Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст. ст.), в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській родині.

Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник.

Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К. В. Винниченком родився лише Володимир.

В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії.

Гімназіяльне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської або зрусифікованої буржуазії, ворожість.

Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять "панською мовою", і тих, з мови яких сміються.

Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційности на все життя.

В старших класах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень "карцеру", й нарешті його виключають з гімназії.

Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до матури (атестату зрілости) і йде складати іспит екстерном до златопільської гімназії. Він одягнений в українське вбрання. З сивою шапкою на голові і кийком у руці.

Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі "атестат зрілости", під натиском директора гімназії, національно-свідомого українця, Володимир одержує диплом.

В 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою".

Цього ж року посилає перше своє оповідання "Народний діяч" до "Літературно-Наукового Вісника" в Галичині. Але це оповідання тоді не було надруковане. Це зроблено значно пізніше (1906 р.).

В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української організації й посаджений до київської в'язниці.

По кількох місяцях, за браком офіційних доказів у "злочині", був випущений з ув'язнення, але виключений з університету і виселений з Києва без права жити по великих містах. Вліті того ж року в "Кіевской Старине", місячнику, видаваному російською мовою в Києві, з'явилася повість "Сила і краса". Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного вплину на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріату. Цю діяльність викрито, й Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини.

В цей час існувала вже перша революційна партія України — РУП, до якої належав і В. Винниченко.

У Львові Винниченко провадить партійну роботу. Бере участь у партійних газетах "Праця", "Селянин" і пише брошури й книги на революційні теми. При перевозі в 1903р. нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в'язницю — київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне "злочинство" — провіз нелегальної літератури — він мав бути суджений окремо. Після півторарічного перебування в кріпості його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії.

Під час ув'язнення він написав цілу низку літературних творів. Повість "Голота" одержала першу премію "Кіевской Старины". Під час революції Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціял-демократична робітнича партія. Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії.

Незважаючи на неможливість регулярної університетської праці, Винниченко вимагає від адміністрації допущення до державних іспитів і витримує їх з успіхом. Реакція, що настала після розбиття революції 1905 р., примусила Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах. Київ. Полтава. В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань: "На пристані", "Раб краси", "Уміркований та щирий", "Голод", "Малорос-європеєць", "Ланцюг" та інші. В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в "знамениту" Лук'янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено "на поруки". Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. В цей період він написав багато творів на соціяльні та етичні теми: "Дисгармонія", "Щаблі життя", "Контрасти". Цей період еміграції тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знов заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з'їздах. В 1908 році він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. Приїздив на Україну весною (Київ, Харків). В 1909 р.: Швейцарія, Київ, Париж. В 1910 р.: Париж, Німеччина, Петербург. Поява "Чесноти з собою" в російському перекладі; Київ, Кавказ, Полтавщина (Кононівка). В 1911 р.: Галичина (Львів), Німеччина, Італія (Флоренція, Генуя, Сестрі Леванте, Каві ді Лаванья), Париж; шлюб; Галичина, Буковина. 1912 р.: Париж, Німеччина, Україна, Галичина. 1913р.: Париж, Галичина, Буковина (Глибока). 1914р.: Париж, Італія, Україна (Київ, Катеринослав; життя поза містом; спроба вступити на завод робітником; партійний з'їзд у лісі). Вибух війни. Переїзд до Москви через небезпеку життя на Україні. Александринський театр у Петрограді прийняв п'єсу "Брехня" (в перекладі "Ложь"). Нелегальна подорож на Україну. 1911 рік: Москва, Петроград, Україна; видання журналу "Промінь" у Москві за редакцією Винниченка. 1917 рік. Революція застає Винниченка в Москві. Переїзд на Україну. Участь у Центральній Раді. Подорож до Петрограду на переговори з російським тимчасовим урядом. Перший уряд Української Центральної Ради — генеральний секретаріят. Винниченко — голова генерального секретаріяту і генеральний секретар внутрішніх справ. Проголошення першого універсалу на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 року. Перша декларація першого українського уряду, що її оголосив голова генерального секретаріяту 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.

Другий універсал 16 липня 1917 року. Друга українська делегація до Петрограду. Прийняття Центральною Радою першої конституції України (22 серпня 1917 року). Вихід Винниченка з уряду. Перша урядова криза. Знову бере участь в уряді. Третій універсал Центральної Ради (20 листопада 1917 року). Війна з Совітською Росією. Проголошення самостійности України (22 січня 1918 року). Четвертий універсал. Вихід Винниченка з уряду. Виїзд уряду і Центральної Ради з Києва й переїзд до Житомира. Винниченко не їде до Житомира, але залишається в запіллі, в окупованій большевиками частині України. Олександрівське. Бердянське. Кінець Центральної Ради (28 квітня 1918 року). Початок гетьманщини. Поворот Винниченка до Києва. Національний Союз і участь у ньому як голови В. Винниченка. Підготовка повстання проти німецької окупації й гетьмана Скоропадського. Переїзд на Княжу Гору під Каневом. Арешт Винниченка гетьманськими офіцерами. Звільнення від арешту через протест усього українського громадянства. 15 листопада 1918 року вибір Директорії й початок повстання. Виїзд Винниченка до Білої Церкви. Поворот на чолі Директорії до Києва 19 грудня 1919 року. Звернення Директорії по допомогу до Антанти 11 лютого 1919 року. Трудовий конгрес. Затвердження Винниченка як постійного голови Директорії. Розходження Винниченка з більшістю Директорії й уряду. Залишення влади (10 лютого 1919 року). Березень 1919 року: Виїзд за кордон. Австрія, Відень, Зіммерінг, Будапешт (IV), Зіммерінг, Ляйнц (передмістя Відня). Листопад 1919 р.: "Відродження нації". Підготовка подорожі на Україну. Початок видавання "Нової Доби" ( 8.III.1920р.). Подорож до Праги. Побачення з Масариком і Бенешем. Їхнє умовляння їхати до СССР. Видача дипломатичного пашпорта. Виїзд до СССР. Квітень 1920 року: переїзд кордону (24.V.). Москва. Харків. Москва. Харків. Поворот з Харкова до Москви вдруге 14.IX. 1920р. Виїзд за кордон (23.ІV.1920р.). Чехія. Карлсбад. Кінець 1920 року — 1921 рік. Німеччина. Берлін. Целлендорф-Пітте. 1922 р. по серпень 1923 року. "Соняшна машина". Фрідріхрода (Різенгебірге). Рауен, хутір коло Фюрстенвальде (година поїздом від Берліна). Від серпня 1923 р. по листопад 1924 р. Берлін, Прага. Берлін. Переїзд до Франції — лютий 1925р. Париж. Бульонь-сюр-Сен (передмістя Парижа). Париж (20-а дільниця). Вулиця Еміль-Дево. Будування робітні. Невдала спроба мати тишу. Нова спроба: будування робітні на Сквер-де-Вержен (в 15-ій дільниці). Неможливість докінчити будівлю через брак коштів. Закінчення будівлі й переїзд в новий будинок (червень 1930 року). Життя в Парижі з літніми виїздами на південь (аж до 1934 року). Купівля хутора біля Канн в громаді Мужен. Купчу зроблено 15.X.1934р. в місті Грасс в департаменті Альп-Марітім. Зареєстровано в Грассі 23.Х.1934р. під ч. 732, том 95. Переїзд на хутір (жовтень, кінець 1934 p.). Від цієї дати В. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа й Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховались від окупанта й робили "резистанс".

Роки війни надірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. В. Винниченко помер (6 березня 1951 року. Прах його покоїться на цвинтарі Мужена.

Краса і сила

Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, намагаючись відштовхнутись від літературних зразків, вироблених, скажімо, І. Нечуєм-Левицьким, Винниченко брав собі у “спільники”… Максима Горького. Недарма ж після “Сили і краси” про нього заговорили як про “українського Горького”! Передусім, через те, що, як і автора “Челкаша” та “Мальви”, його притягували до себе “випадки суспільності” (І. Франко), – тобто, химерний світ усяких босяків, злодіїв, повій.

Про появу в літературі збірки оповідань Винниченка “Краса і сила” (1906) І. Франко писав: “... раптом виринуло щось таке дуже,рішуче, мускулисте і повне темпераменту...” Що ж нового виніс у розвиток епосу Винниченко, чому його твори хвилюють читача, цікавлять критиків?

Літературознавець Ігор Дзеверін вважає, що Винниченко в “Красі і

силі” заглиблюється у внутрішній світ людини, чого бракувало творам

побутово-етнографічного характеру в українській реалістичній літературі.

Зверніть увагу на своєрідність стилістики твору. Перед тим, як подати

портрет Мотрі, героїні повісті, автор з неприхованою іронією говорить: “То

була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі

з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп’янок, червоних”, ні

“що, як повная рожа”, і сама вона не “вилускувалась, як маківка на городі”

письменник психологічно точно відтворює людські почуття, використовуючи для цього влучні деталі і штрихи, щоб змалювати внутрішню драму Мотрі. Особливо велику роль відіграють у тексті діалоги й монологи. Їх Винниченко “відточував” філігранно. У

діалогах герої самі себе характеризують, тому авторові не доводиться додавати щось від себе. Показовою є самохарактеристика Мотрі у сцені бійки Андрія і Ілька

.

У “Силі і красі” можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає думка про відносність, умовність усіляких моральних табу. Як казав один із героїв Шекспіра: “ніщо не є саме собою добре чи погане – таке воно стає у нашім сприйнятті”. Що ж до “нашого сприйняття”, то Винниченко з азартом відкидав пуританську регламентованість життя, хоч – був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, починав проглядати культ насолоди життям, який нічого-нічогісінько над собою не визнає. Радість життя, його повнота і яскравість – понад усе! У “Силі і красі” така Винниченкова філософія лише зароджувалася. У полемічних, різких тонах він формулюватиме її трохи згодом – передусім у п’єсах і романах 1907-1912 рр.

А поки що Винниченко сперечається із старою літературною традицією, кепкуючи, скажімо, над манерою змальовувати дівочу красу, а ля Нечуй-Левицький (“Сила і краса”), над безнадійним провінціалізмом “малоросійських” труп (“Антрепреньор Гаркун-Задунайський”)… Сучасники помічали в оповіданні “Сила і краса” бунт – “бунт проти мертвотного спокою, проти… повільності, застою”; в Андрієві, який уособлює силу, бачили “початок протесту проти сонгородської млявості… індивідуалізм та романтику сильної натури”.

Заробляючи свого часу на прожиття репетиторством у панських маєтках, Винниченко набачився і наслухався різних панків, їхніх дітей та лакеїв, які й стали персонажами цього та інших оповідань. Уже з першої сторінки читач під магічним впливом письменницького слова переймається повною довірою до оповідача-репетитора й на все дивиться його очима: і коли їде в Бідненьке, і коли перебуває в панському будинку, в господарстві панка Коростенка. Позиція письменника в оповіданні однозначна: святій справі національного відродження, плеканню таких високих почуттів, як національна гордість, честь, завжди завдають найбільшої шкоди ті підлі, мізерні люди, що задоволення потреб власного черева намагаються видати за невтомну патріотичну діяльність. Чи не тому й прізвище для свого героя Винниченко добирає з відвертою прямолінійністю. Панок Коростенко ладен зі шкури вилізти, аби тільки співрозмовник повірив ;у його прогресивність. Водночас він час від часу короткими фразами перемовляється з довіреним лакеєм Грегуаром: «Нічого з села не чути?», «У випадку чого-небудь… дать мені звістку». На подіях у селі зосереджується вся внутрішня увага дволикого балакуна та його оточення, тому ніяких вагань у сприйманні весільної юрби ні в кого з них не виникає. Замість «гілля з червоними хустками і стьожками» побачено «флаги», крики й помахи рук збуджених селян підтверджують нав’язливу думку, що увесь час крутиться в голові панка: «Збираються громить мене дядьки… І приходиться буть насторожі». Умить спадає з господарів маска добродійності, і вони ігнорують поради свого гостя не вдаватися до зброї. Плаче в нестямі панич, непритомніє пані, а кулемет в руках господаря не змовкає і після того, як перелякані люди порозбігалися в різні боки. Оповідач-учитель відчуває страшну огиду до «малороса-європейця», перекреслює сі свої сподівання на заробіток і, так і не відпочивши з дороги, того ж дня їде з маєтку геть. Таку саму огиду відчуває й читач. А як лицемірно-фальшиво Коростенко виголошував гасла: «крестьянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині…», «Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам». З усіх сил цей «малорос» намагається показати і свою любов до української мови, хоч з його вуст невтомно ллється потворний суржик, а в спілкуванні членами своєї сім’ї він не вживає жодного українського слова. Читаючи твори Володимира Винниченка, ми заглиблюємося не так у минуле, к в загальнолюдське, а отже, і в сучасне. Слушно зауважив щодо цього автор передмови до збірки оповідань письменника Степан Крижанівський: «…Коли тепер ставиш питання: що найбільше застаріло в оповіданнях Винниченка, що назавжди відійшло в минуле, з подивом переконуєшся, що сам побут…»

“Раб краси

Біль і співчуття викликають і оповідання про заробітчан, яких “випихає із себе село”, котрі “більше потрібні йому” (“Біля машини”, “Раб краси”, “Хто ворог?”, “На пристані”), з особливою увагою автор зупиняється на долі таких людей.  В творі "Раб краси" аналізуються такі модерністські особливості як конфлікт індивида і середовища, роздвоєння особистості. 

Провідною ж ідеєю новели “Раб краси” є протиріччя в субєктивному сприйнятті дійсності конкретного індивіда.

Центральний персонаж - Василь, приїхавши на заробітки в місто, закохується в молоду дівчину Катрю. Але почуття не витримує абсолютної духовної самотності парубка. Можна стверджувати, що фінал твору є психологічно вмотивованим: зачувши звуки музики, яка є єдиною розрадою хлопця, Василь втікає.

Треба зазначити, що твір наскрізь пронизує символічна деталь ( символізм ) . Його зміст розкривається поступово. Відомий психолог К.Г.Юнг, пояснюючи поняття символізму, пише про те, що символ не вміщує і не пояснює собою який - небудь зміст, а лише вказує на підтекст [8,290-291]. Таким чином, глибинний зміст створює символічне оформлення модерністського твору.

Символічний зміст новели “Раб краси” В.Винниченка розкривається через портретну характеристику, описи, колористику тощо. Характерними в цьому плані є описи й портрети. Починається новела з портретної характеристики Василя і його дядька Софрона: “Софрон був невеличкий на зріст, жовтий і зморщений, як зівяла груша, а Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний” [1,352]. Як бачимо, кожне слово вказує на певну деталь: жовтий колір обличчя Софрона- важка праця і тяжке життя, в чомусь нетрадиційне порівняння ( “як зівяла груша” ) вказує на те, що людина позбавлена всілякої життєвої сили. Поряд із жовтою, широко вживана сіра фарба. Люди на заробітках - “сірі, потомлені”, над містом завжди стоїть “сіре сяйво”. Домінування сірого кольору підкреслює думку про те, що в місті заробітчани не живуть, а животіють… Всі їх болі і страждання віддзеркалюються в очах.

В енциклопедії символів Дж. Купера око розуміється таким чином: “…з одного боку, це містичне… світло, прозріння, знання, розум, …захист, стабільність і цілеспрямованість, але з іншого - обмеження того, що сприймається зором” [3,54].Авторське розуміння цього символу збігається в багатьох аспектах із енциклопедичним визначенням: очі заробітчан із “напруженим чеканням” обмежені певними життєвими умовами, вони - “сліпі”; очі ж Василя передають його світло, цілеспрямованість, прозріння. Вони завжди “журливі” : “Мені од всього сумно, - каже він Катрі. - Не знаю. Сонце заходить - сумно; дощ іде - сумно…” [1,358].

Цей сумний і духовно самотній парубок ніби відірваний від соціуму, від світу реалій. Підкреслюючи неоромантичне в творах В.Винниченка, Леся Українка звертала увагу на цей тип персонажів у творчості письменника: “Людина …залишена в своєму середовищі і разом з ним висунута на перший план так близько, що й середовище перестало вже здаватися фоном, розділившись на рівноцінні, але нерівнозначні постаті” [4,363].

Провідником у світ ірреального є сопілка, на якій грає Василь. Як відомо, сопілка є символом особистості, самотності або й навіть внутрішнього світу людини. Вдаючись до такого прийому як символізм, В.Винниченко намагається створити глибокий портрет персонажа.

Загальним образом у новелі виступає музика. Тим чи іншим чином вона зумовлює кожну дію і вчинок Василя. Треба зазначити, що в творі цей символ має два аспекти: по-перше, вона виступає еквівалентом поняття “життя”; по-друге - вона є “володаркою” душі хлопця. Показовим у цьому плані є кульмінаційний епізод, коли Василь почув серед вулиці музику : “А звуки великими, довгими хвилями лились із саду й плили десь над головою. Здавалось, то саме Життя плило на них. Убране в сміх і сльози, в радість і страждання, з посмішкою ненависті й любові, воно гордо лежало на сих розкішних хвилях і таємниче, пильно дивилось в душу Василеві своїми дужими очима. І душа його, як раб, завмерла й не сміла рухатись. І, повна того самого сміху й сліз, страждання, ненависті й любові, вона росла, давила груди, розпирала череп і билася риданням в горлі…” [1,363-364].

Можна зробити припущення, що образ Василя - це виведений автором образ “протестанта” проти жорстокої дійсності.

З іншого боку, таке зацікавлення долею митця пояснюється власне Винниченковою біографією, зокрема тим, що сам письменник був маляром і цим займався все життя. Автор міг висловити власне бачення ролі й місця митця в тогочасному суспільстві.

Рассказ «Солдатики!», по определению самого автора, «картина крестьянских мятежей». Произведение начинается описанием серого, холодного мартовского утра. Темные, густые тучи ползут над селом. На выгоне собрались крестьяне, и их худые, пасмурные лица обращены в сторону дороги. Вчера доведенные до отчаяния голодом крестьяне разделили между собой добро из господских амбаров. Впервые за много месяцев «весело запылали печи по домам», радостно «завтракали крестьяне той ночью». А утром прокатилась новость - к селу идут солдаты, которых призвал господин, чтобы укротить непокорных крестьян.

И вот теперь люди тревожно посматривают на дорогу, которая идет из небольшого леска за селом, потихоньку переговариваются об убийстве солдатами трех крестьян в Кавунивке; слышится женский плач и вздохи. Среди растерянных крестьян отличается Явтух, который уверенно успокаивает односельчан. И люди верят ему. Еще до недавнего времени его мало примечали в селе, а теперь этот невзрачный, неприметный мужчина первым стал перед солдатскими ружьями, чтобы защитить село от расстрела. Он находит нужные слова и рассказывает солдатам о голоде, который заставил крестьян отобрать у господина ими же заработанный хлеб, о том, что и сами солдатики - такие же крестьяне, о том, что нельзя стрелять в невинных людей. И солдаты опустили оружие, отказались выполнять приказы офицера. И тогда озверелый офицер выхватил саблю и изо всей силы рубанул Явтуха. Крестьяне онемели от ужаса. И вот из толпы выскочил Николай и со свистом опустил на голову офицера ломаку. «Когда крестьяне и солдаты подбежали к Явтуху и офицеру, оба были уже мертвы». Эти две смерти примирили солдат и крестьян. Они разошлись: солдаты понесли убитого начальника в казарму, а крестьяне со вторым убитым начальником - Явтухом - возвратились в село.

Этим заканчивается рассказ В. Винниченко «Солдатики!», и писатель предоставляет возможность читателю самому додумывать, как могли бы развиваться события дальше.

Начало XX столетия было бурным. Заострилось социальное расслоение в селах, обедневшее крестьянство было разорено и за копейки работало на господских полях. Невыносимое существование было причиной массовых восстаний крестьян. Часто эти бунты жестоко подавлялись войсками, но иногда происходило так, что солдаты опускали винтовки, отказывались стрелять в несчастных, голодных людей. Именно такой случай взволновал душу писателя. Владимир Винниченко в небольшом рассказе - «картина крестьянских мятежей» - показал трагедию человеческой жизни. Но при жесточайших условиях существования люди могут и должны оставаться людьми, не превращаться в зверей.

Рассказ «Солдатики!» заканчивается трагически, но то, что солдаты и крестьяне не стали врагами, разошлись мирно, вселяет надежду и оптимизм.

Начало XX века вошло в историю Украины как "грустное время", когда начинались крестьянские бунты, поджоги и погромы господских имений, политическая жизнь набирала новые формы. Объективным и внимательным летописцем этого времени стал Владимир Винниченко - активный политический деятель и выдающийся писатель. Со страниц его ранней прозы появилась целая панорама украинской "низовой" жизни: помещичьи дома, солдатские казармы, толпы отходников, студенческие общества. Читая эти произведения, мы убеждаемся, что в центре внимания писателя - толпа, людские массы как целостный организм с присущими ему законами. И здесь же Винниченко ставит следующую проблему: показать взаимоотношения вождя и этой толпы, роль и место каждого в обществе.

В рассказе "Солдатики!" (1903) писатель-политик показал, как из простого и неприметного крестьянина рождается предводитель, раскрывает психологию его лидерства. Как же произошло, что Явтух, "которого даже и не замечали в селе", стал в ответственную для односельчан минуту предводителем? Винниченко медленно, постепенно изображает перед нами путь этого преобразования. И так же постепенно, но уверенно мы убеждаемся, что преобразование такое обусловлено самим временем.

Ситуация, которая произошла в селе после появления прокламации, нарушили его обычную жизнь: она заволновалась, покатили слухи: "везде восстают мужики на господ и отбирают себе их землю". А для крестьян земля - это возможность зажить по-человечески, у них зарождается слабая надежда изменить в лучшую сторону свое существование. Но они, пока еще неорганизованны, нуждаются в предводителе. В селе есть староста, и он - из прошлой, "старой" жизни, которую они хотят изменить. Появляются неформальные лидер, и люди быстро это почувствовали.

У  Винниченко, на мой взгляд, непростая задача: убедить нас, читателей, что именно Явтух заслуживает место лидера крестьянской компании. Для этого писатель, изображая его портрет, делает ударение на одних и тех же деталях: у Явтуха твердый взгляд, ясные глаза, тихий, спокойный голос. Явтух все время среди людей, его твердо-спокойный голос действует на них как снотворное. Так, с растерянным человеком не пойдут, люди последуют за тем, кто способен с наименьшими потерями вывести их из трудной ситуации. Кроме того, Явтух передал людям веру в правоту своих действий, убедил, что они правы. Это, мне кажется, очень важно, когда, глубоко постигши ситуацию, предводитель привлекает к своей вере единомышленников, что будут поддерживать его.

Очень показательным является призыв Явтуха на сельском востоке, что состоялся по его же инициативе, "убить неправду".

Он напоминает односельчанам о христианском сознание, говорит то, что они хотят слышать: отобрать господское добро - это Божье дело. Так выступление на востоке окончательно утверждает за ним роль предводителя.

В своем задании срисовать нового лидера масс Винниченко идет дальше, подавая словесный и моральный поединок двух лидеров: неформального (Явтуха) и формального (офицера). Моральная победа - на стороне Явтуха, который снова использует свой аргумент: "грех". Стрелять в невиновных - это грех! И мы видим, что уже и солдаты идут за этим новым, неформальным лидером, моральная сила которого - в правоте. Обозленный офицер убивает Явтуха саблей (за что тут же расплачивается собственной жизнью!). Таким финалом Винниченко подчеркивает: кто ведет за собой других, перестает принадлежать себе. В этом - особенность взаимоотношений лидера и массы.