ВИТОКИ СТРАХУВАННЯ

Виплату з цього фонду міг отримати виключно спадкоємець за заповітом, а не за законом, оскільки лише особа, визначена тим, хто заповідав, здатна найліпше використати страхові грошові засоби за цільовим призначенням. І хоча римське право регламентувало належність рабовласнику результатів усіх угод, укладених його рабом, господар не мав права на привласнення його (раба) страхової суми.

Середньовічне страхування. У цей період страхування здійснювалося через гільдії (братства) та спілки. Середньовічне, або гільдійно-цехове, страхування спершу було досить схожим на страхування в професійних колегіях та профспілках. Воно не передбачало попереднього переліку страхових подій та розмірів відшкодування збитків, зумовлених цими подіями.

У міру розвитку гільдійно-цехове страхування характеризується новими рисами:

o запровадження регулярних внесків;

o встановлення переліку страхових випадків, за які передбачається відшкодування збитків;

o встановлення конкретних форм та розмірів страхових виплат з урахуванням страхових фондів, які обслуговували не тільки членів, що здійснювали страхові внески, а й сторонніх осіб (вдів, сиріт і т. ін.);

o формування державних страхових фондів.

У період середньовіччя відбувається поділ страхування на майнове та особисте.

Майнове страхування мало відшкодовувати збитки, що виникли внаслідок стихійного лиха, пограбування, а також банкрутства (розорення) члена гільдії незалежно від причин, що його (банкрутство) зумовили. Разом з тим слід зазначити, що члени гільдійної або цехової каси зобов'язувалися сприяти один одному в обмеженні збитків, спричинених пожежами, стихійними лихами, грабунками тощо. Але недбале ставлення до охорони майна позбавляло права на отримання страхового відшкодування.

Особисте страхування передбачало грошові виплати в разі хвороби, каліцтва, смерті тощо. Статут колегії чи спілки регламентував випадки втрати права на отримання страхової виплати. Це насамперед були самогубство та несплата на момент смерті щомісячних внесків пізніше встановленого строку.

Значну роль у торговельних зв'язках середньовічної України відігравали чумаки, які перевозили різноманітні товари через безкраї степові простори. Чумаки купували на Чорному та Азовському морях рибу та сіль і продавали їх у різних куточках країни, долаючи великі відстані. Вони також торгували крамом, іншими товарами на ярмарках, поволі пересуваючись зі своїм товаром з однієї місцевості до іншої. їх діяльність була ризиковою: не витримували навантаження воли, ламалися вози, хворіли й самі чумаки. У безлюдних місцях на чумаків нападали розбійники. Такі умови діяльності спонукали чумаків до колективного захисту від втрат, спільного відшкодування збитків. Неписані, але беззастережні щодо виконання, закони чумацького життя передбачали відшкодування за кошти артілі збитків потерпілому в дорозі від падежу вола і т. ін.¹

Посилення розбою з розвитком торгівлі на сухопутних і морських шляхах змусили купців Північно-Західної Європи об'єднати свої зусилля з метою захисту своїх спільних інтересів та безпеки торгівлі. Так, весною 1241 р. купці Любека та Гамбурга підписують угоду про сумісну відповідальність за збитки, заподіяні розбійниками їх мешканцям, в якій зазначалось, що в разі нападу розбійників чи інших "злих людей" на жителів цих міст на території, де річка Траве впадає в море, і до самого Гамбурга, а звідти через всю Лабу до самого моря, всі витрати, пов'язані зі знищенням цих розбійників, розподілялись порівну між учасниками угоди².

Таким чином, ще на ранніх етапах суспільного розвитку виникла об'єктивна потреба відшкодування збитків, пов'язаних із втратою або пошкодженням майна, знарядь праці, житла та інших цінностей. Саме страх перед бідою, нещасним випадком спонукав до пошуку засобів захисту, застерігав від не-виважених дій, вимагав створення певних запасів, які можна було б використати після настання непередбачуваних та небажаних, але невблаганних обставин.

Звісно, найбільшого поширення страхування набуло за капіталістичної доби у зв'язку з інтенсивним розвитком торгівлі та розширенням радіусу торговельних зв'язків, зумовлених розвитком транспортної мережі (спочатку морської, а потім сухопутної та повітряної).

Глобалізаційні процеси суттєво посилили потребу в страховому захисті.

Особливістю страхування капіталістичної доби є те, що воно стає різновидом підприємницької діяльності. Як правило, наймогутнішими рушійними силами розвитку страхування і в цей період були надзвичайні катастрофічні події, ліквідація наслідків яких вимагала як часу, так і значних грошових засобів. Так, надзвичайно руйнівна пожежа 1666 р., яка знищила практично весь житловий фонд центру Лондона, спонукала до значного поширення вогневого страхування. Ця подія прискорила утворення страхових компаній по всій Європі.

Розвиток підприємницької діяльності породжує все нові й нові ризики, на що страховий бізнес відгукується пропонуванням нових видів страхових послуг: страхування фінансових втрат; від крадіжки зі зламом; посівів від пошкодження чи знищення градом, селевими потоками і т. ін.; фізичних осіб від нещасних випадків на виробництві; страхування життя і т. ін.

На теренах колишньої Російської імперії, до складу якої входила й Україна, у XVIII ст. виникають страхові товариства, які здійснюють морське, вогневе страхування, перестрахування, страхування життя та від нещасних випадків.

У XIX ст. в Росії поширюється взаємне та розвивається земське страхування. Воно означало обмеження діяльності страхового товариства одним містом або однією губернією (областю). Земські збори, згідно з Положенням про взаємне земське страхування (1864 р.), визначали тарифи, норми страхового покриття (забезпечення); розробляли інструкції страхування земських управ, волостних правлінь та агентів; розпоряджались страховими фондами тощо.

Наприкінці XIX ст. велике страхове товариство "Росія" здійснювало колективне та індивідуальне страхування життя, капіталів. А на початку XX ст. у Москві було створено Російський взаємний страховий союз, який займався страхуванням від вогню рухомого та нерухомого майна.

Зважаючи на те, що в 1913 р. всіма страховиками, що здійснювали страхування від вогню, було відшкодовано тільки 20 % збитків, можна стверджувати про недостатню фінансову стійкість страхових організацій. У загальній організаційній структурі страховиків за сумою страхових внесків найбільша частка припадала на акціонерні товариства (понад 60 %), на земства (близько 20 %) і на взаємне страхування (менше 10 % )¹.

Страхування в західноукраїнських землях відображає особливості, пов'язані з входженням цих земель до Австро-Угорщини та Польщі. Наприкінці XIX ст. страхове товариство "Дністер" у Галичині, яка входила до складу Австро-Угорської імперії, займалося страхуванням рухомого та нерухомого майна від пошкодження чи знищенням вогнем. Не підлягали страхуванню фабрики та склади виробів, яким загрожувала надзвичайна небезпека, гроші, ціні папери, документи, торгові книги та інші предмети, вартість яких не можна було визначити¹.

У 1911 р. на Буковині було створено "Товариство взаємного страхування життя і пенсій "Карпатія"².

Після приєднання західноукраїнських земель до Польщі Міністерство фінансів Польщі у 1920 р. заснувало окремий орган, що здійснював контроль за страховими організаціями, та визначило сферу його компетенції. Польський уряд прагнув монополізувати страхову діяльність, надаючи право здійснювати обов'язкове страхування виключно одному страховику

- "Польській дирекції взаємного страхування" (ПДВС). Це ставило під загрозу існування комерційних страховиків. У результаті боротьби ділових кіл та уряду Польщі було прийнято компромісне рішення, згідно з яким 2/3 від вартості застрахованих об'єктів необхідно було страхувати в ПДВС, а 1/3 - у будь-якого іншого страховика за вільним вибором страхувальника. Таким чином, польське законодавство в галузі страхування поєднало дві форми примусу: "систему примусового страхування", яка не тільки зобов'язувала страхувати визначені законом об'єкти, а й встановлювала єдиного монополіста

- страховика, і "систему примусу до страхування", яка теж зобов'язувала страхувати зазначені законом об'єкти, але у вільно обраного страховика чи навіть декількох страховиків⁸.

Історія страхування в Україні

Починаючи з XIII століття і до появи залізниці на території сучасної України, велику роль у перевезенні вантажів на далекі відстані відігравало чумацтво. Чумаки спільно подорожували на возах, запряжених волами. Якщо в дорозі гинув віл чи ламалася дерев'яний віз, то зусиллями всієї компанії потерпілому купували необхідні засоби пересування, щоб він міг продовжити подорож. Економічні відносини в чумацьких братствах можна вважати прообразами страхування. Перша страхова компанія на території України - Товариство взаємного страхування від вогню - була створена в 1863 році в Полтаві. З часом цілий ряд товариств такого типу з'явилися також у Києві, Одесі та Харкові. Ці товариства обслуговували переважно великих домовласників, купців і фабрикантів у межах відповідного міста. Страхувальникам, які укладали договори страхування на кілька років поспіль, надавалися пільги, і застосовувалося навіть безоплатне страхування по так званому "золотому полісу". Особисте страхування виникло в 30-х роках XIX століття. Протягом тривалого часу страхування життя було монополією Російського товариства застрахованих капіталів і доходів. Статут товариства передбачав страхування за чотирма видами (розрядами): А - страхування капіталу; В - страхування пенсій на користь спадкоємців і в разі дожиття до певного віку; С - страхування пенсій на користь самого страхувальника (страхування на дожиття); Б - страхування капіталів і пенсій на користь дітей при досягненні ними певного віку. Понад 97% договорів страхування припадало на вид А. Страхуванням життя, крім акціонерних товариств і ощадних кас, займалися також товариства взаємного страхування, одне з яких знаходилося в Києві. У другій половині XIX століття спектр надаваних страхових послуг був досить широким. Страхові товариства приймали на страхування будівлі, транспортні засоби, вантажі, меблі, одяг, тварин, розвивалося страхування життя. Досить поширеним було й самострахування. Так, головна база створеного в 1857 році Російського товариства пароплавства і торгівлі розміщувалася в Одесі. Широке поширення знайшли і так звані товариства взаємного страхування серед землевласників. За прикладом Ліфляндська суспільства було організовано Товариство взаємного страхування землевласників у Києві, яке забезпечувало відшкодування збитків, завданих вогнем, землевласникам Київської, Подільської та Волинської губерній. І надалі основним видом страхування залишалося страхування від вогню. Поняття такого страхування значно розширилося, охоплювало все більший набір ризиків. З 1894 року в Російській імперії встановлено державний нагляд за діяльністю акціонерних страхових товариств, здійснюваний Міністерством внутрішніх справ. Зміст інспекторів міністерства здійснювалося за рахунок спеціальних внесків страхових організацій. У 1909 році був затверджений статут Товариства страхування від вогню майна гірничих і гірничозаводських підприємств (Харків). У дореволюційні роки одним з головних центрів страхування в Україні була Одеса. Тут існували самостійні страхові товариства, а також перебували філії провідних страхових компаній Петербурга й Москви, представництва іноземних страховиків, зокрема американських, англійських, німецьких, французьких компаній по страхуванню життя, діяльність яких була дозволена в Росії з 1885 року. 1.2. Страхування в Україну в 1921-1991 роках У роки радянської влади страхування в Україні розвивалося нерівномірно. Так, з 1921 року страхування майна державних підприємств та організацій здійснювалося добровільно. Але вже Постановою ЦВК і РНК СРСР від 4 вересня 1929 вводилося обов'язкове страхування в державній промисловості, яке охоплювало практично все майно, і вже через два роки страхові платежі було включено до складу податку з обороту, що зумовило зміну механізму відшкодування збитків. Страхування кооперативних і громадських підприємств, у тому числі і колгоспів, також було переведено на державну основу. Цю роботу виконували органи Держстраху СРСР, які надавали послуги з обов'язкового і добровільного видів страхування майна громадян. У той час не існувало чіткої концепції розвитку особистого страхування. З березня 1929 значне поширення набуло колективне страхування. Спочатку ставилося завдання охопити страхуванням не менше 75% працюючих, проте вже до 1940 року фактичний показник знизився до 30%. Цей вид страхування став збитковим і його скасували, ввівши приватне змішане страхування, страхування на випадок смерті і втрати працездатності, страхування від нещасних випадків. Перестрахування в СРСР почало розвиватися з 1921 року, коли виникла необхідність перестраховувати частина страхових ризиків, які приймалися кооперативами і перевищували суми, встановлені Держстрахом. У післявоєнні роки було здійснено ряд важливих заходів, спрямованих на посилення ролі страхування в розвитку економіки, зокрема, прийнято Постанову Ради Міністрів УРСР від 26 листопада 1958 № 1645 "Про затвердження Положення про органи державного страхування в Українській РСР". У період реформ 1960-х років було багато зроблено для налагодження механізмів страхового захисту сільськогосподарських підприємств. Без цього було б складно ввести грошову гарантовану оплату роботи колгоспників, здійснити перехід колгоспів до прямого банківського кредитування, зміцнити інші напрямки госпрозрахункових відносин. Умови обов'язкового страхування майна колгоспів, введені в 1968 році, грунтувалися на принципі еквівалентності взаємовідносин страховика і страхувальників (їх сукупністю). Також був зроблений крок вперед у розвитку методології формування страхових резервів, збільшена норма страхового покриття і розширено перелік страхових випадків (зокрема, в нього була включена посуха). Ефективність цих заходів підтверджується тим, що вже через 10 років уряд визнав доцільним перевести на такі умови страхування й державні сільськогосподарські підприємства. Так був спростований тезу про те, що "держава не може сама себе страхувати". Протягом 1960-70-х років були введені нові види страхування майна, життя і здоров'я громадян. З 1988 року державні підприємства отримали право на здійснення добровільного страхування майна і відповідальності. Однак, незважаючи на серйозні зміни у ставленні до страхової справи, рівень його розвитку ще сильно відставав від рівня країн з ринковою економікою. До 1988 року в Україну, як і в республіках колишнього СРСР, існувала монополія двох державних страхових компаній: Держстраху і Ингосстраха, діяльність яких була повністю регульованою. Це передбачало значні надходження до бюджету від страхових платежів і, в разі необхідності, виділення з бюджету коштів на виплату страхових відшкодувань. Функції страховика на території Україні в той час виконувала система Укрдержстраху, в якій працювали майже 14 000 фахівців і 29 000 позаштатних страхових агентів. Початок демонополізації страхової справи в колишньому СРСР поклав Закон "Про кооперацію", прийнятий Верховною Радою СРСР 26 травня 1988 року, який встановив, що кооперативи можуть страхувати своє майно і майнові інтереси в органах державного страхування, а також створювати кооперативні страхові установи, визначати умови, порядок і види страхування. Найбільш вагомим імпульсом у створенні недержавних страхових організацій стало затверджене 19 червня 1990 Радою Міністрів СРСР "Положення про акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю" і Постанова Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо демонополізації народного господарства", прийняте 16 серпня 1990 року. Ці нормативні акти дозволяли займатися страховою діяльністю і конкурувати між собою державним, акціонерним, взаємним і кооперативним товариствам. Демонополізація відбулася і в системі Держстраху, перш за все вона проявилася в наданні страховим організаціям республік СРСР права впроваджувати регіональні види майнового і особистого страхування, які не були єдиними по країні. Починаючи з 1991 року, після припинення існування СРСР, України стала самостійно вирішувати всі питання організації страхової діяльності.

13