Семінар / Улас Самчук

Улас Самчук. Марія

Роман “Марія” — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи “коротко, сильно і страшно” описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму — життєствердження.

“Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі”. Попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман У.Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: “Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..”. Утіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник та його роман “Марія” тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.

♦ Твір-хроніка з максимальною достовірністю відображає події не тільки життя Марії, а й цілого народу. За формою твір тяжіє до традицій агіографічної (житійної) літератури ранніх зразків.

Число прожитих днів — найбільша таємниця земного буття — одразу сповіщається автором. Таким чином, він ніби одразу передбачив за народженням смерть героїні, а отже, сповнив особливим змістом кожен день життя Марії.

У більшості своїх творів, а в «Марії» особливо, У. Самчук підходить до відображення життя з мірою українського вітаїзму. За типом твір відносять до хроніки. Хроніка — це літературний жанр, що містить виклад історичних подій у їх часовій послідовності. У центрі хроніки — час як суб'єкт історичного процесу... Організуючою силою сюжету у хроніці постає сам хід часу, якому підвладні дії та доля персонажів. Для хроніки характерний екстенсивний сюжет, що утворюється чергуванням сцен, фрагментів, картин дійсності, яка змінюється. Структура хроніки відображає темп, тривалість, порядок і ритм зображуваних подій, за точку відліку яких, як правило, приймаються моменти реально-історичного часу. Відомі різні хроніки: біблійні; романтичні, сімейні хроніки.

Жанр хроніки агіографічного характеру, свідомо обраний автором, диктує таку особливість, як документальна точність у змалюванні подій. Втіливши численні спогади про події штучного голодомору у художню форму, автор досягає посиленого емоційного впливу на читача.

Важливу роль у романі відіграє звертання до фольклорної традиції. Вона полягає і в протистоянні братів по крові, і в діях батька, що сокирою вбиває свого сина-відступника, котрий бенкетує з подібними до себе, а його мати в цей час помирає з голоду. Улас Самчук вдається до глибокого аналізу психологічного стану персонажів, які опиняються в екстремальних ситуаціях. Корній, переконаний, що цін повинен покарати сина-нелюда, розуміючи, що сам помре з голоду, виявляє останню увагу свою до дружини. У вчинкові Корнія відбилася життєва позиція Самчука, його віра в людську волю до життя аж до останнього подиху. Незважаючи на весь трагізм останніх розділів твору, роман У. Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний і має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: «Затямте ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..».

Трагедія роду і народу полягає в тому, що на оскверненій землі пішов у світи на погибель Корній, не стало Маріїних дітей, вмирає й вона сама — мати роду людського. І все ж, попри трагедійний пафос, у творі бринять життєстверджуючі мотиви, мотиви незнищенності народу.

У цьому творі, як і в попередніх, Улас Самчук проявив себе суворим реалістом, побутописцем українського селянства. Йому притаманна традиційність зображення: реалістичні картини-описи побуту, праці постають через спокійну оповідь, без тієї надмірної емоційності, яку можна спостерегти в літературі 20—30-х рр. Маємо тут і традиційний любовний трикутник: Корній—Марія—Гнат. Описи зовнішності героїв теж традиційні, щоправда, без зайвої деталізації. Портрет створюється двома-трьома штрихами, які передають погляд, одяг, поставу.

Марія» містить кілька основних мотивів, які вирізняються в структурі тексту, загалом описово-розповідному. Вони тісно пов'язані між собою, тому скріплюють, цементують його в єдине ціле.

Найперше це мотив праці, як невід'ємної частини існування селянина. Праця в романі показана не лише як основа активного діяння, життя взагалі. Вона є потужною рушійною силою не лише матеріального буття, а й духовного наповнення людини. Завдяки їй вона міцно стоїть на ногах, впевнена в завтрашньому дні, має повагу, авторитет. Традиційне народне світобачення відбилося в цій позиції автора.

Самовіддана праця зробила з Марії заможну селянку, поєднала, нарешті, з Корнієм. Завдяки вродженому праце-любству витримувала всі несподіванки долі, після пожежі сама, без Корнія, відродила своє родинне гніздо. За те, що господар, «майстер на всі руки», поважали в селі Гната. Праця допомогла Корнієві стати людиною, авторитетним господарем—йому «все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матрос-тво забувається, і він стає людиною»,—так підсумовує письменник.

Без праці селянин не має основи під ногами, але без любові його життя втрачає свій сенс. Мотив любові наскрізь пронизує твір.

Палке кохання Марії до Корнія перебороло все на своєму шляху: довгу семилітню розлуку, обтяжливий шлюб із Гнатом, душевну порожнечу, яка гнітила, забирала сили. Ту порожнечу Марія хотіла заповнити дітьми — не вийшло. Прикметна деталь: всі діти, спільні з Гнатом, повмирали — їх народження не освячене коханням. Із любов'ю в Маріїне серце прийшла умиротвореність, всепрощення, ніжність до всього світу, енергія і сила —духовний світ поширшав. Згадаймо, з яким завзяттям узялася за господарювання, коли вернулася до Корнія. Якою вільною відчула себе, коли розв'язала шлюбні пута, ніби повернулася до себе істинної.

Багато значила любов і для Гната, хай і не розділена. Вона зробила його терплячим (лише раз штовхнула на хибний шлях, коли підпалив Маріїну хату), мудрішим від інших, любов ніби підняла його над таким недосконалим світом. Це він у час тяжкого випробування —голодомору— намагався вселити односельцям надію на майбутнє: «кривий, висушений дідок, з ціпком в кістлявій руці, з мудрим», грізно насупленими очима».

З образом Гната чи не найбільше пов'язаний мотив страждання. Все життя його минуло в самотині, в даремному чеканні свята душі. Цього свята так і не діждався.

Страждання очистило душу Гната, оживило її, зробило чутливішою до горя інших. Душевні муки Корнія починаються відтоді, як він став господарем, як усвідомив себе ним. Йому заболіло, коли забрали коня, підтоптали чесне ім'я селянина. А як страждає Корній, не в змозі нагодувати доньку, дружину, маленьку внучку. Апофеоз страждання Корнія—в кульмінаційній сцені вбивства відступника сина. І в Маріїному житті більше страждання, аніж радості.

Наскрізним мотивом проходить у романі образ Божої Матері. Пресвята Діва Марія —особлива постать у всесвітній історії людства і в свідомості багатьох поколінь. Закономірно, що свою героїню Улас Самчук назвав Марією. Ім'я це в давньоєврейській мові означає «піднесення». В Україні воно теж досить поширене. У такий спосіб ним підкреслюється типовість образу Марії, водночас він є уособленням материнства, основи життя на землі, уособленням самої України.

Серед порушених письменником проблем проблема добра і зла - чи не найголовніша.

У романі “Марія” Улас Самчук зосереджує увагу не скільки на самому злі, злотворенні чи злотворцях, стільки на «значущості» результатів зла та його руйнівному впливі на людину. Роман є своєрідною мікромоделлю

життєвої долі цілого покоління селян, якому судилося пізнати соціальні й моральні катастрофи межі століть (кінця ХІХ – початку ХХ ст.). Письменник, оповідаючи про долі своїх персонажів, філософськи розмірковує над протистоянням добра і зла як в суспільному, громадянському житті, так і в самій людині. Висловимо думку, що невід’ємними атрибутами ідеалу добра українського селянина є – земля і праця. Любити працю на землі, любити

землю – це й заповіді Господні й специфіка української душі, і герої роману свято шанують їх. Більшовики не просто забрали в селянина землю, вони забрали в нього і радість праці на землі, «вбили» його любов до неї. Змалювання підневільної праці в колгоспі в контрасті до радості вільної праці, безсумнівно, одне з найбільших досягнень Уласа Самчука.

У романі “Марія” У. Самчук подає багатоликість зла, яке є у самій людині і у людському житті. Носієм зла, втіленням бездушшя, моральної кризи є образ Максима. – середнього сина Корнія і Марії. Він зневажав батьків, працю, рідню, закони народної моралі, людського співжиття. Він безжалісний, жорстокий, цинічний: виганяє батьків з хати, оббирає їх, прикрившись буквою закону революційної доби; пише обмову-донос на рідного меншого брата Лавріна, засилає його у Сибір; бенкетує в той час, коли в селі люди пухнуть з голоду; відмовляється від батьків, прирікаючи їх

на голодну смерть і беззахисну старість. Як велике зло в романі йдеться про епідемії, що забирали життя у

людей від малого до старого, війни та інші соціальні катаклізми. Письменник прагне розв’язати одну із складних проблем – проблему виживання нації в екстремальних умовах. Автор розглядає життя окремої людини як постійну боротьбу за існування та життя нації як практику виживання в умовах етноциду. Проблема Добра і Зла певною мірою акумулюється в усіх образах.

♦ УЛАС САМЧУК - ГОМЕР УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ ХХ СТОЛІТТЯ.

У своїх творах-романах, повістях, оповіданнях, нарисах — він глибоко зобразив багатогранну українську національну історію, створивши першокласні зразки високохудожньої прози. Улас Самчук явив усьому світові невичерпні потенційні можливості українського образного слова. Його твори друкувались в різних країнах, де живуть українці, крім рідної України, бо були впродовж десятиліть під забороною.

Він створив панораму історичної епохи, показав динаміку подій, які відбувалися в світі і в Україні. У його творах розкривається психологія українського народу, його прагнення до волі, свободи, його боротьба за своє місце серед народів світу.