Класифікація нориць

За походженням:

1. Природжені:

а) серединні свищі та кисти шиї – залишки thyrioglosus;

б) бокові або зяберні свищі шиї - залишки зяберних дуг;

в) пупкові свищі – залишки cluetusotphalo-entericusабо урахуса.

2. Набуті:

а) викликані патологічним процесом (некроз, запалення в т.ч. остеоміеліт, ТВС, актиномікоз, чужерідні тіла, парапроктит, перітоніт та ін.);

б) штучні - стоми порожнистих органів.

По відновленню до зовнішнього середовища:

- зовнішні свищі порожнистих органів;

- зовнішні свищі м'яких тканин кісток;

- внутрішні свищі (бронхо-стравохідні, шлунково-кишкові, міжкишкові,

-матково-пухирні, пухирно-кишкові та ін.).

За будовою:гранулюючі; епітелізовані; губоподібні.

За характером виділень: гнійні, слизові, лікворні, сечові, кишкові, калові, жовчні, слинні, панкреатичні.

Існування свищів підтримують:

1. Накопичення виділень в порожнині.

2. Постійна течія виділень.

3. Хімічна активність виділень.

4. Будова свища.

Лікування свищів комплексне: хірургічне і консервативне повинне здійснюватися в залежності від їх походження, будови, локалізації характеру і кількості виділень.

Сторонні тіла

Сторонні тіла (СТ) в організмі за механізмом проникнення поділяються на:

1. ті, що потрапили в тканини через рани шкіри та слизової оболонки;

2. ті, що введені в природні канали.

Паразити, конкременти сечових та жовчних шляхів, ксенопротези та ксеноматеріали, введені з лікувальною ціллю, до сторонніх тіл не відносяться.

Патологічний вплив СТ на організм залежить від його структури, розмірів, форми, шляхів проникнення, локалізації, наявності інфекції.

Сторонні тіла м’яких тіл (СТМТ) можуть супроводжуватися:

1. Розвитком гострої гнійної інфекції (абсцес, флегмона), яка у випадках коли СТ не видалити рецидивує.

2. Серозним запаленням, яке стихає, рана гоїться, навколо СТ розростається сполучна тканина, воно інкапсулюється, іноді з утворенням пухлиноподібної гранульоми. Гранульоми часто, навіть через багато років, нагноюються, при цьому СТ може виділитись разом із гноєм, якщо воно залишається інфекція рецидивує або набуває хронічного перебігу у вигляді гнійної нориці.

СТМТ завжди складають небезпеку розвитку анаеробної клостридіальної інфекції та правця, останнього незалежно від того виникло чи відсутнє нагноєння. Тому у таких випадках СТМТ потрібно протиправцева профілактика. При відповідній локалізації, структурі та розмірі СТ можуть викликати пролежень стінки судини та арозивну кровотечуаботравматичний неврит.

СТ внутрішніх паренхіматозних органів, що мають переважно вогнепальне походження, ускладнюються гнійними процесами та арозивними кровотечами набагато частіше.

СТМТ майже не зміщуються. Лише в м’язах під впливом їх скорочення, та в порожнині гнояків під дією гравітації, вони можуть просуватися на невелику відстань. Однак гострі предмети (голки, їх фрагменти і т.п.) у випадку попадання у велику судини переміщуються кров’ю на різну відстань.

ДіагностикаСТМТ здійснюється на підставі ретельно зібраного анамнезу, даних фізикального обстеження, рентгенографії, УЗД, комп’ютерної томографії. В разі наявності нориці показана фістулографія.

Іноді хворі не знають про СТ у власному тілі. У таких випадках підозру про їх наявність повинні викликати погане загоєння рани, надмарні грануляції, тривала неадекватна болісність, нагноєння, особливо повторні, рубця.

ЛікуванняСТМТ полягає у їх видаленні. Хірургічне лікування не показане пацієнтам з багато чисельними, невеликими СТ, які не викликають функціональних порушень та гнійних ускладнень. Операція протипоказана при глибоко розташованих СТ, видалення яких пов’язане з високим ризиком щодо життя хворого і які не спричиняють значних функціональних розладів.

Сторонні тіла природних каналів (СТПК)попадають до них під час фізіологічних актів (ковтання, дихання) внаслідок необережності, пустощів, хуліганства, статевих збочень, суїцидальних спробах та ін..

СТ травного каналунайчастіше зустрічаються у дітей вікрм до 5 років та психічно хворих. Проковтнуті предмети, в залежності від розміру та конфігурації можуть застрягнути у стравоході, шлунку або кишечнику в місцях звуження та ангуляції. Вони можуть викликати запалення, перфорацію стінки з виходом у порожнини та сусідні органи, порушення прохідності . До таких же наслідків призводить попадання СТ у пряму кишку.

Хворі із СТ шлунку та кишечнику (окрім невеликих з гладкою поверхнею) підлягають госпіталізації в хірургічне відділення. За ними встановлюється клінічне спостереження та рентгенологічний контроль за переміщенням СТ, призначається дієта з великим вмістом грубої клітковини. У разі затримання СТ протягом декількох діб показане видалення його хірургічним шляхом: лапаротомії; ентеро- або гастрономії. Ряд предметів можливо видалити за допомогою ендоскопів. У випадках гострих явищ (перитоніт, непрохідність) необхідна невідкладна операція. СТ прямої кишки видаляють після девульсії сфінктера, а іноді і за допомогою лапаротомії.

СТ дихальних шляхів, що перекривають просвіт трахеї чи гортані, можуть призвести до асфіксії і смерті хворого за кілька хвилин. Невеликі предмети, що проходять в бронхи, викликають їх обструкцію, ателектаз, пневмонію, абсцес. Однак невеликі СТ, розмір яких недостатній для механічної обструкції гортані чи трахеї, можуть спричинити ларінгоспазм, що супроводжується кашлем, задишкою і асфіксією. Попадання вдихальні шляхи шлункового вмісту, особливо кислого соку, викликає розвиток важкої бронхопневмонії (синдром Мендельсона).

Врятувати життя пацієнту з явищами гострої асфіксії можливо лише за допомогою негайної трахеотомії, іноді допомагає консервативний прийом Хеймліга – різкий поштовх в живіт хворого вище пупка кулаком однієї руки при підтримці другої. Сторонні тіла бронхів видаляють за допомогою бронхоскопії. У запізнілих випадках при розвитку абсцесів застосовують хірургічні методи.

Особливу проблему складають СТ м’яких тканин тіла, залишені (забуті) під час операцій.Найчастіше ними бувають марлеві кульки та серветки, однак зустрічаються дренажі, металеві інструменти, описані і такі предмети, як годинник, окуляри, та ін..

Діагностика їх, як правило запізніла, в перші дні замаскована проявами, пов’язаними із самою операцією, і найчастіше відбувається в зв’язку з розвитком ускладнень (нагноєння, перитоніт, непрохідність, кровотеча та ін.).