Семінар. Тема №3

1) ЛІТЕРАТУРНА ДИСКУСІЯ 1925—1928: політичні аспекти.

Термін «Літературна дискусія 1925—1928» вживається в істор. літературі як заг. назва подій, пов’язаних з публічним обговоренням проблем ідейно-естетичної спрямованості, шляхів розвитку та завдань укр. рад. літератури, місця й ролі письменника в сусп-ві, що відбувалися у період встановлення контролю керівництва КП(б)У над процесами культ. розвитку в УСРР. Приводом до цих подій стала стаття М.Хвильового «Про “сатану в бочці” або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян» у ж. «Культура і побут» від 30 квітня 1925. У ній критикувалася «червона графоманія» в літературі, водночас вона виявила розходження у розумінні природи та мети худож. творчості серед укр. письменників, загострила ідейну і політ. конкуренцію між літ. орг-ціями.

На той час у засобах масової інформації поширилася думка про те, що «трудящі, які звільнились від соціального гніту», можуть, за наявності в них лише бажання, оволодіти літ. технікою та письменницькою майстерністю. Підґрунтям цієї думки була теза, що для рад. письменника потрібен не літ. талант, а вміння віддзеркалювати свідомість пролетаріату, творити «класово чисту» літературу. М.Хвильовий піддав критиці таку «баналізацію творчості» й заявив про свою орієнтацію на «психологічну» Європу. Одночасно він висунув концепцію «азійського ренесансу», вітав набуття суверенітету низкою азійських країн і у зв’язку з цим стверджував, що Україна, завдячуючи своєму геогр. положенню, а також своєму новітньому духовному відродженню, генерованому звільненням від царату та сприйняттям ідей комунізму, повинна стати місцем взаємного збагачення європ. та азійських культ. процесів.

В обговоренні полемічних ідей М.Хвильового активну участь взяли літ. орг-ції «Гарт», «Плуг», «Ланка» (з 1926 — «Майстерня революційного слова»), пізніше — Вільна академія пролетарської літератури і Всеукраїнська спілка пролетарських письменників. Свої міркування публічно висловили М.Зеров, А.Хвиля, С.Пилипенко, О.Дорошкевич, С.Щупак, М.Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1 тис. статей. Опоненти критикували як висловлені М.Хвильовим тези, так і творчість М.Хвильового взагалі, у т. ч. за те, що в ній простежується вплив рос. письменників та поетів, зокрема Б.Пільняка й Вс.Іванова. У запалі М.Хвильовий написав статтю-відповідь «Апологети писаризму», її 13-й розділ мав скандальну на той час назву «Московські задрипанки». Спростовуючи зауваження на свою адресу, він заявив, що укр. література не повинна орієнтуватися на рос., навпаки, від рос. к-ри, її впливів вона має швидко тікати.

У той самий час, як розгорілася літ. дискусія, в кер-ві КП(б)У йшли жорсткі суперечки навколо українізації політики. Саме у зв’язку з ними Й.Сталін у березні 1925 надіслав до УСРР Л.Кагановича. 6 квітня 1925 Л.Каганович (на той час він уже був обраний ген. секретарем ЦК КП(б)У) проводив пленум ЦК КП(б)У. Нарком освіти, член політбюро ЦК КП(б)У О.Шумський доповідав з питання політики українізації. Він заявив, що українізація в партії, особливо в її кер-ві, фактично не проводиться, а от у сусп-ві укр. нац. ідеї набувають все більшого поширення. На завершення виступу він наголосив, що потужний культ. процес, який розпочався в УСРР після революції, може очолити укр. інтелігенція під прапором ідей М.Драгоманова, а потрібно, щоб процес «осідлала» Компартія. Для цього, на його думку, необхідно було рішуче українізувати кер-во КП(б)У. Погляди О.Шумського піддали критиці ін. члени ЦК КП(б)У. Вже після пленуму Л.Каганович, згідно з його власними спогадами, підійшов до О.Шумського й запитав, «без усілякої задньої думки, чи читав він статтю Хвильового і як він її розцінює... Тов. Шумський відповів, що статтю читав і вважає її за правильну. На моє питання: “Невже Ви, Олександре Яковичу, згодні з такою постановкою питання?” — т. Шумський з деякою роздратованістю відповів: “Що ж тут такого особливого?”». Після цієї зустрічі Л.Каганович переслав інформацію про пленум, а також текст М.Хвильового «Московські задрипанки» Й.Сталіну. Останній уважно прочитав матеріали (на відповідних паперах, що зберігаються в архіві, є чимало підкреслень, зроблених червоним олівцем) і одразу ж написав відповідь (датована 26 квітня 1926) у вигляді листа «Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У».

Й.Сталін констатував, що О.Шумський спостеріг важливу тенденцію у нац. сфері — широкий рух на підтримку укр. к-ри та сусп. життя, а також погодився з О.Шумським у тому, що ставлення до укр. руху партійно-рад. керівників, «…усе ще просякнутих духом іронії та скептицизму в питанні про українську культуру та українську громадськість», слід змінити. Водночас він звинуватив О.Шумського в тому, що той нібито ігнорував намагання частини укр. інтелігенції, яка не симпатизує комуністам, очолити укр. рух. На думку Й.Сталіна, з такими намаганнями слід активно боротися, оскільки вони можуть спрямувати укр. рух на «відчуженість української громадськості від громадськості загальносоюзної» й надати цьому рухові «характеру боротьби проти Москви взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму». Саме як прояв таких «крайнощів» він характеризував статтю М.Хвильового, який нібито закликав при збереженні політ. союзу України з Росією до негайної дерусифікації пролетаріату в Україні, термінового відходу укр. поезії від рос. літератури. «Шумський не розуміє, — писав Й.Сталін, — що тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити українську культуру, що піднімається, і громадськість — у культуру й громадськість радянську».

Сталінські політ. оцінки заяв О.Шумського та літ. творчості М.Хвильового дали можливість Л.Кагановичу розпочати активну боротьбу з укр. митцями та з укр. нац. рухом. При обговоренні сталінського листа, а також у подальших офіц. заявах Л.Каганович не раз підкреслював, що для компартії нац. рух — не самоціль, а один з етапів, щаблів на шляху до соціалізму (див. Соціалізм). Разом з тим він наполягав на тому, що в укр. русі відбувається як зростання радянсько-пролетарського руху, так і руху антирадянського. Ідеологія антирад. укр. нац. руху, за його твердженням, інфікувала найменш стійких комуністів, яскравим прикладом цього став М.Хвильовий, захопившись заг. постановкою питання про націю та нац. к-ру. Л.Каганович заявляв: «Коли ми кажемо, що потрібно йти до Європи й звідти брати гарне, то це правильно. Ми від Європи повинні багато брати, — але як іти до Європи? Чи підете ви до Європи як єдина нація, проти Москви, тобто проти російського пролетаріату, або якщо й не проти, то без російського пролетаріату? Підете туди з такою міркою?.. Справа не у спасінні Москви, нам нема чого зображати з себе рятівників Москви, а справа в тому, що ідеологічно та теоретично така постановка питання є гріхопадінням, невірна, шкідлива, некласова, непролетарська точка зору».

20 листопада 1926 політбюро ЦК КП(б)У звільнило «за політичні помилки» М.Хвильового та М.Ялового від обов’язків редакторів ж. «Червоний шлях». Під тиском Л.Кагановича та колег з політбюро ЦК КП(б)У О.Шумський у виступі 25 листопада 1926 на парт. зборах наркомату освіти УСРР заявив, що М.Хвильовий у полеміці й пошуках шляхів розвитку укр. к-ри несподівано став на бік укр. націоналістичного табору та своєю формулою «Від Москви до Європи» надав йому політ. гасло.

Добившись від О.Шумського такого визнання, Л.Каганович посилив критику «українського буржуазного націоналізму». На об’єднаному пленумі ЦК і Центральної контрольної комісії КП(б)У (26 лютого — 3 березня 1927) він заявив про особливу загрозу укр. націоналістичної ідеології, шовінізму, представником якого став М.Хвильовий. Дії письменника нібито підтримував О.Шумський, який «кращих комуністів із середовища українців, які працюють над здійсненням лінії партії, назвав “презренними малоросами, зрадниками продажними”». Хоча О.Шумський, згідно зі стенограмами його промов, такого не говорив, його зняли з посади, через кілька днів він виїхав з України. М.Хвильовий, урешті-решт, під тиском публічно зрікся своїх поглядів. Незважаючи на це, критика на адресу М.Хвильового й О.Шумського набула ще більш брутальних форм, їх стали звинувачувати не лише в «націонал-уклонізмі», а й в «українському фашизмі», «контрреволюції».

Під впливом політ. й адм. тиску та відповідної політ. риторики обговорення літ. проблем звелося до звинувачень опонентів у ідеологічних ухилах, зокрема, саме в такому дусі відбувся диспут у Будинку ім. В.Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928. Дедалі більшої ваги в літ. процесі почали набувати прихильники «чистої» пролетарської літератури, а незабаром — методу «соціалістичного реалізму». Невдовзі вільні від політики дискусії з проблем літ. творчості в Україні стали неможливими.

3) http://ukrlit.org/Khvyliovyi_Mykola/Apolohety_pysaryzmu/

М.Хвильовий у статті "Апологети писаризму" виступав проти прихильників "червоної просвіти" та тотального узалежнення української культури і літератури від російської.

У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.

Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. З вини пролеткультівців, таких організацій, як ВУАПП, ВУСПП, «Плуг», пропагувався лівацький нігілізм, відкидалася класична література, яка оголошувалася «класово ворожою». Керівництво «Плугу», зокрема, захищало «масовізм» («червону просвіту»), вважаючи кожного дописувача до газети «письменником.

Дискусія проходила в три етапи:

1) від 30 квітня 1925 р., що почалася статтею Г.Яковенка «Про критиків і критику в літературі», відповіддю йому М.Хвильвого «Про сатану в бочці...», участю С.Пилипенка (оприлюднив п’ять статей), Г.Епіка, Б.Коваленка та ін. до публікації памфлету «Аполегети писаризму» (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації;

2) від 26 квітня 1926 р., листа Й.Сталіна «Тов. Л.М.Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У» до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту «Шляхи розвитку сучасної літератури» в Будинку імені В.Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928 р. На ньому були присутніми понад 800 осіб й взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О.Дорошенко (голова), Ю.Меженко (доповідач), М.Зеров, В.Десняк, В.Підмогильний, С.Щупак, М.Могилянський, П.Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М.Івченко, В.Нечаївська, І.Жигалко, М.Рильський та ін. Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М.Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські — грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів імперіалізму», «націоналістів»;

3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка набула політичного спрямування. Дискусія захлинулася, розчинившись у схоластичній риториці, почалися політичні звинувачення, процвітає сталінська теза про «загострення класової боротьби», утверджується сталінізм: письменникам навішуються ярлики, при чому партійні опоненти виголошували їх від імені компартії й народу. У 1934 — 1937 рр. радянські каральні органи за участь митців у дискусії їх арештовували й фізично знищували.

Генератором дискусії й нових ідей був М.Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки в циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження.

Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. Адже російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», в «Апологетах писаризму» радив українським митцям орієнтуватись не на російську комуністичну культуру: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства».

На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна!» Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію — ідею вітаїзму (від латинського слова vita — життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити нове відродження стара Європа уже не могла. На те вказувало багато фактів, і це збагнув О.Шпенглер у філософському трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Його мала б здійснити країна в Азії, але місія падає на Україну, що лежить між Азією і Європою, Заходом і Сходом, увібравши у себе їх контакти.

Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з приходом четвертого відродження, вона всю нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер Україна стала центром появи нового стилю відродження — романтики вітаїзму.

Отже, українські митці будуть першими заспівувачами «азіатського ренесансу» в мистецтві, їхній стиль — активний романтизм — стане стилем четвертої епохи Відродження. «Азіатський ренесанс», — писав Хвильовий, — це епоха європейського відродження плюс незрівняне греко-римське мистецтво... Зерови відчули запах нашої епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків античної культури». А тому молодим митцям потрібно вчитися, освоюючи багату класичну спадщину. Вони мають бути «інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми», а не представниками «червоної халтури», графоманами, що прикриваються партійними гаслами й творять низькопробне чтиво.

До речі, М.Зеров під час дискусії так само наголошував, що широке використання здобутків світової культури «підійме на вершину мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній культурою слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманів». Талановитий поет й літературознавець закликав митців слова «вибагливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов по-новому придивитися до наших уславлених письменників, інколи тільки з голосу нам відомих, з’ясувати їх значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції».

Разом з М.Рильським він звертався до митців опановувати секретами художньої творчості, удосконалювати мову як першоелемент літератури, культивувати наше «степове, пахуче», але «дике ще слово», працювати над словниками, що було дуже актуальним для культурного відродження України та державного статусу її мови.

Виступи Хвильового заторкували не тільки проблеми літератури, розвитку стильових напрямів, а й культури в цілому, ідеології, врешті питання — бути чи не бути українській нації, як їй вижити в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність під тяжкою загрозою наступу модифікованої російської імперії.

Ці виступи письменника відбили загальний настрій нації. Його підтримали академіки, вчителі, студенти, неокласики, зосібно М.Зеров, М.Рильський, М.Могилянський, відомий польський поет Б.Ясенський. До його тез приєдналась Українська Академія Наук (УАН), політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст М.Волобуєв за допомогою статистичних даних довів, що більшовицький уряд у Москві продовжує стару імперську колоніально-економічну політику на Україні. Тому він вимагав зробити її незалежною від імперського центру — Москви. А член ЦК КП(б)У О.Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Й.Сталіна усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України, сприяти дерусифікації українського пролетаріату.

Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Й.Сталін, написавши лист «До тов. Кагановича Л.М. та інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р., в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні і в усіх «гріхах» звинуватив М.Хвильового та українських «хвильовистів», тобто націоналістів.

З розгромними статтями, спрямованими проти духовно-національного відродження України, виступили «рідні» партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму» як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії.

Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування «ярликів» «ворогів народу». У такий спосіб літературну дискусію було силоміць пригашено. Не маючи естетичних та ідеологічних аргументів, незабаром компартія вдалася до засобів НКВС — тотального терору українців, провокацій, голодомору 1933 р.

У таких жорстоких умовах наклав на себе руки і Хвильовий — він не захотів бути рабом чужої народові влади, вціливши своєю кулею в більшовицький соціалізм і ствердивши цим ідейну перемогу фізично розстріляного відродження над силами зла й мракобісся.

Літературна дискусія. Українське письменство переживало свій розквіт поза лініями, постійно перекреслюваними компартією, всупереч «політиці в галузі літератури», бо формувалось у роки національного відродження початку XX ст. та в період національної революції 1917 р. Тому в такій, занадто суперечливій, ситуації літературна дискусія 1925—1928 рр. була неминучою. Вона не тільки сконцентрувала в собі потужну енергію полемічних збурень, а й оголила чільне питання; бути чи не бути українській літературі, культурі нації? Розпочав її М. Хвильовий на сторінках «Культури і побуту» —додатку газети «Вісті ВУЦВК», надрукувавши в ньому ЗО квітня 1925 р. пристрасний памфлет під «чудернацькою» назвою: «Про "сатану в бочці"; або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян" Згодом з'явилися ще твори цього викривально-сатиричного жанру, невдовзі опубліковані як окремі видання «Камо грядеши» («Куди йдеш») та «Думки проти течії». М. Хвильовий порушив важливі естетичні проблеми, які відразу привернули увагу його сучасників, Адже мовилося про відповідні критерії творчості та оцінки художніх явищ, несумісних із «масовизмом» («червоною просвітою»), з будь-якою вульгаризацією мистецтва. Поширеному практикуванню імітації літератури, небезпечній інерції провіншини, названої «хуторянством», «малоросійщиною», протиставлялася плідна орієнтація на Європу територіальну чи історичну, а «психологічну», духовну, з її «фастівською волею» до життя. При цьому не робилося відмежування від Сходу. Навпаки— М. Хвильовий проголошував «азіатський ренесанс» як поєднання відроджень пробуджуваних країн Сходу, що позбувалися колоніальної залежності, з традицією класичного Ренесансу, власне італійського. Силова лінія такого поєднання пролягала через Україну, призначену бути географічним та психологічним перехрестям між двома континентами. Тому М. Хвильовий, промовляючи від імені свого покоління, переповнювався творчою енергією, названою ним «романтикою вітаїзму» (від лат. vita —життя), вбачаючи в ній стиль життєствердження, життєлюбства.

Помітний, злам у літературній дискусії стався після появи "Апологетів писаризму" навесні 1926 р. У цьому памфлеті М. Хвильовий вдався і до рішучого протесту проти «диригентської палички Москви», яка постійно паралізувала національне життя в Україні. Зокрема, у 13-му розділі «Московської задрипанки» він, уживаючи засіб синекдохи, наполягав: «Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Мовилося не про творчість О. Пушкіна чи Ф. Достоєвського, якою М. Хвильовий захоплювався, а про панівну тенденцію великодержавництва, про нівеляційні та антиестетичні тенденції, які буйним цвітом проросли в російському Лефі, РАППі (Російська асоціація пролетарських письменників), маючи величезний вплив на панфутуристів, «плужан», вуспівців, котрі перетворювались на копії московських зразків, перебирали від них брутальний стиль, що загрожував українській культурі та нації.

Відмінні акценти поставила в цій дискусії комуністична влада. Й. Сталін, ознайомившись із «Апологетами писаризму», вичитав там гасло «Геть від Москви!» у тенденційно політичному значенні та негайно надіслав листа (26 квітня 1926 р.) Л. Кагановичу, генеральному секретареві ЦК КП(б)У, який сприйняв цей лист як обов'язкову директиву, У літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери високих рангів. Розмова блискавично живосилом перевелася з естетичної площини на політичну. Вкотре відбулася груба підміна понять. Більшовики керувалися твердим наміром оволодіти посталою ситуацією, надалі не допускати подібного недогляду. І вони свого домоглися. Літературна дискусія «захлинулася». її учасники були дискредитовані, а перегодом фізично знищені. М. Хвильовий наклав на себе руки.

"Крізь полемічні хащі памфлетів червоною ниткою чітко проходять три тези: 1. Кінець малоросійському епігонізмові і провінціалізмові, українське мистецтво прилучається до світового і в першу чергу — західноєвропейського... 2. Кінець російської гегемонії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна самостійна. 3. Українське мистецтво має власну велику місію; воно започатковує новий великий культурний круг, що йому Хвильовий дав умовну назву "азіатський ренесанс"24. Ці думки М. Хвильового, викладені до того ж емоційно, дерзновенно ("Європа чи просвіта?", "Халтура гладкових", "Московські задрипанки" та ін.), знайшли гласну підтримку в не дуже широких, але інтелектуально вагомих колах (М. Зеров, М. Куліш, М. Могилянський та ін.), зате супротивників у нього з'явилося "несть им числа" — від плужан на чолі з С. Пилипенком, "викритих" як провінційних просвітян, і затятих у своїй марксистській ортодоксії критиків на зразок В. Коряка до непрозрілого автора брошури "Європа чи Росія?" (1926), а невдовзі дотепного "пародиста-футуриста", автора драми "Павло Полуботок" і однодумця М. Хвильового К. Буревія та багатьох партійних діячів, серед яких опинився й головний диктатор СРСР Й. Сталін. Якщо М. Зеров, підтримуючи М. Хвильового, писав про потребу засвоєння класики й досвіду європейської літератури, про прищеплення в українській літературі справжньої художності, мистецької вибагливості, на основі чого тільки й можливий новий ренесанс української літератури, якщо М. Куліш у наскоках на М. Хвильового критика В. Коряка бачив не критику, а прокурорський допит, то партійні діячі А. Хвиля, Л. Каганович і "сам" И. Сталін трактували позиції М. Хвильового, як "націонал-ухильництво", як ідеологічну диверсію, котра спрямовує проти "цитаделі міжнародного революційного руху та ленінізму" — Москви не лише співвітчизників, а й західноєвропейський пролетаріат, котрий "із захопленням дивиться на прапор, що майорить над Москвою". Таку "карту" в умовах міцніючої диктатури і М. Хвильовому, і його однодумцям крити було, звичайно, нічим. Тим більше, що "хвильовізм", як помітили найпильніші марксистські критики, почали підтримувати "наші закордонні недруги" — Д. Донцов, Є. Маланюк і весь "фашистський Літературно-науковий вісник".

2) Диспут «Шляхи розвитку сучасної літератури» (24 травня 1926 р.)

Друга половина 20-х р. відзначається ускладненням процесів літературного й мистецького життя і загостренням ідеологічної боротьби. Пояснюється це як диференціацією літературно-мистецьких сил, їхньою конкуренцією, що за умов надмірної політизованості та ідеологізованості набувала спотворених форм, так і насамперед тим, що намагання багатьох письменників І митців, цілих угруповань максимально використати усі можливості для повноти, самовиявлення, досягти жаданої творчої свободи, подати втілення волі українського народу до національного буття,— приходило в суперечність з лінією партії на цілковитий контроль над усіма сферами життя, на забезпечення потрібної їй інтерпретації дійсності та виховання зручної для неї «нової» людини. Партійна пропаганда постійно прокручувала тезу про те, що класовий ворог, зазнавши поразки в збройній і політичній боротьбі, тепер сподівається взяти реванш на фронті культурному й літературно-мистецькому. Ця зловісна теза (не позбавлена підстав у тому, що духовна свобода і житейський глузд, вигнані з політики й ідеології, все-таки пробивалися у літературі й мистецтві) падала гнітючою тінню на діяльність творчих організацій та на літературні й мистецькі дискусії другої половини 20-х р.

У квітні 1925 р. М. Хвильовий виступив у додатку до газети «Вісті» — тижневику «Культура і побут» (число 17) з великою статтею «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», спрявованою проти плужанського масовізму та «червоної» халтури. Критик висунув дилему: «Європа чи просвіта?» — і закликав дати відсіч примітивізму, опановувати європейську культуру, поважно зайнятися професійною роботою.

Стаття справила величезне враження не лише на літературну громадськість, а й на всю національну інтелігенцію. Невдовзі, 24 травня, з приводу неї у великому залі Всенародної бібліотеки України в Києві відбувся диспут «Шляхи розвитку сучасної літератури», на якому були присутні понад 800 осіб. У диспуті взяли участь представники всіх літературних організацій Києва — «Гарту», «Плуга» (створена 1924 р., об’єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність; до неї входили: В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Івченко, Г. Косинка, Я. Качура, Я. Савченко та ін. 1926 р. «Ланка» реорганізувалася в МАРС — «Майстерню революційного слова»), «Жовтень» (заснований на початку 1925 р. письменницьке угруповання, що вийшло з «Аспанфуту» виступало з критикою «Плуга» й «Гарту»; до нього входили В. Десняк, Іван Ле, Ю. Яновський, М. Терещенко, Ф. Яку- бовський, В. Ярошенко та ін.).

У диспуті взяли участь О. Дорошкевич (головуючий), Ю. Меженко (доповідач), Б. Коваленко, М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Фи- липович, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаївська, І. Жигалка, М. Рильський ‘. Дискусія засвідчила, що киян не менше, ніж харків’ян хвилювали окреслені М. Хвильовим наболілі проблеми розвитку української лі­тератури і що ставлення до них неоднозначне. Якщо більшість промовців підтримала пафос дражливої статті (навіть обережний О. Дорошкевич у своєму слові визнав, що вона «має величезне культурне й громадянське значення»), розвивала багато в чому суголосні думки (непересічно виступив М. Зеров, який згодом ще відгукнувся низкою статей у пресі), то Б. Коваленко, Іван Ле, С. Щупак, а почасти й В. Десняк вбачали в ній небезпечний ідеологічний ухил, недозволену атаку на той невибагливий загал в літературі, що був підпорою партійної лінії; саму ж дискусію вони використали для звичних «класових» звинувачень на адресу «попутників».