книги РЭ архив.часть 1 / 718239_364D2_olshanska_o_b_fashevskiy_m_i_bilokon_i_v_ta_in_regionalna_ek

Для природно-ресурсного потенціалу території характерна наявність компонентної, функціональної, територіальної та організаційної структур. Компонентна структура природно-ресурс- ного потенціалу — це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо). За нею природно-ресурсний потенціал поділяється на мінеральні (палив- но-енергетичні, рудні і нерудні), водні (поверхневий стік, підземні води), земельні (з урахуванням сільськогосподарського призначення та характеру ґрунтового покриву), лісові (щорічний приріст деревини), природно-рекреаційні ресурси (території, придатні для створення санітарно-курортних закладів, баз відпочинку, туристичних баз тощо.).

Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю до формування комплексів та участю в територіальному поділі праці (видобуток вугілля, лісове господарство тощо).

Територіальна структура природно-ресурсного потенціалу характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів (вугілля і залізна руда —- для виплавки металу та ін.).

Організаційна структура природно-ресурсного потенціалу розглядає природні ресурси щодо ефективності їхньої експлуатації, охорони, відтворення.

За ознакою вичерпності природні ресурси поділяють на невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру, земних надр, і вичерпні відновлювальні — ґрунтовий покрив, водні ресурси, біологічні та вичерпні невідновлювальні — мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

Основу економічної класифікації природних ресурсів становить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, галузевого і міжгалузевого, промислового й сільськогосподарського, одноцільового та багатоцільового призначення. Всі природні ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-тех- нологічна, економічна та екологічна (еколого-економічна) оцінки природних ресурсів. Інженерно-технологічна оцінка проводиться для винайдення засобів оптимального використання або видобутку ресурсів та первинного визначення можливостей їх застосування у виробництві. Економічна оцінка природних ресурсів забезпечує їх ефективне використання і включає три основні підходи:

1) метод оцінки приросту новостворених вартостей завдяки залученню компонентів природних ресурсів у господарський обіг економічного району, країни;

•71

2)метод оцінки витрат і відтворення природних ресурсів;

3)метод оцінки ресурсів через диференційну ренту й замикаючі витрати виробництва. При рентному підході природні ресурси можуть оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, який дає його використання в господарстві, і за додатковими витратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування.

Комплексна оцінка природокористування є можливою лише через застосування еколого-економічних методів для визначення екологічно виправданих обмежень розміщення виробництва за науково обґрунтованими критеріями використання ресурсів.

Природно-ресурсний потенціал України має особливості просторового розміщення. Так, мінеральні ресурси — це сукупність паливних, рудних і нерудних корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. На даний час у надрах України виявлено близько 20 000 родовищ та 111 видів рудопроявів, з яких 9051 — родовища (з урахуванням комплексності). Промислове значення, мають 97 видів корисних копалин, які враховуються Державним балансом запасів, у тому числі: 984 родовища нафти і газу, 766 — вугільних, 127 — метану вугільних родовищ, 1568 — торфу, 274 — сапропелю, 358 — металічних корисних копалин, 3907 — неметалевих корисних копалин, 1067 — підземних вод. До числа розвіданих належать 7667 родовищ 96 видів корисних копалин.

Паливні ресурси в Україні представлені кам'яним та бурим вугіллям. Основні родовища кам'яного вугілля зосереджені в двох басеййах — Донецькому (понад 100 млрд т) і ЛьвівськоВолинському (3 млрд т). Крім того, розвідані окремі родовища в Сумській (Роменське) та Харківській областях (Петровське). Основні поклади бурого вугілля зосереджені у Дніпровському буровугільному басейні (4,2 млрд т), Передкарпатському, Закарпатському та Північно-Подільському буровугільних районах, а також в окремих родовищах лівобережжя Дніпра і в Придунайській низовині. Найбільшими родовищами є Коростишивське (Житомирська область), Звенигородське (Черкаська область) та Олександрійське (Кіровоградська область).

Нафтогазоносні площі зосереджені у трьох основних регіонах: Передкарпатському (Західному), Дніпровсько-Донецькому (Східному) та Причорноморсько-Кримському (Південному). Виявлено 307 родовищ нафти й газу. Найбільшими нафтовими запаси є: Прилуцьке, Гнідинцівське і Леляківське (Чернігівська область), Рибальське, Качанівське, Охтирське, Бугруватівське (Сумсь-

•72

ка область), Глинсько-Розбишівське, Зачепилівське, Радченківське, Ново-Григорівське, Сагайдацьке (Полтавська область), Бориславське, Битків-Бабчинське, Долинське (Прикарпаття). Найбільші родовища природного газу зосереджені у Шебелинському, Єфремівському, Кегичівському (Харківська область), Перещепинському (Дніпропетровська область), Глинсько-Розбишівсь- кому, Малишевському і Диканьському (Полтавська область), Качанівському (Сумська область), Дашавському, Калуському, Біль- че-Волицькому, Угерському, Опарському (Прикарпаття) родовищах. У Причорноморсько-Кримському нафтогазоносному регіоні запаси нафти становлять 3 % від загальнореспубліканських. Тому видобуток нафти тут практично відсутній. Перспективним є шельф Чорного моря.

Видобуток нафти в Україні постійно скорочується. Проблемою є те, що на 90 % механізованих свердловин насоси можуть працювати на глибині до 2000—2500 м, тоді як середня глибина основних покладів нафти становить 3000—4000 м. Крім того, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього обладнання. Наприклад, загальне зношення основних фондів у АТ «Укрнафта» складає майже 60 % через нестачу міцних труб, насосів, агрегатів.

Горючі сланці — глинисті, вапнякові чи кременисті осадові породи розглядаються як низькокалорійне паливо (3—4 тис. кКал з 1 т) та як сировина для хімічної промисловості. Поклади їх знаходяться на межі Черкаської й Кіровоградської областей.

Україна має значні поклади торфу — 2,5 тис. родовищ, зосереджених, переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях. Торф утворюється в болотах із залишків відмерлих рослин, нагромаджених в умовах підвищеної вологості.

Рудні корисні копалини за характером господарського використання поділяються на руди чорних і кольорових металів. До руд чорних металів відносяться залізні і марганцеві руди. Загальні запаси залізних руд в Україні за категоріями А + В + С (у геології вирізняють чотири категорії запасів корисних копалин: А — добре розвідані та вивчені, В і С — розвідані менш достеменно, Сг — оцінені приблизно) оцінюються в 25,4 млрд т, а за категорією С2 :— у 20 млрд т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому і Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському басейні. Найбільші запаси марганцевих руд знаходяться в Нікопольському (Дніпропетровська область), Великотокмацькому (Запорізька область) басейнах. Розві-

•73

дані також Побузький, Донецький та Покутський марганцеворудні райони. Загальні запаси марганцевих руд складають майже третину світових.

В Україні з рідкісних металів, які використовуються в чорній металургії як легуючі добавки, є родовища титану і хрому. Великими родовищами титанових руд є Самотканське (Дніпропетровська область), а також Іршанське і Стремигородське (Житомирська область). Родовища хромітів знаходяться в Кіровоградській та Дніпропетровській областях, але вони не мають промислової розробки, і тому потреби металургії України в хромі задовольняються за рахунок імпорту. Невеликі запаси нікелю зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях, ртуті — у Донбасі, Криму і Закарпатті, бокситів — у Дніпропетровській області, алунітів — у Закарпатті, нефелінів — у Приазов'ї. Руди цирконію відкриті в Самотканському родовищі титанових руд і в Приазов'ї. Підвищена концентрація ванадію міститься в Керченських залізних рудах. У Дніпропетровській, Кіровоградській, Донецькій та Закарпатській областях відкриті золотоносні родовища. В Кіровоградській області видобувають нікелеві руди (Побузьке родовище), запаси яких є також у Дніпропетровській області, у Карпатах (Рахівський масив), Центральному Поліссі. Мідні руди розвідані у Донецькій області, на заході Запорізької області, на Рахівському масиві в Карпатах. Виявлені промислові концентрації металів платинової групи у Середньому Придніпров'ї, Криворізько-Кременчуцькій зоні.

Нерудні ресурси представлені вогнетривами (вогнетривкі глини, доломіти, талько-магнезіти), спеціальними матеріалами (флюсові вапняки, флюорити, формові піски), галогенами (солі хлору, брому, йоду), карбонатами, фосфатами (апатити та фосфорити), сульфатами (гіпс, барит, ангідрит), самородною сіркою тощо. Найбільші родовища флюсових вапняків розміщені в АР Крим та Донецькій області, доломітів — у Донецькій, Дніпропетровській, Закарпатській областях. Вогнетривкі глини виявлені в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Черкаській областях, фосфорити — в Сумській (Кролевецьке родовище) і Харківській (Ізюмське родовище) областях. Високоякісні каоліни, які використовують для виробництва вогнетривких виробів та у фарфорофаянсовій промисловості, знаходяться у Житомирській, Хмельницькій, Черкаській, Дніпропетровській, Запорізькій областях. Родовища облицювального каміння (мармур, габро, базальти, лабрадорити, граніти) розміщуються у Житомирській області та АР Крим (мармур, крейда). В країні налічується 61 родовище крейди

•74

(Донецька, Сумська, Луганська, Чернігівська, Харківська області). В Україні є певні запаси берилу, топазу, бурштину, аметисту, агату, яшми (Кримські і Карпатські гори).

Україна має великі поклади високоякісної гірничо-хімічної сировини: калійних та магнієвих солей, кухонної солі, самородної сірки. Калійна сіль використовується для виробництва калійних добрив. Поклади її розташовані в Івано-Франківській (Калуське, Тростянецьке, Туро-Волицьке родовища), Львівській (Стебниківське, Бориславське родовища) областях. Магнієві солі видобувають у Калуському, Стебниківському та Сиваському родовищах. Самородна сірка використовується для виробництва сірчаної кислоти. Її запаси сконцентровані у Передкарпатті (Роздольське та Яворівське родовища Львівської області). Основні запаси кухонної солі знаходяться в Івано-Франківській (Калуське, Долинське родовища), Львівській (Дрогобицьке родовище), Закарпатській (Солотвинське родовище) та Донецькій (Артемівське, Слов'янське родовища) областях.

Земельні ресурси використовуються як основний засіб сільськогосподарського виробництва, лісового господарства та виступають просторовою базою розміщення господарських об'єктів і системи розселення населення. Вони є складовою частиною при- родно-ресурсного потенціалу і беруть активну участь у матеріальному виробництві. Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання та особливостей правового режиму становлять єдиний земельний фонд держави, який дорівнює 60 354,8 тис. га. Господарське освоєння території здійснено на 92 %. При цьому сільськогосподарське освоєння земель перевищує 70 % і є найвищим у світі. Високою залишається розораність територій України — 57 %. Частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь сягає 79 %.

Структура сільськогосподарських угідь України визначається природно-кліматичними умовами. Так, якщо в Поліссі питома вага сільськогосподарських угідь складає 35 % земельного фонду зони, то на півдні Степу — 74 %. В останні роки у структурі сільськогосподарських угідь зменшилася частка орних земель, а збільшилася частина багаторічних насаджень, перелогів, сіножатей і пасовищ. Найнижчий рівень землезабезпечення спостерігається у Донецькій, Закарпатській, Івано-Франківській областях, а найбільший — у Вінницькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Чернігівській областях. Для потреб промисловості України вилучається в середньому за рік понад 4 тис. га сільськогосподарських угідь.

•75

Водні ресурси України є одним з основних видів природних ресурсів. Вони забезпечують потреби виробничого і побутового водопостачання, енергетичної галузі, використовуються як шляхи водного транспорту, тому відіграють велику роль у розвитку всього господарства та у життєдіяльності населення країни. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім. Загальна довжина річок становить 206,4 тис. км, з яких 90 % припадає на малі річки. Водосховища Дніпровського каскаду обсягом 18,7 км3 забезпечують більше половини обсягів водоспоживання. На території України налічується 28 тис. ставків, побудовано сім великих магістральних каналів загальною довжиною 1192 км, 10 великих водогонів, якими в маловодні райони щороку подається понад 22 млрд м3 води. Питні підземні води, за прогнозами, становлять 20,9 млрд м3. Для потреб населення пробурено ПОтис. свердловин, які щороку постачають майже 5 млрд м3 підземних вод. Споруджено 25 великих зрошувальних систем, понад 2000 км захисних дамб з дренажними системами та насосними станціями, які забезпечують захист території площею близько 1 млн га. Доступними для широкого використання й найбагатшими на запаси водних ресурсів в Україні є річки Дніпро, Десна, Дунай, Південний Буг, Дністер. Найгірше забезпечені водними ресурсами райони Донбасу та Криворіжжя, АР Крим, а найкраще — північні і західні області країни.

Лісові ресурси забезпечують сировиною деревообробну, це- люлозно-паперову, лісохімічну промисловості, виконують водоохоронну, захисну, санітарно-гігієнічну та оздоровчу функції. Україна належить до лісодефіцитних держав світу. Площа її лісового фонду сягає 10,8 млн га, тобто лісистість території становить 15,6%. Ліси в областях України розміщені нерівномірно. Найвища лісистість спостерігається у Закарпатській (50,8 %), Івано-Франківській (40,9), Житомирській (32,6), Львівській (28,5) областях, а найменша — у Миколаївській (3,7), Запорізькій (3,9), Херсонській (4,6), Дніпропетровській (5,2), Донецькій (6,7 %) областях. Загальний запас деревини в лісах України становить 1736 млн м3, у тому числі хвойної — 897 млн м , жорстколистяної — 663 млн м3, м'яколистяної — 173 млн м3. Потреби у деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 25—30 %. Решта покривається за рахунок імпорту переважно з Росії.

Природно-рекреаційні ресурси забезпечують відновлення життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності. Вони слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездат-

•76

ності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти природного походження, які використовуються для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. Загальна площа їх займає 7,2 % території України, в тому числі природоохоронних земель — 2,2 %. Рекреаційні ресурси включають бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні ресурси, пляжі пізнавальні природні об'єкти. Вони розміщені практично по всій території України, однак їх найвища концентрація спостерігається у приморських областях України, в АР Крим та Карпатському регіоні. Великі запаси мінеральних вод є у Вінницькій (Хмельник), Житомирській, Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Лебень, Немирів), Полтавській (Миргород) областях, лікувальні грязі — в Івано-Франківській, Запорізькій, Одеській областях та в АР Крим. В Україні існує 45 курортів загальнодержавного і міждержавного значення, 13 курортів місцевого значення та понад 400 санаторіїв. Привабливими є і туристичні маршрути по історичних місцях країни, місцях з архітектурними та культурно-ландшафтними пам'ятками.

На сучасному етапі для використання природно-ресурсного потенціалу в Україні найважливішим завданням є ресурсозбереження — сукупність заходів, які забезпечують економне використання природних ресурсів та збільшення виробництва певної продукції, без підвищення кількості використаної на неї сировини і палива або допоміжних видів мінеральної сировини. Стратегічні напрями ресурсозбереження — це комплексне використання невідновлюваних видів ресурсів, впровадження ресурсозберігаючих технологій, використання вторинної сировини та підвищення енергозбереження.

(1Г2. Соціально-демографічний і трудовий потенціал

Чисельність населення України постійно змінюється. Протягом тривалого періоду вона зростала: за переписом 1959 р., чисельність населення України становила — 41,9 млн осіб, у 1970 р. — 47,1 млн, у 1979 р. — 49,8 млн, у 1989 — 51,7 млн. чол. Однак під впливом зниження народжуваності, збільшення смертності, переходу позитивного сальдо міграції у негативне темпи зростання чисельності населення з початку 1960-х р. неухильно сповільнювалися, а в 1991 р. вперше загальна чисельність померлих переви-

•77

щила чисельність народжених. Лише завдяки перевищенню сальдо міграції над природним скороченням кількість населення продовжувала зростати: на початку 1993 р. вона досягла максимуму — 52,2 млн осіб. У подальші роки спостерігалося її постійне скорочення. На 1 січня 2008 р. загальна чисельність наявного населення України становила близько 46,4 млн чол. Таким чином, починаючи з 1993 р. чисельність населення України зменшилася приблизно на 6 млн осіб, або більше ніж на 11,2 %. За темпами скорочення населення наша країна займає одне з перших місць у світі.

Такий характер динаміки чисельності населення призводить до погіршення його статево-вікової структури (постаріння), режиму відтворення, забезпеченості господарства трудовими ресурсами, зростання демографічного навантаження, зникнення населених пунктів тощо.

Густота населення України знижується внаслідок скорочення його чисельності. Якщо у 1993 р. середня густота населення становила 86,5 осіб на 1 км г, то на початок 2008 р. вона зменшилася до 77 осіб. Загалом, розміщення населення по території повністю відповідає особливостям розміщення виробництва, її природноресурсному потенціалу. Найменшу густоту населення має Чернігівська область — 36 осіб на 1 км 2, найбільшу — Донецька — 171 особу на 1 км 2.

Відтворення населення. В Україні у 2 0 0 7 р. народилося

4 7 2 , 7 тис. дітей, а чисельність наявного населення на 1 . 0 1 . 2 0 0 8 р. становила 4 6 3 7 2 , 7 тис. чол. Отже, коефіцієнт народжуваності дорівнював за цей рік 10,2 %Q, коефіцієнт смертності — 16,4 %о, а коефіцієнт природного приросту мав від'ємне значення і становив мінус 6,2 %о. Сумарний показник народжуваності (кількість дітей, яку в середньому народжує одна жінка за своє життя) становив в Україні 1,3. Таким чином, сучасний рівень народжуваності не забезпечує навіть простого відтворення поколінь.

З початку 1990-х р. у нашій країні сформувалася тенденція до різкого зниження народжуваності, котра тривала до 2001 p.: якщо у 1990 р. народилося 657,2 тис. дітей (загальний коефіцієнт народжуваності дорівнював 12,6 %о), то у 2001 р. — 376,5 тис. дітей (7,7 %о). Скорочення народжуваності, що відбувалося в цей період в Україні, з одного боку, відбиває світові тенденції її змін, з іншого — стало наслідком складної соціально-демографічної та соціально-економічної ситуації в Україні. Починаючи з 2001 р. спостерігається незначне зростання показників народжуваності та їхня стабілізація. У 2007 р. досягнуто найвищого показника народжуваності за останні 14 років — 10,2 %о.

•78

Але основними причинами таких позитивних процесів є не стільки підвищення рівня життя населення чи одноразової допомоги при народженні дитини, скільки наслідки так званих «демографічних хвиль»: у репродуктивний вік вступає молодь, народжена в середині 1980-х років (період підвищеної народжуваності, спричинений цілеспрямованими заходами уряду щодо заохочення дітонароджень). Але позитивний вплив цих хвиль продовжуватиметься не довго: через кілька років у репродуктивний вік почне вступати молодь, народжена у 1990-х роках, коли показники народжуваності були значно меншими.

Зростає частка дітей, народжених поза шлюбом: з 11 % у 1990 р. до 23 % на початок 2008 р. Це викликає проблеми матеріального забезпечення більшості неповних сімей, їхнього рівня життя, здоров'я та освіти дітей. Складність їх вирішення полягає в тому, що навіть за підвищення рівня життя населення кількість позашлюбних народжень може не знизитися, що пов'язано з наслідуванням культури шлюбної поведінки більшості розвинутих країн.

Україна має найвищі показники смертності в Європі, поступаючись у світі лише Афганістану та двом десяткам найбідніших країн Африки. У 2 0 0 7 р. коефіцієнт смертності її населення становив 16,4 %о. Для порівняння зазначимо, що загальний коефіцієнт смертності у Західній Європі складав 9 %о, у СІЛА — 8 %о. До того ж населення України потерпає від смертності за основними класами хвороб у віці на 10—15 років раніше, ніж у розвинутих країнах. Динаміка змін загального коефіцієнта смертності в Україні була неоднорідною: протягом 1 9 9 0 — 1 9 9 5 р. він зріс відповідно з 12,1 %о до 15,4, протягом 1 9 9 6 — 1 9 9 8 р. — зменшився з 15,2 до 14,3 %о, а надалі збільшувався і у 2 0 0 7 р. набув максимального значення —16,4 %о.

Особливістю смертності в Україні є те, що значна кількість населення помирає від хвороб, пов'язаних із соціально-економіч- ними негараздами, у тому числі у сфері охорони здоров'я, а також з нещасними випадками, аваріями, виробничим травматизмом, самогубствами, вбивствами, алкоголізмом, палінням, наркоманією, соціальними хворобами. Соціальні хвороби мають високу питому вагу в загальній кількості померлих. Значними є втрати населення від інфекційних та паразитичних хвороб. Небезпечних масштабів набуло поширення туберкульозу — у 2007 р. зареєстровано 37 тис. нових випадків захворювання.

Для України характерною є висока чоловіча надсмертність. Коефіцієнти смертності чоловіків у дорослому віці у 4 рази пере-

•79

вищують коефіцієнти смертності у жінок. Така різниця зумовлена як біологічними, так і соціально-економічними причинами, серед яких — зайнятість у шкідливих умовах, виробничий травматизм, напружений ритм життєдіяльності, нездоровий спосіб життя тощо.

Високим є коефіцієнт дитячої смертності у віці до одного року, який перевищує 10 %0. Для порівняння в США він становить 6,6 %о, в Європі — 7, в Японії — 2,8 %о. Зниження дитячої смертності є одним з реальних методів поліпшення демографічної ситуації.

Вікова структура населення. Уповільнення темпів зростання чисельності населення протягом 1970-х р. та перехід до депопуляції у 1993 р. став результатом старіння населення. В Україні його показники є одними з найбільших в Європі. Причини цього полягають у:

•збільшенні абсолютної чисельності населення похилого віку;

•довгостроковому збереженні народжуваності, котре не забезпечує навіть простого відтворення поколінь, що призводить до невпинного скорочення питомої ваги дітей та молоді у складі населення і відповідного зростання частки осіб старшого віку;

•еміграції молоді;

•поширенні передчасної смертності молодого населення від нещасних випадків, травм, отруєнь тощо.

Показники старіння населення України з кожним роком продовжують зростати. Якщо з початку 1960-х років населення України характеризувалося як таке, що перебуває на порозі старості (частка осіб у віці 65 років і старших становила 7 %), на початку 1990-х — старим (12 %), то нині його можна вважати надто старим (понад 16 %). Для порівняння в світі частка населення старшого за 65 років складає 7 %, в країнах, що розвиваються, — 5, у США — 12, в Росії — 13 %.

Якщо у 1959 р. частка осіб старших за працездатний вік становила в Україні 13,5 %, то в 2007 р. — майже чверть усього населення. Частка працездатного населення в його загальній структурі поки що не зазнала значних змін (приблизно 60 %). Такі тенденції на тлі низької народжуваності у недалекому майбутньому можуть призвести до значного зростання демографічного навантаження та його негативних соціально-економічних наслідків.

Середня тривалість життя населення України є однією з найнижчих в Європі — у 2006—2007 рр. вона становила близько 68 років (63 роки — для чоловіків і 74 роки — для жінок). Для порівняння зазначимо, що у розвинутих країнах ці показники до-

•80