Filisofiya_Bichko_druk

Новітня українська філософія

дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії (матеріалістів серед них, як відомо, не було).

Не дивно, що одразу почулися нарікання від ідеологічних наглядачів та їх підспівувачів: «Національних попів підносять на щиті» Проте найголовніші світоглядні та гносеологічні надбання києвомогилянців щодалі більше входили в національну самосвідомість (зусиллями В. Нічик, В. Горського, І. Іваньо, А. Бичко, М. Кашуби, І. Захари та ін.). Вже «відлигу» змінили чергові «приморозки», вже сама згадкапросвітовийрівеньдуховноїспадщиникиєво-могилянцівстала крамольною (адже йшлося фактично про духовний пріоритет колонії перед метрополією), а вивчення й видання першодруків і міркувань про них не припинялися. Пророчими виявилися слова П. Котина про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців значною мірою піднесе престиж української філософії та культури у світі.

Визнаною не тільки в колишньому СРСР, а й за його межами була загаломісторико-філософськашколаУкраїни,відомадослідженнями не лише вітчизняної, а й світової історії філософської думки (В. Шинкарук, І. Бичко, М. Булатов, Г. Заїченко, М. Вєрніков, А. Пашук, Ю. Кушаков та ін.). Світове визнання має також харківська соціологічна школа О. Якуби.

Отже, у вітчизняній філософії розглядуваного періоду виразно вимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна — «офіціоз», вираженням чого були передусім партійноідеологічні настанови «директивних» органів, з огляду на котрі формувався такий собі словничок традиційних «редакторських кліше», без вживання яких ставала неможливою публікація матеріалу. Інша тенденція — то була реальна дослідницька діяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. Звичайно, офіціоз сковував, а нерідко й паралізовував дослідницьку думку. Його згубний вплив особливо позначався на стані викладацької та пропагандистської роботи в галузі філософії. Проте, мабуть, тим цінніше сьогодні все те, що долало пресинг цього офіціозу.

Мислителі української діаспори

Поразка національної революції 1917—1918 pp. збурила хвилю еміграції української інтелігенції за кордон. Уже частково говорилось про художньо-філософську творчість в еміграції такого видат-

631

Філософія

ного українського письменника, мислителя й політичного діяча, як В. Винниченко. Поряд з ним можна і назвати ще ряд діячів, які починали свій творчий шлях в Україні (деякі з них брали активну участь в українській революції), але мусили продовжувати свою діяльність за її межами.

Насамперед слід назвати В. Липинського (1882—1931), представника української аристократії, прихильника монархічного ладу. Липинський брав активну участь в українській революції, був організатором Української демократично-хліборобської партії, а з 1918 р.

— послом у Відні. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спиратися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну, на його думку, повести за собою пасивну більшість нації.

Державницька ідея, вважав учений, не може успішно реалізуватися без месіанської ідеології, яка, за його твердженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню державних підвалин у Роси, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Липинським як свого роду віра в наперед визначене («вищими силами») призначення українського народу здійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичним світовідчуттям у змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною постаттю в українській державі мав бути, за Липинським, «політичний» (а не «етнічний») українець, тобто громадянин України, незалежно від його етнічної належності.

Відомий ідеолог українського націоналізму Д. Донцов (1883— 1961) був учнем родоначальника українського націоналізму М. Міхновського (1873—1924), який заявив: «Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України». Брошура Міхновського «Самостійна Україна», з якої взято ці слова, запала в душу юнака, назавжди визначивши його життєвий шлях. Переслідуваний царським урядом, Донцов мусив у 1906 р. емігрувати до АвстроУгорщини. В роки Першої світової війни був головою «Союзу визво- ленняУкраїни»,заГетьманату—головоюУкраїнськоготелеграфного агентства. З 1922 р. вів активну політичну роботу у Львові, редагував ряд видань. У 1939 р. з наближенням до Львова Червоної Армії емігрував до Канади; у 1948—1953 pp. викладав українську літературу в Монреальському університеті.

632

Новітня українська філософія

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний пункт теорії Донцова — принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. Його світоглядна позиція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Основою, «грунтом» національної ідеології Донцов вважав волю нації до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав «національну романтику», що ставить над усе (принаймні над інтереси «поодинокого» індивіда) «загальнонаціональну» ідею. Донцов наполягав на «нетерпимості», навіть «фанатизмі», без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинського, Донцов вважав, що боротьба за самостійність є справою «активної меншості» (еліти) нації. «Нація глядить у минуле, — писав він, — звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, — повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України в порівнянні з теперішнім її станом»1.

Дмитро Чижевський (1894—1977), на відміну від Липинського і Донцова активної участі в політичному житті не брав. Він був мислителем, так би мовити, «академічного» типу. Народився в Олександрії (тепер Кіровоградської області), навчався в Петербурзькому університеті (вивчав математику, астрономію та філософію), потім — у Київському університеті (студіював філософію й слов’янську філологію). Захоплювався ідеями «філософії серця», значну увагу приділяв німецькій філософії.

В 1921 р. Чижевський емігрував до Німеччини, де в Гейдельберзькому університеті слухав лекції К. Ясперса, а трохи згодом (у Фрайбурзі) — Е. Гуссерля та М. Гайдеггера. Отже, захопившись ще в Києві екзистенційною «філософією серця», Чижевський здобув солідну підготовку, навчаючись у провідних представників європейського (німецького) екзистенціалізму.

З 1924 р. Чижевський працював у Празькому українському університеті. Багато зробив у справі дослідження проблем історії української та російської філософії, історії літератури («Нариси з історії філософії на Україні», «Філософія Сковороди», «Історія української

1 Донцов Д. Націоналізм. — Лондон, 1966. — С. 330.

633

Філософія

літератури від початків до доби реалізму», «Український літературний барок. Нариси: У 3 т.» та ін.). Велику дослідницьку роботу провів Чижевський, вивчаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну (праця «Гегель у Росії», 1939). Він особливо наголошував на специфіці сприйняття німецької філософії в Росії (на прикладі вульгарного спотворення думки Гегеля В. Бєлінським) та Україні (близькість ідей німецької містичної діалектики XV—XVI ст. та філософії Сковороди; спільним джерелом цих ідей була «ареопагітична» діалектика V ст.). Багато й плідно Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську історико-філософську думку XX ст., що слід особливо наголосити з огляду на майже непереборні труднощі подібних досліджень у тогочасній Україні з її колоніальним статусом «радянської соціалістичної республіки».

Рекомендована література

Бердяев Николай. Самопознание. — М., 1990.

Бичко А. К., Бичко I. В. Феномен української інтелігенції. — К., 1995. Бычко И. В. Познание и свобода. — М., 1969.

Копнин П. В. Диалектика как логика и теория познания. — М., 1973. Копнин П. В. Диалектика. Логика. Наука. — М., 1973, Логика научного исследования. — М., 1965.

Попович М. В. Нариси з історії української культури. — К., 1998. Табачковський В. Г. Ми у філософії чи філософія в нас? // Філос. думка. — 1998. — № 4—6.

Хвильовий Микола. Памфлети // Твори : у 2 т. — К., 1991. Человек и мир человека. — К., 1977.

Шинкарук В. І. «Хрущовська відлига» і нові тенденції в дослідженнях Інституту філософії АН України в 1960-х роках // Філос. думка. — 1998. — № 4—6.

Юринець В. Філософсько-соціологічні нариси. — X., 1930.

634

Післямова

Світ, котрий вимальовується у постструктуралістських та постмодерністських концепціях, являє собою світ людини, де значне місце займає культура. Саме аналізу процесів, що відбуваються у культурі постмодерну, у житті постмодерної людини й присвячена пропонована книга.

У той же час не можна повністю пристати на думку Ф. Джеймісона, котрий стверджував, що природа у постмодерну епоху зникає разом з процесом модернізації і вже не має ніякого впливу на життя людини, адже сама природа є тією засадничою основою, з лона якої виходять і людина, і людська історія, і людська культура. Простеживши філософські побудови постструктурно-постмодерного виміру ми впевнилися у тому, що вічні проблеми філософської рефлексії – Природа, Буття, Людина займають у них чільне місце.

635

Література

до частини ІІІ

1.Автономова Н. С. Концепция «археологического знания» М. Фуко // Вопросы философии. – 1972. – № 10.

2.Автономова Н. С. От «археологии знания» к «генеалогии власти» // Вопросы философии. – 1978. – № 2.

3.Автономова Н. С. Философские проблемы структурного анализа в гуманитарных науках. – М.: Наука, 1977. – 232 с.

4.Адорно Т. Теорія естетики / П. Таращук (пер. з нім.). – К.: Основи, 2002. – 518 с.

5.Адорно Т. В. Проблемы философии морали: Лекции / М. Л. Хорьков (пер. с нем.). – М.: Республика, 2000. – 239 с.

6.Ашкеров А. Ю. Проблема взаимоотношений человека и власти в работах М. Фуко // Вестник РАН. – М. – 2002 – № 3. – С. 241–244.

7.Барт Р. S/Z / Пер. с фр. Г. К. Косиков и В. П. Мурат; общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косиков. – 2-е изд., испр. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – 230 с.

8.БартР.Мифологии/С.Зенкин(пер.).–М.:Изд-воим.Сабашниковых, 1996. – 312 с.

9.Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. – М.: Правда, 1989. – 607 с.

10.Бодрийар Ж. Забыть Фуко / Д. Калугин (пер. с фр.), Б. В. Марков (вступ. ст.). – СПб.: Владимир Даль, 2000. – 91 с.

11.Бодрийяр Ж. Общество потребления: Его мифы и структуры / Е. А. Самарская (пер. с фр., послесл. и примеч.). – М.: Республика; Культурная революция, 2006. – 269 с.

12.Бодрийяр Ж. Прозрачность Зла: Сб. ессе / Пер. с фр. Л. Любарская и Е. Марковская. – М.: Добросвет, 2000. – 258 с.

13.Бодрийяр Ж. Система вещей / С. Зенкин (пер. с фр. и сопровод. ст.).

– М.: Рудомино, 1999. – 222 с.

14.Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Л. Кононович (пер. з фр.). – Л.: Кальварія, 2004. – 374 с.

15.Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / В. Ховхун (пер. з фр.). – К.: Видво Соломії Павличко «Основи», 2004. – 230 с.

16.Бутинов Н. А. Леви-Стросс – этнограф и философ // Леви-Стросс К. Структурная антропология. – М., 1983.

17.Вайнштейн О. Философские игры постмодернизма // Апокриф. – 1992. – № 2.

636

Література

18.Ваттимо Дж. После христианства / Пер. с итал. Д. Новикова. – М.: Три квадрата, 2007. – 175 с.

19.Ваттимо Дж. Прозрачное общество / Пер. с итал. Д. Новикова. – М.: Логос, 2002. – 128 с.

20.Визгин В. П. Хайдеггер и Марсель // Вопросы философии. – 2007. – № 12.

21.Вишневский О. О. «Поздний» Фуко: критика политической рациональности западных обществ // Вопросы философии. – 2005. – № 1.

22.Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну. – К.: Четверта хвиля, 2001. – 424 с.

23.Грецкий М. Н. Структурализм: основные проблемы и уровни их решения // Философские науки. – 1974. – № 4.

24.Гуманізм: Сучасні інтерпретації та перспектива. – К.: Укр. центр духовної культури, 2001. – 380 с.

25.Декомб В. Современная французская философия. – М.: Весь мир, 2000. – 344 с.

26.Делёз Ж. Логика смысла; Фуко М. Theatrum phіlosophіcum / Пер. с фр. – М.: Раритет; Екатеринбург: Деловая книга, 1998. – 480 с.

27.Делёз Ж. Марсель Пруст и знаки / Е. Г. Соколов (пер. с фр.). – СПб.: АЛЕТЕЙЯ, 1999. – 187 с.

28.Делёз Ж. Ницше / С. Л. Фокин (пер. с фр., послесл. и коммент.). – СПб.: Аксиома, 1997. – 186 с.

29.Делёз Ж. Различие и повторение. – СПб., 1998. – 384 с.

30.Делёз Ж. Складка. Лейбниц и барокко / В. А. Подорога (послесл., ред.), Б. М. Скуратов (пер.). – М.: Логос, 1998. – 264 с.

31.Делёз Ж. Фуко / Пер. с фр. Е. В. Семина; вступ. статья И. П. Ильин. – М.: Изд-во гуманит. лит-ры, 1998. – 172 с.

32.Делёз Ж. Эмпиризм и субъективность: опыт о человеческой природе по Юму. Критическая философия Канта: учение о способностях. Бергсонизм. Спиноза / Пер с фр. – М. ПЕР СЭ, 2001 – 476 с.

33.Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? / Пер. с фр. С. Н. Зенкина. – М.: Ин-т экспериментальной социлогии, 1998. – 287 c.

34.Дельоз Ж., Гваттарі Ф. Капіталізм і шизофренія: Анти-Едіп. – К.: КАРМЕ-СІНТО, 1996. – 384 с.

35.Деррида Ж. Dіfferance // Гурко Е. Тексты деконструкции. – Томск: Водолей, 1999. – С. 124–158.

36.Деррида Ж. Голос и феномен и другие работы по теории знака Гуссерля. – СПб.: Алетейя, 1999. – 208 с.

37.Деррида Ж. Два слова для Джойса // Ad Margіnem, 93. – M.: Ad Margіnem, 1994. – C. 354–383.

637

Філософія

38.Деррида Ж. Де починається і як закінчується викладацький корпус // Філософська думка. – 2002. – № 2. – С. 60–86.

39.Деррида Ж. Интервью // Arbor Mundі. – 1992. – № 1. – С. 73–81.

40.Деррида Ж. Невоздержанное гегельянство // Танатография Эроса. – СПб.: Мифрил, 1994. – С. 133–174.

41.Деррида Ж. О грамматологии / Пер. Н. Автономовой. – М.: Ad Margіnem, 2000. – 511 с.

42.Деррида Ж. От экономии ограниченной к всеобщей экономии // Комментарии. – 1993. – № 2. – С. 80–97.

43.Деррида Ж. Отобиографии // Ad Margіnem, 93. – M.: Ad Margіnem, 1994. – C. 174–183.

44.Деррида Ж. Письмо и различие. – М.: Академический Проект, 2000.

–495 с.

45.Деррида Ж. Письмо японскому другу // Вопросы философии. – 1992.

–№ 4. – С. 53–57.

46.Деррида Ж. Питання стилю // Всесвіт. – 1997. – № 7. – С. 147–153.

47.Деррида Ж. Позиції. – К., 1994. – 158 с.

48.Деррида Ж. Привиди Маркса: Держава заборгованості, робота скорботи та новий Інтернаціонал. – Харків: Око, 2000. – 272 с.

49.Деррида Ж., Малабу К. Узбічна доріжка (вибрані розділи) // Філософська думка. – 2002. – № 6. – С. 85–104.

50.Джеймисон Ф. Историзм в «Сиянии» // Искусство кино. – 1995. – № 7.

51.Дюркгайм Е. Самогубство: Соціологічне дослідження / Л. Кононович (пер.). – К.: Основи, 1998. – 519 с.

52.Дюркгейм Э. О разделении общественного труда / А. Б. Гофман (пер.).

–М.: Канон, 1996. – 432 с.

53.Еко У. Роль читача: Дослідження з семіотики текстів: Зб. есе / М. Гірняк (пер. з англ.). – Л.: Літопис, 2004. – 383 с.

54.Жак Деррида в Москве: деконструкция путешествия. – М.: РИК «Культура», 1993. – 208 с.

55.Ильин Г. И. Проблема бессознательного во французском структурализме // Вестник Моск. ун-та. Сер. 14: Психология. – 1980. – № 1.

–С. 62–73.

56.Ильин И. П. Вступительная статья // Делез Ж. Фуко / Пер. с франц. Е. В. Семина. – М.: Изд-во гуманит. лит-ры, 1998. – С. 6–18.

57.Ильин И. П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. – М.: Интрада. – 2000. – 255 с.

58.Ильин И. П. Постмодернизм. Словарь терминов. – М.: Intrada, 2001.

–384 с.

638

Література

59.Ильин И. П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм.

–М.: Интрада, 1996. – 255 с.

60.Ильин И. П. Проблема личности в литературе постмодернизма: теоретические аспекты // Концепция человека в современной литературе.

–М., 1990. – С. 47–70.

61.Каграманов Ю. М. Клод Леви-Стросс и проблема человека // Вопросы философии. – 1976 – № 10. – С. 133–141.

62.Кримський С. Б. Запити філософських смислів. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2003. – 240 с.

63.Крымский С. Б. Философия как путь человечности и надежды. – К.: Курс, 2000. – 308 с.

64.Куцепал С. В. Письмо як засіб деконструкції логоцентризму в концепції Жака Дерріда. – К.: Век+, 1997. – 35 с.

65.Куцепал С. В. Французька філософія другої половини ХХ століття: дискурс із префіксом «пост-». – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – 324 с.

66.Кынчев Р. Концепция власти М. Фуко и новые философы // Современная структуралистская идеология. Генезис политологических концепций. – М.: Изд-во АН СССР, 1984. – С. 72–86.

67.Леви-Стросс К. Мифологики: в 4-х т. – М. – СПб., 2000. – Т. І: Сырое и приготовленное. – 406 с.

68.Леви-Стросс К. Печальные тропики. – М.: Изд-во гуманит. лит-ры, 1988. – 217 с.

69.Леви-Стросс К. Предметная область антропологии // Леви-Стросс К. Путь масок. – М.: Республика, 2000.

70.Леви-Стросс К. Пути развития этнографии // Леви-Стросс К. Первобытное мышление – М.: Республика, 1994.

71.Леви-Стросс К. Раса и история // Леви-Стросс К. Путь масок. – М.: Республика, 2000. – 399 с.

72.Леви-Стросс К. Раса и культура // Леви-Стросс К. Первобытное мышление. – М.: Республика, 1994. – 384 с.

73.Леви-Стросс К. Структура мифов // Вопросы философии. – 1970. – № 7.

74.Леви-Стросс К. Три вида гуманизма // Леви-Стросс К. Первобытное мышление. – М.: Республика, 1994. – 384 с.

75.Леві-Строс К. Первісне мислення / С. Йосипенко (пер. з фр., вступ. сл. та прим.). – К.: Український Центр духовної культури, 2000. – 322 с.

76.Леві-Строс К. Структурна антропологія / 2-ге вид. – К.: Основи, 2000.

–391 с.

77.Лиотар Ж.-Ф. Заметки о смыслах «пост-» // Иностранная литература. – 1994. – № 1 – С. 56–59.

639

Філософія

78.Лиотар Ж.-Ф. Постмодернистское состояние: доклад о знании // Филос. и социологич. мысль. –1995. – № 5–6. – С. 16–42.

79.Лиотар Ж.-Ф. Ситуация постмодерна // Философская и социологическая мысль. – 1995. – № 5–6.

80.Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – СПб.: Алетейя, 1998. –

160с.

81.Лиотар Ж.-Ф. Феноменология. – СПб.: Алетейя, 2001. – 151 с.

82.Лиотар Ж.-Ф. Хайдеггер и «евреи». – СПб.: Аксиома, 2001. – 187 с.

83.Лиотар Ж.-Ф.Ответ на вопрос: что такое постмодерн? // Ad Margіnem,

93.– М.: Ad Margіnem, 1994. – С. 303–323.

84.Марсель Г. HOMO VIATOR / Пер. В. Й. Шовкуна. – К.: Видавничій дім «КМ Academia», Університетське видавництво «Пульсари», 1999.

– 320 с.

85.Марсель Г. Быть и иметь. – Новочеркасск: САГУНА. – 1994.

86.Медникова А. А. Критический анализ идей и методов К. Леви-Стросса // Вопросы философии. – 1971. – № 11.

87.Новиков В. Призрак без признаков. Существует ли русский постмодернизм? // exlіbrіs НГ. – 1997. – № 8.

88.Ойзерман Т. И. Основные направления структурализма. – М., 1964.

– 119 с.

89.Після філософії: кінець чи трансформація? Рорті, Ліотар, Фуко, Деррида, Девідсон, Дамміт, Патнем, Апель, Габермас, Гадамер, Рикьор, Макінтайр, Блуменберг, Тейлор / К. Байнес (упоряд.), С. О. Кошарний (пер. з англ.). – К.: Четверта хвиля, 2000. – 431 с.

90.Постмодернізм в інтерпретації Фредеріка Джеймсона // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів, 1996.

91.Рикер П. Время и рассказ / Пер. з фр. – M.: Культурная инициатива, 2000. – Т. 2.

92.Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика / Пер. з фр. – М.: АО «КАМІ», Академия, 1995. – 160 с.

93.Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике / Пер. з фр. – М.: Academia-Центр, Медиум, 1995. – 414 с.

94.Рікер П. Ідеологія та утопія: Курс лекцій / В. Верлока (пер. з англ.). – К.: Дух і літера, 2005. – 382 с.

95.Рікер П. Навколо політики. – К.: Дух і Літера, 1995. – 335 с.

96.Рікер П. Сам як інший / В. Андрушко (пер.), О. Сирцова (пер.). – 2-ге вид. – К.: Дух і Літера, 2002. – 456 с.

97.Рікер П. Що таке текст? Пояснення і розуміння // Слово. Знак. Дискурс / Пер. з фр. Ред. М. Зубрицька. – Львів, 2002.

640