Семінар / Жовтий князь
.docВасиль Барка. «Жовтий князь»
І.Фізер зазначав:
...Він (Барка) синтезував або творчо перетопив великі традиції європейської поезії, зокрема символізму, з українською літературною традицією. Барка сьогодні — либонь, єдиний український поет, який трансформує свою глибоку зачудованість світом (а то і всесвітом) в поезію, яка, хоч і надто глибоко межує з сакральними, зокрема християнськими, текстами, але не приводить його до слухняного епігонства. І нарешті, Барка є одним з небагатьох митців слова, що з'ясовує трагедію, химерність і чар життя людини, зокрема української, своєрідно філософською, а то й теологічною спрямованістю своєї поезії.
Прикметно, що ці слова відомого вченого так само стосуються і прози Василя Барки, бо його художній світ, яким би різножанровим і багатоаспектним він не був, є цілісним і викінченим, як дім, збудований людиною, що добре знає свої можливості, має глибокі знання про довколишній світ, власну думку про нього й чітко уявляє свою місію на цій землі
Проза Василя Барки несе на собі "печать" поетичності його світобачення. Вона не просто описує, розповідає, фіксує щось — ці іманентні родові ознаки епосу в ній порушені, митець торкається важливих екзистенційних, буттєвих проблем, намагається всебічно й по-філософському, крізь призму одвічних загальнолюдських цінностей, пізнати, осмилити навколишній світ у зіставленні з внутрішнім світом людини, свого сучасника, запропонувати власну версію-розуміння цих двох світів, виділити в ній не саме явище, а його суть, ідею, що стає художньою ідеєю, тобто такою, що втілена в образі. Епічний, а саме романний, жанр дає змогу авторові говорити про все непоспішливо й прозоро, поступово переконуючи в чомусь читача, схиляючи його до власних висновків. се, про що писав Барка, обов'язково мало місце в його житті. Це стосується й "Жовтого князя". Передісторія роману почалася ще в 1932—1933 pp., коли в Україні лютував голод, що знищив мільйони людських життів. У той час Василь Барка перебував на Кубані, працював у Краснодарському художньому музеї, був уже одружений. На Кубані, за його свідченнями, вимерла третина населення. Голод "зачепив" безпосередньо і його:
Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива... то щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в "Жовтому князі" відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу.
У ті ж роки він їздив на Полтавщину провідати брата, бачив і там страшні картини голодних смертей. Усе це тяжіло в пам'яті, помножувалося чужими історіями, які Василь Барка збирав і записував упродовж 25 наступних років, особливо під час Другої світової війни, перебуваючи в одному з німецьких таборів "ді-пі", де були й українці. Письменник назбирав велику кількість свідчень, які після написання роману знищив. Серед них найбільше вразила історія однієї вимерлої під час голоду української родини, переповідана земляком, котрий виїздив до Австралії. Саме вона стала пізніше "скелетом" сюжету "Жовтого князя".
акономірно, що митець, для якого матеріальний світ ніколи не був у центрі його "ego", вміє дуже проникливо відтворити екзистенційний стан людини XX ст., абсолютно самотньої в цивілізаційному, зчужілому, суперечливому її первісній природі світі. Певно, той душевний стан переслідував Барку ще з 30-х pp., спонукаючи шукати якесь надійне опертя у вищій, духовній, а то й містичній сфері, зробити яку невід'ємною частиною власного світобачення він міг, тільки пройшовши важкий шлях очищуючого страждання й самопізнання. Отже, найдієвішим стилетворчим чинником "Жовтого князя", "будівельним матеріалом" авторської буттєвої моделі однаковою мірою став і матеріальний світ, уявлення про який виніс письменник з реального життя, і власний великий внутрішній світ, вагомий духовний досвід, що допоміг Барці написати модерністичний, новаторський твір. Причому ця модерністичність у романі проявляється багатоаспектно, на різних рівнях: змістовому, тематично-проблемному, образному, образно-символічному, формотворчому. Переплетення, взаємопереходи реалістичного й умовно-символічного в "Жовтому князі", перевага вираження над зображенням, суб'єктивність зумовлює деструкцію традиційного реалістично-хронікального роману не тільки як жанру, а й окремих його елементів. Скажімо, чимало архетипних сполучень ідіоматичних понять або зовсім втрачають свій первісний зміст, або на нього нашаровуються інші, антонімічні значеннєві відтінки. Так, тут хлібороб без плуга, селянин без хліба, син без матері, родина без хати, птахи в падінні, а не в польоті, український млин замість достатку несе смерть... Та саме завдяки подібній деструкції глибшає, увиразнюється ідейний зміст твору, його проблематика, взагалі увесь тематичний обрій, посилюється його викривальність і виражальність, що змушує й читача відходити від звичного сприйняття описового тексту, актуалізує його думку.
Мотив передапокаліпсичності цього суспільства, краху міфу про нього, як про земний рай, ілюзорності його процвітання є наскрізним. На нього "працює" багато різних художніх засобів. Це й докладні, до натуралістичних подробиць описи спустошених селянських подвір'їв, обезлюднених сіл, які спостерігають герої. Це й височезні бур'яни в гнітючому густому тумані, мороці, з якого герої, наче зі складного лабіринту, довго не можуть потрапити на рятівну стежку. Це й символічно-містичне видіння на місяці — брат підняв на вилах брата, що означає розбрат між людьми, підозрілість, люту помсту, підміну істинних цінностей хибними. Та найточніше напружену, протиприродну атмосферу в суспільстві передає символічне пророкуюче видіння, що спостерігають над Кленотичами селяни, — падіння з неба мертвих птахів. Варто звернути увагу на контекст, у якому подається це останнє видіння: він теж несе в собі прихований зміст. Мертвих птахів спостерігає пічник, тобто будівничий житла, а отже, життя, а потім розмірковує про те, що "про небо забули", "живемо в кінці часів" — тобто на початку апокаліпсису.
В романі викривальний пафос присутній скрізь: у реалістичних описах, психологічному зануренні в почування героїв, їхніх розмовах між собою, у внутрішніх монологах, символічних сценах, умовних картинах. Однак зауважимо: у "Жовтому князі" Василь Барка викриває, розвінчує, але не береться судити. Він; як справжній християнин, пише про це в передмові до роману, називаючи себе "свідком для суду: розповідати, що сталося в житті". Та це не означає, що автор залишається абсолютно байдужим до зображуваного, хоч і відступає від давньої народовської традиції "плакати" разом зі своїми героями над їхньою гіркою долею, співчувати їм. У середині XX ст. він розумів, що цього надто мало, що "загублену українську людину", як назвав цю загальну філософсько-психологічну тенденцію Шлемкевич, ще не пізно повернути, відродити, воскресити. Цю мету, до речі, переслідувало все модерністичне мистецтво. Отже, авторська антибайдужість проявляється передовсім у тому, що, всупереч загальній песимістичності реально-конкретного матеріалу, Барка робить оптимістичним і обнадійливим закінчення свого загалом досить похмурого "Жовтого князя". Тобто вселяє людині надію в перемогу добра над злом.
Уся композиційно-образна структура "Жовтого князя" має наскрізну стрижневу антитезу: Добро і Зло, що часом переростає в конкретніший ,вияв — Бог і диявол чи Правда і Кривда, про які читає Миколка Катранник у забороненій книжці. Зображення реальних подій у романі повністю підпорядковане створенню картини урівноважуючого існування цих двох сил, на яких споконвіку тримається світ.
У "Жовтому князі" Барка не лише зафіксував вимираючу спільність людей, духовну роз'єднаність окремих особистостей, частина яких безповоротно перетворилася в однотипні гвинтики державної машини. Йому також вдалося передати психологічний стан людини, яка усвідомлює себе, своїх рідних у полоні екзистенційного відчуття страху, самотності, безвиході. Автор намагається переконати нас у тому, що людей по-справжньому єднає спільне горе (пішли на штурм млина), віра (історія з розграбуванням церкви), традиція, родина, любов, добро, ідея, але та, яка втілює в собі гуманістичне начало. Адже ряди "партійців" неміцні. Катранник кілька разів повторює (історії з Гудиною, Лук'яном): ті, хто "розкрутив колесо", самі потрапляють під нього. Чим більше сіється зла, тим більше люди роз'єднуються, відчужуються один від одного, божеволіють у безсиллі подолати метафізичну самотність.
Саме з Катранниками пов'язаний один з найпотужніших мотивів "Жовтого князя" — емоційний мотив материнства. "Звучить" він у зачині твору і в його фіналі, але виконує там протилежні функції: на початку втілює тріумф найвищого і найсвятішого єднання — матері і дитини, наприкінці — крах цього єднання під руйнівною дією зла. Однак цей розрив між матір'ю і дитиною тільки зовнішній, фізичний і аж ніяк не екзистенційний, духовний. Свою самотність малий Андрійко усвідомив лише тоді, коли серцем відчув, що нема вже коло нього "найдобрішої душі в світі: його мами". Але це усвідомлення тільки посилило його надію знайти її, підштовхнуло швидше вирушити в дорогу.
Осиротілий хлопчик у своїй душі намагається відродити той звичний світ минулого життя, зберегти його недоторканим для посягань зовсім іншого буття. Мотив материнства, інтерпретований Баркою саме так, через Катранників, дав митцеві змогу найпереконливіше втілити ідею незнищенності духу українців, у яких надія на перемогу добра не зникає з фізичною смертю, бо вони вміють берегти в пам'яті все найкраще, передаване віками з покоління в покоління.
Цікаво, що вершинну позицію у віковій ієрархії Василя Барки посідають діти: Миколка, Оленка, Андрійко. Саме вони мають понести досвід і мудрість старших у майбутнє. У цих дитячих образах, їхній поведінці, вимушеній дорослості, що додавала їм зовсім не дитячої стійкості у складних життєвих ситуаціях, письменник втілює свою ідею віри в торжество добра на землі. Саме ними він свідомо заперечує поширений у 20-30-ті pp. "синдром Павлика Морозова". До чистих душ цих дітей не пристає згубний вплив руйнівної влади жовтого князя. Вони відчужуються від жорстокого зовнішнього світу переходом у небуття, залишаючи, по собі тільки світлу пам'ять (як Миколка та Оленка), чи покидають його, вирушаючи в далекі мандри (як Андрійко). Симптоматично, що, витримавши голод, лишається живим найменший, найчистіший перед Богом і людьми. Він не назавжди залишає Кленотичі, а вирушає шукати свою маму з надією разом повернутися в рідні краї.
Узагалі проблема духовності, гуманізму, людяності — одна з головних у романі. Вона розкривається через потужний символічний образ — церковну чашу. Грабунок олтаря партійці проводили саме у розпал операції з викачування хліба. Це символічно, адже чаша була для селянства "вмістилищем огню і світла небесного", "найдорожча коштовність у світі". Тому, ризикуючи життям, люди врятували її від грабіжників-руйначів, заховали в надійному місці — на подвір'ї пічників, про яке знає наймолодший з вимерлої родини Катранників.
Назва роману «Жовтий князь», за свідченням самого автора, символічна: «Все разом мало вигляд якоїсь зловісної сатанічності, досі не відомої, але тепер прозначеної , ніби в ділах вихідця звідкись: Жовтого князя, мов поворотного, з пройнятою позолотою гоголівського Вія, серед подій інфернального характеру. Свій залізний палець він спершу наводить на віруюче селянство України, і раптом накидаються туди погубницькі сили з усього світу… Символічне уявлення про них розкривається через зображення Жовтого князя на картині незнаного майстра». Але навіть це авторське пояснення не вичерпує всієї повноти і багатогранності цього місткого образу, який зловісною тінню проходить через увесь твір. Жовтий князь – «не що інше, як персоніфікація голоду. Жовтий – показник ненаситності, спустошеності, яка підсилюється тематичною лексемою князь, що утверджує зверхність, могутність, непоборність і повновладдя», – вважає Я. Орлюк .
а жанром «Жовтий князь» – роман, про що говорить сам В.Барка у своєму вступному слові «Від автора», доданому до першого видання твору в Україні.
О.Забарний з посиланням на О.Ковальчука вказує, що за жанровими ознаками роман «Жовтий князь» є сімейною хронікою, яка «невідворотно перетворюється в мартиролог».
Незвичайний цей твір і тим, що маючи ознаки реалістичного соціально-психологічного роману в класичному розумінні, він водночас є твором глибоко філософським і світоглядним, осяяним світлом глибинної української духовності.
Ключем до розуміння і глибокого осмислення роману є визначення автором трьох планів у змісті твору: «І. Реалістичне зображення нещастя в сім’ї селянина; всього страдницького побуту в холодній хаті; розпачливих пошуків хліба – в мандрах, коли відкривалося похмуре видовище масової загибелі. ІІ. Психологічні нариси; опис незвичайних перемін у душевному житті кожного в родині, що вже гине. Більшістю жертви народовбивства, хоч і мертвотно байдужі до всього, крім їстивності, все ж зберігають справді людські почування: в найглибинніших закутинках серця навіть зостаються більш людяними, ніж їх погубники, що наводять масову смерть, але мають для себе харчі в наддостатку… III. Метафізичний вимір, властиво, духовний; висвітлення декотрих явищ із іншої, вищої сфери, відкритих зосібна через церковне життя; а також явищ із світу темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі. Символічне уявлення про них розкривається через зображення Жовтого князя на картині незнанного майстра» . Проте наявність оцих трьох планів у змісті твору не роблять його композиційно складним і багатоплановим за сюжетом. Сюжет і композиція роману гармонійно відлагоджені, доцільно вибудовані, а багатоплановість змісту органічно злита в єдиному потоці життя, чуттів і помислів героїв, їх повсякденних борінь і страждань.
Тематично роман теж різноманітний. Як зазначає Р. Мовчан, “Василь Барка хотів відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932-1933рр., але над усе прагнув показати світові болючу правду про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, “пожирає своїх дітей”, бо вона сама – “ Жовтий князь” .
Розкриваючи тему твору, В.Барка порушує й вирішує цілу низку важливих проблем, головною з яких, безперечно, є проблема хліба. Вона в романі наскрізна і всебічно розкрита всім ходом розвитку сюжету, групуванням персонажів, показом внутрішнього світу героїв. Проблема хліба була проблемою життя і смерті людей. Вона постає уже з перших рядків твору: ”А знов лихо; повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? – чіпляються і гризуть: давай! – як не гроші, так хліб”. Настрій тривоги створюється як словом ”лихо”, так і використанням дієслівних форм. Хліб розділяє персонажів на дві ворогуючі групи. Цю істину автор майстерно передає в розмові не по літах дорослих Миколи й Андрія Катранників, які влучно визначають сільських трудівників як “хліботрудів”, а нелюдів, що відбирають хліб, як “хліботрусів”. Хліб стає найзаповітнішою мрією голодних людей , ділячи їх, на думку хлопчиків, на “хлібодарів” і ”хлібохапів”, “хлібокусів» і « хліботрусів», «хлібоносів» і «хлібовозів», «хлібокупів» і «хлібокрадів». Це вже не просто найцінніший продукт харчування, а образ-символ, найвища цінність, через яку проходять випробування на міцність людської душі всі персонажі.
Проблемі віри відведено у творі особливе місце. З перших сторінок стає зрозумілим, що члени сім’ї Катранників – глибоко віруючі люди. У вірі вони вмиратимуть, віра врятує їхні чисті душі. Це символ і філософія: глибоко віруючий український народ, не дивлячись на те, що віру вибивають з нього силою, буде спасенний у своїй вірі. Катранники вірили у вищу справедливість безмежно: «Нехай. Те саме на них повториться і вкаже, хто зробив. Бог дужчий – всім на небесних терезах змірить, що заслужили».
Проблему родинного виховання письменник розв’язує однозначно: вона повинна базуватися на вірі, народній етиці й моралі, взаємній повазі дорослих і дітей. Саме тому родинне виховання в сім’ї Катранників вступає в протиріччя із шкільним (державним). Дарія Олександрівна переживає, що з її дітей насміхаються в школі за те, що ходять до церкви. Вона переконана, що в старих книжках «була правда і серце», а в теперішніх - «зла настирливість», «ті книжки мертві».
Зображенню трагедії українського народу в романі «Жовтий князь» підпорядковані всі композиційні, мовно-художні та стилістичні засоби. Як зазначалося вище, сюжет і композиція твору відносно прості. Але за цією зовнішньою простотою приховане майстерне вміння автора в містких образах і сценах досягти особливої символіки, подавати величезний за обсягом життєвий матеріал, усю складність реальних, психологічних і метафізичних явищ, масштабність висновків і узагальнень. Композиційно роман складається з 28 розділів, деякі з них поділені на частини. Кожен розділ є ніби завершеною картиною. Твір насичений відступами, роздумами героїв, вставними новелами. Сюжет переважно одноплановий: до того часу, поки члени сім’ї не розлучаються, і стає багатоплановим, коли з дому їде батько чи мати з дітьми. Так авторські відступи здебільшого є узагальненням про причини і розмах усенародного нещастя, його апокаліптичний характер. Роздумами героїв, показом їхніх душевних мук автор вибудовує переважно ауру другого плану в змісті твору – психологічні нариси, опис надзвичайних змін у душевному світі голодуючих. Як зазначає М. Кудрявцев, «уміння через неповторні індивідуальності показати людську масу в усій її багатогранності, глибокий психологічний аналіз, філософське осмислення подій і фактів, оригінальна метафорика – все це ріднить трагедійний епос Василя Барки з творами М. Коцюбинського, зокрема з його повістю «Fata morgana».
Підкресленню обширів людського горя, виведенню читача за межі страдницького побуту сім’ї Катранників сприяють вставні новели, що постають як розповіді: старого Гончара – про розстріл його синів; жінки у вагоні – про те, як допитували й катували молоду матір, обливаючи на морозі водою; Калинчака – про життєпис завідувача курорту Зінченка; колишньої селянки у місті – про померлого чоловіка-активіста.
Ця ж роль відведена значною мірою й іншим позасюжетним елементам: пейзажам, портретам, описам жителів і спустошених садиб, міських кварталів, вулиць і залізничних станцій. Описи, як правило, стислі, але дуже виразні, насичені сконденсованою образністю і символікою. Таким є зображення сільської церкви у день її закриття: «Біла, як празниковий хліб. Оздобами і виступцями, карнизами і щедрою ритмікою віконного рисунку окреслювалася в ранковій просвітленості». Цей образ як світлість віри виступає контрастом до всієї похмурості і чорноти того трагічного дня. Як це нагадує образ собору, змальованого О. Гончаром!