17. Французькі просвітники

Вольтер.- французький письменник і філософ-деїст. Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософські повісті «Макромегас» (1752), «Кандид, чи Оптимізм» (1759), «Простодушний» (1767), трагедії в стилі класицизму «Брут»(1731), «Танкред» (видана в 1761), сатиричні поеми («Орлеанська незаймана», 1735, видана в 1755), публіцистика. Історична творчість Вольтера пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733),«Філософський словник» (1764-69). Вольтер зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.

За соціальним поглядам Вольтер - прихильник нерівності. Суспільство має ділитися на «освічених і багатих» і на тих, хто, «нічого не маючи», «зобов'язаний на них працювати» або їх «бавити». Трудящим тому нема чого давати освіту: «якщо народ почне міркувати, все загинуло» (з листів Вольтера). Друкуючи «Заповіт» Мельє, Вольтер викинув усю його гостру критику приватної власності, вважаючи її «обурливою». Цим пояснюється і негативне ставлення Вольтера до Руссо, хоча в їхніх взаєминах був в наявності особистий елемент.

Переконаний і гарячий противник абсолютизму, він залишився до кінця життя монархістом, прихильником ідеї освіченого абсолютизму, монархії, що спирається на «освічену частину» суспільства, на «філософів». Освічений монарх - його політичний ідеал, який Вольтер втілив у ряді образів: в особі Генріха IV (у поемі «Генріада»), «чутливого» царя-філософа Тевкра (у трагедії «Закони Міноса»).

Вольтер, як і Руссо, іноді схилявся до захисту ідеї «первісного стану» в таких п'єсах, як «Скіфи» або «Закони Міноса», але його «первісне суспільство» (скіфів і сидонців) не має нічого спільного з намальованим Руссо раєм дрібних власників-хуторян, а втілює собою суспільство ворогів політичного деспотизму та релігійної нетерпимості.

У своїй сатиричній поемі «Орлеанська діва» він висміює лицарів і придворних, але в поемі «Битва при Фонтенуа» (1745) Вольтер славить старе французьке дворянство, в таких п'єсах, як «Право сеньйора» і особливо «Наніна», - малює із захопленням поміщиків ліберального ухилу, навіть готових брати шлюб із селянкою. Вольтер довго не міг примиритися з вторгненням на сцену осіб недворянського положення, «звичайних людей», бо це означало «знецінити трагедію».

Зв'язаний своїми політичними, релігійно-філософськими і соціальними поглядами ще досить міцно зі «старим порядком», Вольтер особливо своїми літературними симпатіями міцно вріс у аристократичне XVIII століття Людовика XIV, якому він присвятив свій найкращий історичний твір - «Siècle de Louis XIV». Вольтера часто вважають атеїстом, проте він був прихильником деїзму, в основі якого віра у Бога-творця, який надалі після акту творення, не втручається в справи світу. Аналіз праць Вольтера наводить на думку, що його критика скоріше спрямована проти церкви, як установи, ніж проти самої концепції релігії. Деїст Вольтер вів полеміку, як із церквою, так і з атеїзмом. Йому належить вислів «Якби Бога не було, то його слід би було вигадати». Він брав участь в релігійних церемоніях і навіть збудував каплицю в своєму маєтку в Ферне. Не будучи людиною релігійною, Вольтер відмовлявся все ж від атеїзму Дідро та Гольбаха 

Монтеск`є.- французький правник, письменник і політичний мислитель. Автор статей до «Енциклопедії», або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесла». Співрозмовник французького правника та філософа Г. Маблі. В працях та поглядах Монтеск'є є витоки лібералізму як державної ідеології, яку до нього розвивав англійський філософ Джон Локк і подалі розвинутою в працях шотландського економіста А. Сміта.

Монтеск'є, а також Жан-Жак Руссо і Джон Локк заклали ідеологію сучасних форм представницької демократії.Монтескє важав що Король (Президент) повинен очолювати виконавчу владу в демократичній державі.За "принципом Монтескє" Влада поділяеться на Законодавчу(парламент),Виконавчу (кабінет міністрів) і Суд. Політико-правова теорія Монтеск'є — це перший систематичний виклад величезного історичного матеріалу, набутого в XVIII ст. Власне, він систематизував всі роздроблено існуючі політико-правові знання, розглянувши їх, як єдине ціле, складові частини якого знаходяться в історичному взаємозв'язку та взаємодії. 

Розглядаючи державу, він був одним з перших, хто розмежував поняття суспільства і держави. Виходячи з цього, він пов'язував появу держави з певним етапом історичного розвитку суспільства. Згідно з Монтеск'є, головна мета держави — примирити суперечності, що виникли між людьми у суспільстві, і скерувати їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами, використовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку.

Поділяючи концепцію суспільного договору, мислитель, разом з тим, розглядає державу не як довільну, а як історично необхідну умову, що визначається об'єктивними факторами суспільного розвитку. В цілому, слід зазначити, що для Монтеск'є характерне розуміння фізичного світу, як такого, що має у своїй основі природні причини і частиною якого є і соціальні явища. Разом з тим, він виділяв якісну відмінність суспільства і природи. Він не погоджувався з ідеями французьких матеріалістів, які стверджували, що суспільство розвивається на законах, аналогічних до законів розвитку природи, тобто суспільні явища є прямим продовженням природних явищ, тільки в інших проявах і якостях.

Монтеск'є вказував на більш складну організацію соціального світу, у порівнянні зі світом природи, заперечував фатальний вплив дії суспільних законів і звертав увагу на вільну волю у вчинках людей. Закономірності соціального світу отримують у Монтеск'є концентроване втілення у категорії загального духу нації кожного історично даного суспільства, яке є результатом взаємодії фізичних і моральних причин, що впливають на суспільство і визначають його розвиток чи занепад. На думку мислителя, саме загальний дух є основою державної влади.

Монтеск'є заперечував договірні теорії, які розглядали утворення держави, як своєрідну цивільну угоду, де дві сторони (правителі і народи) визначають свої взаємні права і обов'язки. Розумну угоду між народами і правителями Монтеск'є трактував, як акт прийняття основних законів держави, які регулюють їхні взаємовідносини. Тобто, він обґрунтовував ідею правління законів, а не людей, ідею конституційного правління. Суверен, у концепції Монтеск'є, зобов'язаний виконувати не тільки природні, але й позитивні закони в державі.

Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного" . В XIII главі 5-ої книги “Про дух законів” Монтеск’є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається. 

Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян от зловживання влад, забезпечення політичних прав і свобод.  Звичайно, що теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона була логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в XVII столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави. 

Руссо. Руссо був виразником ідей нового класу тогочасної Франції — дрібних буржуа.Суспільно-політичні погляди і їх вплив : У своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) та інші гостро критикувавфеодально-абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних. Водночас, саме в економіці Руссо вбачав основу розвитку суспільства.

Будучи прихильником договірної теорії походження держави, Руссо вважав, що внаслідок змови між багатими державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, і висловив думку, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити владу, яка існує, й встановити народний суверенітет.

Взірцем держави Жан-Жак Руссо вважав невелику республіку і мріяв перетворити сучасні йому держави на своєрідну федерацію невеликих республік.

Суспільно-політичні погляди Руссо відіграли важливу роль в ідеологічній підготовці Великої французької революції 1789–1799 років; справили вплив на передових тогочасних і пізніших мислителів, у тому числі українських, серед яких Григорій Сковорода, Ян Козельський та інші. Філософські і наукові погляди Руссо. Руссо — прихильник деїзму. Заперечуючи церковне вчення про створення природи Богом, він водночас визнавав існування Бога, безсмертної душі. З позицій дуалізму Руссо вважав початком усіх природних явищ дух і матерію, причому матерію розглядав як пасивний початок, приписуючи активність Богові. В теорії пізнання Руссо стояв на позиціях сенсуалізму. Мислитель піддав гострій критиці схоластику і релігійний фанатизм.

Дідро. Філософія. Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям «матерія», яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.

Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості, висловлює думку, що у потенційному вигляді відчуття є всеуніверсальною властивістю матерії. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей, ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду. Свою гносеологічнуконцепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму (насамперед — локківського). Він виділяє три види пізнання: спостереження, обмірковування,досвід. Спостереження збирає факти, обмірковування — комбінує їх, досвід — перевіряє результати цих комбінацій. Не поділяючи думку про те, що ми можемо звести мислення людини до відчуттів, Дідро розробляє концепцію психічної діяльності, згідно з якою судження, почуття не зводяться до елементарних чуттів, а останні—це їх умова, а не сутність, умова виникнення психіки, а не сама психіка.

Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію «суспільної угоди», він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.

Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття «прекрасне», він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво «наслідуванням природі», включаючи до поняття «природи» і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизмууможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва. На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію «серйозного жанру», яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро, потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції.

Твори. Дідро — автор відомих праць «Думки про пояснення природи», «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Філософські принципи матерії та руху». У своїх працях він обґрунтовує принципи послідовного матеріалізму, згідно з якими єдиною реальністю може бути лише матерія і рух. У єдиний процес еволюціїсвіту Дідро вміщує існування людини, суспільства. Найбільш відомою є діяльність Дідро зі створення «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел», якій він віддав понад 20 років життя. (Вийшовши з в'язниці, Дідро став редактором «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751—1780) і зумів, разом з іншими просвітителями, зробити Енциклопедію системою наукового знання тієї епохи і зброєю в боротьбі з релігійною ідеологією. У філософських творах «Думки про пояснення природи» (1754), «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Сон д'Аламбера» (1769) «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774—1780). Дідро відстоював матеріалістичні ідеї, розглядаючи все, що існує як різні формоутворення єдиної Нестворений матерії. Згідно з його вченням, матерія якісно різноманітна, в ній є початок саморуху, розвитку. Задовго до Ч. Дарвіна Дідро висловив здогад про біологічну еволюцію. Заперечуючи божественне походження королівської влади, Дідро дотримувався теорії суспільного договору, але з острахом ставився до самостійного руху низів і пов'язував свої надії з освіченим монархом. В останній період життя схилявся до ідеї республіки, але вважав її мало придатною в умовах великого централізованої держави.

Дідро висловлювався за реалізм італійської опери, висував ідею середнього жанру між трагедією і комедією, в якому відбивалися б горе і радості повсякденному житті людини третього стану, намагався внести в драму буденність, щоб наблизити те, що відбувається на сцені до повсякденного життя: «Бесіди про» Побічна сина " (1757) і «Міркування про драматичну поезії» (1758).)

Гельвецій. Гельвецій народився 31 січня 1715 р. в Парижі, в родині придворного лікаря Жана Клода Адрієна Гельвеція (1685-1755), (його прізвище спочатку була Schweitzer - Швайцер, що, як і Гельвеціус, означає в перекладі «швейцарець», «швейцарський»). Після закінчення єзуїтського коледжу і самостійної роботи в м. Кан, Гольбах отримує посаду генерального відкупника,яким проробив до 1751 року, яка дала йому змогу стати досить забезпеченою і впливовою людиною і одночасно безпосередньо ознайомитись з усіма суперечностями тогочасного суспільства, змусила замислитись над перспективами соціально-політичних змін, що наближались. Саме на цій основі філософ знайомиться і зближується з такими мислителями, як Монтеск'є і Вольтер, під впливом яких (особливо Вольтера) береться за перо й дарує світові свої перші твори: «Про любов до знання», «Про задоволення». «Про невігластво і лінь розуму», «Про ремесла» тощо. З 1751 присвятив себе науці та літературі. Висока урядова посада Гельвеція аж ніяк не приваблювала. Його тягнуло в науку і філософію. Філософ входить в гурток мислителів, які об'єднались навколо Дідро і Гольбаха, вільнодумствує, пише книгу «Про розум», спрямовану проти феодальних порядків, релігії і католицької церкви. Зрозуміло, в ті часи з боку духовенства книга викликала ненависть до автора, бона була спалена й заборонена владою. Філософ, між тим, видає книгу «Про людину, її розумові здібності та її виховання», де розгортає ті ж самі думки, але вже більш послідовно і доказово. Протистояння мислителя з духовною і світською владою поглиблюється.

Гельвецій помер 26 грудня 1771 в Парижі. Повне зібрання його творів було випущено в Парижі в 1818.

Гельвецій був переконаний, що світ матеріальний, безмежний в часі і просторі, що матерія знаходиться в постійному русі, що мислення і відчуття є властивостями матерії, її найскладнішими утвореннями. Виступав проти агностицизму та ідеї божественного походження світу. Суть цього протистояння визначали три взаємопов'язані напрями філософських роздумів Гельвеція:

— по-перше, заперечення положення про безсмертя душі й обгрунтування висновку про залежність психічного життя людини від її природної організації;

— по-друге, утвердження чуттєвого пізнання як основи й вихідної підвалини будь-якого пізнання взагалі. («Все, що недоступне чуттям, — стверджує філософ, — недосяжне і для розуму»);

— по-третє, обґрунтування ідеї залежності людини від умов соціального середовища, вирішальної ролі середовища у розвиткові психічних, моральних і інших характеристик людини.

Філософ твердив, що суспільне середовище, у свою чергу, створюється існуючим законодавством. «Закони роблять все», — заявляє він. А законодавство визначається пануючими в суспільстві ідеями. Гельвецій поділяє ідеї на корисні, шкідливі і байдужі. Люди діють згідно з корисними, вигідними їм ідеями. Сокровенна причина суспільного розвитку, вважав філософ, укорінена в інтересі та себелюбстві. Звідси він робить висновок, що створення справедливого суспільного устрою можливе лише за умови вірно зрозумілого себелюбства, поєднання індивідуального інтересу з суспільним. Капіталістичне суспільство, що утверджується, створює умови для такого поєднання: відносини між «робітником» і «роботодавцем» Гельвецій трактував як цілком моральні, як відносини «взаємних послуг», «взаємного користування» праці і капіталу. На цій основі філософ створює теорію корисності, спрямовану, з одного боку, на розвінчування релігійних та етичних ідей, що виправдовували феодальні відносини, з другого — на обґрунтування відносин, що складались в процесі первинного накопичення капіталу.

Принцип майнової рівності він вважав не лише нездійсненним, але й шкідливим, загрозливим як для суспільства, так і для людини. Люди можуть бути рівними в своїх інтелектуальних і моральних здібностях. Саме тому, вони мають бути рівними перед законом і не більше. У всіх же інших вимірах Гельвецій обстоював індивідуалізм і розумне прагнення людини до щастя, яке може бути досягнене в суспільстві, очолюваному «освіченим монархом».

Філософські погляди Гельвеція розгортались в загальному річищі ідей Просвітництва. Природу він розумів як сукупність матеріальних тіл, що створюються шляхом об'єднання-роз'єднання атомів; природі притаманні просторово-часові характеристики, а також рух і причинність.

Духовний світ людини, за Гельвецієм, підпорядкований законові інтересу. Люди за своєю природою — егоїсти. Але в їх особистих інтересах — рахуватися з суспільними інтересами, дотримуватись принципу розумного егоїзму, діяти в інтересах держави, народу.

Люди не народжуються ні злими, ні добрими. Такими їх роблять соціальне середовище і виховання. На жаль, міркував філософ, релігійне виховання суперечить природі людини, а тому й спотворює її. Гельвецій розвінчував святість служителів культу, показував їх безпринципність, моральну розбещеність.

Моральні недоліки мають своєю причиною порочне законодавство. Кінцевим висновком такого пояснення людського суспільства було положення: «думки правлять світом». Вимога змінити середовище означала лише вимогу замінити феодальні порядки буржуазними. Ідеалом Гельвеція був благоденствуючий буржуа з його принципом особистої користі; цей буржуа не від того, щоб сприяти суспільному благу, але не на шкоду собі, своїм особистим інтересам. Гельвецій обстоював принцип приватної власності, він був лише проти занадто різкої майнової нерівності.

Гельвецій намагався створити «науку про моральність». На його думку, з двох почуттів любові до задоволення і відрази до страждання, виникає третє почуття любові до себе. Саме любов до себе він вважав первинним імпульсом всіх дій людини. Любов до себе породжує у свою чергу пристрасті, прагнення до щастя та інтереси.

Був прихильником вчення про вирішальну роль середовища у формуванні особистості, вважав пристрасті людини головною рушійною силою суспільного розвитку.

Гельвецій розробив вельми динамічну філософську картину світу: природа, частиною якої є людина, існує вічно і має підставу в собі самій; в ній все знаходиться в русі і розвитку; все народжується, росте і гине; все переходить з одного стану в інший. Ніщо в часі і просторі не передує матерії. Гельвецій обґрунтовував єдність матерії і руху, матерії і свідомості. Разом з тим, на відміну від Дідро, вважав, що матерія лише на певному етапі свого розвитку і організації знаходить здатність відчуття. Гельвецій відкидав не тільки теїзм, але і деїзмвольтерівського толку.

У класичній традиції Просвітництва коріння ідеї надприродного і релігії Гельвецій шукав у темряві й невігластві людей, в почутті страху смерті, в організованому обмані одних людей іншими. Питання про пізнаванності світу він вирішував з позицій матеріалістичного сенсуалізму, будучи противником агностицизму. Принцип матеріалістичного сенсуалізму Гельвецій використовував у поясненні суспільства і людини. Людина, за Гельвеція, - природна істота, наділена почуттями, свідомістю, пристрастями, і є основою суспільства. З чуттєвої природи людини філософ виводив рушійне початок суспільного життя - принцип егоїзму, себелюбства. Ідея Гельвеція про те, що в діяльності людей, спрямованої на самозбереження і придбання життєвих благ, слід шукати ключ до пояснення соціальних процесів, була теоретично перспективною для свого часу. Гельвецій стверджував рівність природних розумових здібностей людей всіх рас і національностей. Причину нерівності умів бачив в різному вихованні і різних умовах життя. Майбутнє суспільство Гельвецій представляв вільним від станового поділу і станової нерівності. Був відкритим противником феодальних устоїв. Діяльність Гельвеція зіграла значну роль в духовній підготовці Великої французької революції 18 століття.

У сфері політики та економіки Гельвецій виступав за повну ліквідацію феодальних відносин і феодальної власності. Був прихильником освіченого абсолютизму, оскільки вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав. Критика Гельвецієм політичного устрою і законодавства феодального суспільства мала прогресивний для того часу характер. Головний твір Гельвеція — «Про розум» (1758) — належить до числа блискучих, талановитих творів філософської і атеїстичної думки XVIII ст. Це був, за словами Дідро, «здоровенний удар дрюком по пересудах усіх родів». Як вже зазначалось, реакція засудила книгу на спалення за порушення «основ християнської віри».