Filisofiya_Bichko_druk

Розділ 1

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ. ДОКЛАСИЧНА ДОБА

•Етнокультурна передісторія української людності

•Міфоепічна свідомість давнього слов’янства

•Основні риси українського світоглядного менталітету

•Філософія Києворуської доби

•Філософія XIV—XVI ст.: агіографія, український неоплатонізм, полемісти

•Острозький культурно-освітній центр. Києво-Могилянський колегіум

Етнокультурна передісторія української людності

Український терен — унікальне місце на європейському континенті. Ще за доби неоліту (III тис. до н. е.) в результаті з’єднання Чорного моря (до цього воно було озером) з Середземним і пов’язаного з цим зниження загального рівня вод тут надзвичайно інтенсифікуються процеси формування гумусу. Внаслідок цього, як свідчить відомий ґрунтознавець В. Докучаєв, сформувалися ґрунти, що були «результатом щасливого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних передумов». Заслуговує на увагу, що ніде на планеті навіть за мільйон років не виникло чогось подібного. Землі Наддністрянщини та Наддніпрянщини — єдине у світі місце, де чорноземна смуга сягає 500 км завширшки. Тож не дивно, що одна з найдавніших землеробських культур (трипільська) виникає тут уже в III тис. до н. е., коли протослов’янські племена, що були «мовними предками слов’ян»1, відокремлюються від загального масиву індоєвропейської людності, яка заселяла територію України ще за доби протонеоліту. На цей же час припадає формування так званої прабатьківщини слов’ян, межі якої, за чеським дослідником Л. Нідерле, охоплювали на заході Верхню та Середню Віслу, на півночі межа йшла по Прип’яті, на північ-

1 Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — М., 1981. — С. 149.

521

Філософія

ному сході й сході включала в себе пониззя Березини і Десни, а по Дніпру доходила до гирла Сули. Південний рубіж праслов’янського світу йшов від Дніпра й Росі на захід до верхів’їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну1.

Поняття слов’янської прабатьківщини є надзвичайно важливим, оскільки дає змогу зафіксувати наявність на її терені (ще з трипільських часів) автохтонного населення, досить впевнено говорити про неперервність історичного зв’язку нинішніх мешканців території від Сяну до Дніпра (українців) з прадавніми трипільськими її мешканцями (йдеться, звичайно, про історичний, а не етногенетичний неперервний зв’язок). Новітні історичні дані дають підставу припустити існування вже в III тис. до н. е. на території нинішньої України перших державних утворень типу Крито-Мінойської держави2.

Однією з найдавніших археологічних культур на території України вважається так звана тщинецько-комарівська (XV—XII ст. до н. е.), за нею йде білогрудсько-чорноліська (XI—VII ст. до н. е.), представники якої, обороняючись від степовиків-кіммерійців, будували на своїх південних кордонах потужні укріплення (їх залишки збереглися досьогодні під назвою «Змієві вали»). Безпосередні нащадки представників цієї культури зазнали сильного впливу скіфів — союзу іраномовних племен, що витіснили кіммерійців і запанували на території Північного Причорномор’я. Зазнавши в цей період (VII—IV ст. до н. е.) скіфського впливу, наші пращури, проте, зберегли свою етнічну окремішність.

Відомий скіфолог О. І. Тереножкін писав: «Найбільш імовірно, що праслов’янами були носії культури землеробсько-скотарських племен, які мешкали тієї доби в Лісостепу на захід від Дніпра, відомі нам за генетично пов’язаними між собою пам’ятками білогрудівської, чорноліської та скіфоподібної культур»3. У своїй пізнішій праці Тереножкін пише ще певніше: «У Лісостепу між Дністром і Дніпром мешкали скіфи-орачі, котрі, як можна вважати доведеним, скіфами були лише за назвою та великою насиченістю їхньої культури скіфськими

жье. — К., 1961. — С. 343—344.

522

Українська філософія. Докласична доба

елементами, тоді як насправді, будучи автохтонами, були прямими нащадками чорноліських племен»1.

Відмінність землеробів Середнього Подніпров’я від решти скіфів відзначав ще в V ст. до н. е. відомий давньогрецький історик Геродот, називаючи цих землеробів «борисфенітами» (від давньої грецької назви Дніпра — Борисфен, тобто Північна ріка) і нагадуючи, що їх самоназва — «сколоти». «Всі вони, — писав Геродот, — називаються екологами від імені [їхнього] царя, а скіфами нарекли їх греки»2.

Тлумачачи слов’янський зміст назви «сколоти», Б. О. Рибаков зазначає: «Початкове «с», можливо, означало «сумісно діючі» (порівняй «су-путники», «со-ратники», «су-сіди» та ін.). Основа слова

— «коло» — означає «круг», «об’єднання», групу однодумців, народне віче. Сколоти могло означати «ті, що об’єдналися, згуртувалися», «союзні», «належні до однієї округи («околоту») та ін.»3. Саме сколоти-слов’яни вели жваву торгівлю пшеницею з грецькими колоніями в Північному Причорномор’ї, що супроводжувалася, звичайно ж, і культурними контактами.

З III ст. до н. е. по II ст. н. е. праслов’яни (з початку нашої ери власне вже ранні слов’яни) пшеворсько-зарубинецької культури вели запеклу боротьбу проти сарматів.

У І—II ст. могутність сарматів починає слабшати, натомість розквітає нова (черняхівська) культура, що формується в поліетнічному середовищі еллінізованих пізньоскіфських, гето-фракійських та слов’янських племен. При цьому слов’янський елемент у ній з часом стає домінуючим. Це наочно демонструють суто слов’янська київська культура III—V ст., що розвинулася з черняхівської та пізнюзарубинецької культур, а також так звана пеньківська культура V— VII ст. Черняхівська культура поширюється не тільки на Лісостеп (у межах слов’янської прабатьківщини), а й на Степ до самого Чорноморського узбережжя. Племена черняхівської культури (слов’янианти) сформували в II ст. Антську державу на чолі з царем, влада якого, проте, була далеко не абсолютною, вона істотно обмежувалася народними зборами (вічем). Анти-землероби активно торгують

1 Тереножкин А. И. Общественный строй скифов // Скифы и сарматы. —

К., 1977. — С. 5

2Геродот із Галікарнасу. Скіфія. — К., 1992. — С. 31.

3Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — С. 227.

523

Філософія

із Римом пшеницею (так звані «траянові віки», від імені римського імператора Траяна). Наприкінці IV ст. у причорноморських степах з’являються гуни, які, розгромивши західного сусіда антів — Готську державу, рушили в Західну Європу, де, зрештою, й зазнали рішучої поразки. Антів гуни не чіпали, навіть вступили в союз із ними. Таким чином, після розгрому гунів Антська держава лишилася єдиною силою в Північному Причорномор’ї. Досягши розквіту, вона налагоджує тісні торговельні та інші стосунки з Візантією (VI ст.). У середині VI ст. починається інтенсивна колонізація слов’янами гирла Дунаю та Балканського півострова. Проте вона незабаром припиняється через нову навалу кочівників зі Сходу — аварів (обрів). Навала аварів виснажила Антську державу, яка занепадає й на кінець VI ст. припиняє існування.

Наприкінці V — на початку VI ст. слов’янське плем’я полян, що мешкало у Середньому Подніпров’ї (в районі впадіння у Дніпро Прип’яті й Десни), ініціює створення військового союзу з іншими слов’янськими племенами — волинянами, уличами, тіверцями, бужанами, дулібами, хорватами. Це поклало початок формуванню пра­ українського етносу, державно-політичною формою якого і був названий союз, що став називатися Русь (точне значення цього слова досі ще не встановлене вченими; існує кілька гіпотез, із яких найімовірнішою вважають «варязьке» — шведське — походження слова). Столицею цього військово-політичного об’єднання слов’янських («склавінських» і частково «антських») племен стає головне місто полян, відоме вже з V ст. (спочатку воно називалося Корчак, але скоро його стали називати Києвом — за іменем напівлегендарного родоначальника полян Кия). За назвою столиці державу русів або русичів, як почали називати її жителів, іноді називали Куявією, але більш вживаною все ж була назва Русь. Трохи пізніше до Русі приєднуються племена сіверян, деревлян, дреговичів.

У 860 р. київський князь Аскольд після кількох успішних походів на Візантію запроваджує у своїй державі християнство. Тут утворюється митрополія — константинопольський патріарх Фотій прислав до Києва архієпископа Михайла Сірина та шість єпископів. У Києві починається будівництво церков, з’являється література (церковна та світська). Проте частина київського боярства, незадоволена цією реформою, що посилювала князівську владу, таємно запрошує до

524

Українська філософія. Докласична доба

себе Олега — регента малолітнього варязького (за деякими відомостями, балтського, литовського) конунга Ігоря, сина недавно померлого Рюрика, що утвердився з дружиною в Ладозі (столиці другого, поряд з Куявією, великого східнослов’янського державного об’єднання

— Славії).

Відкривши Олегу вночі київські ворота, змовники вчиняють державний переворот, убивають князя Аскольда і його молодшого брата Діра й проголошують київським князем малолітнього Ігоря. Династія Києвичів припиняється, починається нова династія — Рюриковичів. Протецяподіямалайпозитивнінаслідки:двівеликісхіднослов’янські держави — Куявія та Славія — об’єднуються в одну — Русь. Це сталося в 882 р. Що ж до християнства, то воно залишилося, але не в статусі панівної релігії. Процес прийняття християнства остаточно завершує Володимир Великий (друге хрещення Русі в 988 p.).

Процес об’єднання слов’янських племен в єдиній державі завершується лише в X ст., коли до Русі приєднуються землі кривичів, а після розгрому Хазарського каганату — в’ятичів, радимичів і східних сіверян. Проте, хоч офіційно держава звалася Руссю, її мешканці розрізняли власне Русь, або Малу Русь (так би мовити, метрополію), і решту києворуських земель. До першої відносили землі полянського союзу, тобто землі сучасної України. Це знайшло відображення й у літописах, у яких часто йдеться про русь або русів, мешканців власне Русі. Решту населення Русі називали «словене». Русь часто називають Київською Руссю. Остання назва, проте, дещо пізнішого походження, вона виникає ретроспективно, коли з’являється потреба відрізнити назву давньоукраїнської держави від Московії, яка з XV ст. починає претендувати на назву Русь. З цією ж метою все частіше вживається інша назва (в Літописі вона подибується з XI ст.) — Україна, яка походить не від слова «окраина» (як вважають деякі російські шовіністи, для яких Росія — «пуп Землі»), а від слова «край»

—територія мешкання певного народу, який живе в краї; звідси й назва «Вкраїна», Україна.

Сучасні українські історики не вважають так звану «давньоруську народність» (як іменували мешканців Київської Русі радянські історики) етносом. Тому початок етногенезу східнослов’янських народів

—українців, білорусів, росіян — вони відносять до «докиєво-руської доби» (V ст.). Як свідчать новітні дані історії, археології, етнолінгвіс-

525

Філософія

тики та інших наук, праукраїнський етнос виникає наприкінці V — на початку VI ст., прабілоруський і прановгородський — у VIII ст., прамосковський (праросійський) — у XI—XII ст.1

Міфоепічна свідомість давнього слов'янства

Початки світоглядної свідомості пращурів української людності сягають глибокої давнини, гублячись у первісних нетрях прадавньої міфологічної свідомості. Проте навіть на стадії своєї передфілософської історії східнослов’янська світоглядна свідомість утверджується й розвивається не в замкненому етнонаціональному просторі, а у жвавому творчому діалозі зі світоглядними ідеями інших етнонаціональних спільнот.

Так, у матріархальну добу ми бачимо в праслов’янській міфології архаїчну пару богинь — Ладу й Лелю, матір і доньку. Це богині прадавнього землеробського культу природи, що оживляє й відроджує свою плодючу силу. З аналогічною парою богинь — Лето (Латоною) та Артемідою, теж матір’ю й донькою, зустрічаємось і в Стародавній Елладі доби крито-мікенської культури. Пізніше на кульг Лето — Артеміди «наклався» інший культ (теж пари богинь і теж матері й доньки) Деметри та Персефони.

Культ Лето в Елладі тісно пов’язаний з північчю, країною «гіпер бореїв». Саме з країни гіпербореїв Лето з донькою прибули на острів Делос. На Делос гіпербореї (люди з півночі) щорічно надсилали дари, загорнуті у пшеничну солому, тобто гіпербореї — це землероби, що жили на півночі. Якщо ж згадати, що в XV—XII ст. до н. е. західними сусідами праслов’ян (найдавніших землеробів) були дорійці2 — племена, які згодом рушили на південь, завоювали ахейські держави Балканської Греції (ахейці — племена, що завоювали Трою, про них складено давньогрецький епос — «Іліаду») й започаткували античну культуру Еллади, то змістовий зв’язок культу Лади — Лелі й Лето

— Артеміди не викликає сумніву. На думку Б. О. Рибакова, є всі підстави «говорити про стародавній культ, що існував у значної частини індоєвропейських народів Центральної й Східної Європи, — двох рожаниць, з яких старша, рожаниця-мати, іменувалася Лето або Лада,

1Залізняк Д. Я. Первісна історія України. — К., 1999. — С. 221—230.

2Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — С. 359.

526

Українська філософія. Докласична доба

а ймення молодшої варіювалось: у праслов’ян це була Лель, Льоля, Ляля; у греків — Артеміда»1. Отже, вже на рівні міфологічної свідомості між праслов’янами та греками (дорійцями) відбувався жвавий діалог-обмін.

Процес становлення тієї чи іншої національної філософії (точні-

ше, світоглядної ментальності) передбачає наявність як свого передіс-

торичноґо етапу, періоду міфологічного (хтонічної і, головне, героїч-

ної міфології), так і епічного (героїчного) епосу.Наприклад, класичній

еллінській античній філософії передувала героїчна міфологія. Герої

давньогрецьких міфів «упорядковують» світ, очищуючи його від хто-

нічних потвор (Персей убиває Медузу-Горгону; Тезей убиває Міно-

тавра і розгадує загадку Лабіринту; Геракл знищує Немейського лева,

Лернейську гідру, Еріманфського вепра, Стимфальських птахів, очи-

щує Авгієві стайні тощо). Потім настає етап героїчного епосу, зміст

якого відображено в епічних поемах Гомера — «Іліаді» й «Одіссеї». З

цього міфологічного й епічного змісту й виростають ранні категорі-

альні уявлення перших (VII—VI ст. до її. е.) шкіл античної філософії

— Мілетської, Елепської, Піфагорейської та ін. Навіть класична еллін-

ська філософія (згадаймо платонізм і неоплатонізм) щедро насичена

міфологічним змістом.

Києворуській філософській ментальності також передують своя героїчна міфологія й епос. Так само у сколотсько-скіфські часи знаходимо міф про небесного коваля Сварога — «батька сонця» й «творця вогню», який викував плуг, переміг Змія й, запрягши його в плуг, виорав знамениті «Змієві вали». Геродот так описує сколотський варіант цього міфа: у першого скіфського царя Таргітая було три сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай. «О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира й коряк. Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався [й відступив], тоді наблизився середульший — з ним сталося те саме; їх [обох] відстрашило палаюче золото. Але як приступив молодший, воно погасло, і він заніс його додому. Коли старші брати довідалися про це, відразу ж оддали владу наймолодшому»2.

Серед давньослов’янських волхвів-жерців існував своєрідний «розподіл пращ»: серед них були «хмарогонителі» (ті, що «впливали»

527

Філософія

на погоду), «чародії» (ті, що здійснювали магічні дії з водою за допомогою спеціального посуду, «чари»), «потворники» (знахарі) та ін. Окремостоялитакзвані«кощунники»—своєрідніволхви-«ідеологи», які складали й виконували так звані «кощуни» (слов’янське слово, яке грецькі автори перекладали як «міф»). Центральний персонаж «кощун» — Кощій (Кащей) — володар «кощного», потойбічного, мертвого, «зимового» царства, який полонив дівчину й тримав у полоні певний період (період зимового омертвіння природи), після чого цю дівчину визволяв, убиваючи Кощія, позитивний герой (князь, царевич). Влада зими припинялася, й наставало пробудження природи, починався новий землеробський цикл. В усій давньослов’янській міфології впадає у вічі її виразно землеробський акцент Лада й Леля

— типово землеробські божества, Сварог і Колоксай мають справу з землеробськими знаряддями праці (плугом), Кощіїв полон триває протягом «мертвого» землеробського сезону (зими) і т. ін.

Відомості про міфологію наших предків, як бачимо, знаходимо у свідченнях стародавніх греків, у візантійських хроніках, у вітчизняних Літописах. Але найсистематизованіші і найповніші відомості цього роду отримуємо у знайденому у 1919 р. А. Ізенбеком і дослідженому Ю. Миролюбовим, М. Скрипником, Б. Рабіндером і В. Яценком тексті так званої «Велесової книги», який донедавна кваліфікувався (переважно з ідеологічно-політичних міркувань) як нібито «фальшивка» (згадаймо принагідно, що свого часу подібна доля спіткала

йзнамените «Слою о полку Ігоревім»). За даними дослідників зміст «Велесової книги» формувався у IV—V ст. і був «записаний» на дощечках у IX ст. (до нас потрапив не сам оригінал, а копія XVII ст., що

йстало формальною «підставою» для «сумнівів» в історичній достеменності документа).

Праукраїнці, як свідчить текст «Велесової книги», уявляли світ не унітарною, а множинною «триєдиною» (запам’ятаємо цю обставину — тут, як побачимо далі, коріниться плюралістичне уявлення про світ, властиве українському менталітетові) структурою. Йдеться передусім про світ, у якому всі ми живемо, — Явь (те, що являє себе — явище); далі — світ душ померлих Навь і, нарешті, світ Правди (Справедливості) — Правь. Боги праукраїнського міфологічного пантеону теж утворюють множинну (плюралістичну) конструкцію, вони існують «трійцями» — «триглавами». Це, насамперед, Великий Триглав,

528

Українська філософія. Докласична доба

до якого входять Сварог, Перун, Свентовид. Сварог —творець неба і землі Він — батько богів і наш прадідусь, він — бог неба і живе в небі. Перун обертає небесне колесо, що змінює день ніччю, а ніч — днем. Перун також бог війни, блискавки і грому, а також життєдайної небесної води (дощу). Хоробрі воїни, що загинули в бою, переходять у вічне життя, стаючи дружинниками Перуна. Свентовид — бог світла, яке дає нам можливість бачити світ; він бог правди (справедливості) і керує світами Яві і Праві, захищаючи людей від Наві, царства смерті і зла, яким керує Чорнобог і де живе богиня пітьми, хвороб і смерті Мара зі своїми страхітливими 13-ма доньками-хворобами — Вогневицею, Глуханею, Гризачкою, Жовтяницею, Кікіморою, Каркушею, Лідницею, Ломотою, Лякливицею, Навією, Очницею, Трясовицею і Черевицею; тут мешкає й богиня смутку, печалі, скорботи й плачу Желя, тут же перебуває божество страху і смерті Див, що має вигляд великого хижого шаха з потворним жіночим обличчям, який є провісником­ смерті (особливо перед боєм).

Друга Трійця включає Хорса — бога Сонця, Стрибога — бога віт­ ру і Влеса (Велеса), одного з найшанованіших богів (про що свідчить сама назва тексту —«Велесова книга»), іменем якого поряд з Перуном присягалися наші пращури, укладаючи угоди з іншими державами (зокрема з Візантією). Велес, за уявленнями наших предків, навчив людей обробляти землю, вирощувати худобу. Ще один дуже шанований бог — Даждьбог (Дажбог), бог усього живого, родоначальник усіх русичів і їх перший захисник (у «Слові о полку Ігоревім» Боян називає русичів Дажбоговими онуками). Дажбог уходив до Трійці з другорядними божествами Удржацем і Сівіяром. Дуже давньою й шановною богинею була Мокош — володарка життєдайної вологи, що сповнює життєвою енергією рослинний світ, покровителька породіль. Шанувалася також Коляда, богиня неба, мати Божича-Сонця, якого народжує у найдовшу зимову ніч (Божич — Нове сонце, Новий рік; поки Божич росте — збільшується день, коли ж починає старішати — день скорочується). У день народження Божича співали колядки, посипали зерном на врожай у домі сусідів, заколювали обрядову свиню, їли кутю, водили хороводи. Коляда відлічувала дні року.

Світ уявлявся нашим пращурам полем боротьби Добра і Зла, Білобога і Чорнобога. За цією боротьбою стежив Сварог, пильнуючи, щоб Чорнобог ніколи не здолав Білобога. Наші предки щиро ві-

529

Філософія

рили у вічне життя в потойбічному світі — Іриї (Раю), яке уявляли собі як луки Сварога. Ірий, вірили праукраїнці, є першоземля богів і світу — тут росте першодерево Прадуб з молодильними яблуками безсмертя, тут же розташоване й озеро живої води. Сюди злітаються зимувати птахи. А на вершечку Прадуба сидить сокіл — Род, прадавній Першобог.

У ІХ—X ст. на базі кощун та іншого фольклорного матеріалу формується слов’янський героїчний епос — билини (відомі Київський і Новгородський билинні цикли). В середовищі кощунників робляться навіть спроби створення своєрідної слов’янської язичницької (поганської) «теології», що знаходили прихильне ставлення навіть з боку князівської влади (варто згадати в цьому плані знаменитий Володимирів пантеон богів на чолі з Перуном).

Формування києворуської філософської ментальності відбувається у специфічній ситуації творчого діалогу києворуської міфоепічної свідомості з візантійським християнським світоглядом, щедро­ насиченим елементами грецького філософського платонізму та неоплатонізму (в попередніх темах вже досить детально характеризувався специфічний зміст «східної» гілки середньовічної філософської парадигми, втіленої головним чином саме у візантійській філософсько-теологічній думці). Перше знайомство наших пращурів із християнськими ідеями відбулося десь на початку нової ери (в готсько-антських і візантійсько-антських стосунках); інтерес до цих ідей різко зріс у період князювання в Куявії останніх Києвичів (убитий змовниками Аскольд, як уже зазначалося, навіть почав практично запроваджувати християнство у своїй державі) і досяг апогею в період остаточного хрещення Русі Володимиром Великим.

Діалог язичницької та християнської свідомості, який у літературі не зовсім точно визначають терміном «двовір’я» (адже йдеться про діалог культур, а не вір, конфесій), тривав досить довго (акт хрещення Русі не тільки не припиняє, а й надає йому більшої глибини й розмаїття), аж до XII—XIII ст.

Як і будь-який епос, билинний виступав у ролі проміжної, перехідної світоглядної форми між міфологією та філософією. Подібно до міфологічних героїв билинні богатирі ніби приречені діяти саме так, а не інакше. Адже Іллі Муромцю смерть у бою «не писана», Добрині наперед визначено знищити Змія; але це вже не жорстка підпоряд-

530