2)          Античный театр является общечеловеческой ценностью. Чем больше узнаешь о нем, тем больше удивляешься, как много знали, могли, умели люди маленького греческого государства, отдаленного от нас почти на три тысячи лет.

       Все, что достигнуто мировым театральным искусством стоит на фундаменте античной культуры и обязано поэтическому наследию Древней Эллады. Не случайно, вся наша театральная терминология - (театр, сцена, драма, трагедия, комедия, хор, оркестр, монолог, диалог, мимика и др.)  - греческого происхождения.

       Театр развивался вместе с поэтическим, музыкальным, изобразительным искусством. Главной его основой была драматургия – трагедия и комедия, -  выросшие из культовой мифологии.

     Театр был любимым местом развлечения, политических, нравственных противоборств, способствовал воспитанию гражданской зрелости всего населения.

     Знакомство с искусством Античности, изучение его дают пищу для творческого развития человечества на протяжении тысячелетий.

             Если эпоха архаики наиболее плотно выразила себя в лирике, то классическая Греция проявила себя в аттической трагедии – жанре, в наибольшей степени отвечающем духу античной культуры. В греческой трагедии нашла выражение такая эстетическая категория как катарсис, то есть очищение, облагораживание людей.

Театр занимал особое место в жизни древних греков, он был трибуной для широкого распространения новых мыслей, освещения наиболее волновавших умы современников проблем. Велика была его общественная и воспитательная роль. Хотя, как правило, сюжеты греческих трагедий происходили из всем знакомых с детства мифов, это не означало, что спектакли были незлободневными и не затрагивали животрепещущих вопросов. Ведь в уста мифологических героев драматурги всегда вкладывали слова, касающиеся самых острых проблем современности. Поэтому драматическая поэзия (все без исключения трагедии и комедии в Греции писались стихами), смогла отодвинуть на второй план другие литературные жанры и на целый век стать жанром господствующим.

         Трагедия (в буквальном переводе – “песнь козлов”) возникла из хоровой песни, из дифирамба, распевавшегося сатирами, одетыми в козлиные шкуры и изображавшими веселых спутников греческого бога виноделия Диониса. В Афинах существовал ежегодный общегосударственный праздник – Великие Дионисии, во время которого разыгрывались сцены из мифов в сопровождении хора сатиров. В V веке до нашей эры к хору были добавлены 3 актера, ведущие с ним диалог, - так возникла драма, театральное действо.

        Греческий театр во многом отличался от современного. Во-первых, в Греции не было постоянных трупп, да и профессиональные актеры появились не сразу. Финансирование и организация театрального представления (литургии) были одной из обязанностей (хорегия) наиболее богатых граждан. Во-вторых, само устройство греческого театра было своеобразным и напоминало, скорее, современный стадион. Представление шло под открытым небом, на круглой площадке – орхестре. Скамьи для зрителей были вырублены прямо в каменистых склонах холма, у подножия которого устраивалась орхестра. Этот простейший зрительный зал назывался у греков театроном. В таком огромном открытом театре нельзя было рассмотреть ни мимику актеров, ни детали их костюмов, поэтому актеры выступали в масках, обозначающих либо сценический тип персонажа, либо душевное состояние или характер. Приходилось также увеличивать и фигуру актера, который для этого одевал обувь на высокой платформе (котурны). В греческом театре почти не было декораций. Весь этот ограниченный набор изобразительных средств (маски, костюмы, отсутствие декораций и т.д.) был связан с ориентацией всей античной культуры, в том числе и греческого театра, на слуховое, акустическое восприятие. Античная культура была культурой устного, а не письменного слова.

Как и в других областях греческой культуры в театре непременно присутствовал агон (состязательность). Театральные постановки шли три дня подряд, во время празднования Великих Дионисий. Давали обязательно три трагедии и одну сатировскую драму, т.е. комедию. В каждом представлении участвовали три драматурга, а зрители должны были определить лучшую постановку, лучшего актера, лучшего хорега (организатора представления). В заключительный день праздника победители получали награды.

Всемирную славу аттической трагедии принесли три величайших афинских драматурга – “отец трагедии” Эсхил и два его современника – Софокл и Еврипид. Эсхил (трагедии “Персы”, “Прикованный Прометей”, “Орестея” и другие) побеждал в состязаниях драматургов 13 раз. Главная тема трагедий Эсхила – проблема моральной ответственности за причиненное зло, проблема рока как силы, стоящей над обществом, и возмездия. Софокл признавался лучшим трагиком 24 раза (!). Созданные им художественные образы – царь Эдип, Антигона, Электра – глубоко человечны. Конфликт трагедий Софокла – в драматическом противоборстве человека и неотвратимого рока, судьбы. Творчество младшего из трех знаменитых драматургов - Еврипида – отличалось пристальным интересом к человеческой личности, ее индивидуальности, ее влечениям и порывам, радостям и страданиям. Созданные им образы, особенно женские (Медея, Федра), отличаются глубиной психологических характеристик.

Расцвет аттической комедии связан с творчеством Аристофана (“Всадники”, “Осы”, “Облака”, “Лягушки”, “Мир”, “Лисистрата” и другие комедии). Сюжеты комедий Аристофана взяты из тогдашней политической жизни Афин. Аттическая комедия в отличие от классической трагедии, построенной на легендарном мифологическом материале, несла заряд язвительной сатиры и актуальной политической заостренности.

Загальна характеристика античного театру й античної трагедії.

В класичний період давньогрецької літератури складається нова складна літературна форма з особливою роллю в духовному житті людства взагалі - це драма. Термін "драма" у перекладі із грецького означає "дію". Зміст не випадковий. Цей термін відбиває сутнісну сторону явища. Драматичний твір якісно відрізняється від інших літературних форм. Життєві події розкриваються не через розповідь автора, а через учинки й мову героїв. Життя відтворюється дією, а не розповіддю. Драма - дуже складна синтетична єдність, що складається з ряду елементів. Основними елементами в драмі є дія й діалог, через які безпосередньо розкриваються події, характери, думки й почуття.

Невід'ємною частиною драми був хор. Він співав під музику й танцював. Давньогрецька драма нагадувала оперу або ораторію. Драматург сам писав музику. У драмі на перший план (на відміну від епосу) висувався герой, людина, а не подія. Драма будується на напруженому зіткненні сил, на гострих конфліктах. Герой античної трагедії вступає в конфлікт із долею, з богами, із собі подібними, намічається конфлікт із суспільством - 5 вік до н.е.

Театр завжди розвивається в гострі соціальні моменти епохи. Утвердження поліса, греко-перська війна, де греки перемогли, тому що лад їхнього життя був більш прогресивним. Хоча сюжети були в основному міфологічними, але поточні події теж відбивалися. У театрі обговорювалися всі події. Тирани сприяли розвитку театру, тому що в такий спосіб вони залучали народ на свою сторону.

Театру передувала подоба сценок в епосі (сварка Агамемнона з Ахіллом, Гектор і Андромаха). Але це не корінь трагедії. Корінь лежать у культах (релігійних і міфологічних) на честь бога Діоніса: дифірамби й елевсінські містерії. Кора - іпостась зерна - елевсінські містерії, усе обставлялося дуже пишно. Дуже багато містики в обрядах. У перший обрядовий рівень були посвячені всі, у храмі участь у церемонії брали обрані, а третій рівень у підземних приміщеннях храму взагалі невідомий нам. Головним богом - хоронителем театру був Діоніс. Він символізує не тільки культ вина, але й принцип життя й принцип трагічного існування людини й всесвіту. Діоніс тіснить культ Аполлона - культ аристократів. Самі театральні вистави народжуються з дифірамба. Аристотель відзначав це.

За переказами, перший дифірамб придумав Оріон. Але до нас дійшли тільки дифірамби Вакхіліда. Антропоморфізм богів давав більші можливості для театру. До нас дійшло сім трагедій Есхіла, сім Софокла й сімнадцять Евріпіда. Зате до нас дійшли переліки трагедій. Що цікаво, про Діоніса не написано жодної п'єси. Цей факт намагався пояснити Фрідріх Ніцше, німецький філософ: раз для стародавніх греків Діоніс являє собою узагальнений трагічний принцип, зведений в абсолют, та й всі п'єси, таким чином, про Діоніса - все це його муки в різних втіленнях.

Театр не був справою буденною. Вистави йшли тільки три рази на рік у свята Діоніса. Починався сезон святом Антестерії (свято квітів). Це кінець лютого - початок березня. На них співалися не тільки трагічні пісні, але й веселі. Юрба, що виконувала такі пісні, називалася коммос. Був ще один жанр - сатирівская драма. Стародавні греки піклувалися про виховну функцію театру. Кінець березня - початок квітня - це Великі Діонісії, ядро, театральні змагання. Змагання по-грецьки - агон. Все життя в Древній Греції було підлегле агональному принципу. Театральні вистави йшли за принципом агонів - змагалися три трагіки. Вони з'являються на грані 7-6 століття, регулярно вводяться при Пісістраті в 6 столітті. Перше справжнє змагання відбулося в 64 олімпіаду, між 536 й 532 роком до нашої ери. На Великих Діонісіях зазвичай давали прем'єри або найкращі п'єси. Другий агон - Малі (Сільські) Діонісії. Це кінець жовтня - листопад. Прем'єр у них не давали, а повторювали те, що вже було. Третій агон – найбільш тяжкий час, січень - початок лютого, голодний час. Ці вистави називали Ленеї - це один з епітетів Діоніса, що значить "звільняючий".   

Театр був державною установою. Ті, хто підготовляв його матеріальну сторону, називалися хореги. Іноді вони розорялися, тому що театр був справою дорогою, але ніколи не відмовлялися від цієї почесної посади. Час вистави особливий, життя в полісі тоді текло зовсім по-іншому: припинялося діловодство, відпускалися ув'язнені, відпускалися боржники. Спочатку грошей за театр не брали, потім стали стягувати небагато по майновому цензу (чим багатша людина, тим дорожче). Бідним давали на театр гроші (теорікон).

Вистави починалися проагоном - приносили жертви Діонісу, спочатку навіть людські. Потім виводилися хори. У кожного трагіка повинна була бути представлена тетралогія: трагічна трилогія й сатирівська драма. Змагання йшли три дні. Були судді, центральне місце серед яких займав жрець Діоніса. Перше місце нагороджувалося вінком із плюща. Трагіки й актори користувалися незвичайною пошаною. Софоклу, наприклад, підносилися почесті як героєві.

Слово "театр" від дієслова "дивлюся". Найдавніший театр складався із круглої втоптаної площадки, у центрі якої перебував жертовник Діонісу, довкола нього ходив хор. Ця площадка називалася "орхестра", від дієслова "танцювати". Місця для глядачів ішли підковою - півколом, ділилися проходом на дві частини. Підкова ділилася на клини для проходу. На орхестрі розташовувалася скена (у перекладі - намет), у ній переодягалися, зберігали реквізит, створювали шуми. Поступово скена стала мала, до неї прибудували параскени. Передня частина скени прикрашалася, Проходи називалися паради.

Спочатку їх будували дерев'яними на пустирях, потім стали робити на схилах. У грецькому театрі головне - акустика. Всі актори грають у масках. Маска має велике значення. Зміст твору - це завжди міф, причому відомий усім. Але греків цікавив не результат, а мотивування дії. Мотиви мінялися. Трагіки повинні були бути винахідливими. Маска виконувала дві функції: відразу уводила в суть справи й створювала ефект незвичайності. Актор грав на високих дерев'яних сандаліях - котурнах. Маска давала типаж - жертва, цар, убивця. Ще одна функція - посилення голосу і його видозміна. Хор у трагедії - 12-15 чоловік, виступав як щось неподільне, як колективний герой. Хор - оповідач, коментатор, займав центральне місце в оповіданні. Акторів могло було бути тільки троє, а спочатку взагалі один - протагоніст (перший, що відповідає), що виділився із заспівувача хору. Другий, що відповідає - девтерагоніст, його ввів Есхіл. Вони могли конфліктувати. Софокл увів третього актора - тритагоніста, це вершина грецької трагедії. Більше не можна - глядачі могли розосередити свою увагу. Було регламентована й кількість дійових осіб - не більше шести.

Чого домагалися греки? Головне завдання театру - катарсис (очищення). Очищення від страстей, що терзають людину.  Він повинен був вінчати трагедію. Загибель героя не повинна була бути безглуздою. Вищий зміст - зіткнення суб'єктивних обставин й об'єктивної закономірності. Перше - це герої, друге - вищий закон олімпійських богів, доля. Перемагає завжди доля, хоча герой і шляхетний. Греки вважали, що скрізь повинна була бути гармонія, а виступ героя порушує гармонію, розплата за це - життя. Герой найчастіше гине, і глядачі йому співчувають. Жити завжди залишаються спокійні, пасивні.

Трагедії починалися парадом - піснею хору, що йде по орхестрі. У пізніший час він змінився прологом - це все до першої пісні хору, зазвичай розповідь, експозиція. Потім ішов стасім - пісня стоячого хору. Потім епісодій – поява протагоніста. Потім ішло чергування стасимів та епісодіїв. Епісодій закінчувався комосом - спільною піснею героя й хору. Вся трагедія закінчується ексодом (відходом) - піснею усіх.

За переказами, першим драматургом був Феспід, потім Фрініх, але вони до нас не дійшли. Трилогії писалися, тому що дія давалася важко, намагалися зберегти в такий спосіб правдоподібність.

нагору

4) Амфітеа́тр (грец. αμφιθεατρον) — антична споруда для різних масових видовищ; овальна арена, навколо якої уступами розташовувалися місця для глядачів. Слово маєгрецький корінь «amphi» (навколо).

Конструктивна основа амфітеатру являє собою складну систему арок і стовпів, між якими знаходяться склепінчасті галереї (фоє, приміщення для звірів тощо) та сходи.

Відомі амфітеатри в Римі (Колізей), Капуа, Ель-Джемі, Ефесі, Вероні, Помпеї та інші.

В сучасному театрі, цирку, аудиторії — приміщення, місця в якому розташовані пів-круглими уступами.

Теа́тр (від грец. θέατρον — місце видовища) — вид сценічного мистецтва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами, а також установа, що здійснює сценічні вистави певним колективом артистів і приміщення, будинок, у якому відбуваються вистави.

Катарсис  (від давногрецької κάθαρσις — підняття, очищення, оздоровлення) — поняття, що вживалося в античній філософії,медицині, естетиці й через свою поліфункціональність набуло чимало тлумачень.

Давньогрецький мислитель Арістотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає гнів, страх, співчуття, і цим змушує глядача відчувати духовне переживання, тим самим очищує душу людини, виховує його.

У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а «очищують» і «просвітлюють» глядача чи читача. Щодо мети трагедії(і не лише трагедії, а й комедії), традиційно вважається, що, як про це писав Арістотель, вона полягає в очищенні душі, – звичайно-ж, у найвищому сенсі слова. 

Мімезис (грец. µίµήσις — наслідування, mimeistkai «імітувати») — термін давньогрецької філософії і естетики яким позначали основні принципи творчої діяльності митця.

Мімезис є імітацією або репрезентацією чогось/когось. В античному світі мімезисом вважалася імітація тієї чи іншої особи фізичними або мовленнєвими засобами. Проте ця «особа» могла бути також і предметом, ідеєю, героєм чи богом. У «Поетиці» Аристотеля художню творчість (поезис), визначено як імітацію (мімезис) дії (праксис).

Місце мімезису

Найповніше теорію мімезису розробили Платон і Аристотель.

а) У Платона

У праці «Республіка» (кн. 3 і 10) мімезис визначено як копію копії (недоступні митцеві ідеї). Імітацію (головним чином драматичну) вилучено зі шкільної освіти, оскільки імітація може схиляти людину до наслідування світу речей, не гідних уваги мистецтва, а також тому, що вона прив’язана тільки до зовнішнього вигляду речей. Вона стає, зокрема в неоплатонівців (Плотін, Ціцерон), образом зовнішнього світу на відміну від світу ідей. Тому, очевидно й почали критикувати театр упродовж багатьох століть, а відтак і самі вистави через його зовнішній, фізичний характер (на відміну від божественних ідей).

б) В Аристотеля

У «Поетиці» (1447 а) мімезис пояснено як фундаментальний засіб мистецтва, хоча насправді він існує тільки в різних формах ( поема, трагедія, епічна оповідь). Імітація стосується не ідеального світу, а людської діяльності (окрім характерів): «Отож для поета важливо відтворити фабулу, тобто вдатись до імітації дій високою і повноцінною мовою, пересипаною особливими оригінальними прикрасами, відповідно до розмаїтих частин твору; такої імітації, яку реалізують на сцені персонажі в дії, а не через оповідь і яка (викликаючи відчуття та страх) очищує глядачів у випадках подібних емоцій» (ibid., 1949 b). «Саме фабула є імітацією дії, бо під фабулою розумію сукупність виконаних дій» (ibid., 1950 а). Це протиставлення не втратило значення й сьогодні. Такою є опозиція «шоунінг/теллінг» в англо-саксонському літературознавстві [ Бус (Booth, 1961) ].

Об’єкт мімезис

Мімезис стосується репрезентації людей і, зокрема, їхніх вчинків: «Мімезис дії – це мітос, а під мітосом я розумію організацію дій» (ibid., 1950 а). Мімезис є імітацією світу речей дотримуванням логіки розповіді. Ця логіка стосується опозиції «дія/характер»:

а) Імітація дій

Мітос в Арістотеля відзначається як мімезис дії (праксис).

б) Імітація характерів (етос)

Це імітація в образному тлумаченні: образна репрезентація.

в) Імітація попередніх взірців

До перших двох різновидів імітації слід додати імітацію попередніх взірців Скалігер, Буало, Іноді (зокрема, в класицизмі) поет був змушений «імітувати природу», а це мало неабияке значення: писати ясним, чітким стилем або сліпо дотримуватись натуралізму.

Орхе́стра (грец. orchestra — від грец. orcheomai — танцюю), основна частина театральноїспоруди в Стародавній Греції. Орхестра мала форму круглого майданчику з вівтаремДіонісу, призначений для виступу хору співаків або акторів і відділений невисоким кам'яним бортиком.

У давньоримському театрі орхестра це був майданчик, півкруглий у плані, де хор не виступав. На ньому знаходилися місця для почесних глядачів.

Корифей — провідний актор у хорі Давньогрецького театру, керівник хору.

Корифей промовляв від імені хору, коли тому доводилося брати участь у дії п'єси. На ранній стадії трагедія розпочиналася з виходу на оркестру хору на чолі з корифеєм - парода. Корифеєві належав вступний речитатив в урочистих анапестах. Корифей здійснював контакт між акторами і хором він двома-трьома віршами підводив підсумок почутому монологу, або повідомляв про прихід нового персонажа, або напучував того, що йде.

З часом слово корифей набуло переносного значення провідної особи, світила в будь-якій галузі.Наприклад:корифей науки, корифей медицини.

Коту́рни (лат. cothurni від грец. κδθορνοι) — рід взуття, високі закриті черевики часівАнтичності, які лишались у вжитку ще якийсь час у ранньому Середньовіччі втеатральному мистецтві.

Як повсякденне взуття котурни носили лише забезпечені люди. В античному театрі вони були компонентом костюма трагічного актора: високі підбори збільшували зріст, надавали постаті величності, ході — урочистості. Спочатку котурни робили зі шкіри, а з ІІ ст. до н.е. — з корку і дерева. Висота підбору котурнів увесь час збільшувалася. Вімператорську добу Риму котурни іноді були заввишки з лікоть, нагадуючи диби (ходулі).

Зрідка слово котурни має непряме значення — означаючи пихатість, зарозумілість і бундючність.

Хорег (грец. χορηγός) — у Стародавній Греції «керівник хору», який навчав його учасників і виконував обов'язки, які пізніше розподілилися між корифеєм і дидаскалом. Пізніше хорег — заможний громадянин, який брав на себе як громадську повинність витрати по утриманню хору і підготовці п'єси до постановки в театрі^[1].

Найвідоміший хорег, чиє ім'я збереглось донині, — афінян Лісікрат. 334 до н. е.^[2] під час Великих Діонісій вистава, спонсором якої він виступав, здобула перший приз. Міська влада нагородила хорега призом — бронзовою триногою. Тоді Лісікрат вирішив спорудити спеціальну каплицю, в якій встановив свій приз — нині відому як Хорегічний монумент Лісікрата^[3].

Дидаскалія (старогрец. Didascalia «наука») — інструкція, яку давав драматург акторам, зокрема, в старогрецькому театрідля інтерпретації драматичного тексту. В широкому розумінні слова і в наш час це — сценічні вказівки.

У старогрецькому театрі драматург здебільшого сам був режисером і актором. Тому зайвими були вказівки щодо гри, а отже, їх немає в рукописах. Дидаскалії містили радше дані про п'єсу, дату, місце її написання та постановки, а також результат драматичних конкурсів тощо. Вони настільки далекі від конкретних вказівок щодо гри, що не було зрозуміло, хто мав вимовляти навіть чітко схарактеризовані репліки. Відтак у Римі у дидаскаліях з'явилась коротка довідка про саму п'єсу та перелік драматіс персоне.

Термін «сценічні вказівки», який в наш час часто вживають, пасує радше до опису мети лінгвістичної функції цього другорядного тексту^[1].

Головний герой або протагоніст (від грец. πρωταγωνιστής «той, хто виконує головну роль»^[1]) — персонаж, який в різних видах мистецтва грає головну роль, зазвичай протиставляється антагоністові. Цей термін виник в Давній Греції, коли в 534 до н. е. році зі своїм хором в Афінах виступив «батько аттичної трагедії» Феспіс.

Антагоніст — персонаж (або група персонажів) будь-якого твору, який активно протидіє протагоніст у (або протагоністам) на шляху до досягнення його цілей. У класичній літературі роль антагоніста грає верховний лиходій, а протагоніста — головнийгерой, однак у більш сучасних творах їх ролі часто змінюються, створюючи більш складні і заплутані конфлікти.

Агон — змагання (спортивні, поетичні, музичні, театральні) під час релігійних свят у Давній Греції. В Афінахперший агон відбувся 534 до н. е. як змагання серед трагічних поетів^[1].

Літературний агон — своєрідне словесне змагання між дійовими особами в еллінських комедіях, завдяки якому розкривається ідейний зміст драматичного твору. Одним із прикладів агону можна назвати суперечку між Есхілом та Евріпідом у комедії «Жаби» Арістофана. Види:

1) У Стародавній Греції щороку відбувались агони — спортивні та артистичні змагання. Існував «агон» для хорів, драматургів (510 р. до н. е. ), акторів (450—20 рр. до н. е. ).

2) В античній комедії ( Арістофан ) агон – діалог і конфлікт між ворогами, таким чином , серцевина п’єси .

3) З часом агон чи точніше «принцип агону » поширився на конфліктні стосунки між протагоністами. Діалектика «виступ/відповідь» протиставляє протагоністів. Кожен протагоніст пірнає з головою у дебати, які відображаються в драматичній структурі й переростають у конфлікт. Деякі теоретики вважають, що діалог ( і стихомитія ) є емблемою, зокрема,драматичного конфлікту та театру взагалі. Однак слід пам’ятати, що в основі деяких драматургів (наприклад, епічних та абсурдних) не діє принцип агони характерів дії.

4) У теорії ігор Р. Кайуа ( R. Caillois, 1958 ) агон є одним з чотирьох принципів керування ігровою діяльністю («іллінкс» як пошук правди; «алеа» як роль випадковості; «мімезис» як потяг до імітації).

Комос (грец. Kώμος) — бог бенкету. Його зображували крилатим юнаком у супроводі Сілена й еросів.

Комосом також називали урочисті ритуальні шестя, супроводжувані піснями та танцями, які втім не мали відношення до культу Діоніса. Шестя комос часто зустрічаються у давньогрецькому вазописі. Пізніше комос став частиною діонісій, а учасників процесії — комастами.

Скене -- (греч. skene, первонач. - палатка), в древнегреческом театре временное деревянное помещение для переодевания и выхода актеров. От слов skene и лат. scaena произошло слово «сцена».

Перипеті́я (грец. περιπέτεια — «несподіваний поворот», «зненацька подія») несподіваний поворот у розгортанні сюжету літературного твору; раптова зміна, ускладнення в якійсь події або в чиємусь житті. Перипетія співпричетна до категорії можливого, вона — структуротвірний компонент епічних (пригодницький роман) та драматичних сюжетів, передовсім з яскраво вираженою інтригою, що особливо характерне для М. Куліша ("Патетична соната"),І. Кочерги ("Майстри часу").

У своєму трактаті «Поетика» Аристотель визначив перипетію як «перетворення дії в її протилежність». За словами Аристотеля, перипетія разом з анагноризмом є найважливішими елементами фабули.

• Пролог — вступна частина якогось тексту, введення, передмова; в літературі — початок оповідання;

• Пролог — ціла частина трагедії перед виступом хору (Поетика);

ЭКСОД, Exodium, ἐξόδιον, собственно исход, заключение театрального представления; у римлян так называлось веселая пьеса, дававшаяся после серьезных драм в конце представления, вроде того как у греков сатирская драма следовала за трагедиями. Уже в древнее время игрались такие фарсы; когда ателланы (см. Atellanae fabulae) вошли в употребление, они вместе с мимами (mimi) обыкновенно служили для этой цели, почему часто выражения exodia и Atellanae fabulae употребляются без различия; встречается даже обозначение exodium Atellanicum (Suel. Tib. 45). Балагур, играющий главную роль в этих добавочных пьесах, назывался exodiarius.

Эписодий

          (греч. epeisodion – вступающий). 1. Появление или присоединение артиста к уже стоящему на сцене хору, игравшему в греч. драме первоначально гл. роль; впоследствии вообще любые диалоги (между партиями хора), в которых развертывается 2. действие. Э. – ранняя форма театрального акта. 3. Все отрезки действия в драме, эпосе и речи, относительно самостоятельные и оформл. детали, в противоположность сюжету, определявшему осн. линию. Если Э. несущественны для гл. темы, они 4. остаются вставками (эпизодами).

Стасим

(στάσιμον) — песнь греческой трагедии, которую исполнял хор, когда он стоял уже на своем месте в оркестре (таким образом, С. являлись противоположностью пародам — см.). С. наполняют собою перерывы драматического действия, являясь по поводу его, но не входя в его состав. В них выражается сочувствие хора к главному лицу пьесы, толкуется смысл или ожидаемые последствия событий, только что совершившихся на сцене, и т. п. Количество С. в трагедиях колебалось от 1 (только Софоклов "Филоктет") до 5 (только Софоклова "Антигона"); обыкновенное их число, встречающееся более чем в половине дошедших до нас трагедий, было три.

«Deus ex machina» (лат. «Бог из машины», ['de.ʊs eks 'maːkʰi.naː]) — выражение, означающее неожиданную, нарочитую развязку той или иной ситуации, с привлечением внешнего, ранее не действовавшего в ней, фактора. Является калькой с греч.ἀπὸ μηχανῆς θεός. Словом mechane (греч. μηχανῆς) в древнегреческом театре назывался кран, который позволял поднимать актёра над сценой (позволял ему «летать»). В античном театре выражение обозначало бога, появляющегося в развязке спектакля при помощи специальных механизмов (например, «спускающегося с небес») и решающего проблемы героев. Из античных трагиков приём особенно любил Еврипид, в сохранившихся его произведениях данный приём используется восемь раз. В Новое время он встречается, например, у Мольера («Амфитрион»). В современной литературе выражение употребляется для указания на неожиданное разрешение трудной ситуации, которое не вытекает из естественного хода событий, а является чем-то искусственным, вызванным вмешательством извне.^[1]

6. 153. Эсхил

В области драматической поэзии между Эсхилом, Софоклом и Еврипидом, принадлежавшими к разным поколениям, замечается большая разница. Эсхил является представителем поколения, которое было еще проникнуто заветами старины и в религиозном, и в политическом отношении. Герой‑патриот, сражавшийся при Марафоне, он окончил жизнь в Сиракузах при дворе тирана Гиерона, оставив родную Аттику, когда в Афинах получила преобладание демократия. Тон его трагедий – возвышенный, религиозный, и его действующие лица не обыкновенные смертные, а боги и герои. Самым величественным образом Эсхила является Прометей,прикованный Зевсом к скале за похищение божественного огня, но не желающий покориться Зевсу. Герой ставит себе в заслугу оказанное им человеческому роду благодеяние и громко жалуется на несправедливость Зевса. Это – восстание человеческого духа против тяготеющей над ним судьбы, но в конце концов Прометей несет наказание за свое сопротивление.