5. Середня оболонка очного яблука. Будова війчастого тіла.

Власне судинна оболонка середньої оболонки очного яб­лука локалізується у його задній частині, між склерою і зоровою частиною сітківки, живлення якої забезпечує. У судинній оболонці ока, починаючи іззовні, налічується чотири пластинки: надсудинна пластинка , судинна пластинка, судинно-капілярна , базальна мембрана. Війкове (циліарне)тіло - це продов­ження передньої частини судинної оболонки. Війкове тіло поділяється частини: внутрішню - війкову корону і зовнішню - війкове кільце. Від війко­вої корони відходять відростки, а від них - волокна війкового пояска, яким кришталик фіксується до війкового тіла. Основну масу війкового тіла крім відростків утворює війковий, або циліарний, м'яз, який є активною части­ною акомодаційного апарату ока. Війковий м'яз складається із гладких міо- цитів, розміщених у трьох напрямках - меридіанному, радіальному і цирку­лярному. Між гладком'язовими клітинами пучками розташована пухка спо­лучна тканина з мелоноцитами. Скорочення війкового м'яза розслаблює во­локна війкового пояска, внаслідок чого останній перестає натягати капсулу кришталика, який завдяки своїй еластичності стає опуклішим, а його залом­лювальна сила зростає. Війкове тіло і його відростки вкриті війковою частиною сітківки, яка у цій ділянці побудована з двох шарів: одного шару кубічних пігментних епітеліаль­них клітин і одного шару циліндричного безпігментного епітелію. Безпігмент- ний епітелій зсередини вкритий склоподібною війковою мембраною. Епітеліаль­ні клітини, що вкривають війкове тіло і капіляри, у складі його відростків забез­печують утворення водянистої вологи, яка заповнює камери ока.

6. Прищитоподібні залози.

У людини є чотири прищитоподібні залози. Вони розміщені на задній поверхні щи­топодібної залози, під спільною сполучнотканинною капсулою. Струк­турною і функціональною одиницею прищитоподібної залози є трабекула (перекладка). Трабекули побудовані із скупчень кпітин-паратироцитів, які з'єднуються між собою, утворюючи десмосомні контакти. Паратироцити мають добре розвинуті гранулярну ендоплазматичну сітку, комплекс Гольджі, мітохондрії, у цитоплазмі нагромаджують секреторні гра­нули. Залежно від функціонального стану паратироцитів цитоплазма їх може фарбуватися базофільно (так звані головні паратироцити) або ацидофіль­но (ацидофільні паратироцити). Паратироцити виробляють паратгормон (паратирин), який шляхом демінералізації кісток підвищує рівень кальцію у крові (стимулює діяльність остеокластів).

Білет 18

1. Гістогенез тканин зуба. показати джерела розвитку зуба на схемі.

2. Носова порожнина. Будова,функція.

Носова порожнина складається з присінка і власне носо­вої порожнини, яке включає дихальну та нюхову ділянки. Присінок - це по­рожнина, розташована під хрящовою частиною носа. Вона вистелена багато­шаровим плоским епітелієм, який є продовженням епітеліального покриву шкіри. У сполучнотканинному шарі під епітелієм містяться сальні залози та корені носового волосся. Власне носова порожнина у дихальній ділянці вкрита слизовою обо­лонкою, яка складається з псевдобагатошарового війчастого циліндрично­го епітелію та сполучнотканинної власної пластинки. Власна пластинка сли­зової оболонки носової порожнини складається з пухкої сполучної тканини з великим вмістом еластичних волокон, містить кінцеві відділи слизових за­лоз, вивідні протоки яких відкриваються на поверхні епітелію.

Нюхова ділянка власне носової порожнини виконує функ­цію периферійного відділу нюхового аналізатора, що локалізується у верхній і задній частинах носової порожнини. Слизова оболонка тут має жовтувате забарвлення. Епітелій утворений клітинами трьох типів: нюховими рецепторними; підтримувальними; базальними. .

3. Схематично показати компоненти гемато – тестикулярного барєру.

Гематотестикулярного бар'єру забезпечує вибіркову проникність тих чи інших хімічних сполук усередину звивистогосім'яного канальця. Гемокапіляри супроводжуються прошарками спо­лучної тканини, у яких залягають ендокриноцити яєчка (клітини Лейдіга).

4. Гіпофіз. Загальна характеристика. Будова нейрогіпофіза

Гіпофіз - центральний ендокринний орган, функція якого полягає у регуляції діяльності периферійних ланок ен­докринної системи (так званих гіпофіззалежних органів), а також у здійсненні безпосереднього впливу на низку клітин оргаїнізму неендокринної природи. Гіпофіз розміщений біля основи середнього мозку, в гіпофізарній ямці турецького сідла основи черепа. Він складається із чотирьох часток: дистальної (перед­ньої), проміжної (середньої), туберальної та задньої. Ос­тання формує так звану гіпофізарну ніжку, яка зв'язує гіпофіз із тканинами го­ловного мозку. Дистальна, проміжна і туберальна частки разом назива­ються аденогіпофізом, оскільки побудовані з клітин, які забезпечують син­тез і виділення у кров біологічно активних речовин. Задня частка гіпофіза (нейрогіпофіз) містить тільця Герінга - термі­нальні розширення аксонів нейросекреторних клітин переднього гіпоталамуса, у яких нагромаджуються секреторні гранули з окситоцином і вазопресином. Опорно-трофічний апарат нейрогіпофіза утворений пітуїцитами - клітинами епендимної глії веретеноподібної або неправильної зірчастої форми.