Арабський Халіфат

На початку VII ст. у арабських племен Аравійського півост­рова йде інтенсивний розклад первісних відносин. Розвиток землеробства і тваринництва веде до майнової диференціації суспільства, до використання рабської праці. Вожді родів і пле­мен (шейхи, сеїди) базують свою владу не тільки на звичаях, авторитеті і повазі, але й на економічній могутності. У середо­вищі бедуїнів (жителів степів та напівпустель) зустрічаються салухи, що не мають засобів існування (тварин) і навіть тариди (розбійники), яких виганяли із племені.

Релігійні уявлення арабів не були об'єднанні у якусь ідеологіч­ну систему. Поєднувались фетишизм, тотемізм і анімізм (шану­вання каменів метеоритного походження, тотемів: лева, собаки, ведмедя, сокола і т.ін.). Поширені були християнство й іудаїзм.

У VI ст. на Аравійському півострові існувало декілька неза­лежних одна від одної дофеодальних держав. У старійшин родів і племінної знаті зосереджувалося багато тварин, особливо верб­людів. Ця ж родова знать претендувала і на кращі пасовиська і колодязі. У випадку вдалих набігів військовополонених пере­творювали у рабів і змушували їх пасти тварин. Рабська праця витісняла працю вільних.

Разом з тим, в областях, де було розвинене землеробство, відбувається процес феодалізації. Цей процес охопив міста-дер­жави, зокрема Мекку. На цьому фунті виникає релігійно-полі­тичний рух — ханіфізм. Цей рух був спрямований проти племін­них культів, за створення спільної релігії з одним божеством.

Ханіфський рух був спрямований проти родоплемінної знаті, у руках якої була влада в арабських дофеодальних державах. Цей рух виник у тих центрах Аравії, де феодальний уклад на­був більшого розвитку і значення — у Йємені і місті Ятрибі. Він охопив також і Мекку, де одним із його представників був Мухамед.

Спочатку ханіфізм не мав підтримки у Мецці, але під впли­вом соціальних потреб населення, перейшов на інший етап розвитку, який можна уже розглядати як виникнення нової релігії, що стала називатись “іслам” (покірність). У пророцьких сурах поряд з єдиним божеством Аллахом висувається не менш важливий догмат про “посланця Аллаха” (расул Аллах), який претендує на одноосібного посередника між верховною суттю і людьми. У пророцьких сурах звернено більше уваги на деякі земні, реальні явища: засуджується і забороняється лихварство. “Те, що ви даєте на зростання, щоб воно зросло за рахунок майна інших людей, не зросте перед Аллахом”. Торгівля — спра­ва похвальна і у пророцьких сурах зустрічаються особливо на­стійливі заклики дотримуватись правильності у мірі й у вазі, тобто бути порядним при торговельних і лихварських угодах і розрахунках. “І будьте вірні в мірі, коли відміряєте, і зважуйте правильними вагами”. Мухамед сам був купцем, і, значить, міг зрозуміти інтереси середнього і дрібного мекканського торго­вельного люду.

Знать Мекки виступила проти Мухамеда, й у 622 р. він зму­шений був тікати до Медіни (622 р. — рік хіджри, від нього мусульмани ведуть літочислення), де знайшов підтримку з боку місцевої знаті, яка була незадоволена конкуренцією з боку знаті Мекки.

Через декілька років після хіджри арабське населення Меді­ни ввійшло до складу мусульманської громади, якою керував Мухамед. Він виконував не тільки функції правителя Медіни, але й судді та військового керівника.

Збройні сутички з Меккою були тривалими, і в 630 р. вона здалась медінцям. Після знищення ідолів предметом шануван­ня і культу залишився відомий фетиш — “чорний камінь”, що вмонтований у стіні храму Кааба.

Суть нової релігії полягала у визнанні Аллаха єдиним божест­вом, а Мухамеда — його пророком. Рекомендується щодня молитись, відраховувати сорокову частину доходів на користь бідних, пеститись. Мусульмани мають брати участь у священній війні проти невірних. Всі, хто сповідує іслам — брати, незалеж­но від того, до якого роду або племені вони належать. Отже, підривався попередній поділ населення на роди і племена, з чого починалось майже кожне державне утворення.

Мухамед помер у 632 р. Керівником мусульманської громади було проголошено Абу Бекра, найближчого соратника Муха­меда. Він прийняв титул “халіфа”, що значить “наступник”, “заступник”. Восени 633 р. араби вторгайсь у Сирію і Палести­ну. У 635 р. вони взяли штурмом Дамаск, у 638 р. — Єрусалим, У 640 р. — Єреван, у 645 р. завершили завоювання Єгипту, у 642 р. — Лівії, у 647 р. — Тунісу. У 651 р. завоювали Іран і у 654 р. Дійшли до Тбілісі.

Основними причинами військових успіхів арабів треба ви­знати релігійний фанатизм, а також виснаження феодальних Візантії та Ірану. У результаті завоювань було створено вели­чезну феодальну державу, яка була спочатку досить централі­зованою. Подальша феодалізація призвела до розпаду цієї держа­ви, який розпочався з середини VIII ст. Намісники халіфів — еміри — поступово робляться незалежними, й у кінці Х ст. розпад халіфату завершується. На його руїнах виникають Кор-довський халіфат (Іспанія) і халіфат Фатімідів (Єгипет).

Особливістю арабського феодального суспільства було те, що в ньому не виник становий устрій у тій формі, який був у євро­пейських країнах. Права і привілеї феодалів не були регламен­товані у мусульманському праві. Тільки нащадки Мухамеда — шейхи і сеїди — вирізнялись із загальної маси мусульман і ко­ристувались деякими привілеями, наприклад, вони носили чалму зеленого кольору (її носили і ті, хто здійснив паломництво до Мекки).

Іншою особливістю арабського феодального суспільства була різниця у правах між мусульманами і немусульманами. Ті, хто сповідував релігію “одкровення” (іудеї, християни), називались зімміями і виокремлювались законом як від мусульман, так і від язичників. Вони користувалися автономією, своїми цивіль­но-процесуальними звичаями і управлялись своїми старійши­нами. Але за злочин вони несли відповідальність за шаріатом.

Зімміям заборонявся шлюб з мусульманками, заборонялось мати рабів-мусульман. Вони мали носити особливий одяг з тим, щоб відрізнятися від мусульман. Вони не могли їздити на ко­нях, а тільки на ішаках або віслюках.

Зберігалось рабство, яке у значній мірі затримало розвиток феодальних відносин. Раби, згідно закону, не були суб'єктами права. Проте за дозволом своїх панів вони могли займатися ремеслом і торгівлею, і тим самим укладати угоди із вільними людьми. Звільнення рабів-мусульман визнавалось богоугодною справою.

Халіфат — феодально-теократична деспотія. На чолі держави знаходиться халіф, наступник — “намісник” Аллаха на землі. Халіфи зосереджували у своїх руках духовну і світську владу.

Джерелом влади халіфа було: 1) обрання народом і 2) запо­відне розпорядження халіфа. З часом другий спосіб став домі­нуючим. Наступником міг бути член сім'ї халіфа або ж із роду Мухамеда, який не має тілесних недоліків і досяг повноліття. Влада халіфа припиняється смертю, відмовою від влади, фізич­ною і моральною неспроможністю виконувати свої функції.

Найближчим помічником халіфа і другою особою у країні був візир. Їх влада могла бути двох родів: візирі з досить широ­кою владою і з владою звуженою. Візирі першого роду само­стійно керували державою від імені халіфа, лише звітуючи пе­ред ним за свої дії. Другого — виконували лише накази халіфа. Іншими важливими чиновниками у халіфаті були: 1) особа, що наглядала за чиновниками халіфа; 2) керівник поліції; 3) ко­мандир охоронців халіфа; 4) завідуючий поштою (розвідкою).

У халіфаті вели чотири книги, куди занотовували важливі державні дані. Для ведення цих книг було створено особливі канцелярії (дивани). Так виникли такі дивани: військових справ, внутрішніх справ, фінансів і диван, де складали списки усіх чиновників.

Органом місцевого управління був емір, якого назначав халіф. Поступово їх влада стала спадковою. Еміри мали помічників — наїбів. Посадові особи, що керували містами і селами, назива­лись шейхами.

Основною особливістю мусульманського права є те, що воно випливає із релігійних законів ісламу. Звідси й інша його особ­ливість — необхідність для мусульман, у якій би країні вони не жили, керуватись тільки мусульманським правом.

Мусульманське право має два головних джерела: закон (шар) і звичай (адат або урф). Закон, або писемне право (шаріат), складається із Корану (вищого, основного закону), суни або сунета (дії і слова пророка) і фетви (рішень законознавців).

Коран було складено у добу правління халіфа Османа. За на­казом Османа було виготовлено чотири списки священної книги:

оригінал мав залишитись у Медині, а копії надсилалися у Да­маск, Басру та Куфу. Тексти всіх списків були ідентичні, а про­те й надалі залишалися різночитання, зумовлені перш за все специфікою тогочасного арабського письма.

Існує навіть легенда, за якою четвертий праведний халіф Алі ібн Абі Таліб, проходячи повз групу персів, що недавно прий­няли іслам, почув як вони прочитали: “Бог прокляне пророка і невірних”, — замість: “Бог і пророк проклянуть невірних”. Фатальне непорозуміння виникло лише тому, що перси не зна­ючи до пуття арабської граматики, неправильно вимовили одну

коротку голосну, не означену на письмі. Арабське письмо, отже, слід було вдосконалювати: після винайдення діакритичних значків, якими у тексті Корану позначаються короткі голосні, можливість різночитань, здається, була зведена до мінімуму, хоча, як показує практика, прийти до єдиного розуміння свя­щенної книги мусульманам так і не вдалося. З іншого боку, авторитет священної книги захистив Коран від пізніших втру­чань у текст, завдяки чому він залишився практично незмінним.

Увесь текст Корану розділено на ЗО рівних частин, або “джузів”, до того ж у кожному рукописному списку чи виданні, як правило, вказується ще половина тексту та його четвертини. За різними підрахунками текст Корану нараховує 114 сур, (сура — дослівно означає “ряд каменів, ряд цеглин у стіні”). Так Мо-хаммед називав окреме своє одкровення чи фрагмент з нього. Сури складаються з 6204 (або 6236) айятів. (Мохаммед вважав кожен вірш священної книги чудом, по-арабськи “айя”). Айя-ти складаються із 77934 слів.

Перший переклад Корану на українську мову здійснив Олек­сандр Абраньчак-Лисенецький у 1913 році. Але його не було опубліковано. Переклад на українську мову найстарших і най-поетичніших сур Корану, проголошених пророком у перший, мекканський період його життя, здійснив Ярема Полотнюк у 1990 році.

Пророк визнав деякі речі нечистими (свині, собаки, все, що п'янить, все, що померло природною смертю і т.ін.), а тому вони вилучені із цивільного обігу.

Усі віруючі правоздатні з моменту народження. Власність за мусульманським правом є необмеженим правом. Власник є повновладним господарем свого майна. Власність виникає у результаті цивільної угоди, успадкування і захоплення. Існу­ють й інші форми набуття власності: коли річ випадково змішана з іншими і їх неможливо розділити, а значить, виникає нова річ і нова форма власності. Не можуть бути у власності такі речі: повітря, море, пустеля, мечеті, школи, рабиня, що мала дітей від господаря та ін.

Мусульманське право ділить майно на рухоме і нерухоме, як таке, що характеризується індивідуальними ознаками, і таке, що їх не має. Особливу увагу мусульманські правознавці нада­вали класифікації землі. Право розрізняло три види земель:

хіджаз, джіхад і мульк.

Хіджаз — це та частина Аравійського півострова, де жив Му-хамед. Вона є святою землею і складається із М.Мекки та реш­ти Хіджазу. На цій землі не мали права селитися немусульма-ни, тут не можна полювати, знищувати дерева. З мешканців цієї землі бралася десятина.

Джіхад — землі, завойовані мусульманами у війні з невірни­ми. Мешканці цих земель ставали орендарями і мали платити подать — харадон — пропорційно прибуткові.

Землі мульк були землями, що її мусульманські законознавці ототожнювали з тими, що були на праві власності. У цей роз­ряд входили завойовані мусульманами землі, власники яких були вбиті або втекли; ніким не зайняті, зрошені, а потім оброблені мусульманами. Цей вид землі не набув широкого розповсюд­ження.

Частина загарбаних земель надавалася окремим особам за військову або державну службу. Це був так званий “ікт”, з яко­го володілець мав дохід у вигляді податку, що стягувався з на­селення, яке обробляло його.

Особливий вид землі становили землі “вакуф”, прибутки з яких надходили мечетям, медресе (духовним школам), цвинта­рям, гробницям святих, приютам, караван-сараям (готелям). Вакуфна земля не могла бути ні продана, ні закладена, ні пода­рована і ніяким іншим чином відчужена. Земля передавалась у вакуф добровільно у присутності кадія (судді).

Зобов'язання у мусульманському праві поділяються на стро­кові і безстрокові, двосторонні і односторонні, прості і альтер­нативні, подільні і неподільні. Зобов'язання із спричинення шкоди (мадарат) передбачають, повне відшкодування збитків. Укладені договори мали виконуватись як священний обов'я­зок.

Якоїсь обов'язкової форми укладення договору не існувало. Тільки при укладенні договору поставки і шлюбного договору існувала особлива форма. Стосовно системи договорів, то роз­різняються договори, що мають за мету дати що-небудь з тим, Щоб одержати еквівалент, і решта договорів. До першого виду договорів відносились: найм, позика, поставка, шлюб, обмін розмін грошей і мирова угода. Решта договорів: договір про заклад, договір поруки, договір дарування, поклажі та ін.

Главою сім'ї є чоловік, який тільки і вважається людиною На дружин і дочок дивилися як на річ. Шлюбний договір в ісламі більш близький до договору купівлі-продажу, воля жінки не має ніякого значення.

За мусульманським правом чоловіки можуть одружуватися з немусульманками, але мусульманки не можуть одружитися з невірними. Чоловік може одночасно мати чотирьох дружин. Шлюб розривається за фізичних недоліків одного із подружжя, при зраді, якщо перебувають у кровній спорідненості, а для чоловіка можна розірвати шлюб без будь-яких причин.

Дружина може купити право на розірвання шлюбу. Вона може розлучитись, коли чоловік не виконує своїх обов'язків (не ут­римує її, чинить стосовно неї дискримінацію на користь інших дружин).

Досить складним і заплутаним є спадкове право. Існує два порядки успадкування: за законом і за заповітом. За законом право на спадщину мають: сини, онуки, батько, дід, рідний брат, зведені брати по батькові і по матері, рідний небіж, зве­дений небіж по батькові, рідний дядько, зведений дядько по матері, двоюрідний брат, зведений двоюрідний брат по бать­кові, дружина, чоловік, дочки, онучки, мати, бабки по матері і по батькові, рідна сестра, зведена сестра по батькові, зведена сестра по матері. Кожен із спадкоємців має право на певну долю спадщини, яка пропорційно зменшується за наявності інших спадкоємців. Наприклад, чоловік після смерті дружини, коли вона не залишила ні дітей, ні онуків, успадковує полови­ну спадщини, а при їх наявності — тільки третину.

У відповідності з правом успадкування за законом, спадкода­вець може розпоряджатися тільки третиною майна. Заповіт набуває чинності, коли спадкодавець повнолітній, має здоро­вий глузд, а спадкоємець не належить до законних спадкоємців. Заповіт може бути здійснено в усній або письмовій формі за наявності двох благочесних свідків.

Найвідсталішою частиною мусульманського права є кримі­нальне право. Під злочином розуміють: 1) насильницькі дії проти осіб — вбивство, поранення; ці дії караються за принципом таліона або ж платиться викуп досить тяжкий — 100 верблюдів і 1600 дирхемів, або 100 верблюдів і 1200 дирхемів; 2) дії, за які відповідно до Корану, особа підлягає покаранню: подружня зрада (забивають камінням), споживання вина (40 ударів кан­чуками), крадіжка (відрубують праву руку), участь у заколоті (смертна кара) і т.ін.; 3) дії, за які закон не встановлює покарання, але які знаходяться у протиріччі із наказами законної влади — бурлакування, втеча з поля бою, неправдиві звинува­чення і т.ін.

Судочинство проводить суддя — кадій, якого призначає халіф. Кадій також займається опікою і опікунством, видає заміж жінок, що не мають опікунів, стежить за станом громадських шляхів, майданів і т.ін., він же стежить за виконанням духов­них заповітів, здійснює вищий нагляд за майном мусульман­ської громади (вакфами).

Процесуального права у прямому смислі мусульманське пра­во не знає. Кадій не був стіснений якимось певним порядком судочинства. Прокурора і адвоката мусульманський процес теж не знає. Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим. Судовими доказами були власне зізнання, пока­зання свідків, клятва. “Невірні” не могли свідчити проти му­сульманина. Кадій не був стіснений в оцінці доказів, він міг припинити справу на будь-якій стадії.

При прийнятті рішення суддя керувався власним переконан­ням і здоровим глуздом. У випадку появи нових фактів і нових обставин з розглянутої справи, кадій міг переглянути своє рішен­ня.

Мусульманське право, що органічно пов'язане з релігійним вченням Мухамеда — ісламом, є досить консервативною сис­темою права. Будь-які спроби реформ, навіть часткові, неми­нуче визнавалися такими, що протирічать ісламу і рішуче ліквідовувались. Окрім того, мусульманське право було осно­вою для приниження і експлуатації підкореного арабами насе­лення, що не бажало змінювати свої вірування. Разом з тим, мусульманське право було основою досить принизливого ста^ новища жінки.