ВИТОКИ СТРАХУВАННЯ

ВИТОКИ СТРАХУВАННЯ Окремі елементи страхування були відомі ще за тисячі років до нашої ери. На жаль, інформація, що дійшла до нас із давніх часів, не дає системного уявлення про зародження цього надійного способу захисту економічних інтересів громадян, виробничих і соціальних формувань. Значно легше відновлювати форми та окремі властивості будівель, споруд, навіть тварин, ніж економічні зв'язки між людьми. Археологічні знахідки дають можливість стверджувати: вже у стародавні часи різні народи добре усвідомлювали необхідність спорудження громадських спеціальних приміщень для зберігання запасів провізії на випадок можливої небезпеки. У літературі є посилання нате, що ознаки страхування і в грошовій формі проглядалися дуже давно. Так, у шумерів уже в третьому тисячолітті до нашої ери торгівцям видавали суми грошей у формі позики або створення "спільної каси" для захисту їхніх інтересів на випадок утрати вантажу під час перевезення. Пізніше територія згаданої країни (теперішній Ірак) відійшла до складу рабовласницького Вавилону. Закони вавилонського царя Хаммурапі (1792 - 1750 pp. до н.е.) вимагали укладення угоди між учасниками торговельного каравану про спільне покриття збитків у разі, наприклад, нападу на когось із них розбійників чи ще якоїсь іншої несподіваної пригоди. Очевидно, що така практика була виправданою і тому передавалася з покоління в покоління. Вона вдосконалювалася й поширювалася на інші землі. Так поступово формувалася свідомість про доцільність застосування страхування спочатку під час перевезення вантажів, а згодом і в інших сферах діяльності та життя людей. Багато свідчень дійшло до нас про відносно поширене взаємне страхування ритуальних витрат у Стародавньому Римі. Тут надавали великого значення культу похорону. Влаштування похоронних процесій і спорудження пам'ятників вимагало значних одноразових витрат. Незаможні римляни накопичували потрібні гроші у професійних колегіях і спілках. Цільове використання коштів забезпечувалося правовими гарантіями. Лише особа, зазначена в заповіті, могла отримати належні кошти і витратити їх на ритуальні заходи, пов'язані з похоронами заповідача. На страхові суми не поширювалися претензії будь-яких кредиторів. Навіть рабовласник (якщо він не значився в заповіті) не мав права на страхову суму раба. Але він міг відмовити колегії в наданні тіла раба для поховання. У такому разі колегія за рахунок страхової суми здійснювала символічні похорони, тобто ховала померлого "в уяві".  У середньовіччі страхування поступово поширювалося й на інші ризики. Воно здійснювалось через гільдії (братства) та цехи. Стосунки між членами тут були тіснішими, ніж у колегіях Стародавнього Риму. Згодом гільдії почали спеціалізуватися за окремими професіями. Серед них з'явилися й захисні гільдії, що мали завданням охорону особи і майна своїх членів від різних зазіхань. Принцип взаємодопомоги закріплювався у статуті гільдії. Поступово тут формувався перелік страхових подій та уточнювався розмір внесків і виплат. Існують різні версії з приводу того, в якій саме країні було засновано перше страхове товариство. В одних джерелах є посилання на те, що це сталося в XIII ст. в Ісландії. Заможні селяни острова об'єднувалися в спілки для взаємного захисту від втрат на випадок вогню або загибелі худоби. У разі нещастя частину збитків потерпілим відшкодовували грішми, частину - матеріалами або працею. Проте значного поширення ці спілки на той час не набули. Такі умови відшкодування збитків дають підстави для припущення, що страхових резервів і регулярних страхових внесків тут ще не існувало. Більш переконливим є твердження про те, що поява страхових товариств пов'язана із зародженням капіталістичних відносин, і насамперед на морському транспорті та в торгівлі, де, до речі, був нагромаджений досвід різних моделей захисту7 власників суден і вантажів на випадок їх знищення, пошкодження або пограбування під час рейсу. Механізм морського страхування в початковий період будувався на договорі бодмереї. Сутність договору полягала в тому, що кредитор виплачував страхувальникові страхову суму, а потім у разі благополучного закінчення плавання, тобто за відсутності страхового випадку, кредиторові поверталась авансована сума плюс премія за бодмерею. Згідно із сучасним розумінням це було "страхування навпаки". Кредитори вимагали за надані на умовах бодмереї страхові суми великих премій (від 15 до 100 %). Тому інколи ці умови страхування називають морською позикою. Бодмерея не могла існувати довго. Попит на страхові послуги зростав. Виявилася нестача капіталу для забезпечення такого страхування. Тому страхування у формі бодмереї стало невиправданим. Адже це призводило до відтягування коштів страховика на кілька місяців, а іноді й років. Цей час страхова сума перебувала в розпорядженні капітана судна. Вона могла бути втрачена через піратський напад або іншу пригоду, що не завжди значилася як страхова. Збільшення попиту на страховий захист зумовило перехід до продажу страхових полісів з подальшим відшкодуванням збитків. На початку вони продавалися здебільшого товариствами взаємного страхування. Є дані про те, що перший морський поліс був виданий страховому судновласникові в 1347 році. Через 121 рік після цього з'явився Венеціанськии кодекс морського страхування. Далі ініціатива в морському страховому законодавстві переходить до Англії. Страхове законодавство цієї країни вирізнялося високою якістю, служило і служить прикладом для інших держав. Досить сказати, що прийнятий 1774 року закон "Про страхування життя" лишається в складі чинного законодавства АНГЛІЇ й досі. У 1779 році члени асоціації "Лондонський Ллойд" прийняли "підписний формуляр Ллойда" (формуляр договору морського Страхування), ряд положень якого донині застосовується в міжнародній практиці. Комерційне мореплавання особливо інтенсивно розвивається після Великих географічних відкриттів. Одночасно у плавання виходили кілька кораблів, а нерідко і цілі флотилії. Ризик неповернення ч далекого плавання був для їхніх власників значним. Причин для цього було багато: шторм, нестача харчів, інфекційні хвороби команди, пошкодження судна комахами, зіткнення суден, піратські напади тощо. Людям, які вкладали в такі ризиковані заходи великі гроші, потрібно було розділити між собою ризики. Це давало змогу інвесторам у разі несприятливого рейсу не втратити повністю свій капітал. У ХУІІ ст. в багатьох європейських країнах виникли акціонерні страхові компанії. Першим серед них згадується створене в 1602 році Голандсько-Ост-Індське товариство. Воно, як і чимало інших товариств, невдовзі створених в Англії, Німеччині та Франції, займалось морським страхуванням, страхуванням на випадок пожежі, здебільшого а міських поселеннях. У цей час багато робиться й для селян. Майже одночасно виникає страхування посівів від знищення або пошкодження градом. Проте акціонерна форма страховиків для селян виявилася незручною. Страхування сільськогосподарських ризиків знову переходить до товариств взаємного страхування. Вони в багатьох державах лишилися провідними страховиками в галузі аграрної економіки ще й досі. Особливо активно страхування починає розвиватися в період капіталістичної економіки. Лідером у страховому бізнесі стала Англія. Поряд з морським страхуванням тут формується сітка страховиків із вогневого страхування, від нещасних випадків, страхування життя. Вважають, що поштовхом до розвитку вогневих страхових товариств були часті пожежі, особливо в містах. Більшість будинків були дерев'яними. Для опалення їх слугували домашні вогнища (каміни), а для освітлення використовувались свічки. Саме це призвело до великої пожежі в Лондоні в 1666 році, що забрала життя 70 тис. мешканців і знищила майже увесь житловий фонд міста. У XIX ст. у страховій справі з'являються картелі і концерни. Один із великих концернів був створений у Берліні в 1874 році. Він діяв як міжнародний і складався при виникненні з 16 страхових товариств, а через 50 років концерн об'єднував уже 230 товариств 26 країн.  Одночасно з майновим розвивалося й особисте страхування, а саме: на випадок каліцтва, хвороби, втрати годувальника, іншого нещастя. У багатьох містах з'явилися лікарняні страхові каси. Потребу в таких видах страхування сформували умови життя населення міст, що склалися під впливом промислової революції та подальшої урбанізації. Особливо інтенсивно розвиваються всі форми і види страхування в XX ст. Страхування в сучасному капіталістичному світі стало невіддільним атрибутом ринкової економіки. На межу третього тисячоліття страхування виходить як одна з найбільш розвинених і ефективних сфер діяльності. Про це свідчить, зокрема, й те, що суми надходжень страхових премій у світі щороку зростають вищими темпами, ніж валовий внутрішній продукт. За даними міжнародної статистики протягом 1995 року до страхових компаній, товариств взаємного страхування надійшло в доларовому (США) еквіваленті 2143 млрд страхових премій. Привертає увагу й те, що понад 58 % усіх страхових надходжень припадає майже порівну на дві країни - США та Японію, ще 29 % - на держави Європейського Союзу. Частка решти країн світу - 13 %, в тому числі на Україну припадає лише 0,01 % (Schweizer Ruk // Sigma. - 1997. -№ 4). Усе це відбиває вкрай нерівномірний розвиток страхового бізнесу. Еволюція страхування в Україні. До набуття Україною статусу незалежної держави страхування тут здійснювалося згідно з економічними, соціальними та правовими умовами, що існували у відповідний період у Київській Русі, царській Росії, а згодом - у колишньому СРСР. Найдавнішим способом страхового захисту в нас, як і в усьому світі, було взаємне страхування. Відомо, що починаючи з XIII ст. і до появи залізниці на теренах сучасної України велику роль у перевезенні вантажів на далекі відстані відігравало чумацтво. Чумаки гуртом подорожували на возах, запряжених волами. Якщо в дорозі у якогось чумака гинув віл чи ламався дерев'яний віз, то зусиллями всього гурту купували потерпілому потрібні засоби пересування, аби він міг подорожувати далі. Тут ще не завжди вдавалися до попередньої сплати регулярних внесків на створення і поповнення резервного фонду. І це мало сенс. Адже перевозити гроші було безпечніше, коли вони були розосереджені по багатьох індивідуальних гаманцях. Це не заважало виконанню зобов'язань щодо відшкодування збитків. До Росії епохи капіталізму класичне страхування прийшло із Західної Європи ще в XVIII ст. На той час у Петербурзі та Москві з'явилися філії англійських страхових компаній. Але вже 1786 року була встановлена державна монополія на страхову діяльність і почали створюватися державні страхові товариства. Це зумовлювалося потребами довгострокового кредитування. Маніфест "Про заснування державного позичкового банку" дозволяв операції лише з тими домами, "які на страх до свого ж банку будуть передані". З цією метою при банку була створена страхова економія. Вона приймала на страхування будинки в обох столицях та інших містах, але виключно кам'яні, покриті залізом або черепицею. Страхова премія визначалася в розмірі 1,5 % від прийнятої на страхування суми. Страхова економія (експедиція) проіснувала 36 років. Проте, хоч і мала монополію на всі відповідні операції, які були дуже вигідними, помітної діяльності не розгорнула. Премії за весь цей час, як зазначалося в "Енциклопедичному словнику" Брокгауза та Єфрона, становили лише 1168 тис. руб., а виплати за збитки, заподіяні пожежами, - лише 170 тис. руб.  Найбільш поширеним страховим ризиком за тих часів стала пожежа. З метою захисту від її наслідків 1827 року було створено Перше російське страхове товариство від вогню, а до 1913 року вже понад 300 страховиків, у тому числі 13 акціонерних товариств, здійснювали такий захист. З відміною кріпосного права активізується розвиток страхової справи, орієнтованої на село. Створюється система земського страхування. Воно провадилось органами місцевого самоврядування переважно в сільській місцевості. Страхові ризики полягали в знищенні або пошкодженні вогнем нерухомості та великої рогатої худоби, страхувалися також пенсії осіб, що перебували на державній службі. Земське страхування поділялося на обов'язкове, додаткове і добровільне. Власники будівель, що підлягали обов'язковому страхуванню, мали змогу скористатися ще й страхуванням на добровільних засадах. У містах діяли товариства взаємного страхування від вогню. Одне з таких товариств 1863 року було створено в Полтаві. Згодом порівняно великі товариства цього спрямування з'явилися також у Києві, Одесі та Харкові. Їх діяльність обмежувалася територією відповідного міста. Ці товариства обслуговували здебільшого великих домовласників, купців і фабрикантів. Страхувальникам, що укладали договори страхування на кілька років підряд, надавалися пільги і навіть допускалося безплатне страхування за так званим "золотим полісом". Це були часи, коли страхова справа переживала глибоку кризу. Дуже постраждали товариства зі страхування від пожежі. Їхні бюджети перетворилися на такі, що мають дефіцит. Цінні папери перестали приносити власникам дивіденди. Необмежена конкуренція страхових товариств стала небезпечною для страховиків. З метою залучення більшої кількості страхувальників тарифи знижувалися без жодних на те підстав. Цікаво, на наш погляд, ознайомитися з тими заходами, до яких вдавалися самі страховики для виходу з кризи. У 1874 році кілька страхових товариств домовилися щодо спільних дій. Був створений синдикат, до якого ввійшло 8 страхових товариств. Вони опрацювали угоду, згідно з якою зобов'язалися діяти на однакових для всіх умовах, без будь-яких відхилень від букви договору. Застосовувались єдині тарифні ставки, єдині прийоми страхування і перестрахування, однакова система пільг і штрафів. Конвенція спільного більш високого тарифу пожвавила діяльність страхових товариств. Сума премій, як зазначалось у згадуваному вже "Енциклопедичному словнику" Брокгауза та Є4)рона, почала зростати, збільшилися дивіденди.  У другій половині XIX ст. спектр страхових послуг уже був досить широким. Страхові товариства приймали на страхування будівлі, тварин, меблі, одежу, засоби транспорту, вантажі, певного розвитку набуло страхування життя. Основним видом страхування і надалі лишалося страхування від вогню. Поняття такого страхування значно розширилося, охопивши більший набір ризиків. У 1909 році був затверджений статут Товариства страхування від вогню майна гірничих і гірничозаводських підприємств (м. Харків). У дореволюційні роки одним із важливих центрів страхування була Одеса. Тут існували самостійні страхові товариства, а також контори філій провідних страхових компаній Петербурга й Москви, іноземних страховиків. Досить поширеним було й самострахування. Так, створене 1857 року Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПіТ) мало своєю головною базою Одесу. У 1865 році статут РТПіТ було змінено. Розмір страхового капіталу збільшено до 1 млн руб. і передбачено, що при розподілі прибутку з нього завжди має виділятися сума, необхідна для поповнення страхового капіталу до визначеної величини. Цей фонд застосовувався при страхуванні суден. Що ж до вантажів, то вони тривалий час майже не страхувалися. Це зумовлювалося, зокрема, високим довір'ям до перевізників. Цікаво, що з 232 тис. вантажних місць, перевезених пароплавами РТПіТ в 1857 році, було несвоєчасно доставлено, зіпсовано або втрачено лише 15. Проте за бажання власник міг застрахувати вантаж у місцевій конторі Російського товариства морського, річкового і сухопутного транспортування і страхування вантажу. Прибуток від страхування вантажів був значним. І це не дивно, адже страхові премії перевищували виплати в середньому в 5 разів. (Щеглов 3. Морское страхование в Одессе в XIX веке //Украинские деловые новости. - 1993. - №43.) Набули поширення товариства взаємного страхування серед землевласників. За прикладом Ліфляндського товариства було організовано товариство взаємного страхування землевласників у Києві. Воно ставило своїм завданням відшкодування збитків, завданих вогнем землевласникам Київської, Подільської та Волинської губерній. Особисте страхування виникло в 30-х роках минулого сторіччя. Протягом тривалого часу страхування життя було монополією Російського товариства застрахованих капіталів і доходів. Статут товариства передбачав страхування за чотирма видами (розрядами): А - страхування капіталу, В - страхування пенсій на користь спадкоємців і в разі дожиття до певного строку, С - страхування пенсій на користь самого страхувальника (страхування на дожиття), Д - страхування капіталів і пенсій на користь дітей при досягненні ними певного віку. Понад 97 % припадало на розряд А. У 1906 році був прийнятий закон про проведення страхування життя державними ощадними касами. За умовами страхування договори укладалися без попереднього лікарського огляду на суми, не нижчі за 25 руб. Проте виплата страхової суми в разі настання страхового випадку відстрочувалася на 5 - 7 років. Це не відповідало інтересам широких кіл населення. Страхуванням життя, крім акціонерних товариств і ощадних кас, займалися також товариства взаємного страхування. Одне з них було в Києві. Обсяги страхування тут, як і в інших регіонах тодішньої Росії, були дуже малі порівняно з державами Західної Європи. У 1894 році був установлений державний нагляд за діяльністю акціонерних страхових товариств. Він здійснювався Міністерством внутрішніх справ. Інспектори міністерства утримувалися на кошти від спеціальних внесків страхових організацій. З 1885 року дозволено діяльність іноземних страхових товариств. Серед них були американські, англійські, німецькі, французькі компанії зі страхування життя. Для відкриття філії в Росії іноземному страховику належало попередньо внести до державної скарбниці грошову заставу в розмірі 500 тис. руб. і резервувати 30% надходжень страхових платежів на рахунках Державного банку. Але навіть діставши дозвіл працювати на місцевому ринку, іноземні акціонерні компанії мали частку у страхових преміях не більш як 5,9 % (Страховеє дело. Учебник/Под ред. проф. Л. Й. Рейтмана.-М., 1992.-С. 390-391.) У 1895 році створено перше спеціалізоване "Товариство російського перестрахування". Отже, у дореволюційній Росії існували майже всі відомі на ті часи види страхування та форми страховиків. Провідна роль належала акціонерним товариствам. На них 1913 року припадало 63 % застрахованого майна, 15 % належало земським і 8% - міським взаємним страховим товариствам. Решта страховиків охоплювали 14 % зобов'язань з цього виду страхування. Події 1917 року внесли багато змін і у страхову справу. Уже через рік вона була оголошена державною монополією. Всі страхові операції здійснювались органами Головного управління державного страхування при Міністерстві фінансів. У країні застосовувались єдині правила і тарифи з кожного виду страхування. За роки Радянської влади страхування розвивалося нерівномірно. Це стосувалося насамперед страхування об'єктів державної власності. Останні, як відомо, становили переважну частину (1986 року - 94 %) майна, що перебувало на балансах господарських формувань. Згідно із законодавством страхування майна державних підприємств і організацій з 192! року здійснювалося добровільно. Постановою ЦВК і РИК СРСР від 4 вересня 1929 року запроваджувалось обов'язкове страхування в державній промисловості, яке охоплювало практично все майно. Але вже через два роки страхові платежі були включені до складу податку з обороту, що зумовило зміну в порядку відшкодування збитків. Водночас страхування кооперативних і громадських підприємств, куди ввійшли і колгоспи, було переведено на державну основу. Відповідну роботу мали виконувати органи Держстраху СРСР. Цей страховик організував також роботу з обов'язкового та добровільного страхування майна громадян. Не існувало чіткої концепції і щодо розвитку особистого страхування. З березня 1929 року набуло значного поширення колективне страхування. Спочатку ставилося завдання охопити страхуванням не менш як 75 % працюючих. Але вже до 1940 року фактичний показник знизився до 30 %. Цей вид страхування став збитковим. Його відмінили, ввівши індивідуальне змішане страхування, страхування на випадок смерті і втрати працездатності, страхування від нещасних випадків. У післявоєнні роки було вжито деяких важливих заходів, спрямованих на посилення ролі страхування в розвитку економіки, зокрема затверджено положення про Держстрах СРСР. Цей документ розширював права низових страхових органів. Було надано статусу самостійної госпрозрахункової одиниці Управлінню іноземного страхування СРСР. У період реформ 60-х років багато було зроблено з налагодження страхового захисту сільськогосподарських підприємств, без якого важко було запровадити грошову гарантовану оплату праці колгоспників, здійснити перехід колгоспів до прямого банківського кредитування, зміцнити інші напрямки госпрозрахункових відносин. Запроваджені з 1968 року умови обов'язкового страхування майна колгоспів грунтувалися на принципі еквівалентності взаємовідносин страховика зі страхувальниками (їх сукупністю), зроблено крок уперед у методології формування страхових резервів, збільшено норму страхового покриття і розширено перелік страхових подій (зокрема, включено посуху). Ефективність цих заходів підтверджується тим, що вже через 10 років уряд визнав за доцільне перевести на такі умови страхування і державні сільськогосподарські підприємства. Так було спростовано тезу про те, що "держава не може сама себе страхувати". Протягом 60 - 70-х років було запроваджено нові види страхування майна, життя та здоров'я громадян. З 1988 року державні підприємства дістали право на здійснення добровільного страхування майна і відповідальності. Але незважаючи на серйозні зміни в ставленні до страхової справи, її розвиток ще сильно відставав від рівня країн з ринковою економікою. Початок 90-х років ознаменувався великими політичними та економічними змінами світового значення. На карті замість Радянського Союзу з'явилися 15 незалежних держав. Україна за кількістю населення, виробничим потенціалом посіла друге місце серед нових країн. Вона обрала ринковий тип розбудови економіки. Це зумовило необхідність проведення глибоких економічних реформ. Складовою частиною нового господарського механізму має бути ефективна система страхування, що відповідає світовим стандартам.

________________________

Потреба у страховому захисті стає особливо відчутною під час здійснення морської торгівлі. Небезпека мореплавства (стихія на морі, недосконалість навігаційної техніки, зіткнення кораблів, піратські набіги, екзотичні хвороби, епідемії) вимагала пошуку дієвих механізмів захисту. Тому вже у стародавньому світі укладались угоди між судовласниками і купцями, між піратами та купцями щодо розподілу доходів та втрат від торговельної діяльності¹.

У зв'язку з тим, що нагальною для України проблемою на початку XXI ст. є проблема рейдерства, вважаємо доцільним коротко зупинитись на історичних паралелях, пов'язаних з цим явищем. Історичні корені рейдерства знаходяться саме в піратстві, яке виникло в глибоку давнину. Вважають, що в той день, коли перший морський торговець завантажив свій човен товарами, вслід за ним відправився перший морський розбійник².

Піратство в найзагальнішому розумінні - це розбій на морі. Метою піратства є напад на торговельні судна.

Піратство може бути приватним і таким, що перебуває під покровительством уряду.

До приватного піратства відносять напад буканьєрів та флібустьєрів на чужі кораблі з метою їх пограбування та самозбагачення, їм, як правило, байдуже, власністю якої держави є цей корабель.

Піратство спрямоване проти однієї чи декількох країн, яке користується покровительством уряду, називають корсарством (франц.), касперством (нім.) або приватирством (англ.).

Об'єктами їх нападу є судна ворожої сторони. Корсарство - справа теж приватна, але корсар отримує від уряду патент, який охороняє його при зустрічі з неворожими військовими кораблями та переводить його, за умови потрапляння в полон, з категорії "розбійника, що перебуває поза законом" в категорію "військовополонених". Корсар, на відміну від пірата, ділиться здобутим розбійницьким нападом багатством з судновласником і урядом.

Рейдер, на відміну від корсара, перебуває на службі в уряді й тому не повинен брати участі в розподілі награбованого. На відміну від піратів і корсарів, які, як правило, не потопляють судно, не обібравши його, рейдер може знищити судно не пограбувавши його. Рейдерство - явище Нового часу. Воно ґрунтується на усвідомленні того, що збиток противника - завжди прибуток для контрагента.

Історії відомі розбійницькі операції піратів не тільки на морі, а й на суші - напади на прибережні міста та інші поселення. "Морським розбоєм" називають і захоплення судна внаслідок бунту на борту. Усі події вимагають певних форм захисту потерпілих, і страхуванню серед цих форм належить чільне місце.

Розвиток торгівлі об'єктивно зумовлює необхідність, з одного боку, нагромадження певного обсягу капіталу, а з іншого - надійного захисту від можливих втрат. Потреба в значних коштах спонукала покупців звертатись за кредитом, для отримання якого необхідні були гарантії щодо його вчасного повернення. Отже, як той, хто надавав позику, так і той, хто її отримував, вимушені були страхувати свої капітали. Відкриття нових морських торгових шляхів та пожвавлення торговельних зв'язків між країнами вимагало з одного боку, великих коштів, а з іншого - було вкрай небезпечним (недостатній технічний рівень суднобудування, недосконала навігаційна техніка, невивчені морські шляхи, наявність піратів, корсарів, рейдерів). Усе це зумовило пошук нових форм нагромадження капіталів та їх дієвого захисту, компенсації можливих втрат за рахунок розпорошення збитків.

Особливості первинних форм страхового захисту полягають у тому, що:

по-перше, вони не передбачають попереднього нагромадження грошових засобів для відшкодування вірогідних збитків;

по-друге, вони зобов'язують відшкодовувати збитки спільно у порядку їх розподілу між певною спільнотою, збираючи грошові засоби після настання небезпеки та оцінки збитків, спричинених нею.

Варто зазначити, що риси, властиві страхуванню капіталістичної доби, зароджувалися за середньовічної доби. Але вперше формування страхового фонду було запроваджено ще в Стародавньому Римі. Цей факт потребує пояснення.

Справа в тому, що саме в Римі І ст. до н. е. пірати спричинили морську блокаду. У зв'язку з тим, що італійці того часу не мали морських традицій, морську торгівлю в Римській державі здійснювали завербовані підкорені чужоземці.

За короткий період Рим не міг створити могутнього флоту. Громадянська війна між прихильниками Марія та Сулли посилювала суперечності всередині держави, роблячи її слабкішою. Цією ситуацією скористались морські розбійники, внаслідок розбою яких із Єгипту до Риму потрапляла тільки третина імпортованого зерна, дві третини потрапляли в руки піратів. Риму загрожував голод.

За пропозицією народного трибуна Авла Габінія в 67 р. до н. е. боротьбу з піратами було доручено полководцю Помпею, який реалізував цей проект досить успішно¹. В той самий час виникла потреба завчасного формування фондів страхового відшкодування збитків потерпілим. Надання допомоги членам римських професійних корпорацій, колегій, спілок на випадок захворювання, каліцтва, смерті (для виконання культових обрядів, встановлення пам'ятників, допомоги сім'ям, що втратили годувальника, тощо) здійснювалось на основі обов'язковості регулярних платежів, з яких формувались страхові фонди, що мали суворо цільове призначення.