Нормативно скоропад

Нормативно-правова база Гетьманату

3.1 Конституційне законодавство Української Держави

Історичні джерела підтверджуютьЯк свідчать історичні джерела, що навесні 1918 року в Україні різко змінилася політична ситуація. Безсилля Центральної Ради в організації державного апарату, непослідовна, невдала, просоціалістична внутрішня і зовнішня діяльність призвела до майже цілковитої втрати її популярності серед населення, до загострення відносин з німецько-австрійським командуванням, до втрати реальної влади її органів на місцях. У політичних, військових, фінансово-промислових колах почала наростати і гуртуватися опозиція [170:68]186. У всій Україні проходили численні з’їзди та збори землевласників і підприємців, на яких ставилися вимоги створення міцної ефективної влади, скасування земельного закону й відновлення приватної власності. За таких складних умов на фоні загального незадоволення у березні 1918 року П.Скоропадським була створена нова організація – Українська народна громада, яка “за основу своєї діяльності поклала компроміс у соціальних питаннях, демократизацію державного ладу в межах нешкідливих для державної сили й українізацію русифікованих культурних верств українського громадянства, але шляхом повільного притягання цих верств до культурної і державної української роботи” [71:287]187. Українська народна громада об’єднувала великих землевласників, колишніх старшин Першого Українського корпусу та козаків громадського об’єднання “Вільне козацтво”. Громада мала тісні зв’язки з партією Українських хліборобів - демократів та з Союзом земельних власників, хоча й не погоджувалася з його національною політикою, так як більшість членів Союзу негативно ставилися до української державності [123:119]188.

Програма Української народної громади передбачала створення дієздатного сильного уряду, відбудову армії і адміністративного апарату, яких у той час фактично не існувало, і за їх допомогою відбудову порядку, “опертого на праві”, а також проведення необхідних політичних і соціальних реформ. Здійснення політичної реформи не передбачало “ні диктатури вищого класу, ні диктатури пролетаріату, а забезпечення рівних можливостей участі всіх класів суспільства в політичному житті краю”. Соціальна реформа полягала в збільшенні кількості “самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків” [188:53]189. Таким чином, наприкінці березня провідники Української народної громади визначили основні напрямки державної політики, яка передбачала встановлення одноособової сильної диктаторської влади. Ці плани, з одного боку, хоча б теоретично рятували українську державу, а з іншого, співпадали з прагненнями німецько-австрійського командування.

На спільній нараді генерала В. Гренера, начальника штабу німецьких військ в Україні та генерала П. Скоропадського були визначені головні вимоги союзників до запланованого ними нового українського уряду. Відповідно до її рішень Україна повинна була: визнати умови Берестейського договору; розпустити Центральну Раду; проведення Установчих Зборів відкласти до “повного заспокоєння України”. Крім того було поставлено ще й додаткові вимоги, які передбачали: “а) усунути від влади всіх непевних елементів; б) всі вчинки проти союзних військ каралися їхнім польовим судом; в) земельні комітети, встановлені Центральною Радою, скасовувалися; земельне питання мало бути вирішене через відновлення права власності та виплати селянам грошей за землю, надану їм при земельній реформі; г) майбутній уряд покривав кошти утримання німецьких військових частин в Україні” [71:288]190. Ці важкі умови, прийняті П.Скоропадським, визначили всю державну політику гетьманського періоду.

29 квітня 1918 року на з’їзді Союзу землевласників, який репрезентував інтереси заможного та середнього селянства, гетьманом України було обрано П. Скоропадського. Його кандидатура дістала загальну підтримку, що було зумовлено низкою суттєвих чинників: по-перше, П. Скоропадський мав гетьманський родовід; по-друге, належав до найбільших землевласників і міг розраховувати на їхню підтримку; по-третє, П. Скоропадський був досить популярним серед заможних верств населення як лідер Вільного козацтва, досвідчений воєначальник, командир Першого Українського корпусу, розформованого Центральною Радою.

З приходом до влади П. Скоропадського, політика Центральної Ради була повністю відкинута. Що до самого Скоропадського, то його концепція державного устрою напередодні захоплення влади і протягом тривалого періоду урядування може бути визначена як бюрократична військова диктатура. Як зазначав П. Скоропадський у “Спогадах”: “Країну може врятувати тільки диктаторська влада, тільки волею однієї людини можна повернути порядок, розв’язати аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які є такими необхідними для країни”. Такі були аргументи відродження гетьманства, як сильної диктаторської влади з метою виведення України з хаосу та анархії.

З позиції сучасних науковців оцінка факту перевороту і приходу до влади гетьмана з боку державних діячів, наукової громадськості була різною: і схвальною, і різко негативною. Але цікавим є той факт, що думка більшовицьких лідерів і багатьох національно свідомих українців щодо квітневих подій збігалась. Ось деякі висловлювання: В.Ленін зазначав, що “гетьманський переворот – це реставрація буржуазно-поміщицького монархізму на Україні при підтримці кадетсько-октябристських елементів всеросійської буржуазії і з допомогою німецьких військ”; думка М.Брайчевського була подібною: “маріонетковий уряд П. Скоропадського – репрезентант найреакційніших, компрадорських (поміщицько-капіталістичних) верств України...- проводив жорстку реакційну політику у соціально-політичній сфері” [191:286]191.

О. Тимощук підкреслює, що проголошення П. Скоропадським урядового курсу на ринкову економіку означало кардинальну зміну державних ціннісних пріоритетів. За умов попередньої соціалізації суспільного життя це спричинювало протидію до гетьманської влади в середовищі верств, які отримали найбільшу користь від революційного розподілу власності. Гетьманський уряд зіштовхнувся з необхідністю вжиття непопулярних дій, зокрема адміністративного і кримінального примусу, що відразу закладало зовнішню очевидність суперечностей між його деклараціями і засобами їхнього досягнення, робило владу гетьмана вкрай вразливою з боку опозиційних висловлювань [209a:18]192.

Так розпочався другий етап української державності – монархічний. Слід зазначити, що при всій неоднозначності оцінок, політична діяльність П. Скоропадського заслуговує на увагу саме з позицій розбудови Української держави. Подібно до всіх урядів доби так званих визвольних змагань 1917 – 1920 рр. Гетьманат носив характер експерименту. Українська держава П. Скоропадського базувалася на переплетенні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Таке поєднання повинно було сприяти підвищенню рівня управління державою, що відповідало інтересам усього суспільства. Авторитарний режим П. Скоропадського виправдовував своє існування необхідністю національного звільнення і відродження [156:64]193. Як свідчить історичний досвід, авторитарна політична система має і свої переваги, щоякі набувають особливої ваги в екстремальних ситуаціях, що чітко простежуються на прикладі гетьманської влади. Вона, як авторитарна влада, мала порівняно високу спроможність забезпечувати політичну стабільність і суспільний порядок, мобілізувати суспільні ресурси на вирішення певних завдань, зламати опір політичних супротивників. Все це зробило її достатньо ефективним засобом проведення радикальних суспільних реформ.

Основи державного устрою, спрямованість державної політики має визначатися конституційними нормативно–правовими актами. До позитивного доробку уряду Української Держави періоду Гетьманату варто віднести те, що з перших днів розпочато створення правових основ її функціонування. Першими з яких стали законодавчі акти конституційного права. Вони знайшли свою об’єктивізацію у “Грамоті до всього українського народу” та “Законах про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р. Цими нормативно–правовими актами визначалася форма правління, система органів влади і управління, особливості законотворчого процесу. Відповідно до цих актів, Гетьман тимчасово перебирав на себе “всю повноту влади” і “влада управління належала виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави”. Крім того, “Гетьман стверджував закони, і без його санкції ніякий закон не мав юридичної сили” [36:2]194. Хоча П. Скоропадський намагався надати Гетьманату форму і зміст правової держави, він був наділений істотним повновладдям і у сфері судочинства. За пунктами 1–8 “Законів” Гетьман за свою політично–державну діяльність, не відповідав ані перед народом чи органами його представництва, ані перед законом. Фактично йому належала вся повнота державної влади.

Стосовно правових засад діяльності П. Скоропадського в офіційних документах неодноразово наголошувалося, що вна Україні будується правова держава. Так, у ст. 23 “Законів” зазначалось, що “Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі” і “сила закону, без виключення обов’язкова для всіх українських підданих і чужинців в Українській Державі перебуваючих”. З метою забезпечення законності в державі ніхто не міг відмовлятись незнанням закону, “коли його було обнародувано існуючим порядком” 195.

Юридично у “Законах” було закріплено широке коло прав і свобод людини, а саме: недоторканість житла, свобода вибору місця перебування і праці, право придбання та відчуження майна тощо. Власність проголошувалася недоторканою. Однак, практика підтверджувала інше, що ці права неодноразово порушувалися.

“Закони про тимчасовий державний устрій України” можна вважати своєрідною конституцією, оскільки вони окреслювали і регулювали такі основні аспекти суспільного життя, як влада, повноваження уряду, права і обов’язки українських козаків і громадян, головні засади законодавчої діяльності, основи фінансової політики і судоустрою.

На підставі проведеного порівняльно–правового аналізу цих документів та на основі свідчень А. Гольденвейзера можна дійти висновку, що за невеликими відступами “Закони про тимчасовий державний устрій України” у певній мірі відтворювали нормативний матеріал Зводу Законів Російської імперії 1906 року [115:17]196. Що ж до процедури розробки законів, то за умови відсутності вищих представницьких органів вона мала спрощений характер. Проекти законів розроблялися відповідними міністерствами і передавалися на загальне “обміркування” Раді Міністрів. Ухвалені Радою Міністрів закони остаточно затверджувалися Гетьманом. Якщо акти мали міжвідомчий характер, то Рада Міністрів обговорювала їх лише після погодження у відповідних міністерствах. Міністрам надавалося право тлумачення виданих законів і видання розпоряджень “у їх розвиток”, але такі розпорядження підлягали попередній ухвалі Радою Міністрів (див. Додаток № 6) [36:5]197. На основі аналізу “Законів про тимчасовий державний устрій України”, можна стверджувати, що Гетьман у певному розумінні уособлював собою державу, виступаючи у внутрішній і зовнішній політиці як глава держави, фактично здійснюючи одноособове правління, і був формально незалежним у своїй діяльності. Гетьману як вищому органу влади реально належала вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади.

Не зважаючи на те, що законодавча діяльність в Українській Державі була розпочата з чіткого визначення правових засад процесу законотворчості, пріоритети та напрямки державної політики визначалися тими складними політичними та економічними умовами, в яких перебувала на той час Україна. За браком кваліфікованих юристів, досить часто сила законів надавалась постановам, розпорядженням і навіть пояснювальним запискам окремих міністрів [205:95]198. Така тенденція спостерігається і при реалізації нормативно- – правових актів у сучасній Україні.

2 червня 1918 р. ці положення набули деякого розширення в спеціальному нормативно-–правовому акті – Законі “Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів”. У цьому Законі визначалися функції уряду в процесі законотворчості, керівництво яким покладалося на Державну канцелярію й особисто на Державного секретаря. Відповідно до Закону, розроблені законопроекти надсилалися до Державної канцелярії в кількості 20 примірників, тобто для кожного члена уряду. Слід зазначити, що Державний секретар мав право вносити до поданих законопроектів свої зауваження в письмовій формі. Приймалися ці акти простою більшістю голосів, а за їх рівності вирішальним був голос Голови. Ті законопроекти, які потребували асигнування коштів з державної скарбниці обов’язково візувалися міністром фінансів [52:Арк.1]199.

Процес обговорення законопроектів фіксувався у спеціальному журналі, до якого заносилися всі побажання, внесені при розгляді нормативного акта. Відповідно до журналу складався остаточний варіант тексту закону, який підписували голова Ради Міністрів та міністр, який вносив законопроект на розгляд. Законом нормативний акт ставав лише після власноручного його затвердження Гетьманом. До реформи Генерального суду закони публікувалися в “Державному вістнику” за розпорядженням Державної канцелярії. Такою була процедура розгляду та затвердження законів, що регламентувалась Законом Української Держави (див. Додаток № 119).

2 липня 1918 р. Радою Міністрів було ухвалено Закон “Про громадянство Української Держави”, який містив 22 статті. Стаття перша Закону визначала: ”під громадянством Української Держави розуміється та державно–правова приналежність людини до неї, що надає особі права й обов’язки українського громадянина” [117:190]200. Подвійне громадянство чи підданство заборонялося. Вся повнота політичних прав Української Держави, в тому числі активне і пасивне право участі у виборах до публічно - правових установ, а також право державної публічної і громадської служби належало тільки громадянам Української Держави. Приналежність до громадянства визначалась “нульовим варіантом”, за яким “усі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього Закону, визнавалися громадянами Української Держави. На вибір громадянства відводився один рік. Закон детально встановлював умови, за яких набувалося українське громадянство. Варто зазначити, що кожний прийнятий в українське громадянство приносив присягу на вірність Українській Державі. Прохання про надання громадянства розглядав “адміністраційний” відділ окружного суду, постанову якого можна було оскаржити в Генеральний “адміністраційний” суд [117:192]201.

Важливим конституційним законом був “Тимчасовий закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України” від 1 серпня 1918 р., який передбачав перехід влади до Колегії Верховних Правителів Держави з трьох осіб: однієї – визначеної заздалегідь Гетьманом, другої – обраної Державним Сенатом, третьої – Радою Міністрів. Цей документ можна розглядати як фактичне закріплення наслідування. Гетьман визначав не лише власного спадкоємця, а й спадкоємця названого ним. Гетьман зобов’язувався власноручно скласти грамоту у трьох примірниках без будь – яких свідків. У грамоті зазначались прізвища двох осіб: першою називалась та, що стає безпосереднім правителем, а друга – наступником верховного правителя. У разі тяжкої хвороби, як і в разі смерті гетьмана або від’їзду його за межі України, відкривались всі три конверти і оголошувалось ім’я чергового верховного правителя. Лише після цього Державний сенат і Рада Міністрів таємним голосуванням простою більшістю голосів обирали двох інших членів колегії. Колегія відповідно брала на себе всі права і обов’язки гетьмана, але в жодному разі не повинна була навіть торкатися питання про зміну положень грамоти П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. [115:88]202.

У розвиток конституційного права 17 вересня 1918 р. було видано Закон “Про надання Міністрові внутрішніх справ, губерніальним старостам, столичному і міським отаманам права видавати обов’язкові постанови і накладати кари в адміністраційному порядкові за порушення цих постанов”. Відповідно до Закону, це були постанови стосовно “охорони громадського порядку, спокою і доброго ладу” [63:Арк.10]203.

За словами сучасного дослідника У праці О. Мироненка зазначається, що: “зЗа неповних 8 місяців функціонування режиму було видано близько 500 нових документів, які вважалися законами. Але, звичайно, на території Української Держави діяло безліч нормативних актів, прийнятих за часів царизму, Тимчасового уряду, Центральної Ради” [136:196]204. Серед основних рис законів і підзаконних актів вищих органів державної влади досліджуваного періоду є включення до них великої кількості положень, що є нетиповими правовими приписами. Ці закони і підзаконні акти досить часто суперечили один одному і основному закону. Однак, незважаючи на такі суттєві недоліки, закріплення одразу ж у перших нормативно-правових актах основ нового суспільно-політичного ладу та напрямків державної політики заслуговує на увагу сучасних політичних діячів. Як свідчить світовий досвід, не можна нехтувати історичними надбаннями у будь-якій сфері суспільних відносин. Це дає можливість уникнути повтору аналогічних помилок минулого у сучасних державотворчих процесах.

3.2 Законодавчі акти Гетьманської Держави

З огляду на потребу захисту суверенітету, незалежності, недоторканності влади і території від різних завойовників верховна влада Української Держави зобов’язана була дбати про розбудову власних Збройних Сил. І дійсно, як стверджує М. Кравчук, гетьман П.Скоропадський, засуджуючи “революційний романтизм” Центральної Ради на правовій основі розпочав формування регулярної армії та флоту. Під його керівництвом був детально розроблений реальний план військового будівництва, який передбачав: заснування широкої мережі військових закладів, введення військової повинності, відновлення військових рангів та звань, вироблення та затвердження обґрунтованих штатно–організаційних структур всіх родів військ [126:41]205.

Як відомо із попереднього розділу, ще Військове Міністерство Центральної Ради в березні 1918 року відкинуло концепцію створення національної армії на міліцейській основі й опрацювало план регулярної армії складеної на основі територіального набору з 8 корпусів піхоти та 4 ½ дивізії кінноти 206. Юридичне закріплення основ військового будівництва часів Гетьманату було здійснене уже першими актами: “Грамотою до всього Українського народу” та “Законами про тимчасовий державний устрій України”.

П. Скоропадський, на відміну від лідерів Центральної Ради, розумів місце і роль армії в утвердженні та забезпеченні української державності. Адже жодна диктатура в історії людства не могла здійснювати управління державою без ставки на насильство, на силові структури держави, основою державного апарату серед яких завжди була армія. Ось чому вже в травні - червні на розбудову армії уряд Української Держави асигнував безпрецедентну для зруйнованого бюджету суму 62,6 млн. карбованців. Гетьман особисто очолив апарат Військового Міністерства і Генерального штабу як Верховний Воєвода Української Армії і Флоту, відповідно до статті 5 “Законів про тимчасовий державний устрій України” [36:2; 123:123]207. Він намагався організувати спочатку невелику, але цілком певну армію, основою якої мав стати сформований надійний офіцерський корпус з тодішніх, дуже старанно вибраних, українських і російських офіцерів. Однак, творенню Української армії за Гетьманату головну перешкоду становило німецьке командування, а також призначуване урядом вище військове керівництво, яке здебільшого за походженням і духом було російське. Ворожі до всього українського, вони під текстом “нефаховості” усували з військових частин українців і замість них призначали своїх земляків, щоякі втечею на Україну рятувалися від більшовиків. Німецьке командування на словах дозволяло, але на справді відсувало організацію Української армії. Така політика вирішально вплинула на характер Українських збройних сил [186:515]208.

У своїй монографії М. Кравчук підкреслює, що до справи будівництва збройних сил були залучені люди доброї волі, щкотрі дорожили своєю діяльністю і бажали Україні ладу і порядку. Між ними були й такі, що ще недавно не належали до українства і навіть не говорили рідною мовою, а тепер хотіли служити Україні. Найбільше таких людей було серед військових і урядовців. З цієї причини Військове міністерство 15 травня 1918 р. видало наказ про ведення діловодства у війську тільки українською мовою. Для урядовців, що не знали української мови, організовувались курси. Серед них – інструкторська офіцерська школа для перепідготовки, підвищення кваліфікації та проходження курсу українознавства офіцерами колишньої російської армії. Слід зазначити, що реорганізація та підбір кадрів здійснювалися за принципом професіональності, а не партійної належності [123:124]209.

З метою Ще у своєму першому наказі Ч. 155 від 15 травня 1918 року тимчасово виконуючий обов’язки військового міністра отаман О. Лігнау звертає увагу кожного військовика на усвідомлення того, що Українська держава тільки тоді буде міцна і незалежна, коли у неї буде високоорганізоване військо. Далі він підкреслював: “минулий рік яскраво підтвердив як потужна армія (маючи на увазі армію Центральної Ради) завдяки політизації і міжпартійній боротьбі суттєво втратила дисципліну та організованість і перетворилася на озброєні банди, що боязко тікали від ворога, а небезпечні були лише для мирного населення. Армія повинна бути поза політикою, виконуючи лише одне завдання – служіння державі [57:Арк.96]210. У наказі затверджувались принципи будівництва армії: децентралізації діяльності з наданням широкої ініціативи кожному працюючому, в межах його компетенції, при високій організації керівництва вищих інституцій; надання пріоритету розвитку органів управління; професіоналізму, компетентності і високої продуктивності. Особлива увага надавалась принципу законності. “Кожна репресія повинна мати цілком законну і важну підставу; кожний повинен бути певним, що права його під охороною справедливого й безприхильного закону” [57: Арк. 96зв.]211.

Законодавчу базу військового будівництва складали декілька нормативно-правових актів, в першу чергу це Закон п“Про загальний військовий обов’язок” від 24 липня 1918 р. Відповідно до Закону, призов на дійсну військову службу мав здійснюватись двічі на рік – 15 листопада та 1 березня. Тривалість дійсної військової служби була такою: у піхоті – 2 роки, у кінноті і артилерії – 3 роки, а на флоті – 4 роки. Служба у запасі тривала до 38 років, а в ополченні від 39 до 45 років. Не допускались до військової служби позбавлені судом прав стану. Загальна чисельність армії мала становити майже 310 тисяч військовиків, з них: 175 генералів, 14 930 старшин, 2975 військових урядовців. На утримання збройних сил Гетьманату планувалось виділити 1 млрд. карбованців [126:39]212. Тоді ж було затверджено і план реорганізації армії, розроблений Генштабом 213.

У цей же час було прийнято набрав чинності Закон “Про обов’язковість військової повинності і про заклик 5000 чоловіків для комплектування Сердюцької дивізії”. Відповідно до Закону було визначено, “загальну військову повинність вважати повинністю, яку усі громадяни Української Держави мусять обов’язково виконувати в свій час” [52: Арк.1.]214. Відповідно до “Інструкції відбору молодих людей для комплектування Сердюцької Гетьманської дивізії” в першу чергу відбиралися молоді особи віком 18-25 років, виключно з сімейств землевласників-хліборобів, які малиючих більшу кількість землі [52:Арк.3]215. Контроль за виконанням покладався на повітові організації хліборобів-землевласників. Від кожного повіту мало бути по 125 кандидатів, кожний з яких повинен мати персональне посвідчення від відповідної організації хліборобів.

8 листопада 1918 р. Гетьман видав наказ про достроковий призов 164 тисяч юнаків до війська. Призову підлягали новобранці 1899 року народження. Таким чином, термінове поповнення армії і флоту Української Держави могло відбуватися і за рахунок юнаків, які не досягли віку 19 років, скінчили середню і не вступили до вищої школи, а також старших від 19 років, у яких сзакінчилися відстрочки [52:Арк.3]216. Однак цей наказ практично не діяв через ріст безладдя і непокори зі сторони народу. Юнаки не ставали на військовий облік й ухилялися від запису до війська. Через це призов неодноразово переносився на пізніші терміни.

У той же день Рада Міністрів ухвалила новий Статут військової повинності. Військова повинність проголошувалась обов’язковою для всіх громадян Української Держави чоловічої статі. Ті, хто з різних причин не закликався до армії чи флоту, за винятком зовсім непрацездатних, мали сплачувати військовий податок. Юнаки віком від 15 років і вище могли вийти з українського громадянства лише після відбуття військової повинності [40:4]217. Відповідно до пунктів 34 – 41 Статуту громадяни під час перебування на дійсній військовій службі зберігали всі політичні та громадянські права, але підлягаючи всім вимогам і правилам військової служби, не мали права: а) користуватися активним виборчим правом до установ Української Держави законодавчих, громадських та самоврядувальних; б) входити в склад і приймати участь в будь – яких спілках, товариствах, партіях, радах, комітетах, що мають політичний характер 218. Таким чином, Статут оголошував про “повну аполітичність армії”.. Статут передбачав цілу систему відстрочок і пільг по відбуванню військової повинності: 1) за фізичними вадами; 2) за родинним становищем; 3) за освітою; 4) за освітою і родом занять. Розпис фізичних вад і хвороб, які перешкоджали прийому до служби, затверджувався міністерствами внутрішніх, військових справ та народного здоров’я [191:367]219.

Статут військової повинності дещо змінив умови призову на службу, залишивши загальний принцип комплектування української армії відповідно до визначеного російським статутом 1 січня 1877 р., тобто на дійсну службу військовозобов’язані потрапляли шляхом жеребкування. Відтепер цьому правилу підлягали й особи з вищою і середньою освітою 220.

Відомо, що при розбудові Української Держави суспільство на той час було занадто політизоване. Найбільше шкідливими, на думку урядовців гетьманської держави, були більшовицькі та інші антиукраїнські ідеї. Для боротьби з надмірним впливом цих ідей Гетьман деполітизації армії 1 серпня 1918 р. Гетьманом затвердженоив Закон “Про політично-правове становище службовців військового відомства”, яким заборонялосяв всім військовим брати участь в різних політичних мітингах, зборах, маніфестаціях та демонстраціях. Цимей Законом передбачалось позбавленняяв їх активного виборчого права, тобто права обиратись до законодавчих і громадських установ, перебуваючпри перебуванні на службі. Однак Разом з тим надавалося пасивне виборче право (обиратися самим на виборні посади), за умови тимчасового звільнення з військової служби [177:264]221.