Новая папка_1 / Новая папка-1 / Васил Стус

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині и селянській сім'ї. 1939 року батьки майбутнього поета переселилися до міста Сталіна (нині Донецьк). У 1944— 1954 роках Стус навчався в середній школі, після успішного закінчення якої вступив на історико-літературний факультет місцевого педагогічного інституту. У студентські роки був членом літературного об’єднання «Обрій». Здобувши вищу освіту, три місяці вчителював на Кіровоградщіні, потім два роки служив в армії на Уралі. Поезією захопився ще за часів навчання, писав вірші в армії. Свої перші твори Стус опублікував 1959 року в «Літературній газеті».

Після повернення з армії Стус у 1961-1903 роках учителював у Горлівці па Донбасі, потім працював літературним редактором газети «Соціаліс­тичний Донбас». 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. T. Г. Шевченка, брав активну участь у літературному житті Києва, входив до Клубу творчої молоді. У цей час підготував і здав до видавництва збірку «Круговерть», виступав як літер;ітурний критик і перекладач.

У вересні 1965 року під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забу­тих предків» у кінотеатрі «Україна» Стус разом з І. Дзюбою, В. Чорноволом, Ю. Бадзьо публічно виступив проти арештів української інтелігенції. Влада не вибачила поетові цього вчинку, за участь у протестиіїі акції його відраху­вали з аспірантури.

Далі були митарства на тимчасових роботах: поет заробляв на жит­тя. працюючи на шахті, на будівництві, в котельній, на залізниці, в метро. Підготовлена до друку поетична книжка «Круговерть» була відхилена ви­давництвом через «неблагонадійність» її автора. Відхилили також і другу збірку — «Зимові дерева», вона поширювалась у «самвидаві». 1970 року поетична книжка Стуса «Веселий цвинтар» була опублікована за кордоном у Брюсселі.

Поет не припиняв своїх виступів на захист переслідуваних владою пред­ставників української інтелігенції. Його активна громадянська позиція ви­кликала роздратування радянської влади. У січні 1972 року Стуса було заарештовано й засуджено до п'яти років позбавлення волі та трьох років заслання. Ув’язнення поет відбував у концтаборах Мордовії, а на заслан­ня потрапив до Магаданської області (Росія). Перебуваючи в неволі, Стус відмовився від радянського громадянства. «Мати радянське громадянство неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом,.> — писав він.

Відбувши ув'язнення й заслання, 1979 року поет повернувся до Киє­ва, вступив до правозахисної організації — Української Гельсінської спіл­ки. Заробляв па життя, працюючи робітником на заводі. 1980 року поета знову заарештували й засудили до десяти років концтаборів та п'яти років заслання.

Ув’язнення Стус відбував у концтаборі в Кучино Пермського краю (Ро­сія). Поетові забороняли побачення з родиною, наглядачі постійно знишували записи його творів. Жахливі умови життя, створені табірною адміні­страцією, викликали невдоволення ув'язнених. За виступи проти свавілля наглядачів поета кинули в одиночну камеру, а потім відправили в карцер. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Помер Василь Стус в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, його поховали в без­іменній могилі поблизу концтабору. 1989 року поета псрепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

Уже після смерті за кордоном вийшла його збірка «Палімпсести» (1986). 1993 року поета посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Г, Шевчен­ка за збірку «Дорога болю». 1999 року було завершено видання творів Стуса в шести томах, до якого увійшли поезія, проза, переклади, драматичні твори, літературно-критичні статті й листи.

«Стус — поет у певному розумінні парадоксальний І дуже характерний для новітньої української свідомості. З одного боку — класичний прояв тра­диційно українського ‘'шевченківського” типу поета — подвижника, пророка, мученика з ного “караюсь, мучуся, але не каюсь", провісника — універсалізо- ьаного як голос і сумління нації. Саме таким передусім увійшов Стус у сьо­годнішню масову свідомість.

'Га за тим усім стоїть Поет — з його “ненавиджу політиків”, з його праг­ненням у чисті сфери людського духу, до глибин філософського самоусвідом­лення, до "розкошування як особистості". Поет, який і в нестерпннх умовах несвободи здійснює ці прагнення. Вміє не тільки прагнути, а й бути таким поетом — наперекір усьому, рішуче переступивши через службову роль по­езії, не ставши рабом поетичної публіцистики, самим своїм існуванням за­перечуючи колоніальні стереотипи, скинувши з себе кожуха провінційності. Просто поет — не більше й не менше водночас... А вже в такій своїй іпостасі є поетичним голосом України в єдиному контрапункті світової поезії?