Filisofiya_Bichko_druk

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда

будь-якого позитивного положення, і пов’язана із розумінням письма як соціального інституту, функціонування якого наскрізь пронизане принципом доповнювання; ця концепція виводиться із деконструктивного аналізу текстів Платона, Руссо, Кондільяка, Гуссерля, Соссюра. Дерріда розглядає їх тексти як репрезентативні знаки «логоцентричної традиції» і в кожному з них намагається виявити джерело внутрішнього протиріччя, як того, що спростовує відкрито стверджений нею постулат первинності мови (причому, мови усної) по відношенню до письма [58, с. 193].

Що стосується критики традиційного уявлення про літературу, то саме смислову цілісність літературного твору і відкидає Дерріда, «деконструюючи» логоцентризм і традиційне уявлення про літературу та відкидаючи її репрезентативну функцію. Ставши на шлях богоборця, що відкидає владу Бога-Слова, Дерріда фактично вбачає божественне виникнення будь-якої традиційної цінності, втіленої в літературі. На його думку, знак та божественність мають одне і те ж місце й час народження. Епоха знаку, по суті, теологічна. Вона, можливо, ніколи не закінчиться. Однак історична межа цієї епохи визначена.

В ім’я атеїзму (тобто відмови від онтотелогізму європейської культури) Дерріда ліквідує смислову ауру слова чи словесних утворень, які, згідно з його поглядами, втілюються в звуковій реальності мови та постулюють примат та самодостатність (як результат ухилення від буття та пошуку істини) писемної мови. «Наглядне зображення (gramme), таким чином, робиться найбільш загальним поняття семіотики».

Метою граматологічного письма є породження «мовчазного» тексту, який базується на відкритті та ствердженні самодостатності мовної гри. Дерріда цікавить гра тексту, а не його смисл. Моделлю тієї чи іншої гри в граматології є гра мовних форм, для вивчення функціонування яких Дерріда пропонує винести за дужки субстанцію звуку та смислу. Писемність стає сценою історії та грою світу, а світ у такому випадку являє собою культуру, яка розуміється як сукупність текстів.

Ствердженню Дерріда протиставляє заперечення, подібно до «негативної теології», яка дає визначення Бога через перелік того, чим він не є. Таким же чином Ж. Дерріда визначає поняття декон-

451

Філософія

струкції, стверджуючи, що вона є ні метод, ні теорія, ні практика, ні критика, ні аналіз, ні що інше. Гра «тексту» та «письма» слугує мислителю засобом втечі від визначених ідей, тез та позицій, місце яких

унього займають «вписування», які набувають форми безкінечного кружляння слів.

Ж. Дерріда розмиває існуючі поняття та уявлення, використовує неологізми, робить лексичні чи орфографічні «помилки», внаслідок чого слово здається «недоречним» чи його значення стає невизначеним. Філософ надає перевагу словам та термінам, які є багатозначними та невизначеними, неясними. Його приваблює те, чим традиція нехтувала, що вважалось другорядним, «маргінальним»: формальні та синтаксичні хитрощі, такі фігури риторики, як метафора, гіпербола, еліпс тощо.

Завдяки таким засобам Дерріда створює особливий тип мислення, який є багатомірним та різнорідним, суперечливим та парадоксальним, пульсуючим та плаваючим, котрий ґрунтується на деталях, нюансах, напівтонах та переливах. Подібна манера є вже у Р. Барта, який її застосував головним чином до критики та літературознавства. Дерріда робить її універсальною та поширює на філософію, створюючи незвичну та оригінальну концепцію в стилі постмодерну, де об’єднуються чи співіснують найрізноманітніші підходи, методи та стилі. Він радикально переглядає та руйнує сталі ієрархії, типології, жанри, класифікації, роблячи це з анархістським максималізмом і проявляючи себе послідовником пізнього Вітґенштайна та особливо гносеологічного анархізму Фейєрабенда. Його концепція базується на принципах релятивізму та плюралізму.

Адекватними формами деконструкції виступають «письмо» та «розпорошування», що практично тотожні між собою. Дерріда надає «письму» глобальний вимір, робить з нього онтологічну основу буття. Подібно до того як М. Гайдеґґер проголосив мову «домом Буття»,

уДерріда «сцена письма» стає сценою всієї історії, а його гра – грою всього світу.

Починаючи з «Граматології», Ж. Дерріда розробляє нову «науку про письмо», предметом якої, на відміну від лінгвістики, є не мова, а «письмо» у всіх його модальностях. Воно являє собою певну подію, котра «помножує слова, прискорює їх рух один проти одного, кидає їх в нескінченний процес взаємозмін, єдиним правилом слугує суве-

452

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда

ренне твердження про те, що гра не має смислу». Разом із визволенням від смислу «письмо» пориває зі всіма традиційними цінностями, нормами та правилами. У цій ролі «письмо» є незахищеним та слабким, чимось подібним до нежиттєздатного сім’я», до «сили, яка блукає поза полем життя». Разом із тим «письмо» може бути руйнівним, агресивним і, навіть, «кровожерливим», коли воно набуває форми «обрізання», «кастрації» чи «четвертування».

«Письмо» є головним засобом, за допомогою якого Дерріда здійснює деконструкцію західної філософії та культури. Вдаючись до деконструкції філософії, Дерріда піддає критиці перш всього самі її основи. Вслід за М. Гайдеґґером він визначає наявну філософію як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму. Головна її вада – догматизм, в силу того, що з великої кількості дихотомій (матерія та свідомість, дух та буття, людина та світ, означуюче та означене, свідоме та несвідоме, зміст та форма і т. д.) метафізики, як правило, надає перевагу одній стороні, якою найчастіше є свідомість, що пов’язана з суб’єктом, суб’єктивністю, людиною, чоловіком.

Віддаючи перевагу свідомості, тобто смислу, змісту чи означеному, метафізика бере їх у чистому вигляді, у їх логічній та раціональній формі, ігноруючи несвідоме, виступаючи тим самим як логоцентризм. Якщо не свідомість розглядається у зв’язку з мовою, то остання виступає як лого-фоно-центризмом. Коли метафізика приділяє увагу суб’єкту, вона розглядає його як автора та творця, наділеного «абсолютною суб’єктивністю» та прозорою свідомістю, здатного повністю контролювати свої дії та вчинки. Надаючи перевагу людині, метафізика виступає як антропоцентризм та гуманізм. Оскільки цією людиною, як правило, є чоловік, метафізика являє собою фаллоцентризм.

В усіх випадках метафізика залишається логоцентризмом, в основі якого лежить єдність логосу та голосу, смислу та усної мови, «близькість голосу та буття, голосу та смислу буття, голосу та ідеального смислу».

Ці риси Дерріда виявляє вже в античній філософії, а потім в західній, навіть не в самій критичній й сучасній її формі – філософії Гуссерля «Феноменологічний голос є тією духовною плоттю, яка продовжує говорити, слухати сама себе та бути присутністю для самої себе – навіть у відсутності світу».

Логоцентрична філософія хоче чути голос істини з середини себе. Звук для неї здається найкращим засобом вираження внутрішнього,

453

Філософія

єдиним засобом бути одночасно ідеальним і теоретичним. Дерріда намагається здійснити радикальну деконструкцію філософії свідомості логоцентризму. В своїх роздумах він опирається перш за все на ідеї М.Гайдеґґера, який поклав початок новій епосі мислення. Саме М. Гайдеґґер кардинально змінив точку зору на мову, надавши їй фундаментального, онтологічного статусу, визначивши її як «дім буття», як головний шлях до буття. Ж. Дерріда підтримує це положення, доповнюючи його ідеєю Ф. де Соссюра про примат мови над мисленням, згідно з яким інше мислення, якщо абстрагуватись від виразу його словами, являє собою аморфну, неподільну масу.

Дерріда також стверджує, що свідомість ніколи не буває «чистою», вона завжди позначена мовною матеріальністю. У дусі структуралізму філософ надає пріоритет мові над мисленням, однак його не до кінця влаштовує структуралістське вирішення питання. Дерріда не погоджується з думкою Ф. де Соссюра, що «історичний факт мовлення завжди існує перш за мову».

Поступаючись в цьому метафізичному мисленню, бо мова потрапляє в залежність від мовлення, Дерріда пропонує свій погляд на проблему, згідно з яким мову треба розуміти не по моделі мовлення, а по моделі «письма». Саме «письмо» створює ту фундаментальну основу, котра детермінує як мовлення, так значною мірою і мову.

«Письмо взагалі» Дерріда означає як «археписьмо». Воно передує будь-якому мовленню та мисленню і в той же час присутнє в них у прихованій формі. «Археписьмо» таким чином набуває онтологічного статусу. Дерріда визначає письмо абсолютним знаком, виділеним зі всякого прагматичного контексту комунікації та незалежним від суб’єктів, які говорять чи слухають.

Досліджуючи роботи Ж. Дерріда, які вийшли у світ майже одночасно, важко було б говорити про певну еволюцію його поглядів. Концепції, що розглядаються ним, не пов’язуються ні з якими «археологічними зрізами» історико-культурного ґрунту: Дерріда користується матеріалом стародавніх греків та сучасних структуралістів: Гуссерль та Платон, Руссо та Соссюр, Леві-Стросс та Фуко залучаються ним до розгляду не для того, щоб підкреслити та обґрунтувати емпіричний статус дисципліни, що пропонується – «граматології». Жодна з перерахованих робіт не містить цієї концептуальної системи в цілому: хоча в своїй основі вони єдині, але ряд понять варіюється від роботи до роботи.

454

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда

Об’єктом дослідження Дерріда були філософські концепції двох планів: раціоналістичні концепції та ірраціоналістичні концепції (наприклад, Ніцше, Гайдеґґер). Детально він аналізує дві концепції метафізичності західної культури – М. Гайдеґґера та Е. Гуссерля.

Що стосується Гайдеґґера, то завданням Дерріда була спроба переосмислення його «метафізичного способу мислення», котрий полягав у дискурсивності мислення, яке від’єднує людину від буття. Ж. Дерріда згодний із критикою М. Гайдеґґером розуміння мислення як «бачення» й буття як постійної присутності, але він заперечував прагнення останнього знайти шлях до «істини буття».

Метафізичність західної культури має в Е. Гуссерля такі головні ознаки: іманентна даність буття свідомості й віддавання переваги звуковому мовленню перед письмовим; письмовий знак тлумачиться як заступник буття, його репрезентація; примат теперішнього часу над минулим та майбутнім. Всебічно вивчивши поняття «присутності», яке фігурує в його попередників, Ж. Дерріда приходить до критики «вчення про сенс буття взагалі як наявності з усіма підвизначеннями» [64, с. 15].

Вплив Гуссерля очевидний: переформулювання принципу «самоочевидності свідомості» як смислопокладання інтенціонального життя свідомості, передавши здатність наповнювати смислом емпіричний та психологічний досвід людей «трансцендентальному суб’єкту» як тому, що володіє узагальненим, інтерсуб’єктивним знанням загальнозначимих істин…Саме цей момент гуссерлівської філософії й став головним предметом критики Дерріда, котрий заперечував як постулат про «іманентну даність» (у термінах французького вченого – «презентності-наявності») буття свідомості, так і принцип однозначного конституювання та перетворення «життєвого світу…

Ж. Дерріда продовжує та одночасно радикалізує критику метафізичності європейської культури, розпочату М. Гайдеґґером, а аналізуючи феноменологію Гуссерля, стверджує, що й феноменологічна практика метафізики не може бути нічим іншим як метафізикою, котра базується на постулаті про інтенціональну природу свідомості, а значить є різновидом волюнтаристської метафізики.

Інтенціональність, так важлива для Гайдеґґера і Гуссерля, була переосмислена Дерріда в типово структурному дусі як «бажання», іншими словами, як підкреслено несвідоме, як стихійна і в кінцевому рахунку ірраціональна сила [59, с. 17–18].

455

Філософія

Сам Ж. Дерріда стверджував, що у класичній філософській архітектоніці «Голос і феномен» посідав би перше місце…це питання про привілеї голосу й фонетичного письма в їхніх зв’язках з усією історією Заходу, як її уявляють в історії метафізики, до того ж в її найновітнішій, найкритичнішій, найпильнішій формі: у трансцендентальній феноменології Гуссерля [47, с. 12].

Ствердження примату писемності перед живою мовою дозволяє, на думку Дерріда, не покидаючи русла гайдеґґерівської критики метафізики, відмовитись від гайдеґґерівського поняття трансцендентального, від тієї мітки, яка визначає межу між сущим та буттям, між онтичним та онтологічним. Його робота ставить своєю метою «ухилитися» від буття, на яке орієнтована всяка філософська система.

Понятійний словник Дерріда вельми великий: «відмінність» («інакшість»), «розрізнення», «слід», «письмо», «археписьмо», «пробіл», «текст», «графіка», «програма», «граматологія», «першометафора», «означуване», «означальне» та багато інших.

Вихідне для Дерріда поняття – «інакшість», «відмінність», – те, що не є субстанція, чи то матеріально-тілесна, чи ідеально-духовна; те, що не є першоначало, певний висхідний абсолют, який лежить у основі всього сущого і не-сущого; те, що не є певна замкнена в собі сутність, представлена у формі даності, наявного буття. Те, що не може бути представленим у формі образу, репрезентації, показу цього наявно даного та того, що присутнє. Є різниця між тим, що так описується і тим, що так розуміється. Це вже навіть і не рівність та двохосновність одного та іншого – такого та «іншого». Це їх «різність».

Філософські терміни Дерріда досить складні. Він досліджує етимологію латинських коренів. Виділяє два основних значення терміну «різність». Перше значення передбачає затримку в часі, збирання часу та сил для операції. Ця операція передбачає відстрочку, запас, тимчасове «становлення» простору та «просторове становлення часу». Це перше тлумачення передбачає великий вплив на концепцію Дерріда понятійної системи Гуссерля. Друге значення більш звичне: «розрізняти» означає не бути тотожнім, бути інакшим, відокремленим, іншим.

«… Розрізнення» для нього – не просто знищення або примирення протилежностей, але їх одночасне співіснування у рухомих рамках процесу диференціації. При цьому часовий інтервал, що розді-

456

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда

ляє знак і означуване ним явище, із рухом часу ( в ході застосування знаку в системі інших знаків, тобто в мові) перетворює знак у «слід» цього явища. У результаті слово втрачає свій безпосередній зв’язок з означуваним, референтом, або, як висловлюється Дерріда, зі своїм

«походженням»…» [59, с. 26].

Існує просторово-часова закріпленість розмежування. Вона реалізується у понятті «слід». «Слід» – це є те, що завжди вже включає та закріплює цю віднесеність та розмежованість, а, значить, і артикульованість поля сущого та поля метафізики: саме «слід» дає врешті решт можливість мови та письма. «Слід» не є знак, що відсилає до якої-небудь попередньої «природи» або «присутності» – у цьому розумінні «слід» немотивований, тобто не визначений нічим зовнішнім по відношенню до нього.

Уся система мови характеризується як платонівська «тінь тіні», як система «слідів», тобто вторинних знаків, у свою чергу опосередкованих конвенційними схемами кон’юнктурних кодів читача. Свою позицію Дерріда обґрунтовує тим, що сама природа «семіотичного засвоєння» дійсності (тобто засвоєння її свідомістю-мовою, які він фактично не розмежовує) настільки опосередкована, що це робить неможливим безпосередній контакт із нею [59, с. 27].

««Розрізнення» покликане позначити (у точці майже абсолютного наближення до Геґеля) точку, де ми пориваємо з системою «зняття» і спекулятивної діалектики. Ця конфліктність рознесення, що її протиріччям можна називати лише за умов його тривалої демаркації від гегелівського протиріччя, ніколи не піддається тотальному зняттю й проступає своїми наслідками у тому, що я називаю текстом взагалі, текстом, який не вміщується у клітинці книги чи книгозбірні й ніколи не дозволяє панувати над собою якомусь референтові у класичному розумінні, речі або трансцендентальному означуваному, яким упорядковувався б увесь його рух» [47, с. 69].

Говорячи про історію філософії Ж. Дерріда відмічає: «Щодо лінеарності… я її завжди й дуже акуратно асоціював із логоцентризмом, з фоноцентризмом, із семантизмом та ідеалізмом. Мало того, що я ніколи не вірив у абсолютну автономію історії як історії філософії, у розумінні конвенційного гегельянства, але я постійно намагався знову вивести філософію на сцену, на ту сцену, якою вона не править і яку класичні історики філософії, в Університеті та в інших місцях, вважали інколи трохи жорсткуватою» [47, с. 78–79].

457

Філософія

У процесі оригінального філософського спадку Ж. Дерріда висуває принцип тлумачення історії філософії (метафізики) як певну генеалогію «трансцендентальних означуваних», про що говорилось і в М. Фуко.

Що це означає? Йдеться про «метафізику присутності», яка є тотожною «логоцентризму», тобто такому принципу розгляду вчення, коли в центрі присутнє (тобто щось раціонально міститься) відцентрово означуване (тобто щось у будь-якій іпостасі свого буття – чи то матеріальне, чи то ідеальне, чи то їх синтез – у випадках, наприклад, категорії практики). За Ж. Дерріда, треба елімінувати це «щось» – мислиме, означуване, присутнє – і замінити все структурою – тобто «формою, яка диктується зовні».

Однією із заслуг Дерріда є те, що він все таки не прагне зовсім ліквідувати філософію як метафізику. Він прагне лише вийняти з неї серцевину, ліквідувавши найбільш основні принципи її побудови. У цьому він протестує, наприклад, проти спроб Ніцше зруйнувати метафізику взагалі й оголосити її сферою нездорової свідомості та світовідчуття. Дерріда засуджує претензії Ніцше на «єдиновласне» розуміння істини в останній інстанції й пропонує «деконструювати» філософію, організувавши її на нових принципах.

Деконструкція метафізики у Ж. Дерріда розуміється згідно загальної, ідеалістичної філософії як деконструкція тексту, а не об’єктивної дійсності, яка відображається у процесі пізнання. Текст у Дерріда розуміється знову ж таки як схема, що сама по собі структурує дійсність і дає закони останній. Деконструкція метафізики розуміється як метод не стільки критики метафізики засобами самої метафізики, скільки така переорганізація цієї ментальної структури, що може зробити її раціональною.

Характерним для деконструкції Дерріда є перегляд деяких основоположних понять у З. Фройда. Як приклад розглянемо поняття «жалоби».

Ж. Дерріда вводить поняття «труд жалоби» – це означає діалектику зняття, подолання старої метафізики і всіх пов’язаних із нею понять та принципів. Але саме поняття «труда жалоби» Ж. Дерріда мислить не як діалектику, а як ... подолання її. Що це означає? Це означає, що відбувається гегелівське «зняття» , але це вже не «труд жалоби», а «напівжалоба», що означає «межу» та «закриття» мета-

458

Реконструкція та деконструктивізм Ж. Дерріда

фізики. Як бачимо, Ж. Дерріда намічає два шляхи подолання старої метафізики, – як шляхом фактичного заперечення онтології, так і підміною діалектики. Наскільки це йому вдасться – забігаючи, звичайно, наперед, покаже сама практика, – навіть, якщо осмислювати практику у рамках самої ж теорії структуралізму – як практику схем; творчих структур.

Одним із засобів подолання тієї ж таки метафізики Ж. Дерріда мислить застосування категорії «обходу» – «обхід» – або непрямий, переверсійний шлях пізнання не тільки не є чимось випадковим для «власне» шляху, але, навпаки, і є самою суттю цього шляху. Він володіє такою здатністю, як здатність до само-деконструкції.

«Спекулятивнатеза»фройдівськоготекстуобумовлена«графікою обходу». Обхід не лише не являється чимось випадковим для власне «шляху», навпаки, шлях лише й передбачається обходом… Фройд аналізує відношення між двома принципами – задоволення та реальності. Чисті реальності й задоволення – це ідеальні, фіктивні кордони, руйнівні та смертельні; між ними – розрізнювальний обхід, який складає саму дійсність психічного процесу як «живого» процесу.

Таким чином, постструктуралісти намагаються і шляхом конструювання специфічного методу – методу «антидіалектики» – тобто методу «обходу» – подолати метафізику. Знову ж таки, відмітимо, що структуралісти головний свій «удар» спрямовують проти принципу буття – в питаннях онтології, а в плані методології – проти принципів діалектики, діалектичного методу. Тут Ж. Дерріда, так само, як і інші структуралісти та постструктуралісти, висуває альтернативу існуючій парадигмі знання.

Ж. Дерріда протиставляє свою позицію традиціям філософії Модерну. Один із головних постулатів, на яких наполягає Дерріда, полягає в тому, що суб’єкт, який пізнає та створює, не має бути обмежений, жорстко детермінований будь-якими умовностями, ніякою апріоретикою, аксіомами, «вічними» настановами і т. д. – всім тим, що не підлягає критиці. Людина абсолютно вільна у виборі власних принципів, форм та методів пізнання.

Сучасний структуралізм в особі перш за все Ж. Дерріда не виступив як противник суб’єктивно-ідеалістичних течій, що на протязі багатьох років панували у Франції. Тут акцент робився на неповторності та своєрідності людської особистості, самодіяльної та «самобуттєвої» у всіх її іпостасях.

459

Філософія

У самому загальному плані, якщо залишатись у межах тематики постструктуралістів, можна сказати, що проблема свободи суб’єкта в доктрині цієї течії була заявлена, але не розроблена, що повністю зрозуміло, оскільки основний пафос постструктуралістських виступів був направлений проти традиційного розуміння суб’єкту як суверенної особи, свідомо, незалежно й активно означуючої свою діяльність і свою життєву позицію, «вільної у думках і справах». Головне в загальній програмі постструктуралістів було довести залежність свідомості індивіда від мовних стереотипів свого часу. Власне свобода як така зводилась у рамках постструктуралістських уявлень про свободу інтерпретації, яка розуміється, звичайно, досить широко і передбачає ігровий принцип функціонування свідомості [59, с. 46].

Ж. Дерріда, вслід за М. Фуко, також сповідує «антиантропоцентризм»: людина вмерла чи вмирає, вмирає її сокровенна суть – неповторна суб’єктивність (що мислиться як головна іпостась присутності ), індивідуальні переживання є стимулом до сокровенних глибин творчості і не завжди доступні методам, які суворо логізують. Структуралізм заперечує людину як самодіяльного суб’єкта – суб’єкта історії, суб’єкта творчості – і суб’єкта тієї ж структурності, універсальної формалізованості – і – кінець кінцем – надсуб’єктивності буття та пізнання, «конструктором» якої виступає все та ж людина.

Структуралісти не приймають тут до уваги того , що всі існуючі форми надсуб’єктивності – включаючи проголошені структуралізмом і постструктуралізмом принципи фалоцентризму, текстуалізації дійсності (дійсність, за Ж. Дерріда є текст, який підлягає аналізу та переосмисленню за допомогою того ж тексту) є також відносними, залежними від точки зору інтерпретатора. Теж саме означає і принцип Письма, який виступає вищим принципом «деконструювання» дійсності в межах нових реалій – зростаючої формалізації, логізації та уніфікації життя, зростання раціональності та раціональне осмислення дійсності.

Вчені нашого часу поставили питання про створення «над­ суб’єктивного» інтелекту. Прямим відображенням цих запитів суспільної практики – наприклад, у створенні великомасштабних процесів роботизації виробництва, є створення таких напівформ штучного інтелекту, які допоможуть людині здійснювати більш ефективне керування процесами виробництва, що вибухоподібно розвивається. У

460