6) Новелістика Хвильового (Микола Григорович Фітільов). Особливості інд. Стилю.

Неперевершений майстер новели М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925—1928 рр., яка мала великий вплив і на його творчість.

Специфіка світобачення М. Хвильового, як слушно зауважує П. Голубенко, знаходить ідеальне втілення як індивідуальний стиль митця, що став комплексом «стилю як світовідчування», «стилю як найважливішого, що автор мав сказати» та «стилю як світу автора (політичного, психологічного і всякого іншого)». Однак ангажоване в історичний контекст, письмо Хвильового безумовно є чутливим індикатором, налаштованим одночасно на сприйняття і образне відтворення своєї доби.

Попри те, що тодішні дослідники здебільшого протиставляли імпресіонізм і експресіонізм як, відповідно, мистецтво відображення і мистецтво вираження, насправді в художній практиці 20-х років у цілому й у творчості Хвильового обидва модерністичні напрями тісно між собою переплітаються. Причина цього, мабуть, лежить як у потребі відтворити надзвичайну складність і рухливість («мерехтіння») внутрішнього світу людини, її тип свідомості, що характерне для імпресіоністичною підходу, так і в усвідомленні гротескності, розірваності, навіть фантастичності тієї дійсності, в якій цій людині доводиться жити, і що відбиває експресіоністичне світосприйняття. У будь-якому разі обидва напрями, і кожен окремо, і разом, у синтезі, в умовах постреволюційної радянської дійсності були відвертою антитезою позитивістському «просвітянському» реалізму із властивим йому тяжінням до нормативності й ілюстративності.

Основу модерністичної художньої моделі дійсності у Хвильового становить усвідомлення байдужості й бездушності, ворожості світу людині. І справді, світ, у якому існують герої Хвильового, калейдоскопічний: зрушений із звичних підвалин соціальними катаклізмами, він утратив стабільність і позбавлений внутрішньої логіки, а тому хаотичний, абсурдний і жорстокий. Герої письменника сприймають такий світ часом із ненавистю, часом зі страхом, часом із фатальною покорою, але завжди із ураженою болем душею.

Модерністичне відчуття амбівалентності становить чи не найхарактернішу складову художньої моделі світу Хвильового. У ній свідомо поєднані непоєднувані з погляду реалістичного світосприйняття речі. Маємо, наприклад, явне прагнення до розкриття психології людини, причому інколи це справжнє заглиблення в людську душу, дослідження її діалектики («Редактор Карк», «На глухім шляху», «Силуети», «Кімната ч. 2», «Я (Романтика)», «Пудель», «Лілюлі», «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія» та ін.), і, одночасно, відверту і навіть викличну умовність, деформованість фабульних зв'язків.

Ще одна важлива риса художньої моделі полягає в тому, що змінити цей світ і життя в ньому виявляється принципово неможливим. Герої можуть лише або прийняти його, чи, правильніше, змиритися з ним, як це роблять персонажі новел «На глухім шляху», «Кіт у чоботях», «Я (Романтика)», «Свиня», «Шляхетне гніздо», «Лілюлі» (Огре, Льоля) чи «Сентиментальна історія» (Б'янка) та ін., або втекти від нього, найчастіше, у смерть («Синій листопад», «Лілюлі» (Альоша), «Повість про санаторійну зону» (анарх, Хлоня), «Редактор Карк», «Дорога й ластівка» та ін.). Найтрагічніше те, що примирення із життям означає ту ж саму смерть.

Модерністичній картині хаотичного, розколотого, бездушного й безумного світу, що постає в прозі Хвильового, властива двоплановість. Письменник послідовно конструює таку модель, коли поряд співіснують квазіреальний світ оповіді і світ «квазіреальності в квадраті»: сну, марення. Сон, як і марення, з якими зустрічаємося у творах Хвильового, подвоює дійсність, дає можливість повернути її неочікуваною гранню, посилити онтологічний аспект зображуваного. Водночас ці художні складники дроблять дійсність на фрагменти, підкреслюють хаотичність буття. Гротескові форми, в яких воно постає, сприяють загостреному відчуттю апокаліпсичного, катастрофального його характеру.

Модерністичній хисткості й «мерехтливості», подвійності дна художньої моделі світу у Хвильового сприяє й така її риса, як міфологічність.

Модерністична у своїй основі концепція світу зумовила в прозі Хвильового й відповідні особливості виражальних засобів, що втілюють її в художньому тексті. Так, фрагментарний, розірваний, алогічний світ не може скластися в якусь цілість. Імпресіоністичні мазки, за допомогою яких твориться сюжет «Кота в чоботях», «На глухім шляху», «Редактора Карка», «Синього листопада» та багатьох інших новел письменника, вихоплюють із калейдоскопу подій окремі образи й картини, справді миттєві враження тощо («Кіт у чоботях»), внаслідок чого сюжет втрачає свій причинно-наслідковий характер, окремі частини поєднуються асоціативними зв'язками, а самі ці частини становлять собою серії розрізнених фрагментів життя. Автор часто навмисне підкреслює таку алогічність побудови, звертається до читача з прямими пропозиціями взяти участь у творенні.

Відчуттю калейдоскопічності, хаотичності подій сприяє й візуальне включення в тексти різноманітних оголошень, афіш, листівок, наказів, частівок тощо («Колонії, вілли.», «Редактор Карк», «Бараки, що за міс-том», «Солонський Яр» та ін.). Усе це (акцентація на окремих деталях, що ніби випадково виникають у свідомості оповідача; однакова увага до них, незалежно від того, чи йдеться про суттєве в характеристиці персонажів і подій, чи про побічне) специфічний тип мовної організації, який свого часу дістав назву «орнаменталізму» і відзначався метафоричністю, ліризмом, ритмізацією; націленість на відображення не стільки дійсності, скільки реакції особистості на цю дійсність вписувало прозу Хвильового в контекст імпресіоністичної стильової парадигми, характерної для тодішньої літератури.

Але дуже швидко, майже одночасно, у творах Хвильового починають з'являтися ознаки експресіоністичної художньої системи. Підвищена, згущена виразність і детермінованість образів і подій, підкреслена емоційність, гротесковість, відмова від дріб'язкової правдоподібності - всі ці екс-пресіоністичні риси притаманні прозі Хвильового. З особливою яскравістю це відбилося в «Арабесках», «Я (Романтиці)», «Лілюлі», «Повісті про санаторійну зону», «Сентиментальній історії».

Загалом у творчій еволюції письменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926 — 1927 pp., — це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій.

Перші поетичні збірки М. Хвильового — “Молодість” (1921), “Досвітні симфонії” (1922), поема “В електричний вік” (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Ефремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів “Сині етюди” (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели “Я (Романтика)” — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.

Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму. Виражальність у його ранніх творах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій.

Стиль М. Хвильового-памфлетиста досить своєрідний, він і тут зостається неповторним художником. Афористичність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних, літературних ремінісценцій, виваженість аргументації, поєднання гнівних інвектив із тонкою іронією — все це риси індивідуального стилю, які дозволяють оцінити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище.

Він виступає проти засилля сумнозвісного масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики. Автор порушує питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Коли поняття просвіти уособлює тут усе відстале, епігонське, Європу М. Хвильовий трактує не як географічну, а як психологічну категорію. “Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса”, це — “психологічна категорія, яка виганяє людськість із “Просвіти” на великий тракт прогресу”. Антитезою до цієї європейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала, вічної жадоби пізнання й оновлення життя виступає у Хвильового “культурний епігонізм”, примітивізм гаркун-задунайських. Плекаючи надії на розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від “російського диригента”.

У Хвильового була свідома настанова на розрив із старою формою, з традиційним описовим реалізмом.

Поетика Хвильового була цілком новаторською навіть у порівнянні з його безпосередніми попередниками.

Особливості стилю Миколи Хвильового

Центральною для творчої манери М. Хвильового є проблема людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети [1]. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю [2]. Для Миколи Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози - це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань; він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції. Микола Хвильовий відходить від послідовного викладу подій й звертається до уривчатості художнього часу і простору, які були характерними для літератури модерну [1]. Таким чином автор досягає сильних емоційних ефектів, а також приковує увагу читача до тексту: варто бути особливо уважним, щоб не пропустити жодної важливої деталі. Основу його імпресіоністичних творів становить не естетика чи розвиток подій, не сюжет, а саме ліричність композиції, справляння нею емоцій та вражень.

Особливу увагу письменник приділяє заглибленню у внутрішній світ героїв. Дослідження душі людини і в нормальному, і в екстремальному стані є однією з прикметних рис його творів, написаних у стилі психологічного імпресіонізму. Хвильовим вимальовується така частина світу, у якій сьогоденна мить переривається вкрапленнями минулого та майбутнього, спогадами, напливами, мареннями, роздумами, мріями.

М. Хвильовий впевнений, що жінки морально стійкіші за чоловіків, тому-то він переконаний, що їхня любов, милосердя, врешті, самопожертва вирвуть рідний народ із згубної стихії.