2. ВСТУП

Українська лiтературна мова народилася в нас iще в глибоку давнину, ще перед офiцiйним прийняттям християнства, цебто перед 988-м роком, бо ще перед тим безумовно було вже в нас письменство, а в IX вiцi були й свої першi переклади34. Але звичайно роком народження нашої лiтературної мови вважається рiк 988-й, цебто рiк уже офiцiйного охрещення Києва, яке зробили греки на прохання нашого Київського князя Володимира Великого (980-1015). Ось тому наша лiтературна мова напевне вже перейшла свою тисячку лiт вiку, а незабаром, року 1988-го, Україна врочисто вiдсвяткує й офiцiйне тисячолiття життя своєї лiтературної мови[1]. Життя дуже довге й надзвичайно змiстовне, повне величних i драматичних сторiнок, яких не знає в своєму розвої анi одна iнша лiтературна мова свiту. Глибше знання цього життя ясно покаже нам не тiльки повчальнi минулi шляхи розвою нашої лiтературної мови, але вiдкриє також тi новi дороги, якими ця мова завжди намагалася йти й мусить iти в своєму дальшому життi.

Це моє оповiдання, яке тут даю, буде тiльки коротким нарисом важнiших моментiв iсторiї зовнiшнього розвою української лiтературної мови, нарисом, без якого не можна належно зрозумiти самої iстоти її. Знання iсторiї цього розвою навчить нас також належно шанувати й вiдповiдно творити лiтературну мову в дальшому життi її.

Лiтературною мовою звичайно зветься мова книжок та мова iнтелiгенцiї, i вона сильно рiзниться вiд мови простонародної чи говiркової. Кожна лiтературна мова ставить собi завданням бути мовою загальною для всього народу-нацiї, i, як така, вона є мова науки, викладiв, проповiдей, школи, театру, урядiв i т. iн., цебто вона є мовою публiчного вжитку для нацiї.

Довга була дорога розвою нашої української лiтературної мови, дорога терниста й крута. Зачавшися ще на свiтанку нашого iсторичного життя, вона невпинно йшла все вперед, не дивлячись на всi тяжкi перешкоди на своєму шляховi. Торощила вона всi кайдани, якi на неї накладено, звичайно, чужинцями, й таки рвалася до волi та розвитку, аж поки не стала знову всеукраїнською соборною мовою. Iсторiя духового розвою України в нас ще не написана, але коли вона з’явиться, то iсторiя розвою нашої лiтературної мови займатиме в нiй найкращi сторiнки.

Вивченню iсторiї розвитку української мови я присвятив усе своє наукове життя, з 1905 року починаючи, й написав про це багато рiзних праць, великих i малих.35 Ця моя праця — це популярний пiдсумок їх; продовженням цього видання буде моя праця: „На сторожi слова, всеукраїнська лiтературна мова“, якщо буде матерiяльна можливiсть видати її в свiт[2].

У цiй працi подаю широкому громадянству все потрiбне для пiзнання й ґрунтовної оборони своєї мови, як основи народу-нацiї, що прагне до свого незалежного державного життя. Подаю тут тi вiдомостi, без яких не може обiйтися кожен українець, що зве себе свiдомим українським iнтелiгентом.36

34Про це див. мою монографiю: Повстання азбуки й лiтературної мови в слов’ян (Жовква, 1937 р.), а також мої працi: Слов’янське письмо перед Костянтином // Ювiлейний Збiрник на пошану акад. M. С. Грушевського (ч. II, Київ, 1928 р., с. 156-165) та „Руськi“ переклади в Херсонесi в 860 роцi // Ювiлейний збiрник на пошану акад. Д. Й. Багалiя (Київ, 1927 р., с. 357-378). Див. iще мою монографiю „Костянтин i Мефодiй“ (1927 р., т. I, с. 49-122).

35Спис моїх праць див.: „Науковий Збiрник в 30-ту рiчницю (1905-1935) наукової працi проф. д-ра Iвана Огiєнка.“ Варшава, 1937. С. 13-33, 216-218.

36Див.: Iван Огiєнко. Вчiмося рiдної мови! ("Рада", 1909 р., ч. 197, 198, 202, Київ) i окремо.

32

Сьогоднi настав уже час, коли наука становчо й переконливо, з незбитими доказами в руках, голосно твердить, що українська мова — це окрема самостiйна мова в слов’янськiй родинi, а коли мова окрема, то окремий i самостiйний i носiй її, український народ. Наука голосно твердить, що українська мова, як i iншi слов’янськi мови, зачалася в глибоку праслов’янську давнину, ще задовго до Рiздва Христового, i довгими вiками зростала й зростає аж до нашого часу. Три схiднослов’янськi мови, українська, бiлоруська

йросiйська, зростали незалежно одна вiд одної, як мови самостiйнi, i т. зв. „праруської“ спiльної мови нiколи не було. Зрiст українського народу, а з ним i його мови, нiколи не спинявся й не спиняється, не дивлячись на неймовiрнi перешкоди, якi йому ставила й ставить його жорстока iсторiя. Про все це я

йподаю докладно в цiй своїй працi.

ЛIТЕРАТУРА

Повнi курси чи короткi огляди української лiтературної мови: П. Житецькiй.

Очеркъ лiтературной исторiи малорусскаго наречiя в XVII й XVIII вв. Київ, 1889 р.; Богумил О. i Житецький П.

Начерк iсторiї лiтературної української мови, до Iвана Котляревського // „Україна“. 1914, кн. II, с. 7-28; Проф. I. Огiєнко.

Українська лiтературна мова Х-ХVI столiть // „Дiло“, ч. 174-179 за 1929 р., Львiв; Його ж.

Iсторiя церковнослов’янської мови. Варшава, „Елпiс“, 1931 р., т. V; Його ж. Українська лiтературна мова ХVI-го ст. Варшава, 1930 р., 520+192 с., т. I—II. Це повний курс iсторiї української мови, з Х-го вiку починаючи; Е. Будде.

Очеркъ исторiи современнаго русскаго литературнаго языка // „Энциклопедiя славянской филологiи“. СПб., вип. 12, 1908 р.; M. Cумцов.

Начерк розвитку української лiтературної мови. Харкiв, 1918; А. А. Шахматов.

Очерк современнаго русскаго литературнаго языка. СПб., 1913 р., лiтографоване, друковане видання, Ленiнград, 1925 р., 211 с.

Повну лiтературу й значно ширший опис життя української лiтературної мови за вiки Х-XVI даю в своїй монографiї „Українська лiтературна мова XVI ст.“. 1930 р.

Повну бiблiографiю про українську мову див. у моїй працi: Українська мова, бiблiографiчний покажчик до вивчення української мови. Київ, 1918. 188 с.

33