Новая папка_1 / Новая папка-1 / григорий Косынка

ГРИГОРІЙ КОСИНКА (1899—1934)       Справжнє ім'я — Григорій Михайлович Стрілець.       Григорій Косинка народився 29 листопада 1899 р. в селі Щербанівка Обухівського району Київської області в родині малоземельних селян.       У 1908 р. родина виїхала на Далекий Схід, оселилася на березі Амуру, але скоро повернулась назад. Жити було дуже важко. Тому Григорію як найстаршому довелося працювати (він полов буряки, тягав плуга, був чорноробом на цукроварні), після закінчення двокласної школи в селі Красному, де жив його дід, працював писарчуком у волості, потім вирушив до Києва на заробітки. Працював чистильником чобіт, канцеляристом і закінчив вечірні гімназіальні курси.       Про «революційний» період у житті Григорія Косинки майже нічого невідомо.       Відомо тільки, що він брав участь у громадянській війні, сидів три місяці в тюрмі (можливо, це була муравйовська тюрма, зображена пізніше письменником у новелі «Фавст).       У 1919 р. Григорій Косинка опублікував перші нариси та статті в газеті «Боротьба» (орган Української партії есерів-боротьбистів). Цього ж року в газеті «Боротьба» було надруковано і перший художній твір — невеликий автобіографічний етюд «На буряки», підписаний уже відомим із журналістських кореспонденцій псевдонімом Косинка (його Григорій Стрілець взяв за назвою скромних польових квітів — червоних косинців). У 1920р. він став студентом КІНО (Київського інституту народної освіти). Але через матеріальні нестатки закінчити повний курс навчання не зміг. У цей час він входив до творчої групи «Гроно», яка видала однойменний альманах, опублікувавши в ньому три етюди Косинки — «Під брамою собору», «Мент», «За земельку» (гронівці cтояли на оновлювальних позиціях у мистецтві, виступали за синтез усіх найкращих здобутків, але серед мистецьких течій вирізняли імпресіонізм і футуризм).       У 1922р. Косинка опублікував першу збірку новел «На золотих богів». Новели цього періоду дають змогу простежити, як письменник долав ггочатківський період й прилучався до традицій модерної новелістики саме стефаниківського типу: Через матеріальну скруту він залишив навчання в інституті. Працював редактором у різних журналах, відповідальним секретарем ВУФКУ, у сценарному відділі Київської кінофабрики, актором на радіо.       Другу книгу «Новели дезертира» Косинка намагався опублікувати в 1924 р., але йому відмовили в її публікації, що стало предметом серйозного занепокоєння автора та літературної громадськості Харкова.       Протягом 1924—1926 pp. Косинка був членом літературного угруповання «Ланка», яке в 1926р. перейменувалось на «Марс» (Майстерню революційного слова). Після ліквідації літературних організацій у 1932 р. був позагруповим. У 1926 р. вийшла нова книжка новел «В житах».       5 листопада 1934 р. Григорій Косинка був арештований і звинувачений «в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади», а 18 грудня розстріляний після вироку військової колегії Найвищого суду Союзу РСР в м. Києві від 13—15 грудня цього ж року (сталося це в приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат, який пізніше називався Жовтневим палацом культури, а потім Міжнародним центром культури і мистецтв).       Письменник був посмертно реабілітований 19 жовтня 1957р.

"На золотих богів"

Новелу "На золотих богів" написано в піднесено-пісенній манері, «На золотих богів» — яскравий зразок імпресіоністських І творів. У них немає сюжету, розповідь — фрагментальна: композиція відсутня: чітко виражена гра кольорів (здебільшого червоного й чорного) Ця новела Г. Косинки належить до тих його творів, у яких лаконічно і чітко зображено гострий конфлікт із життя села часів громадянської війни. З перших же рядків письменник показує суть того, що відбувається: “Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає сміється ворожа артилерія, а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум’я з селянських осель...”. Точиться кривавий бій між медвинцями та “золотими богами" (так називали офіцерів добровольчої білогвардійської армії, які носили позолочені погони). Його картина подається автором динамічно, через безліч деталей, вражень спалахів, символічної кольорової гами. Поєднання романтично-піднесених та імпресіоністичних мазків допомагає Г. Косинці у невеликому за обсягом творі — через один епізод — передати трагізм часу т а окремої людської долі.Умовно твір можна поділити на дві частини. У першій відтворено сам бій, а в другій — село після відступу “золотих богів” . Селяни здобули перемогу, але якою ціною? Вбито Чубатенка, Сеньку-кулеметника, пожежа знищила сільські вулиці, а у вогні загинули малі діти. Цю трагедію письменник зображає зсередини, очима її учасників, через призму понівечених оберегів селянського життя: в диму, як чорні примари, мріють тополі, що припали попелом; гаряча кров окропила білу гречку з медами, потолочену пшеницю. Вій і затишшя після нього Г. Косинка змальовує за принципом контрасту. Червоний колір , широка звукова гама (гуркіт артилерії, окремі людські вигуки, кулеметні черги) — це перша частина. Тиша і чорний колір, колір смерті, горя, трауру — друга. Чорна обсмалена соха, чорні повалені хати, навіть сонце — символ життя і радості — не може оживити, вселити надію у людські душі. Тому з розпачем звучать слова: “Пшеницю будем жать , як золото, снопи класти, бо горобці п’ють. Як золото, снопи класти...” Хто ж збиратиме урожай, уцілілий від вогню, від сотні ніг? Хто відродить “зотлілі душі" селян? Хто дасть сили жити далі “стеряній” від горя й журби Сеньчиній матері, я к а втратила чотирьох дітей? Моторошний спів цієї жінки біля мертвих дітей — останній акорд новели, останній штрих до нечуваної трагедії народу.

Так Г. Косинка художньо досліджує складні обставини тогочасного життя.

Аналіз новели «В житах»

Новела викликала багато нарікань з боку критики. На літе­ратурних вечорах слухачі цікавилися: «Чому вашу увагу при­вернув такий сюжет? Навіщо з дезертира робити героя худож­нього твору?».

Г. Косинка відповів: «Я вважаю, що письменник повинен прав­диво відображати дійсність, історію наших часів. Дезертири були, і я їх не обминаю, як не обминав босяків М. Горький. Художня

Форма допомогла яскравіше розкрити психологію дезертира, цю прикру у свій час дрібницю. Що він у порівнянні з героїчними діями нашого народу». На те око художника, щоб помічати дріб­ниці, і ті, що сприяють, і ті, що перешкоджають нам будувати нове життя.

Новела «В житах» з однойменної збірки засвідчує орієнта­цію письменника на стефанівський тип письма. Перед читачами постає лише один «щасливий» день із життя Корнія Дізіка, від особи якого ведеться розповідь. Він зі своєї волі опинився в банді отамана Гострого, тому став дезертиром і переховувся в житах. Звідси — назва новели. «В житах» — це не лише місце дії, це багатогранний символ, що уособлює в собі й життя селянина, і його ставлення до навколишнього світу, і становлення як людини на землі. Деморалізована ідеологія світлого більшовицького май­бутнього призвела до того, що молодий юнак ловить коротку мить і милується життям, але неспокій сидить у серці, бо при думці про розстріл комуніста Матвія Киянчука «до болю робиться сумно». Саме в житах випадково знаходить Корнія Уляна, вона йшла в сусідське село Чорносливку до матері. Уляна була виму­шена через свою бідність стати дружиною гнилищанського бага­тія Дзюби, але вона досі кохає Корнія Дізіка.

Закохані сп’яніли від щастя в житах, адже там загубилася їхня доля. Що станеться з ними далі — невідомо. Світовідчуття героя твору сконцентровані на одній миті, а тому мають такий контрастний характер.

Ідея твору — з’ясування сенсу людського існування, адже інколи все своє життя людина чекає на одну мить щастя, а ще наштовхує на думку, що життя кожної миті ставить нас перед вибором, як і героя твору.

Для нього в ту мить жита, «червона хустка Уляни» і він сам — єдине мірило буття на землі, усе інше — потім. Корнію не хочеться згадувати про те, що мучить його совість, а саме розстріл кому­ніста Матвія Киянчука, у якому він, напевно, брав участь. Він молодий, трохи іронічний («ми, дезертири, — народ бойовий», але спраглий до життя. «…Мені хочеться співати, як співають старі, коли згадають молодість, а я ще хочу співати!»).

"В житах" — одна з найжиттєлюбніших Косинчиних новел. Вона пронизана, як на полотнах імпресіоністів, сонцем — прозорістю, тремтлива далина степового шляху манить несподіванками. "В житах" — якраз з тих творів, що й дали підстави Я. Савченку вирізнити "міцне радісне світовідчування" Косинки. "В його творчості почуття сили, бадьорості, навіть якогось чисто біологічного щастя, б'ють мов з глибокого джерела". "Творів його не можна читати, не проймаючись переживанням фізичного здоров'я. У них багато — сонця, руху, повітря й простору". Це якраз та повнота сприймання світу, повнота чуттєвого досвіду і чуттєвої насолоди, які справді властиві Косинчиним творам і які є одною з характерних рис імпресіоністичного ставлення до світу, а відтак і імпресіоністичної поетики. (Врешті, фразу про багатстію сонця, руху, повітря, й простору легко уявити в характеристиці якихось пейзажів художників-імпресіоністів) Здебільшого ми бачимо Косинчиних "земляних" героїв-селіян у боротьбі, в злій напрузі. Корнієва ж історія — апофеоз гармонійної, щасливої близькості прекрасної в своїх почуттях людини з чудовою навколишньою природою. Мить втіленої гармонії не знімає недосконалість світобудови. Щаслива Корнієва доля знов губиться у житах. Нагадування про вічну мінливість світу, даного нам через наш чуттєвий досвід, є одним з важливіших мотивів імпресіоністичної творчості.

Письменник впродовж всієї своєї творчості ніколи не піддавався жодним романтичним ілюзіям. Відтворюючи лише сприйняту реальність і лише такою, як вона сприйнята, імпресіоністи відмовлялися від будь-яких умоглядних її трактувань, від конструювання якогось вимріяного, позачуттєвого світу. Навіть в найідилічніших Косинчиних творах звучать і тривожні нотки, нагадування про нетривалість цієї повнокровної краси, схопленої зором художника. Але водночас усвідомлення минущості надає зображуваному ще більшої принадності, вияскравлює барви і форми. Яскрава, радісна тональність новели "В житах" твориться перш за все з допомогою багатої і вишуканої кольорової гами. Зустріч дезертира Корнія зі своєю юнацькою любов'ю, "загубленою в житах" долею-Уляною відбувається на тлі чудового ранкового пейзажу. Тут кожній спостереженій барві відповідає певний нюанс настрою, душа героя навдивовижу співзвучна з навколишнім світом. Негадане побачення — як чарівне інтермеццо в нелегкому, "дикому, вовчому" дезертирському житті

«Мати»

Образ матері зустрічається в багатьох творах Косинки («На буряки», «За ворітьми», «На золотих богів»), але новела «Мати» в цьому плані особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події. Тут цей образ сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства — основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла. Косинка сміливо і впевнено перекреслив домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану. І те розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір. Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його поведінка є природною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Дія відбувається в короткому часі — вечір, ніч, ранок. Усе в однотонній, густій, темній фарбі, що відповідає основному гнітючому настрою. У бідній селянській родині помирає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола йдуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармій-цями. В цю криваву фантасмагорію потрапляє Андрій. Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері («надходить велика буря», «чорне сонце, втикане багря-" но-червоними стрілами на вітер», насторожено «шумлять придорожні верби», десь дико «кряче ворон»). По дорозі Андрій зустрічається з поляками, які примушують його.возити на позицію снаряди. Він мимоволі стає учасником подій у польському війську, але те його не обходить: «Плювати мені, що б'ється в гарячці армія, у мене дома так само б'ється мати». Такий моральний вибір сина. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують „інше двоє: син і мати. Перед очима постійно стоїть її «розірвана з гарячки на грудях сорочка», «великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою». Вона немовби вже свята — десь глибоко в душі, в уяві. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій зізнається полякам про мету своїх мандрів на полі бою: «Хіба можна було сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері?» Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (ворогів усього святого й світлого), і вирішує помститися — вбити «хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі». Звернімо увагу: вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючись додому без лікаря, в немилосердній люті він так і зробить, і від того стане «п'яний якоюсь великою радістю перемоги». Андрій розуміє: з поразкою білополяків він зможе швидше вернутися до матері. А коли вже буде вдома і довідається про смерть матері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди.       Отже, позаполітична позиція письменника, в чому його звинувачувала критика, тільки допомогла йому не відступити від життєвої правди. Поведінка всіх дійових осіб невимушена й закономірна: поляки, які прийшли визволяти цей народ від більшовизму, грабують його: забирають коней і підводи, зривають із грудей Андрія мамин хрестик; прості солдати хочуть додому; а українські селяни стомилися від війни... Читаємо про все це — і хочеться вірити слову Григорія Косинки, хоч ніде він не висловлює свого ставлення до зображуваного. Насамперед його цікавить людина, її внутрішній світ, її звичайні проблеми, а загальнолюдські вартості визначають його моральні оцінки, що випливають із самого тексту.

новела «Політика».

Вона була етапною в творчості письменника другої половини XIX століття і виділялася з-поміж інших новел глибинним осмисленням революційної дійсності, показником духовного зростання людини. Мусій Швачка — завзятий організатор політичного життя на селі. Він принциповий, ненавидить куркульство. Письменник досить переконливо показує психологічну мотивацію його зв'язків з народом. Він вірить народу і хоче йому допомогти. Чесний Мусій Швачка, якого на селі дражнили Політикою, збирається на колядування до своїх багатих — по жінці — родичів. Упертий, гарячий, він уже три роки з родичами "на ножах" — їхні землі комнезамам роздавав. Не хочеться йому їхати на це колядування, бо знає: будуть багачі згадувати, як у тестя шість десятин землі одрізав, як у дядька Андріяна вивів биків з двору...

Тож і сталося. Закипіла сварка. Вхопилися за ножі, Швачка — за браунінг, погасло світло каганця — і не стало захисника комнезамівців Мусія Швачки, який здійснював правильну політику на селі.

Григорій Косинка в цьому оповіданні відкрив безжальну правду розмежування українського села, на одному полюсі якого комнезамівці, на другому — куркулі і середняки. Ми бачимо, що автор в художньому аналізі внутрішнього переживання проблеми землі своїми героями не допускає жодних компромісів. Не жаліє й бідняка, який одержав землю і засліплено торжествує-втішається, бо він щасливий. Та як далі буде розвиватися революція, його не цікавить. Безжально розвінчує і несамовиту лють куркуля, який зненавидів голодного сусіда за його надію на власну землю.

На прикладі трагедії Мусія Швачки письменник показав трагедію народу, що втрачає моральні цінності збереження роду. Обмануті люди ставали жертвами своїх ідеалів.

В основі новели «Політика» — земля. Григорій Косинка в художньому аналізі внутрішнього переживання проблеми землі своїми героями не допускає жодних компромісів.

За земельку"

Об'єкт зображення в новелі "За земельку" - один день весілля, в полі зору оповідача - гості за весільним столом.

Герої новел Косинки — це селяни, які не можуть вийти за межі своїх уявлень про добре та погане. Ці люди позбавлені можливості обирати свій шлях. Вони або бідні й хочуть боротися за землю, або багаті й готові її відстоювати. Селяни Косинки і в побуті не можуть вийти за рамки вузьких інтересів, навіть весілля для них — це майнова угода між родинами. У новелі «За земельку» хмільні дядьки на весіллі без кінця нагадують, за що парубок дівку заміж узяв — за земельку. І така величезна туга, змішана з якоюсь аж надто гіркою іронією, постає з тих уривчастих рядків, що навіть у весільну музику, здається, вплітається цей настрій: «За земельку — долі не буде, — плаче-тужить скрипка з цимбалами і змішує цей плач з п'яними піснями весільними...» Але кого цікавить доля молодої?.

З глибоко психологічного твору «За земельку* Постає життєва драма заможної дівчини Палазі, яку з розрахунку бере за дружину безземельний музикант-п’яничка Паньчук. Під час весілля батька й сина Паньчуків змальовано як людей цинічних і жорстоких, невдовзі здатних стати призвідцями смерті збезчещеної багацької дочки. Ось «ласкавий молодий* з гадючими очима звертається до нареченої: «Не кисни, інвалід!*. Ось перегукуються музичні інструменти: «Лихо буде», — Бубонить бубон на весь куток та до скрипки прислухається. Велику роль у новелі відіграє чудовий пейзаж літньої ночі, що контрастує з невимовною журбою матері нареченої.

«Гармонія».

Саму сутність куркульства викриває Косинка в оповіданні «Гармонія». Добро Кирила Смолярчука, героя добутку, робота найманців, таких, як брат Василь і Григорій. Брати попадають у руки штабс-капітана Мичугина, їх мордуют. Сам капітан, «схожий особою на пса», зі звірячим задоволенням робить розправу. Від смерті їх рятує сестра… У Василя, старшого, прокидається почуття людського достоїнства. Йому завжди буде соромно за крадіжку проса й за те, що сестра повинна була за їхнє життя віддати дівочу честь. Дорогою ціною дісталася їм воля. Старший прозріває. Він розуміє, що для кращого, вільного життя необхідно звільнитися з-під ярма таких жмикрутів, як Смолярчук… І вибирає свій шлях. «Василь поцілував брата потрісканими губами, подивився йому в очі, сповнені жалі, ще й рукою пригорнув до грудей… Ніколи так не прощався Гришка із братом! І на братове: «А ти куди?» – відповів: «Я? У військо. До більшовиків». Більшість оповідань і новел побудовані на контрастах, на грі світла й тьми в душах героїв Цей твір стоїть дещо осібно у творчому доробку Г. Косинки , вирізняючись чималим обсягом — тяжінням до форми повісті, сюжетними параметрами, реалістичними мазками в змалюванні селянського побуту, жорстокості білогвардійської катівні. Знову в центрі уваги автора життя сільської родини,ЇЇ щоденні клопоти і турботи, відтінені соціальними збуреннями того часу.

Сюжет твору, за винятком експозиції, розгортається традиційно. Вступна ж частина оповідання розлога, уповільнена, більш властива повісті. Вона не стільки знайомить читача з часом і місцем дії, скільки з суттю зображуваного. Ядро майбутньої колізії несе в собі вже перший рядок: “Я, мамо, раз вам сказав, а не сто повторятиму: чорти хай ходять у молотники, а я не піду.” Ці запальні слова зринають з вуст Василя Гандзюка; у матері вони викликають скупі сльози, а в самого хлопця (з часом) — сором за непослух, з а зухвалість поведінки. Автор уводить читача в коло проблем, що буквально нависли над сім’єю Гандзюків, — безхліб’я , страх перед можливою мобілізацією старшого сипа до денікінської армії, непорозуміння між братом і “безсоромною” сестрою, яка, повернувшись з роботи у місті, нахапалась там панських звичок — у мові, одязі, поставі. Кожен з героїв — мати, старший сип Василь, навіть найменший Гришко — мають свої погляди на проблеми, які обсіли родину; їхні внутрішні монологи й уповільнюють експозицію.

На перших сторінках твору автор говорить і про те, що хлопці закохані в музику, гаряче мріють про “гармонію на всі голосники” , я к а може плакати і сміятись, захлинаючись від пісень. Гришко так по-дитячому марить цим, “аж очі примружує від такого великого щастя, йому видається, як він, граючи, торкнеться підборіддям об ріжок гармонії...”. Мріє про музичний інструмент і Василь, але він по-дорослому дивиться на речі: “Дома — на два місяці хліба, а йому — гармонію подавай”.

Саме гармонія відіграє фатальну роль у долі кожного з братів і всієї сім’ї Гандзюків. В експозиції Г. Косинка знайомить читача ще з одним персонажем — Кирилом Смолярчуком, це до нього не хоче ставати у молотники Василь а братом, однак розуміє — нужда і голод вирішать усе самі. У старшого Гандзюка, серйозно стурбованого сімейними негараздами, виникає дивна, як на його чесну вдачу, думка про крадіжку проса, як е щедро зародило в Смолярчука. До ц ієї небезпечної авантюри він прагне залучити і молодшого брата, переконавши його, що грошей, виручених за крадене, вистачить і на гармонію, і на хліб.

Василь вагається, його сумлінням стає матір, яка, знає хлопець, вжахнулася б такому вчинку. Коли ж він дізнається про випадок на вечорницях (п’ян і денікінці, а серед них і син його заклятого ворога, Карпо Смолярчук, відловлюють дівчат, щоб “порозважатись”), то таке свавілля остаточно штовхає його на необачний крок.  У праведному гніві він брутально говорить: “Так... Смолярчукові ясирити захотілося?.. Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п’ють? Мало, виходить: ти ще йому вночі, під тином лягай! Зарази! Перестріляв би до одного, я к стерво”.

Далі події в оповіданні розвиваються більш динамічно: письменник зображає крадіжку, виявлення злодіїв, намагання Кирила Смолярчука влаштувати самосуд. Але денікінці забирають хлопців до волості — нібито з’ясовувати ситуацію з а законом.

Картини тортур Г. Косинка описує в об’єктивованій манері. Це найстрашніші у своїй правдивості сторінки оповідання. Знову письменник використовує засіб ретардації. З одного боку, він детально зображає допит хлопців. Штабс-капітан Мічугін настільки цинічний, жорстокий і немилосердний, що над братами денікінці знущаються під гру гармонії. Та й сама зовнішність цього персонажа яскраво характеризує його внутрішній світ: “Тонкий, глистуватий, з коротенькими, по-англійському підголеними вусами... схожий був на пса: така ж будова щелепів, так і ж ікласті зуби і маленькі, трохи заскалені очі, я к у собаки, я к а звикла кусати спотайна” . Вражаючі потенційні можливості цього садиста в офіцерських погонах демонструє невелика ретроспекція про “більшовицького доктора”.

З іншого боку, письменник змальовує оточення Василя та Гришка я к арештантів. Це полонені червоноармійці. Автор використовує художній прийом паралельного зображення однієї ситуації під різним кутом зору. Ідеться про крадіжку, її оцінку персонажами. У середовищі арештантів-червоноармійців висловлюється така думка: “ ... треба разом і для всіх усе забрати” . Штабс-капітан Мічугін сповідує інші переконання: «Я, милай» вышибу и з тебя “грабь награбленное...”.

Характерна для новелістики Г. Косинки проблема істини порушується і в цьому творі. Більшовик Арон звертається до Василя з такими словами: “ Я тільки хочу, щоб ти — а ти ще молодий і житимеш — побачив, де лежить правда... Повір мені, це не так легко, як іноді здається...”. Василь вибирає “правду” більшовиків. І це був вибір найбіднішого селянства, затурканого злиднями, не завжди чітко зорієнтованого в реаліях часу. Так, Гандзюк-старший не знає, якої він нації; стара мати не розуміє, чому дочка лає “якихось більшовиків”; підлітки-друзі Гришка, як і він сам, не можуть второпати, хто такий Ленін (“генерал, який Денікіна не послухався”).

Розв’язка оповідання несподівана: від неминучої смерті і тортур братів рятує “безсоромна” городянка Галька, рятує своїм тілом... Цей образ, змальований пунктирно, нагадує відомий вислів А. Чехова про те, що рушниця, якщо вона висить в інтер’єрі сцени, мусить обов’язково вистрілити. Жінка, мати, сестра страждають найбільше у час суспільних потрясінь, виконуючи обов’язки берегинь роду, якому так важко вистояти в суворий час.