Filisofiya_Bichko_druk

Американський постмодернізм

темпоральності, людського часу, минулого, теперішнього, пам’яті, збереження персональної ідентичності протягом місяців і років – є ефектом мови. Саме тому, що у мові є форма минулого і майбутнього, а речення розгортається у часі, ми можемо володіти конкретним досвідом часу. Але оскільки шизофреник не знає такого способу мовної артикуляції, у нього не має нашого досвіду часової безперервності, і він змушений жити у вічному теперішньому. Джеймісон зазначає, що постмодерністськийсуб’єктвтрачаєздатністьорганізовуватисвоєминуле та майбутнє і зачиняється у колі інтенсивностей. Cуб’єктивність пізнього капіталізму характеризується втратою смислового зв’язку з позначеним (історією) та розривом ланки позначуваних.

Поняття «пастиш» і «шизофренія» виражають специфіку постмодерністського досвіду простору і часу відповідно.

Ще однією особливістю постмодерністської епохи є поява теоретичного дискурсу. Концепція практик, дискурсів, текстуальної гри прийшла на зміну різновидам глибинних моделей, таких як герменевтична модель внутрішнього і зовнішнього, діалектична модель сутності й явища, фройдівська модель несправжнього і справжнього, семіотична опозиція позначуваного та позначеного. Всі ці моделі відкидаються сучасною теорією. У минулому залишився строгий термінологічний дискурс професійної філософії, чіткий поділ таких академічних дисциплін як політологія, соціологія чи літературна критика. Сучасна теорія, поглинувши всі ці дисципліни, не представляє жодну з них. Цей новий вид дискурсу, на думку Джеймісона, є свідченням кінця філософії як такої.

Специфічність сучасної культури Джеймісон вбачає також у її виключно візуальному характері. Візуальність і кінематографічність як її серцевина стала базовим модусом існування культури «пізнього капіталізму», загальним принципом структурування її продуктів. На думку Джеймісона, свідомість «модернізованої» людини виявляється невідповідною величезній класичній розповідній формі, не здатною охопити всю мережу сюжетних та психологічних нюансів. У концепції американського філософа візуальна форма як така, що відчужує та фрагментує, протиставляється розповідній формі як ефективній гомології органічної соціальної єдності, що визначає істину існування суб’єкта.

Таким чином, на думку Джеймісона, в період «пізнього капіталізму» відбулася фундаментальна мутація як самого предметного світу,

501

Філософія

– що став сьогодні сукупністю текстів чи симулякрів, – так і конфігурації суб’єкта. Таку ситуацію мислитель радить називати згасанням афекту у постмодерністській культурі.

Вираження почуттів та емоцій, звільнення сучасного суспільства від попередньої відсутності цінностей, що властиве центрованому суб’єкту, означає також не просто звільнення від тривоги, але й звільнення від будь-яких інших почуттів, оскільки у теперішньому не існує більше Я, щоб відчувати. Це не означає, робить висновок Джеймісон, що культурна продукція епохи постмодернізму зовсім позбавлена відчуттів, швидше ці почуття тепер плинні і мають тенденцію до підкорення особливому виду ейфорії.

Згасання афекту може також бути охарактеризоване у більш вузькому контексті літературної критики як зникнення величезного пласту модерністської тематики часу та темпоральності, тривалості та пам’яті. У сучасному буденному житті, психологічному досвіді, культурних мовах домінують більше категорії простору, ніж часу, як це було у попередній період модернізму.

Пізнавальна картографія. Для того, щоб пов’язати багатство індивідуального існування та складну глобальну світову систему, суб’єктивний досвід і безособистісні сили глобальної системи, Джеймісон пропонує форму практики, яку він називає пізнавальною картографією. Пізнавальна картографія включає в себе естетичні методи, теоретичні проекти та, навіть, політичні дії. Американський філософ наголошує на нездатності нашої свідомості у теперішній момент скласти карту величезної багатонаціональної та децентрованої мережі комунікацій, в якій опинився сьогодні індивідуальний суб’єкт.

Естетика когнітивної картографії – це педагогічна політична культура, що прагне наділити індивідуального суб’єкта новим відчуттям свого власного місця у глобальній світовій системі: «…нове політичне мистецтво (якщо таке взагалі можливо) повинно буде дотримуватися істини постмодернізму, так би мовити, його базисного об’єкта – світового простору багатонаціонального капіталу – і в той же час, здійснити прорив до нового виду репрезентації останнього, через який ми почнемо схоплювати нашу диспозицію як індивідуальних та колективних суб’єктів і відновимо здатність діяти та боротися, нейтралізовану сьогодні як нашим просторовим, так і соціальним збентеженням» [135, p. 232].

502

Американський постмодернізм

Отже, ми проаналізували основні положення теоретичних розробок Ф. Джеймісона, пам’ятаючи про те, що він був представлений як представник американського різновиду постмодернізму. Тому надамо коротке резюме стосовно саме постмодерної складової його творчості.

Постмодернізм, на думку Джеймісона, виник у ситуації, коли передчуття хоча б якогось майбутнього (катастрофічного чи світлого) змінилися відчуттями неможливості будь-якого майбутнього взагалі (згадаймо смерть Бога у Ніцше, Автора у Барта, людини у Фуко). В таких умовах єдиний вихід – повернення до Історії. При цьому історія постає не як саморух у об’єктивному часі. Історицизм Джеймісона фіксує історичні форми на все більш глибокому рівні масової свідомості, наблизившись аж до сфери «політичного несвідомого». Так народжується основний метод аналізу, який застосовує американський філософ. Він пов’язаний з постійною та чіткою інтерпретацією символічного виміру культурних кодів.

За Джеймісоном, саме у символах розчинене політичне несвідоме. На відміну від структуралістів, він відмовляється займатися дослідженням знаків. На його думку, знаки не є тим останнім рівнем, на якому повинна зупинитися інтерпретація, навпаки, саме у знаках приховується ідеологія, що утримує в собі Історію. Виникає знайома проблема подолання ідеологій, зняття «хибної свідомості».

Поряд з такими характерними рисами постмодернізму як поступове послаблення історичності у відношенні до суспільної історії, та в нових формах індивідуальної темпоральності; нові типи базисних емоційних станів; нова економічна система та ін., Джеймісон відзначає і глибинні зрушення у теорії, зокрема появу власне постмодерністського феномену – теоретичного дискурсу.

Він вважає, що саме в час постмодерну відбулася заміна відчуження суб’єкта його розпадом.

Однак, постмодернізм вміщує у собі потенції виходу за межі капіталізму. У руйнації класичного суб’єкта Джеймісон бачить вихід до нової колективної суб’єктивності. Можливість виникнення нового історичного етапу, на якому соціальне ціле буде переживатися кожним індивідом безпосередньо, а не опосередковано через естетичні форми, передбачає включення до перспективи розвитку капіталістичного суспільства «четвертої можливості».

503

Філософія

Задля її здійснення Джеймісон висуває ідею «культурного картографування» світу пізнього капіталізму. Створення карти величезної багатонаціональності і децентрованої мережі комунікацій, в якій опинився сьогодні індивідуальний суб’єкт, допоможе кожному відчути своє власне місце у глобальній системі.

Таким чином, філософсько-культурологічна концепція Джеймісона дозволяє повніше й чіткіше осягнути явище постмодернізму як нового історичного проекту.

504

Розділ 11

Плюралізм філософії італійського постмодернізму

Італійська філософія ХХ століття, окрім неоідеалізму Бенедетто Кроче та перегляду марксизму, здійсненого Антоніо Грамши, залишається, з критичної точки зору, якщо не непомітною, то фрагментарною та епізодичною.

Історичний розвиток італійської філософії проходив автономно відносно франко-німецьких парадигм. Окрім панування протягом більш ніж двох десятиліть фашистської диктатури, значну роль у цьому відіграла перепона, створена мовою. На відміну від французької мови, яка, починаючи з Просвітництва та до Другої світової війни, вважалася «мовою дипломатії», італійська мова після Відродження не мала міжнародного значення. Вона використовувалася лише в деяких спеціальних дисциплінах, насамперед, в історії мистецтва та музичній термінології. Мовний бар’єр перешкоджав поширенню італійської літератури та філософської культури. Не допомогла також й італійська еміграція, яка експортувала не національну ідіому, а, швидше, місцеві діалекти. Відчуваючи нестачу лінгвістичного інструменту для поширення своєї традиції, емігранти зазнали не лише «матеріальних», а й «культурних» труднощів розуміння, якою, й де, власне, ця традиція має бути.

Проблема розповсюдження італійської філософської культури залежала також від іншого фактору: домінування в експорті візуальних повідомлень над вербальними. Відсутність геніальних зразків у художньому мистецтві, архітектурі, моді породила думку про такий же стан у літературній та філософській сфері, що призвело до втрати інтересу у відношенні можливості перекладів письмових текстів.

У теоретико-естетичному плані італійська філософія сьогодні визначається, насамперед, відношенням до поняття «теорії» та до радикальної критики Гайдеґґером західної метафізичної традиції. Характер даного ставлення визначають дві позиції. Перша пропонує інтерпретацію гайдеґґерівської концепції методами філософської герменевтики. Джані Ваттімо, Маріо Перніола, Альдо Джаргані, П’єр

505

Плюралізм філософії італійського постмодернізму

Альдо Роватті та інші прихильники даної концепції визнають неможливість виходу за межі метафізики і вбачають завдання філософії у критичному усвідомленні ґрунтовних метафізичних положень. Звідси – центральність герменевтичної інстанції, конституювання знання як системи інтерпретативних рекомендацій.

Друга позиція полягає у «радикальній» критиці метафізичної традиції і в побудові концепції, яка виходила б за межі нігілістичнотехнологічного напрямку, що характеризував концепції Буття всієї західної філософії від Платона до Ніцше. Емануель Северіно та Массімо Кассіарі пропонують розглядати філософію як «підґрунтя», а не «шлях» роздумів.

Ці два напрямки сучасної італійської думки тісно пов’язані з її національним філософським минулим. Герменевтика як інтертекстуальний дискурс розвинулася на результатах історицистської традиції, яка, починаючи з Дж. Віко, через постромантичний спірітуалізм, йде до Бенедетто Кроче та екзистенціалізму. Пропозиція радикального критичного аналізу західної метафізики, хоча і менш властива італійській традиції, однак завжди підтримує діалог з арістотелівською спадщиною та неосхоластикою, яка до другої половини ХІХ століття залишалася актуальною в Італії.

506

Еко

Умберто Еко (Eco, нар. у 1932 р.) – італійський філософ, семіотик, письменник і літературний критик; генеральний секретар Міжнародної Асоціації з семіотичних досліджень, професор семіотики Болонського університету. Основні філософські праці: «Трактат з загальної семіотики» (1975), «Проблема естетичного у Св. Фоми» (1956), «Семіотика і філософія мови» (1984), «Мандрівки до гіперреальності» (1987), «Межі інтерпретації» (1990), «Пошук досконалої мови» (1995).

На думку Еко, сучасна культура знаходиться у кризовому стані, який полягає у кризі репрезентації – «порядок слів більше не відповідає порядку речей», – а існуюча система комунікацій виявляється чужою наявній історичній ситуації. Вихід із даної ситуації Еко бачить у створенні нових формальних структур, які зможуть відобразити реальний стан речей і стати його новою моделлю.

Еко пропонує модель «відкритого твору» – «трансцендентальну схему», що фіксує двозначність нашого буття у світі. Поняття «відкритий твір» стало попередником ідеї множинності у мистецтві, постструктуралістського інтересу до читача, тексту, інтерпретації. Подібно до того, як спосіб структурування художніх форм співзвучний способу, яким наука і сучасна культура осягають реальність, так і модель «відкритого твору» повинна відображати зміну парадигми, стверджувати появу нового коду. Такий твір відкриває текст багатству інтерпретацій, змінює акценти у взаємовідношеннях текстуальних стратегій – автора й читача.

Вивчаючи мас-медіа з метою виявлення відносин між наративними структурами та ідеологією, Еко розробив концепцію кітчу як немистецтва. Кітч, на думку Еко, – це ідеальний продукт для аудиторії, що прагне отримати задоволення, не прикладаючи до цього жодних зусиль. Така аудиторія здатна сприймати лише вторинні образи, але, в той же час, вона впевнена, що насолоджується справжньою репрезентацією світу.

Еко ототожнює кітч з масовою культурою і протиставляє його «високій культурі», репрезентованій авангардом. У постмодерністській культурі таке протиставлення зникає і відбувається примирення кітчу з авангардом.

507

Філософія

За зовнішніми ознаками постмодернізм легко сплутати з кітчем, однак якщо кітчу не вдавалося привернути інтелектуальну публіку (він не здатний розважати, не відволікаючись від проблем), то постмодернізм, навпаки, розраховує саме на таку аудиторію, яка здатна оцінити іронію твору, простежити в ньому інтертекстуальні коди, тобто розважатися, але одночасно отримувати нове знання. Для того, щоб такий контакт став можливим, щоб адресат прочитав текст, постмодернізм виробляє певні визначені принципи організації повідомлення. У даному випадку Еко звертається до аналізу взаємовідношень між різними формами авангардиського мистецтва та їх інтерпретативною спільнотою, а потім до трансформації цих форм і відносин твору з аудиторією в постмодерністській культурі.

Роздуми Еко про жанри, види і можливості мистецтва епохи масової комунікації, а також про еволюцію різних типів аудиторії розгортаються навколо опозиції «інновація та повторення». На думку італійського дослідника, модерністським критерієм оцінки художньої значимості твору була новизна, висока ступінь інформації. Приємне повторення відомої мелодії сприймалося модерністськими теоріями мистецтва як дещо характерне для ремісництва – не для мистецтва – і для промисловості. Мистецтво нагадувало, скоріше, «наукову революцію»: кожний витвір модерністського мистецтва встановлював свій закон, пропонував нову парадигму, новий спосіб бачення світу.

Згідно модерністській естетиці, основними характеристиками продуктів мас-медіа є повторення, копіювання, підкорення напередвстановленій схемі та надлишок (на противагу інформації). Сьогодні, на думку Еко, ми є свідками дискусій з приводу однієї нової теорії мистецтва, яку називають «естетикою постмодерну» і яка переглядає під особливим кутом зору самі поняття повторення та серійності. Ці поняття мають величезну кількість значень. Один із смислів слова «повторити» полягає в тому, щоб зробити копію певного абстрактного зразка. У цьому сенсі одна річ тотожна іншій, коли вона володіє тими ж властивостями, що й перша, хоча б у деякому відношенні. Однак Еко цікавить повторюваність та серійність, які стосуються того, що, на перший погляд, не здається тотожним. У цьому плані можна виділити «рітейк» та «рімейк» як різні типи повторення, а також «петлю», «спіраль» та «сагу» як різновиди серії.

508

Еко

Серійність та повторення, згідно Еко, не суперечать інновації. Мистецтво було й залишається «таким, що повторюється».

Постмодерністська естетика пропонує цінне відкриття: серія можливих варіацій потенційно нескінченна. У постмодернізмі серія перестає бути бідним родичем мистецтва і стає художньою формою, здатною задовольнити нову естетичну чуттєвість.

З кінця 1960-х років Еко займається семіотичною проблематикою. Підґрунтям існування культури італійський філософ вважає ідею необмеженого семіозису. Його цікавить лише замкнутий простір культури, в якому панує Символічне, що породжує смисли та оперує ними, не звертаючись при цьому безпосередньо до фізичної реальності. Еко прагне знайти єдиний семіотичний підхід до усіх феноменів сигніфікації та комунікації, виявити логіку культури завдяки різноманітним означальним практикам, які можуть бути частиною загальної семіотики культури.

509

Ваттімо

Джанні Ваттімо (Vattimo, нар. у 1936 р. у м. Турині) – італійський філософ-постмодерніст, професор теоретичної філософії Туринського університету, автор багатьох всесвітньо відомих книг, зокрема «Кінець сучасності» та «Прозоре суспільство» (1989), лауреат премії «Ганни Арендт» 2002 року у сфері політичної філософії, активний політичний діяч, видавець журналів «МікроМега» та «Міжнародний філософський журнал». Ваттімо досліджує існування людини в сучасному «суспільстві тотальної комунікації».

Постмодернізм. Згідно Ваттімо, поняття постмодерн, яке сьогодні дещо втратило свою популярність, у філософському сенсі залишається актуальним і передбачає процедуру деструкції деяких ґрунтовних рис модернізму, найхарактернішою з яких є віра у прогрес. Ця віра надає поняттю «модерність» ту нормативність, згідно якої все, що є сучаснішим, є ціннішим та досконалішим. Тобто, виходячи з цього, модернізм визначається як епоха, базовою цінністю якої є буття сучасного.

Однак, у наш час віра в історичний прогрес втрачена: як теоретичні роздуми філософів та істориків, так і фактичний соціальнополітичний устрій сучасного світу позбавляє її будь-якого підґрунтя. Мова тут йде, на думку Ваттімо, не лише про кінець ідеологій та метанарацій, а, в першу чергу, про певну сукупність історикополітичних змін, адже після руйнації західного імперіалізму не можливо більше мислити історію як єдиний процес. Дійсно, в ситуації, коли більше не існує будь-якої централізованої влади – католицької церкви, Священної Римської імперії чи так званого «цивілізованого світу», – говорити про історію як про поступальний прогресивний процес, що задає нормативні ціннісні критерії, не видається можливим.

Однією із складових даної епохальної зміни в розумінні історії Ваттімо вважає плюральність, адже якщо віра у прогрес була певним «принципом реальності» у модернізмі, то в результаті її втрати сама реальність втрачає сенс: у постмодерному сприйнятті реальність не постає як дещо об’єктивне. І пов’язано це не лише з втратою віри у прогрес. Не менш важливу роль грає тут «медіатизація» соціального життя. Мас-медіа, що великою мірою визначають наше сприйняття

510