичні партії як різновид громадських об'єднань.

Політичні партії можна вважати громадськими об'єднаннями. Так само,як і громадські об'єднання, політичні партії повинні діяти напринципах добровільності та самоврядування і не повинні створюватися длядосягнення комерційних цілей.  Специфіка ж політичних партій полягає в тому, що вони створюються з метоюзалучення громадян в політичне життя суспільства і в справи держави.  Своєю кінцевою метою політичні партії ставлять завоювання більшостімісць у парламенті, думі чи інших представницьких органах держави зтим, щоб проводити свої програмні настанови в життя, надаючи їмзагальнообов'язкове значення.  Таким чином, політичні партії - це громадські об'єднання,що створюються за ініціативою громадян на основі спільності їх інтересів іщо ставлять своєю безпосередньою метою участь у політичному житті країни ізавоювання більшості місць у представницьких органах держави.  В умовах плюралізму думок та ідеологічної багатоманітності, якіпредставляють сучасні держави, політичні партії мають право:

. безперешкодно розробляти теорії, погляди, ідеї щодо економічного, політичного, правового устрою своєї країни, іноземних держав і світової цивілізації в цілому.

. Пропагувати свої погляди, ідеї за допомогою засобів масової інформації: преси, радіо, телебачення, а також шляхом видання монографічних наукових і науково-популярних праць.

. Вести активну діяльність по впровадженню своєї ідеології в практичну сферу: розробляти програмні документи партії, брати участь у виборах до представницьких, законодавчих органів держави; проводити програмні установки партії через членів партії, обраних до представницький, законодавчий орган держави.

. Публічно захищати свої ідеологічні переконання, вести активну полеміку з іншими партіями з ідеологічних питань.

Держава не повинна втручатися в діяльність партій (як ігромадських об'єднань), не має пропонувати їм свого рішення тих абоінших проблем.

Проте держава встановлює рамки і межі, за які партії ігромадські об'єднання не можуть виходити. У зв'язку з цим державаспеціальними законами встановлює порядок утворення громадськихоб'єднань, вимоги до їх за постанови та іншим внутріспілкової документами,порядок реєстрації громадських об'єднань та їх ліквідації.

Крім того, держава здійснює контроль за діяльністю партій іінших громадських об'єднань:

1) Воно відмовляє в реєстрації партії або громадського об'єднання, статут якого суперечить Конституції та чинним законам.

2) Виносить попередження партіям (громадським об'єднанням), які порушують свій статут і займаються діяльністю, не передбаченої його статутом, або порушують законодавство.

3) Припиняє діяльність партії (чи громадського об'єднання) у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану або з інших причин

4) Ліквідує партію (або громадське об'єднання) за здійснення діяльності з насильницького повалення державного ладу, порушення цілісності держави та деяких інших причин.

Підходи до визначення політичних партій.

Етимологічно "партія" означає " частина "," окремішність ", елементполітичної системи.

ПАРТІЯ - це політична громадська організація якабореться за владу або за участь у здійсненні влади. Суперництвополітичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей абопопулярних лідерів, протягом багатьох століть становило характерну,істотну рису політичної історії. Але такі організації,які ми називаємо політичними партіями, виникли в Європі і в США впочатку ХIХ ст.

Існує безліч підходів до визначення сутності політичнихпартій:

. розуміння партії як групи людей, які дотримуються однієї ідеологічної доктрини (Б. Констан).

. трактування політичної партії як виразника інтересів певних класів (марксизм).

. інституційний розуміння політичної партії як організації, що діє в системі держави (М. Дюверже).

Але існує й безліч інших визначень партії: партія - носій ідеології; партія - тривале об'єднання людей; мета партії - завоювання і здійснення влади ; партія прагне заручитися підтримкою народу.

Грані між партіями та іншими політичними об'єднаннями носятьнечіткий характер і часто стираються.

Формування партій було досить тривалим і складнимпроцесом. Спочатку партії активно діяли тільки в періодивиборчих компаній, вони не мали постійно діючих місцевихорганізацій, не проводили регулярних з'їздів чи конференцій, їхприхильники не були пов'язані партійною дисципліною.

Першої масової і постійно діючою партією була ліберальнапартія в Англії (з 1861 р.). Причинами виникнення масових політичнихпартій послужило поширення загального виборчого права.

Кожна партія створювалася для захисту інтересів певнихнаселення (як правило економічних чи національних).

Партії як правило не однорідні і мають усередині себе фракції --групи висувають програми дещо відмінні від загальної, основноїпрограми партії. Існування в партії різних фракцій робить їїполітику більш гнучкою, оскільки допомагає їй зберегти своєвплив серед різних груп виборців.

Політика партії виробляється в ході внутрішньопартійної політичноїборотьби між різними фракціями і течіями. Керівні органибагатьох партій складаються на основі представництва відрізних фракцій. У програмах партії зазвичай підкреслюються їхнаміри служити інтересам певних соціальних груп, більшостігромадян всієї країни. У практичній політиці партії прагнуть враховуватиінтереси різних категорій виборців оскільки тільки так можнаотримати перемогу на демократичних виборах.

Опції партій та їх роль у політичній системі.

Кожна партія створювалася для захисту інтересів певних соціальнихгруп. З цієї причини партії як правило не однорідні і мають усередині себефракції - групи висувають програми дещо відмінні від загальної,основної програми партії. Існування в партії різних фракцій робитьїї політику більш гнучкою, оскільки допомагає їй зберегти свій впливсеред різних груп виборців.

Політика партії виробляється в ході внутрішньопартійної політичноїборотьби між різними фракціями і течіями.

Керівні органи багатьох партій складаються на основіпредставництва від різних фракцій.

У програмах партії зазвичай підкреслюються їх наміри служитиінтересам певних соціальних груп, більшості громадян всієї країни.  У практичній політиці партії прагнуть враховувати інтереси різнихкатегорій виборців оскільки тільки так можна здобути перемогу надемократичних виборах.

Організація виборчого процесу - важлива але далеко не єдинафункція партії.

Ще одна важлива функція партії - відбір і висунення політичнихлідерів. Політику необхідна здатність швидко орієнтуватися врозстановці політичних сил, передбачати віддалені наслідки своїхдій, знаходити союзників, нейтралізувати суперників і визначитинайбільш ефективні шляхи досягнення поставлених цілей.

І нарешті найважливіша функція партій в сучасному демократичномусуспільстві - служити початком зв'язку між громадянським суспільством ідержавою.

Політичне партнерство - це вид взаємовідносин між суб'єктамиполітичного життя, що полягає у виробленні єдиної позиції з тих чиінших питань, практику спільних політичних дій, довгострокових,заснованих на збігу по ряду найважливіших моментів стратегії тактики,політичних програм, що виражають інтереси цих суб'єктів.

Політичні партії, які мають реальні можливості брати участь уформування державних органів, впливати на внутрішню ізовнішню політику країни, у сукупності складають партійну системусуспільства.

В даний час, основними типами партійних систем є:двопартійна й багатопартійна системи.

Політична система - частина політичної сфери, інтегрованасукупність державних і недержавних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулювання відносин міжсоціальними групами, що забезпечують стабільність і певний соціальний порядок.

Політична Система Товариства - профспілки та ін організації таруху, що переслідують політичні цілі, а так само норми, політичнітрадиції та установки.

Нерідко говорять також і про політичну систему в широкому сенсі слова  (Про політичну організацію суспільства), щоб врахувати наявність і дія всуспільстві інститутів і сил, не тільки задіяних у владнихструктурах, але і знаходяться в аппозиція до існуючих на даний моментвладі.

В умовах сучасного капіталізму механізму диктатури монополійробітничий клас та ін трудящі протиставляють свої політичніорганізації, перш за все комуністичні та робітничі партії.

Політична партія - політична організація, яка виражає інтересисуспільного класу або його прошарку, що об'єднує їх найбільш активнихпредставників і керівна ними в досягненні певних цілей та ідеалів.

У сучасному суспільстві боротьба між ворожими класами неминучестає політичною боротьбою.

"Найбільшим цілісним, повним і оформленим виразом політичної боротьби класів є боротьба партій" - В. І. Ленін.

Найбільш реакційною і агресивною з усіх буржуазних партій була < br>Гітлерівська фашистська партія (націонал - соціалістична партія  Німеччини). Ця партія є прикладом партій культу особи. У СРСРаналогічної їй була КПРС.

Існування безлічі партій веде до появи політичної боротьби.

Політична боротьба - це одна з найважливіших сторін політичноїжиття, що полягає у взаємодії різних політичних сил міжсобою в ім'я досягнення певних політичних цілей. Об'єктом цієїборотьби в кінцевому рахунку є відносини влади, оскільки її мета --досягнення міцних позицій у політичній системі суспільства та реалізація їмйого волі.

Форми політичної боротьби різноманітні і залежать як від обстановки,так і ступеня гостроти взаємин між суб'єктами.

Вищим проявом боротьби є громадянська війна.

Мирний характер боротьби - парламентська діяльність. У міру зростанняполітичної культури та цивілізованості суспільства насильницькі, а тимбільше збройні методи боротьби у все більшій мірі поступаються в політицімісце її мирним формам. Серед мирних форм політичної боротьби зростаючуроль грає ідейна боротьба, боротьба за розуми і серця людей, за їхдобровільний, свідомий вибір, передвиборна боротьба івнутрішньопарламентських. Цю боротьбу очолюють політичні лідери стоять начолі партії.

В основному політичну боротьбу виграють більш розвинуті партії,що відображають інтереси широких мас населення і різних соціальних верствсуспільства.

Класифікація політичних партій.

Існуючі зараз політичні партії з організаційної структури можна віднести до двох основних типів: організаційно оформленим іорганізаційно неоформлених.

* Організаційно оформлені:

У партіях цього типу члени партії отримують партійні квитки і сплачують внески.

* Організаційно неоформлені: < p> У партіях цього типу немає офіційного членства (стану в партії  ), А для того що б вважатися членом такої партії достатньо, щоб затебе проголосував комітет цієї партії. Загальне, що притаманне всім сучаснимпартіям, наявність партійного апарату. Тобто організованої групи людей,для яких партійна політична діяльність є професією.

По характері доктрин партії поділяються на: революційні, реформаторські, консервативні, реакційні.

По місцю і ролі партій у політичній системі вони поділяються на:державні (партійна ідеологія стає державної, партіяформує державну систему управління); авторитарні (не зливаються з державою, але становлять основуполітичного режиму і користуються його підтримкою); парламентські (діючі в конкурентних політичних системах).

Існує класифікація партій за критерієм організаційної структури: централізовані; децентралізовані; кадрові; масові; партії з формально певними принципами членства; партії з вільним членством.

По виду партійного керівництва партії бувають: колективного керівництва; колективного керівництва з чітко вираженим верховенством лідера; особистісного керівництва; харизматичного керівництва; консенсуального керівництва.

У сучасній політичній історії розрізняють три типи партійних систем:

буржуазно-демократична партійна система

Сформувалася в Європі і Північній Америці в XIX столітті. У своїйдіяльності керується такими правилами: у суспільстві йде легальна боротьба за владу; влада здійснює партія чи група партій, які забезпечили собіпідтримку парламентської більшості; постійно існує легальна опозиція; між партіями всередині партійної системи існує згодащодо дотримання цих правил.

В буржуазній системі сформувалася безліч видів партійнихкоаліцій: багатопартійна коаліція - жодна з партій не здатна добитисякомпетентного більшості; двопартійна коаліція - є дві сильні партії, кожна з якихздатна самостійно здійснювати владні повноваження; модифікована двопартійна коал?? ція - не один з двох основнихпартій не збирає абсолютної більшості і вони змушені кооперуватисяз третіми партіями; двухблоковая коаліція - за владу борються два основні блоки, а партії,що стоять поза блоків не грають суттєвої ролі; коаліція домінування - одна партія самостійно здійснює владупротягом тривалого періоду; коаліція кооперування - найбільш сильні партії довго і стійкоспівпрацюють у здійсненні влади.

соціалістична (фашистська) партійна система

існує тільки одна легальна партія; партія керує державою на всіх рівнях державногоапарату;

Виникнення такої політичної системи пов'язане з кризоюдемократичних або авторитарних систем правління.

авторитарна партійна система

Такий тип правління є проміжним, при цьому домінуючимфактором виступає держава, а не партія, яка грає другоряднуроль у процесі здійснення влади. Також допускається існуванняінших партій.

43. Партійна система. Партійна система України.

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такітипи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

• Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками - лівим і правим.

• Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:

• системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);

• система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

• система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неїпритаманні суттєві мінуси:

• призволить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Наприклад, починаючи з 1856 р., всі президенти США були республіканці або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б "працювали" тільки на ці партії.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система.

 Партійна система України

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

3. Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

11. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу. Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.