5) Справа сву – сфальсифікований судовий процес.

СПРАВА "СПІЛКИ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ)" — сфальсифікований органами НКВС судовий процес щодо "контрреволюційної організації", яка нібито ставила за мету повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання за допомогою іноземних держав, відтворення республіки, незалежної від СРСР та реставрацію капіталістичного ладу. Завершився засудженням до різних термінів ув'язнення 45 осіб, серед яких два академіки (в т.ч. віце-президент ВУАН С.Єфремов, якому приписувалося керівництво СВУ), 11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти тощо. Пізніше багатьох звинувачених було розстріляно або засуджено на нові строки ув'язнення. Справа Спілки Визволення України широко використовувалася для продовження кампанії боротьби проти т.зв. "націонал-ухильництва" в КП(б)У.

«Підсудних привозили з тюрми не в «чорних воронах», а в звичайних автобусах, ніби на прогулянку. На сцені в перервах підсудним підносили чай із «пирожними». Організатори явно перегравали, пересаджували свою роль гуманних учнів Дзержинського. Демонстративно великі солодощі, кондитерські вершини тодішнього щасливого життя, були тут не до речі. Проте, думаю, що відкинути їх підсудний академік Сергій Єфремов, людина великої гідності, не міг. Не могли й інші. Так само не могли відкликати своїх попередніх свідчень, даних у Києві, вимучених довгими днями й ночами без сну. І признання, і театральні солодощі — все належало до заздалегідь розробленого ритуалу, і підсудні мали коритися йому». Так згадує очевидець про процес «СВУ».

Зверніть увагу на слова про сцену. Процес справді відбувався у приміщенні Харківської опери, де спорудили судову залу.

У театральній залі сиділи глядачі, оскільки процес, мовляв, відкритий. Насправді це були переважно працівники ГПУ і «довірені» особи, представники «еліт» — політичної, виробничої, наукової, літературної тощо.

Втім, «театр» був не лише у межах реального оперного театру, а й у в’язниці, звідки привозили учасників процесу. У камерах їх зустрічали квіти на столиках, білосніжна постіль. Їжа, яку приносили в’язням, також була цілком пристойна. Уявляєте?

Я — ні. Одначе саме так було, і тривало це, допоки тривав процес, себто з 9 березня по 19 квітня 1930-го.

Судили 45 осіб, серед яких були 2 академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), 15 професорів вузів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог, 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 правники й 1 бібліотекар. 15 підсудних працювали в системі ВУАН. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, один був прем’єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. Між підсудними було дві особи єврейського походження, а також три жінки. Отже, судили представників інтелігенції.

«Головну роль» організатори процесу віддали Сергію Єфремову, видатному вченому-літературознавцеві, автору знаменитої «Історії українського письменства» та багатьох інших публікацій, політичному і громадському діячеві, в минулому — заступнику голови Української Центральної Ради, віце-президенту ВУАН. Досвід арештів він мав ще за царату, турбували його свого часу й чекісти. Однак «остаточно» (якщо використовувати формулу одного з булгаковських героїв) Єфремова заарештували співробітники ГПУ УСРР у липні 1929-го. Заарештували, щоб зробити лідером «СВУ».

З-поміж інших обвинувачених слід виокремити колишнього міністра закордонних справ УНР, наукового співробітника ВУАН Андрія Ніковського, діяча Української Автокефальньої Православної Церкви (УАПЦ), колишнього прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського, відомого вченого академіка ВУАН Михайла Слабченка, колишнього діяча Української партії соціалістів-федералістів, завідуючого 1-ю Київською трудовою школою, визначного педагога Володимира Дурдуківського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (дочка класика української літератури Михайла Старицького), професора Київського Інституту Народної Освіти, мовознавця Всеволода Ганцова, старшого асистента Київського медичного інституту, лікаря Аркадія Барбара, серед пацієнтів якого було чимало тодішніх керівних діячів…

Наприклад, те, що вони ще у 1926 році створили «СВУ» з метою «повалення Радянської влади з допомогою інтервенції та реставрації капіталістичного буржуазного ладу з військово-фашистською диктатурою». Або те, що хотіли труїти комуністів-пацієнтів. Хоча жодного факту підготовки інтервенції, диктатури, терору або отруєнь не було зафіксовано. Слідчі застосовували індивідуальні методи шантажу. І це їм вдалося. Драматурги й постановники процесу «СВУ» виявилися ефективними у своїх зусиллях, хоча досягли успіху не відразу. Однак досягли, і це варто проаналізувати.

У контексті згортання нової економічної політики, «розкуркулення», масової насильницької колективізації, на тлі масового спротиву селянства процес «СВУ» перетворювався на трагічну інтродукцію глобального «упокорення» інтелектуальних верств України, чия діяльність і навіть саме існування в умовах контрольованої «українізації» нагадували про «самостійницькі» змагання українців 1917—1920 років.

Недаремно гепеушний «ас» з українського питання, слідчий Соломон Брук, як згадував Борис Матушевський, на допитах повторював: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!»