17. Франція у період правління Мазаріні.

Мазаріні протягом 18 років (1643-1661) необмежено правив Францією. Регентство почалося, як це зазвичай бувало і раніше в періоди неповноліття королів, із наростання претензій вищої знаті, особливо «принців крові» (дядька короля - Гастона Орлеанського, принців Конде і Конті й ін), на частку в розподілі державного майна.

Мазаріні примушений був обмежити апетити цих вельмож, а також стримати існуючу щодо них щедрість Анни Австрійської, так як участь у Тридцятилітній війні і боротьба з внутрішньою опозицією вичерпала фінансові ресурси Франції. 

Палацова «змова вельмож» на чолі з герцогом Бофором (1643 р.), що бажав усунення Мазарані і припинення війни зі Священною Римською імперією, був легко придушений. Вельможі на час притихли. Але в країні зростала набагато більш грізна опозиція. Селянсько-плебейські повстання отримали величезний розмах ще при Рішельє, особливо у 1635 р. Мазаріні в 1643-1645 рр.. довелося мати справу з новою хвилею повстань. У південно-західні провінції Франції, зокрема в область Руерг, проти повсталих селян доводилося направляти великі військові сили. Разом з тим Мазаріні, вишукуючи нові джерела доходів для завершення війни, ввів ряд податків, які викликали невдоволення широких кіл буржуазії, особливо паризької, що й відкинуло її до табору опозиції. Понад те, зажадавши з членів парламенту додатковий побір за визнання спадковості їх посад, Дж. Мазаріні зачепив право власності «людей мантії» на їх посади і цим позбавив абсолютизм підтримки впливового суддівського чиновництва. Тільки «фінансисти» процвітали ще більш, ніж раніше. «Люди мантії» на чолі з членами паризького парламенту, роздратовані політикою Мазаріні і натхненні до того ж вістями про успіхи англійського парламенту у війні з королем, пішли тимчасово на союз з широкими колами незадоволеної буржуазії. Це був шлях розриву із абсолютизмом, шлях блоку з народними антифеодальними силами. Дійсно, щось схоже на англійські парламентські індепендентські сили 1640-их рр.

Так почався серйозна криза феодально-абсолютистської системи, відома під назвою Фронди (1648-1653). Історію Фронди ділять на два етапи: «стару», або «парламентську», Фронду 1648-1649 рр.. і «нову», або «Фронда принців», - 1650-1653 рр.

На першому етапі паризький парламент висунув програму реформ, котра дещо нагадувала програму англійського Довгого парламенту. Вона передбачала обмеження королівського абсолютизму і містила пункти, що відбивали інтереси не тільки парламентських «людей мантії», але й вимоги широких кіл буржуазії і сподівання народних мас (уведення податків тільки за згодою парламенту, заборона арешту без пред'явлення обвинувачення та ін.) Завдяки цьому парламент одержав найширшу підтримку в країні. Посилаючись на рішення парламенту, селяни усюди припиняли сплату податків, а заодно подекуди й виконання сеньйоріальних повинностей, зі зброєю переслідували агентів-фіскалів. Мазаріні спробував обезглавити рух і заарештував двох популярних лідерів парламенту. У відповідь на це 26-27 серпня 1648 р. у Парижі спалахнуло масове збройне повстання - за одну ніч виникло 1200 барикад. Це був уже значний виступ революційного народу, що налякав двір. У ці бурхливі дні барикадних боїв паризькі буржуа боролися проти королівських військ пліч о пліч з біднотою. Зрештою, уряду довелося звільнити заарештованих. Через деякий час уряд видав декларацію, що офіційно задовольняла більшу частину вимог паризького парламенту

Але потай Мазаріні готувався до контрнаступу. Щоб звільнити французьку армію від участі у військових діях поза країною, він усіма силами прагнув прискорити підписання Вестфальського миру, навіть на шкоду інтересам Франції. Незабаром після підписання миру двір і уряд несподівано втікли з Парижа в Рюель. Перебуваючи поза межами бунтівної столиці, Мазаріні відрікся від усіх даних парламенту і народу обіцянок. Почалася громадянська війна. Королівські війська облягли у грудні 1648 р. Париж. Парижани перетворили свою буржуазну гвардію в широке народне ополчення і мужньо боролися більше трьох місяців. Деякі провінції - Гієнь, Нормандія, Пуату й інші - активно підтримували їх. Села озброювалися для війни проти мазаріністів, і селяни то тут, то там, зокрема і в околицях Парижа, вступали в сутички з королівськими військами і жандармами. Під час облоги Парижа незабаром виникла тріщина між буржуазією і народом, яка стала швидко розширюватися. Голодна паризька біднота піднімала бунти проти хлібних спекулянтів, вимагала конфіскації їх майна на потреби оборони. Із провінцій в паризький парламент надходили зведення про зростаючу активність народних мас. Паризька преса своїм радикалізмом і нападками на існуючі порядки лякала законослухняних парламентських чиновників. Особливе враження справило на них отримана в лютому 1649 р. звістка про страту в Англії короля Карла I. До того ж деякі паризькі листівки прямо закликали вчинити аналогічно з Анною Австрійської та Людовіком. Плакати на стінах будинків і вуличні оратори закликали до встановлення у Франції республіки. Навіть Мазаріні побоювався, що події можуть піти у Франції англійской шляхом. Але саме перспектива поглиблення класової боротьби і налякала керуючі кола буржуазії на чолі з паризьким парламентом. Парламент вступив у таємні переговори з двором. 15 березня 1649 був несподівано оголошено мирний договір, що був по суті капітуляцією парламенту. Двір тріумфально в'їхав у Париж. Парламентська Фронда закінчилася. Це не було придушенням спалаху буржуазної опозиції силами уряду: буржуазія сама відмовилася від продовження боротьби і склала зброю.

Таким чином, історія парламентської Фронди 1648-1649 рр.. наочно демонструє, що в середині XVII ст. у Франції вже мало місце помітна невідповідність між новими продуктивними силами і старими, феодальними виробничими відносинами, але ця невідповідність поки ще могла викликати тільки окремі революційні руху, породжувати окремі революційні ідеї, але не революцію.

«Нова» дворянська Фронда 1650-1653 рр.., спотворене відлуння «старої», була спробою купки вельмож використати для своїх приватних конфліктів із Мазаріні свіже й ще тепле Парижі та інших містах обурення народу, покинутого буржуазією. Втім, окремі радикальні елементи французької буржуазії намагалися активно діяти і в роки нової Фронди. Особливо характерні були в цьому відношенні події в Бордо. Там справа дійшла до встановлення чогось на кшталт республіканського демократичного уряду; лідери руху знаходилися в тісних зносинах із англійськими левеллерами і запозичили для своїх програмних документів їхні ідеї, у тому числі вимогу загального виборчого права. Але це був тільки ізольований епізод. У селі Фронда принців не ризикувала грати з вогнем, навпроти, загони фрондерів під всіх провінціях робили дивовижну розправу із селянством; у цьому відношенні вони робили загальну справу з урядом Мазаріні. Міжусобна війна закінчилася тим, що двір домовився з бунтівними вельможами поодинці, давши одним багаті пенсії, іншим - дохідні губернаторства, третім - почесні титули. Мазаріні, двічі вимушений залишати Париж і Францію і двічі повертатися до столиці, в кінці кінців зміцнив своє політичне становище і став сильнішим, ніж будь-коли раніше. Деякі вимоги феодальної Фронди відбивали не тільки приватні інтереси вельмож, але й настрої ширших кіл дворянської верстви. Суть їх - зупинити «узурпацію» королівської влади першим міністром (що давала завжди привід до боротьби фракцій при дворі і, отже, заважала консолідації дворянства),  зменшити права і вплив парламенту і взагалі усієї бюрократії, вирвати з рук відкупників і взагалі «фінансистів» ту гігантську частку додаткового продукту, яку вони присвоювали і, таким чином, врегулювати фінансову проблему, не зачіпаючи доходів придворного і служилого дворянства, збільшити одержувану провінційними дворянами частку селянського додаткового продукту, перенісши державне оподаткування більшою мірою, ніж колись, на торгівлю і промисловість, заборонити сповідання протестантизму, який викликав розкол у середовищі дворянства і давав зайвий привід буржуазії і народу чинити непокору владі. Ця дворянська програма і стала надалі програмою всього царювання Людовіка XIV. Сп'янілий перемогою, абсолютизм після Фронди почав менше рахуватись із буржуазією як потенційної суспільною силою і сильніше піддаватися реакційним впливам феодального дворянства. Попервах, реалізація цих дворянських ідей призвела до того, що у Франції наступив «блискучий вік» «короля-сонця» (як називали придворні підлабузники Людовіка XIV), надалі ж вона прискорила загибель французької монархії. Вже за правління Мазаріні в найближчі роки після Фронди зазначені дворянські принципи стали провадитися в життя, однак спочатку досить стримано. З одного боку, міжнародна обстановка ще залишалася вкрай напруженою: Франція повинна булла продовжувати війну з Іспанією. Для перемоги над Іспанією довелося піти на союз із кромвелівською Англією, хоча в душі Мазаріні мріяв зовсім про інше - про інтервенцію до Англії для відновлення влади Стюартів. З іншого боку, всередині Франції, вкрай виснаженої до кінця 50-х років, назрівали нові опозиційні виступи, що спліталися із залишками Фронди. У різних районах Франції не припинялися народні рухи. У провінціях відбувалися самочинні з'їзди (асамблеї) окремих груп дворянства, які уряду іноді доводилося розганяти силою. Дворяни часом брали на себе роль збройних «захисників» своїх селян від солдатів і агентів королівських фіскалів, фактично збільшуючи під цим приводом розміри селянських платежів і повинностей на свою користь. У 1658 р. в околицях Орлеана вибухнуло велике і з великими труднощами придушене селянське повстання, назване «війною саботьє» (сабо – дерев’яне селянське взуття). Між іншим, ця подія була однією з причин, що змусили Мазаріні відмовитися від довершення розгрому Іспанії і поспішити укласти Піренейський мир 1659 року. Військові сили Франції цілком звільнилися. Їх не знадобилося вживати і для втручання в англійські справи, бо після смерті Кромвеля в Англії відбулася в 1660 р. реставрація Стюартів - на престол вступив Карл II, цілком відданий Франції, у якій він провів майже всі роки своєї еміграції. Нарешті, французький абсолютизм, який досягнув найбільшої могутності, міг зібрати й плоди внутрішніх перемог. Можна було широко задовольнити побажання і вимоги пануючого класу - дворян.

Отже, за часів правління Джуліо Мазаріні Франція пережила серйозні внутрішні потрясіння, щось на кшталт буржуазної революції (як у Англії в той же час), котра не вдалась. Мазаріні зумів зберегти у королівстві існуючий лад, навести порядок, замирити дворянство, зробивши його опорою Французького абсолютизму, і, таким чином, передати в 1661 р. королю Людовіку XIV (своєму вихованцю, котрий офіційно рахувався за короля ще з 1643 р.) досить міцну державу із внутрішньою стабільністю. Це, в свою чергу, і було фундаментом Французької могутності за правління цього «Короля-Сонця» (1661-1715 рр.).

+ зовнішня політика : Мазаріні відіграв вагому роль у підписанні Вестфальського миру 1648р – першої системи міжнародних відносин в Європі; Зовнішня політика уряду Дж. Мазаріні була вдалою для Франції, адже були підписані мирні договори з німецькими князівствами Священної Римської імперії (1648 р.), Англією (1655 р.) та Іспанією (1659 р.), а також було одружено Людовіка XIV на іспанській інфанті Марії-Терезії;

Економічна ситуація у Франції часів Мазаріні була напруженою, через участь держави у завершальному етапі Тридцятилітньої війни, митній війні з Англією та подальших бойових діях проти Іспанії у Фландрії (до 1659 р.), але фінансового колапсу не сталось, і Людовік XIV  у 1661 р. отримав до рук державу із більш-менш стабільним господарством.

Отже, за часів правління Джуліо Мазаріні як продовжувача політки кардинала Рішельє у Франції було остаточно сформовано повноцінну абсолютистську монархію, котру з 1661 р. очолив Людовік XIV, який вивів цю державу в другій пол. 17 ст. у європейські лідери. Тому заслуга Мазаріні – у формуванні міцного й надійного фундаменту французького абсолютизму «золотої доби Короля-Сонця».