Новая папка_1 / Новая папка-1 / Драй Хмара

Поет і перекладач, учений і педагог, Михайло Драй-Хмара народився 28 вересня 1889 р. в с. Малі Канівці на Черкащині в родині козацького походження. Рано залишився без матері, теплі спогади про неї зігріватимуть його душу і виллються пізніше в зворушливі поетичні рядки. Батько подбав про те, щоб дати синові хорошу освіту, і спочатку Михайло навчався у Золо­тоноші, потім у Черкаській гімназії. 1906 р. юнак вступає до Колегії Павла Ґалаґана в Києві, одного з найкращих приватних навчальних закладів на Україні. Тут розпочинає писати вірші російською мовою, досконало вивчає французьку, німецьку, грецьку та латину. Успішно закінчивши в 1910 р. Колегію, продовжує навчання на історико-філологічному факультеті Київсь­кого університету, тут працює в семінарі відомого вченого В. Перетца, друкує свою першу наукову працю, опановує слов'янські мови, згодом поглиблює знання в бібліотеках та архівах Львова, Будапешта, Загреба, Бухареста. Був професорським стипендіатом у Київському університеті; в Петербурзькому працював під керівництвом таких відомих вчених, як О. Шахматов та І. Бодуен де Куртене.

Люблю слова, що повнодзвонні,

як мед, пахучі та п 'янкі,

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки, —

писав М. Драй-Хмара в одному зі своїх віршів.

На час навчання у Колегії та в університеті припадає формування його національної свідомості. Тож після повернення з Петербурга він активно береться до освітньої та культурницької роботи: читає лекції на вчительських курсах та в різних вузах, у 1918—1923 рр. — на кафедрі слов'янознавства при Кам'янець-Подільському університеті; після повернення до Києва очолює кафедру українознавства в Київському медичному інституті, працює на кафедрі лінгвістики у Всеукраїнській Академії наук, у Комісії зі складання словника живої української мови та в Комісії з дослідження історії українсь­кої мови. Цим переліком не обмежується багатогранна наукова та педагогічна діяльність вченого, спрямована на розвиток молодої української науки і підготовку національної творчої інтелігенції.

Зайнятий науковою діяльністю, М. Драй-Хмара знаходить час і для літе­ратурної праці. В Києві він зближується з М. Зеровим, М. Рильським, П. Филиповичем, О. Бургардтом і стає одним з учасників літературного угруповання, за яким закріпилось наймення «неокласики». Митців згаданої літгрупи поєднують спільність мистецьких інтересів, орієнтація в творчості на високі естетичні зразки, звернення до рідних джерел життя й до спадщини світової культури.

Власні вірші українською мовою М. Драй-Хмара починає друкувати з 1919 р. На початку 20-х його поезії та переклади з'являються на сторінках тогочасних періодичних видань «Нова громада», «Шляхи мистецтва», «Життя й революція», «Літературний ярмарок» та ін. Згодом більшість цих творів поет включить до першої і, на жаль. єдиної прижиттєвої збірки з ніжною і водночас символічною назвою — «Проростень» (1926). Про неї прихильно відгукнувся М. Рильський, відзначивши, що «...під «золотосонячною куде­лею» Драй-Хмари, під обточеністю його вірша, вишуканістю рим, під усім тим «неокласицизмом» чується подих живої людини. Це не трагічний оп­тимізм Плужника, це щось суцільніше, якась, може, «чорноземна сила».

М. Рильський першим з критиків помітив оту «чорноземну силу», що живила поезію М. Драй-Хмари, єднала його з рідною землею. Не випадково у вірші «Долі своєї я не кляну...» автор називає себе «вершником рунних полів», а в іншому пише: «рала промінні глибоко урізались в мою ріллю».

Поет любив мріяти і в своїх мріях про Україну бачив її схожою на пре­красну Елладу, яка крокує «всесвітнім шляхом». Але не лише романтичний образ України живе в його поезіях. Чимало творів присвячено минулому рідного краю, його драматичній історії. Звертаючись до далекої минувшини, згадуючи сміливість і гордість предків, М. Драй-Хмара малює картини, які змушують задуматись не лише над минулим, а й над сучасним та майбутнім, загострює увагу на такому страшному явищі, як манкуртство. В сонеті «На Хортиці» він пише:

Тут Січ стояла, тут гули майдани,

димилися козацькі курені,

змагались семеряги і жупани,

 лунали горді і сумні пісні.

А нині Осе це вкрили баклажани,

картопля, морква, огірки рясні,

і лиш могили, древні дідугани,

нагадують колишні буйні дні.

Чуттям любові до України і турботи про її долю сповнена і його поема «Поворот», і вірш «Я полюбив тебе на п'яту, голодну весну...», в якому, здається, звучить передбачення страшних випробувань, які чекають на рідний край у майбутньому: «І знов горбатіла Голгота там, де всміхалися лани, /вилазив ворог на ворота, /кричав: розпни її, розпни!»

Тогочасна критика часто звинувачувала М. Драй-Хмару в нерозумінні революції, в позасучасності, інтелігентському песимізмі, притаманному тій частині української інтелігенції, яка певний час знаходилась на роздоріжжі. Те, що письменник «не вріс в свою епоху», він розумів і пояснював у своєму щоденнику майже двадцятилітньою відстороненістю од життя в роки навчання та «блуканням в тумані архаїчної філології». М. Драй-Хмара належав до тих діячів української культури, чий світогляд формувався до зламів 1917 р., і хто не брав участі у визвольних змаганнях, був начеб десь на обочині громадсько-суспільних процесів, — але при цьому відіграв важливу роль у становленні національної науки і мистецтва.

Сучасники іноді називали його «співцем споглядання». Проте М. Драй-Хмара не був байдужим до всього, що відбувалось довкола, хоча й не возвеличував нову добу. Пам'ятаймо, поет зазнав помітного впливу сим­волізму. Не випадково дехто з критиків (скажімо, Ю. Шерех) навіть відстоює тезу, що поезія М. Драй-Хмари — типова поезія символіста, притому символіста видатного. Митець справді складав данину поетиці символіз­му — створював багатозначні образи, використовував інакомовлення, захоплювався музикою слова тощо.

М. Драй-Хмара віддається пошукам гармонії з природою, з людьми і світом. Він милується красою рідної землі, озерами, луками, золотим сонцем, що скотилось на пухку солому, журавлями, які спішать з вирію. Природа в своїй багатогранності передає всю гаму людських почуттів і настроїв, живить душу, втамовує біль. Пейзажні мініатюри поета вражають майстерним відтворенням звукових і зорових вражень. «Я світ увесь сприймаю оком, /бо лінію і цвіт люблю», — пише він в одній із своїх поезій. Серед кращих зразків його пейзажної лірики — «Мене хвилює синій обрій», «Бреду обніжками й житами», «Накинув вечір голубу намітку», «Лани — як хустка в басамани» та ін.

Чудовим взірцем справжньої поезії став сонет М. Драй-Хмари «Лебеді». Надрукований у «Літературному ярмарку» в грудні 1928 р., згаданий сонет фактично став останнім публічним виступом неокласиків. Послуговуючись інакомовленням і символічною образністю, М. Драй-Хмара веде мову в цьому творі про «гроно п'ятірне нездоланих співців», власне, маючи на увазі М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта й себе, автора. Це вони, об'єднані спільними інтересами та ідеалами, не боялись «зими погроз», розбивали «лід одчаю і зневіри», пробиваючи собі дорогу до світу, «де пінить океан кипучого життя». В символіці сонета вгадується культурна ситуація на Україні, на той час уже вкрай несприятлива для вільної творчості, обстоюється право митця на свою думку, громадянську позицію. З’явившись друком за умов, коли посилювались випади проти неокласиків, сонет М. Драй-Хмари став сміливим словом на захист літературних побратимів поета. Твір зазнав брутальної догматичної критики, а його автор був позбавлений можливості друкуватися.

Як і загалом неокласики, М. Драй-Хмара багато й майстерно перекладав. Завдяки його натхненній перекладацькій творчості на Україні вагомо зазву-чало слово А. Міцкевича, Ш. Бодлера, П. Верлена, Ш. Леконт де Ліля, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, С. Єсеніна, М. Богдановича та ряду інших майстрів світової поезії.

Помітний внесок М. Драй-Хмари і в розвиток українського літературо­знавства. 1926 р. окремим виданням вийшла його ґрунтовна монографія «Леся Українка». Звертався він і до проблем розвитку шевченкознавства, зібрав нові матеріали до життєпису В. Чумака, вивчав славістику, цікавився здобутками білоруської літератури (праці про М. Богдановича, Я. Купалу).

М. Драй-Хмара міг би ще багато зробити задля українського письмен­ства, але в розквіті творчих сил його заарештовують у березні 1933 року. Невдовзі письменника випускають на волю, та позбавляють усіх посад, навіть не даючи можливості влаштуватись на будь-яку роботу. Другий арешт стає фатальним. Висунуте проти нього звинувачення стандартне: націоналістична контрреволюційна діяльність. І хоча М. Драй-Хмара все заперечував, пока­рання не забарилось — п'ять років таборів. Його невільницький шлях про­лягає на Колиму; тут він працює на шахтах, промиває пісок, стоячи по коліна в крижаній воді. З часом постановою «трійки» УНКВС йому додають ще десять років за антирадянську пропаганду в таборі. Пішов він із життя в 1939 році. Щодо цього існує версія, підкріплена спогадами, що під час одного з чергових розстрілів кожного п'ятого у шерензі письменник став на місце смертника, тим самим врятувавши молоду людину.

Завдяки дружині поета до нас дивом дійшов рукопис другої його збірки «Сонячні марші» та написаний 1936 року у Лук'янівській в'язниці трагічний вірш «І знов обвугленими сірниками...» Згаданий вірш — то скрик болю і невимовної туги за молодістю, щастям і волею.

Поет і перекладач, учений і педагог, Михайло Драй-Хмара ввійшов у історію української літератури як учасник літературного угрупування "неокласиків". Поезія Драй-Хмари - це типова поезія символіста і притому видатного символіста, що має право на своє окреме місце поруч інших політичних представників нашого символізму. Він належить до поетів, недооцінених щодо сили й значності свого таланту і неправильно оцінений щодо його місця в літературному процесі. Літературна мова у її художній формі фіксує постійні епітети упродовж усіх етапів розвитку літератури, її стильових напрямів. Естетико-стильовий період української літератури початку XX ст. можна взагалі умовно назвати епітетним, настільки широко користувалися ним українські неоромантики, символісти та неокласики. Показовим із цього погляду є поетичні свідчення самих авторів. Так, Михайло Драй-Хмара, про якого Юрій Шевельов пише як про видатного символіста, але такого, що неокласичне в ньому зовнішнє і поверхове, навіяне особистим впливом Миколи Зерова, а органічне, суттєве - " це глибоке й ювелірно-тонке відтворення об'єктивного й суб'єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані символічного світогляду й стилю". Михайло Драй-Хмара вважав, що його світосприймання не вкладається в раціоналістичні приписи класицизму, воно нескуте, таке, що викликає епітети і вони узгоджуються "як напасть". Наприклад: Я світ увесь сприймаю оком, Бо лінію і цвіт люблю, Бо рала промінні глибоко урізались в ріллю мою. Люблю слова ще повнодзвонні. Як мед пахучі та п 'янкі Слова, що в глибині бездонній пролежала глухі віка. Епітет серед них - як напасть: Уродиться, де й не чекав, І тільки ямби та анапест потроху бережуть устав. Під блакиттю весняною сушить березень поля, і співає підо мною очервонена земля І навіть коли епітет здається спрямованим справді на змалювання зовнішності предмета, фактично в ньому часто заховується в Драй-Хмари зовсім інший поетичний підтекст.

Наприклад: Струнка, немов порожній колос, під ліхтарем співа сліпа ("Сліпа").

Чому саме порожній колос? Із першого погляду йдеться про зоровість, речевість: адже повний колос хилиться, порожній - стоїть струнко. Але чи не важливіша для поета тут внутрішня, емоційна схожість: це ж сліпу, спустошену Людину порівнюють із колосом - саме звідси і раціонально йде образ порожнього, спустошеного колоса. У своїх творах поет уживає архаїзми, які надавали його поезії свіжості й оригінальності: Люблю слова, що повнодзвонні, Як мед пахучі та п'янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки. Він використовує неологізми: розлива туго, буйноквіти, басань, сіверній: Розливатуго ніколи серця човен не плив на буйний твій простір... ... прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні, скакаючи через твою басань ("Поворот") У сонеті "Victoria Regia" вживає слов'янізми "ліпота" замість "краса" Як гірський сніг, спочатку ти білява, а потім у зеніті ліпоти, немов флямінго, рожевієш ти, нарешті огневієш, мов заграва. Одним із важливих засобів посилення виразності й образності, точнішої передачі психологічного стану особи чи загального фону подій, є метафори. У поезії Драй-Хмари спостерігаємо блискучі зразки метафоричного слововживання, яке свідчить про високе естетичне чуття поета. Метафори Драй-Хмари створюють виразний стилістичний ефект у поезіях. Індивідуально-авторські метафори по-новому освітлюють те чи інше явище, психологічний чи фізіологічний процес, емоційний стан людини. О.О. Потебня писав, що "метафора є скорочене порівняння". Порівняння як граматична форма, як словесне позначення і образу, й позначуваного, містить у собі метафору, а не інші тропи. Бо чим далі образ від позначуваного, тим тяжче буде розуміти образ... І навпаки, чим більше схожості ознаки й значення, тим легше перше не матиме потреби в словесному позначенні другого" [3] . Отже, метафора є ніби приховане порівняння: в ній так само, як і в порівнянні, ознака одного предмета пояснює інший , але в метафоричному вислові не названо тієї ознаки, за якою зближаються предмети, тоді як у порівнянні вона вказана. У поезії Драй-Хмари спостерігаємо виникнення метафор унаслідок персоніфікації явищ природи та реалій навколишнього світу, перенесення якостей і характеристик одних реалій і процесів на інші у межах однієї групи, реалії навколишнього світу, перенесення зовнішніх ознак, фізіологічних процесів тварин та людей, перенесення людських якостей тощо: Мліють верболози і плесо шерехнуло, пірнувши в білі сни (Лебеді); Співає струмінь битія, і гіркоту цієї муки пили ми з повного відра, Коли на груди ляже камінь і дихать не дає мені; Коли, не приспаний роками, розбудить жаль думки страшні. Коли отрутою гіркою налита вщерть душа моя лечу в далекі голубі простори, де розцвітала юність золота. Під блакиттю весняною сушить березень поля і співає підо мною почервонена земля. Бреду обніжками й житами. Кругом волошки, дикий мак, загони вбік - біжать ланами, переливається байрак. Не диха вітер, сонце - в плечі. По межах, де збуяв пирій, стрибають коники й щебече десь жайворонок угорі і в сяйві все палає й мліє, а вдалині, де небосхил з землею злився, бовваніють горби смарагдових могил. Драй-Хмара використовує у своїх поетичних творах алітерацію (повторення однакових або співзвучних приголосних). Наприклад: "Люблю слова, що повнодзвонні" ("Я світ увесь сприймаю оком") "Стогнала ніч. Вже гострі глиці" ("Шехерезада ІІ"). "Розбурхалася хмар армада", "дзвінкокопитого коня " ("Шехерезада ІІ"). У поемі "Поворот" повторення літери "о" (ніколи, повінь, розливалась, тривожний, гарячкові, очі, шафірові, моєї) та алітерації літер "н" (ніколи, повінь, нині) і "р" (тривожні, гарячкові, шафірові, береги, мрії) та "ч" (гарячкові, очі) і "м" (моєї, мрії): Ніколи тут повінь не розливалась так, як нині, і так ніколи не вдивлялись тривожні, гарячкові очі у шафірові береги моєї мрії. Розкрити характер зображуваної дійсності, подати "картинний" образ допомагають поетові порівняння. Використовуючи порівняння, автор розширює семантико-асоціативні межі контексту.

Стилістично вагомі порівняння сприяють підкресленню тієї чи іншої специфічної особливості описуваного явища. Драй-Хмара майстерно будує текст у формі прихованого порівняння прикладкового характеру, при чому слово, яким позначає автор те, з чим порівнюється, експлікується в такому реченні: Мудрої мови мед золотистий, липець пахучий нам до сподоби. А ще більше серце чарує мед своїм хмелем, світлим, солодким. По землі голос малиновий розливсь, як весняний струмок ("Пам 'яті С.Єсеніна). Місяць порівнюється зі скибкою кавуна: За лісом, наче скибка кавуна, ущербний місяць. Михайло Драй - Хмара вміє майстерно перетворити атрибутивне словосполучення в окремий словесний образ: Ніде ні човна, ні вітрила, - лиш хмар верблюжі табуни, чаїні гостророгі крила та білопінні буруни. Внизу - чайки, вгорі - верблюди, а гомону землі не чуть. Знаходимо у художньому мовленні поета тексти, в яких одночасно використовуються порівняння різної форми: Лежу нерухомо, як камінь. Пісок - гарячий черінь, а сонце жалить голками і прискає золотом в синь. Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю, бо рала промінні глибоко урізались в мою ріллю. Люблю слова, що повнодзвонні, як мед пахучі та п 'янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки («Прорісень»). Поет користується порівняннями з уточнюючими поширювачами, що вводяться в синтаксичну конструкцію як порівняння форми О.в.: Мов ластівка в очеретах, стрілою думка промайнула, і враз же зникла, потонула, мов ластівка в очеретах. У такому порівнянні виступає не два, а три компоненти: ластівка - стріла - думка. Автор використовує порівняння - означення, вживає лексеми зі значенням множинності (отари, табуни, каравани). Слово "хмари" у творах поета функціонує як символ нестійкості, змінності буття, іноді ж як руйнуюча або перетворююча сила у таких випадках разом зі словом "вітер": А вже небо в квітчастих поволоках: Хмарна галич біду пасе. Ой, ярує вітер в червоних Таволгах; Як зірветься - ввесь цвіт знесе! М.Драй-Хмара порівнює любов із палаючим снопом, образ якого пов'язаний із народним традиційним святом Купала: ... і піснею причарувала мене, веснянко степова, й Купала осяває з кручі, шалено вибухла й горить. У поезіях Драй-Хмара вживає дієслівні утворення: колосити (колосіють зорі), бистрити (бистрить буремними Дунаями), висипатися (висинається мені маленький хлопчик), жайворонити (жайворонить високий крилас),рубінити (рубінять рани), засинити (засинив сон яри). Поетично звучать у його текстах однокореневі дереватеми: горяне горно, дзвін задзвенить, заграви горять, дзвоники дзвонили, улучив улучину, таємниця таємниць, переквітує квітень. Поезії Драй-Хмари мають виразно драматичний характер. У його віршах часто зустрічаються риторичні запитання, наприклад, у поезії "Долі своєї я не кляну" читаємо: З вітром ми щирі: вітер - наш друг, - хто цей розірве четверокруг? У поезії "Розлив свій гнів і стих" поет пише: Кругом скалки, огні... Нахилиться дитина - горить в руках зорина, - чи ж то у сні? Належність тропів до однієї системи засвідчується опозиційністю один до одного та наявністю між ними проміжних форм змішаного походження: метафоричний епітет, порівняльна метафора тощо. А. Бєлий писав, що в поетичній мові форми виразності невіддільні одна від одної; "вони переходять одна в одну ... ; один і той самий процес живописання, проходячи різні фази, постає перед нами то як епітет, то як порівняння, то як синекдоха, то як метонімія, то як метафора" [1] . Лежу нерухомо, як камінь. Пісок - гаряча черінь, А сонце жалить голками І прискає золотом в синь. Мова поезій Драй-Хмари цікава, неповторна і багата своїми виражальними засобами. У своїх творах М. Драй-Хмара показав глибоке й ювелірно-тонке відтворення об'єктивного й суб'єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані символістичного світогляду й стилю.