-
Морально-етичні проблеми в оповіданнях «Краса і сила», «Малорос-європеєць».
Провідна тональність оповідання "Краса і сила", смислове і стильове забарвлення визначає вже перша фраза: "Тихо-тихо в Сонгороді". Тиша тут виступає не тільки деталлю пейзажу. Цей
образ створює своєрідний символічний план оповідання і трактується широко й узагальнено: "Сонгород – це узагальнений образ України і символ сонливого лінивства її мешканців. У тишу
занурені не тільки вулиці, будинки, фігури перехожих, а й душі героїв, які живуть, як уві сні".
Літературні критики дійшли висновку, що оповідання "Краса і сила" є тим прикордонним стовпом, який розмежовує дві літературні епохи: неоромантичний і психологічний реалізм.
З цього приводу критик О. Гермайзе зауважив: "Було щось свіже, стихійне, оригінальне й талановите в цьому письменникові, що не йшов утертим шляхом української народницької літературної традиції,
а впевнено ступав на нову, освітлюючи те, куди рідко заходила увага українського белетриста, трактуючи так, як його Винниченків літературний попередник не міг трактувати".
Вражає новизною теми вже перший твір «Краса і сила», де йдеться про людей, викинутих на дно життя. Серед голодранців, п'яниць, люду, що «не боїться ні тучі, ні грому», виділяються молоді злодії Ілько — вродливий, добрий, але безвольний, і Андрій — негарний, жорстокий, але завзятий. Доля цих злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкривається в кількох жанрових епізодах: знущання Андрія з жінки, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. Так окреслюються постаті не тільки суспільних покидьків, а й простакуватих селян, хитрих ярмаркових циганів, єврея-шинкаря, арештантів, «поважного урядника».
Оповідання «Малорос-європеєць» (1907) блискуче викриває українського панка Коростенка, який хизується запровадженими в своєму господарстві технічними новаціями — автоматичними дверима, кухонною машиною, яка перемішує тісто. І вважає, що все це зробило його «європейцем». Як «поміщик новітньої формації» Коростенко довго і нудно просторікує про те, що наука принесе людям щастя, що аграрне питання можна розв'язати тільки через застосування машин. Та ця словесна полова не може приховати його гнобительського нутра: панкові не подобається, що Дума «розгарячає дуже інстинкти селян». Найбільшого ефекту у викритті «малороса-європейця» автор досягає, коли показує, як Коростенко, сприйнявши весільний похід за селянський бунт, розстрілює з кулемета невинних людей. Саркастично закінчується оповідання: «Слово «малороса-європейця» «машинним робом» (тобто кулеметною чергою) було сказано «старій нашій неньці Україні».
-
Життя і настрої трудящої людини («Раб краси», «Біля машини», «Голота»).
Оповідання “Голота”, вважала Л.Українка, нагадує “Ткачів” Г.Гауптмана, “драматурга ново-романтика,
який пройшов крізь горнило і романтизму, й натуралізму”: “Для п.Винниченка, як і для Гауптмана,
людина натовпу вже не бутафорська приналежність, як це було в старих романтиків, не манекен
для примірювання костюмів, зшитих з “людських документів”, як це було в натуралістів, ні, в них
“людина натовпу” - л ю д и н а в повному розумінні слова: але вона не виділена з натовпу, ...
вона, навпаки. залишена в своєму середовищі і разом з ним висунута на перший план так близько,
що й середовище перестало вже здаватися фоном, розділившись на рівноцінні, але нерівнозначні
постаті”.Неоромантики розчленували натовп, оскільки він цікавив їх не як безлика маса, а як “зібрання певних особистостей”.Гасло неоромантиків - “кожна особистість суверенна”. Ось і в “Голоті” Леся Українка побачила реалізацію саме такої настанови.
Головна увага Винниченка зосереджена на внутрішньо-психологічних конфліктах, зумовлених глибоким проникненням у внутрішній світ людини. В оповіданнях про сільських пролетарів-
заробітчан ("Біля машини", "На пристані", "Хто ворог?", "Голота", "Раб краси" та ін.) домінує конфлікт-протиставлення, конфлікт-розмежування, конфлікт-сутичка.
В оповіданнях «Біля машини», «Голота», «На пристані», «Хто ворог?», «Раб краси» та ін. відображені не тільки бідне селянство і сільський пролетаріат, куркульство і поміщики, а й (вперше в українській літературі) революційна інтелігенція, що веде пропагандистську роботу серед бідноти і ремісників.
7. + 8. Драматургія В.Винниченка
Драми В. Винниченка, написані між 1906–1913 роками, відіграли важливу роль у розвитку європейського модерного театру, адже, окрім українських, ці п'єси увійшли до репертуару театрів
Польщі, Німеччини, Австрії, Італії, Данії, Швеції, Норвегії та інших країн Європи.
Драматургія В. Винниченка постала як унікальне явище в період занепаду трагедії і розквіту соціальної драми, що подавала картину світу в образах і "костюмах" конкретної доби, проте сила і напруженість багатьох конфліктів винниченкових п'єс часто відносять нас до висот трагічного протистояння героїв, відомих з часів Еврипіда чи В. Шекспіра. На відміну від більшості драматургів початку ХХ століття, які плекали жанр буржуазної, побутової чи неоромантичної драми ("Ляльковий дім" Г. Ібсена, "Там, усередині" М. Метерлінка, "Пігмаліон" Б. Шоу), В. Винниченко шукає метафоричні засоби створення художньої картини світу і суттєвих закономірностей людських вчинків. Письменник виявляє неабиякий інтерес до таких не цілком властивих українській літературі проблем, як індивідуалізм і громадськість, дитина та шлюб, життя і смерть, етика і антиетика. Саме ці проблеми були першоджерелом конфліктів у драмах В.Винниченка. саме вони, як відомо, піддавалися художньому аналізу в творчій лабораторії допитливого митця.
Проблемою більшості його п'єс стає внутрішня роздвоєність особистості, необхідність "чесності з собою", жорстокість духовного розп'яття на хресті обов'язку.
Роздвоєність внутрішнього світу героя автор демонструє у своїх п'єсах на декількох рівнях: соціально-побутовому, ідейно-політичному, національному, філософському. Найбільш глибока
проблема вибору постає у необхідності внутрішнього переродження, у прагненні гордого самітника, увібравши, наче море, брудний потік юрби, подолати в собі людину. Саме на ніцшеанському рівні подолання людського можна розглядати внутрішній конфлікт драми "Чорна Пантера і Білий Медвідь". На жаль, часто українська літературна критика схиляється до розгляду лише зовнішнього, видимого протистояння персонажів п'єси і переносить його вирішення до рівня родинної драми. Проте внутрішній конфлікт цього твору виноситься на рівень трагедії: шлях Корнія до надлюдини – митця і марність його жертви у зіткненні з дійсністю. Герой стає антигероєм, жертва – звичайною байдужістю, а крах – безпробудним сном.
В. Винниченка "Чорна Пантера і Білий Медвідь" набуває іншого естетичного звучання. Побудована на антитезі сюжетна канва розвивається на двох рівнях: життєвому й абстрактному, Пантера і Медвідь – уособлюють різні стихії, що пересікаються на межах земних почуттів і не можуть співіснувати не народивши трагедію. Художник і чоловік, жінка і муза, життя і мистецтво, свобода і обов'язок стають непримиренними протилежностями, що змушують людину здійснити вибір. У п'єсі розгортається філософсько-психологічний конфлікт, що виражений через зіткнення світоглядів (драма ідей), що представлені в опозиції персонажів: Корній – Рита, Рита – Сніжинка. Заглиблення драматурга в проблеми сучасної людини виявляє цілу низку протиріч, які можна окреслити як загальнолюдські проблеми існування. Позиції Корнія і Рити демонструють два полюси незалежної мо-
дерної свідомості, позбавленої інстинктів та компромісів, спов-
неної непохитного прагнення до ідеалу; лише мету персонажі Позиції Корнія і Рити демонструють два полюси незалежної мо-мають різну – мистецтво і життя, і саме ця різниця світобачення
призводить до неминучої трагедії існування. Несхожість позицій
Пантери і Медведя полягає в ціннісному ставленні до дійсності, в індивідуалізмі, у якому присутній елемент протесту проти знеособлення людини, адже модерна особистість перебуває на
межі відчуження, звільнена від відповідальності за все, що відбувається довкола, орієнтована на ірраціональність світобудови. Розуміння абсурдності довкілля драматург посилює введенням
образу Лесика – невинної, чистої жертви, яку приносять при зіткненні вільні і сильні у своїх переконаннях особи. Саме образ дитини порушує ціннісну перевагу обов'язку перед собою на
користь природного людського почуття. Митець і Жінка не здатні пожертвувати істиною, мистецтвом, моральними нормами заради порятунку власної дитини і втрачають остаточно сенс життя. Мистецтво для Корнія відіграє компенсаторну функцію, адже лише в ньому він, як творець, здатен здійснити естетично довершений твір і відобразити в ньому ідеальний світ краси і
мрій. Але життя вимагає від художника самопожертви, відмови від такого близького вже ідеалу; він не розуміє життя із хворобою дитини, відчаєм дружини, лукавою музою Сніжинкою, яка
за розмовами про красу, приховує власні інстинкти. Характер конфлікту аналізованої п'єси дійсно сягає висоти трагічного, адже гострота суперечностей, як і в античній трагедії не допускає цілковито позитивного його розв'язання, без самовтрати, а жорстокість дійсності не допускає зовнішнього втручання сил добра. Герої самотні і доведені до краю прірви, за якою – смерть. Фінал драми змальовано як тріумф згорьованої жінки, що уособлює земне кохання і природні людські почуття.