Новая папка_1 / Новая папка / ВОЛОДИМИР САМІИЛЕНКО

ВОЛОДИМИР САМІИЛЕНКО (1864—1925) Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці Миргородського району на Полтавщині. Дитинство хлопця минуло на хуторі Михайлівна, де мати Володимира служила управителькою панського маєтку. Навчався Самійленко у Полтавській гімназії, багато читав, пробував перекладати твори античної літератури, писав і власні вірші та оповідання. Вищу освіту здобував на історико-філологічному факультеті Київського університету (1884—1890). У цей час вийшла друком його перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» (1890). Згодом Володимир Іванович переїхав до Чернігова, де працював нотаріусом. Писав ліричні та гумористичні твори. Найвідоміші його вірші — «Українська мова», де він називає рідну мову «діамантом дорогим», та «Вечірня пісня», покладена на музику Кирилом Стеценком. У гумористичних і сатиричних творах Самійленко гостро висміяв лжепатріотів, які лише на словах люблять вітчизну й рідний народ, викрив суспільні вади тогочасного ладу. У 1920 році разом з урядом Української Народної Республіки переїхав до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках, хронічно хворів, а звістка про смерть обох дочок остаточно підірвала здоров'я поета. В 1924 році повернувся до Києва, працював у Державному видавництві України, перекладав твори зарубіжних авторів, адже знав дев'ять мов. Однак хвороба брала своє... Помер Володимир Самійленко 12 серпня 1925 року, похований у Боярці під Києвом. Відомий вчений Олег Бабишкін так оцінив цього самобутнього митця: «Творчість Самійленка збагатила українську літературу, розширила її рамки, збагатила українську мову, розкрила світові її скарби і цим забезпечила Самійленкові місце в історії української культури».

Талант Володимира Самійленка найповніше виявився у його гумористичних та сатиричних поезіях. Особливу майстерність виявив митець у викритті тогочасного суспільного ладу і в розкритті справжнього обличчя українських лжепатріотів. У цьому він продовжував традиції Тараса Шевченка. Кращими творами Володимира Самійленка на ці теми є «Ельдорадо1» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Слова і думки» (1917), «Патріоти» (1889), «На печі» (1898), «Дума-ця-ця» (1907).

Антитеза — різке протиставлення якоїсь істотної ознаки чи властивості характеру, події, явища, предмета. ЕЛЬДОРАДО

'Ельдорадо — місцевість в Америці, де було знайдено великі поклади золота. В переносному значенні — країна щастя. Самійлен-ко з сарказмом застосовує цю назву щодо Російської імперії.

Десь далеко єсть країна

Пишна, вільна, щастям горда,

Кожний там живе щасливо —

Держиморда, держиморда. В тій країні люблять волю,

Всяк її шука по змозі

І про неї розмовляє —

У острозі, у острозі. Там усяк говорить правду

Непідкупними устами,

Там за правду щира дяка —

Батогами, батогами. Там неправді та злочинстві

Не вважають ні на волос,

Там злочинних зараз лають —

Та не вголос, та не вголос. Там уряд «блюде» закони,

Дба про всіх, немов про рідних, За провинності ж карає —

Тільки бідних, тільки бідних. Суд там скорий: як ти винен,

То зашлють «без проволочки»,

А не винен, то й відпустять —

Без сорочки,без сорочки. В тій країні всякий може

По заслузі шани ждати:

Там на те хрести й медалі —

Для багатих, для багатих. Там тверезість у повазі,

Видно скрізь тверезу спілку,

Всі там п'ють самую воду —

Та горілку, та горілку. Там всі люди роботящі,

Там нарівні з мужиками

Всі пани працюють щиро —

Язиками, язиками. Там широка воля слову:

Кожний пише все, що знає,

А цензура ліберальна —

Все черкає, все черкає. Там письменникам за працю

Сам уряд складає дяку

І з тріумфом їх провадить —

В Сибіряку, в Сибіряку. Там говорять по-французьки

Не то знатні, а й лакеї,

А пани всі мови знають —

Крім своєї, крім своєї. Там зійшлися всі народи:

Москалі, «хахли», поляки,

І живуть вони так дружно —

Як собаки, як собаки. Там живе племін усяких

Престрашенна мішанина,

І за те той край зоветься —

Русь єдина, Русь єдина.   ПАТРІОТИ Два хлопці укупі стояли,

А третій дививсь оддалі,

Як ті гаряче розмовляли

Про долю своєї землі. Один у широкій промові

Народні права боронив;

Він докази всі наукові

По пунктах як слід розложив. Народну окремість натури,

І склад особливий думок,

І давність своєї культури,—

Довів він усе те з книжок. А другий про теє доводив,

Як дійде народ своїх прав,

І в поступі інших народів

Він місце йому показав. Так двоє вели язиками

Роботу для краю свого,

Гукали й махали руками,

Де річ вимагала того. А третій не мовив нічого:

Він мовити красно не міг,

Але задля діла святого

І жив він, і в землю поліг. Ті двоє, з балачки втомившись,

Веселі собі розійшлись,

А третій стояв зажурившись

І наче дивився кудись. Але він не тую картину

Вбачав, що круг нього була:

Він бачив душею Вкраїну

І все, що вона добула. Вбачались йому патріоти

Із купою слів голосних,

А поруч мільйони голоти,

І темність, і вбожество їх. З успіхом виступав Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок, а також визначну драматичну поему «Чураївна» (1894). У «Чураївні» поет, звертаючись до образу легендарної української поетеси — Марусі Чурай, оспівує героїзм і патріотизм, силу духу, красу і велич душі трудової людини, таврує зрадництво й егоїзм, користолюбство й властолюбство. Чимало зробив Володимир Самійленко і як перекладач українською мовою російської і зарубіжної класики — творів Олександра Пушкіна і Василя Жуковського, Івана Нікітіна і Миколи Гоголя, Гомера, П'єра Бомарше, Джорджа Байрона та ін. Демократ, гуманіст, захисник інтересів трудящих і знедолених, Володимир Самійленко зробив помітний внесок в українську літературу кінця XIX — початку XX ст. «Нема такої народної болячки,— писав Іван Франко,— яка б не збудила відгуку в його серці, яка б у тім чудотворнім серці не скристалізувалася в ясну, чисту перлину — перлину правдивої поезії». Оригінальну і перекладну творчість письменника високо цінували Панас Мирний та Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко {Людмила Дем'янівська). Володимир Самійленко презентував себе в літературі як справжній патріот, тонкий лірик, залюблений у неньку Україну. Коли 1906 року Іван Франко разом з Михайлом Мочульським зібрали друковані й недруковані твори В. Самійленка, написані ним упродовж останніх двадцяти років, вони були вражені творчим доробком свого побратима по перу. Більшість поезій була присвячена Україні. Тож видавці вирішили назвати збірку — "Україні". У передмові до збірки Іван Франко, зокрема, написав про автора патріотичних поезій: "Все, що він писав, присвячувалось рідній країні, яку поет любив святою нездоланною любов'ю". Інша любов переповнювала серце Самійленка — любов до поезії. Він безмежно вірив у те, що істинна поезія — із категорій вічних і існуватиме на землі доти, поки існуватиме людство. Не вмре поезія, не згине творчість духа, Поки жива земля, поки на ній живуть, Поки природи глас людина серцем слуха, — Клопоти крамарські її ще не заб'ють. На думку поета, саме поезія не дає приспати в людині розум, фантазію, мрію. І житиме поезія, допоки люди мріятимуть і прагнутимуть високо злетіти до зір чи зазирнути у незвідані краї. І навіть коли людство зчерствіє, перестане мріяти і дбатиме лише про їжу, "про дух забувши свій", саме поезія розбудить людей від ситого сну. Бо така вона, суть людини: завжди хочеться чогось вищого, що й розбудить "рої забутих мрій". До проблеми місця поезії в суспільстві і долі поета, як виразника найвищих і найблагородніших прагнень людини, зверталися і звертаються поети усіх часів. Кожен розкриває цю тему по-своєму. Оригінальність вирішення цієї проблеми для Самійленка міститься у трьох простих і водночас геніальних словах — "не вмре поезія". І поки на землі є ще одна сльозина, Поезія її нащадкам передасть; І поки на землі ще втіха є невинна, Поезія в її ще радощів додасть. Сказано просто і зрозуміло. Мене ці слова переконали. Для себе вирішую, що до поезії треба ставитися більш уважно і шанобливо. А головне — треба вміти її почути. Почути від першого і до останнього рядка. Адже провідна думка В. Самійленка міститься в останній строфі вірша. Можливо, звучить трохи пафосно, але красиво і переконливо: А якщо людськості зла доля присудила Діждатися колись життя свого кінця, То буде на землі останняя могила — Останнього співця.