Інші можливі джерела міжнародного права

Варто зазначити, що питання про джерела міжнародного права не є настільки простим, яким воно видається з першого погляду і з позиції його формулювання. Адже кожен читач, який хоч більш-менш знайомий з основними проблемами сучасного міжнародного права, переконаний у тому, що ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН не дає вичерпного переліку джерел міжнародного права. Вказана стаття закріплює положення про те, якими джерелами користується у своїй діяльності Міжнародний суд ООН. Стосовно інших відносин, то вони знаходять своє пояснення в чинній правовій доктрині, яка значною мірою є суперечливою з огляду на їх різні походження.

Після Другої світової війни практика держав у сфері міжнародних відносин докорінно змінилася, не кажучи про зростаючу кількість самих суб'єктів міжнародного права. Головною проблемою, що віддзеркалює зростаюче значення держав "третього світу" і рівня деєвропеїзації світового порядку, є питання про роль резолюцій і декларацій Генеральної Асамблеї ООН.

Деякі з резолюцій Генеральної Асамблеї зобов'язують органи і держав - членів ООН. Інші, однак, не мають такої юридичної сили і є рекомендаціями, котрі відрізняються між собою неоднаковим рівнем підтримки більшості членів ООН. Такий стан е віддзеркаленням концепції, згідно з якою Генеральна Асамблея принципово повинна бути парламентарним додатковим органом, а рішення із зобов'язальним характером повинна приймати Рада Безпеки ООН.

Але як показала практика, ситуація дещо ускладнилася. Генеральна Асамблея прийняла велику кількість різних резолюцій і декларацій. Таким чином, неминучим було те, що ці документи будуть впливати на напрями розвитку звичаєвого міжнародного права.

Спосіб, за допомогою якого окремі держави голосують у Генеральній Асамблеї, а також висловлення їхніх позицій при таких ситуаціях засвідчують практику держав та їхнє розуміння права. У випадку, коли певна держава послідовно голосує проти расової дискримінації, вона не може у подальшому ігнорувати існування звичаю, що засуджує расову дискримінацію, котрий може навіть перетворитися у звичаєву норму, яка зв'язує цю державу.

Якщо більшість держав послідовно голосує за прийняття резолюції чи декларації з певного питання, це перетворюється до рівня практики держав, що може привести до появи нової обов'язкової правової норми за умови, що можна буде довести існування "opinio juris". Для прикладу можна навести декларацію I960 р. про надання незалежності колоніальним країнам і народам (яка була прийнята без жодного голосу проти і при дев'яти, що утрималися), котра означала перетворення концепції самовизначення з політичної та моральної категорії у суб'єктивне право, яке було матеріалізоване у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про принципи міжнародного права 1970 р.

Деякі резолюції, такі, як Декларація правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору від і 13 грудня 1963 p., можна також розглядати як приклад практики держав, котра веде або приводить до появи норми звичаєвого права. Як і у випадку конститутивної практики, такі резолюції можна використати для підтвердження існування "opinio juris" або еволюції у напрямі "opinio juris" без якої звичай не може виникнути. Залежно від обставин, резолюції можна розглядати як авторитетну інтерпретацію загальних засад Статуту ООН з боку Генеральної Асамблеї.

Такі резолюції можуть прискорити процес легалізації практики держав і тим самим уможливлювати швидку адаптацію звичаєвого права до сучасних міжнародних відносин.

Разом з тим, необхідно пам'ятати проте, що існує певна небезпека утому, щоб надавати обов'язковий юридичний характер усім актам, котрі приймає Генеральна Асамблея. Резолюції нерідко є результатом політичних компромісів та домовленостей, а будучи утвореними у такий спосіб, вони не можуть мати загальнообов'язкову юридичну силу.

Інколи наводять багато загальних аргументів, що такий механізм чи документ, котрий не має обов'язкового характеру, відноситься до "м'якого права". Вказаний термін засвідчує, що цей механізм чи постанова не є "правом", однак має таку вагу в загальній системі міжнародного правопорядку, який заслуговує на увагу. Необхідно зауважити, що "м'яке право" не є правом у буквальному розумінні, адже такий документ не повинен бути зобов'язуючим актом, але може впливати на міжнародну політику. Найкращим підтвердженням цьому є Заключний акт НБСЄ 1975 р. в Гельсінкі. Він не був офіційним договором, однак його вплив на Центральну і Східну Європу з питань ролі та значення міжнародних прав людини виявився незаперечним. Деякі галузі міжнародного права використовують поняття "м'яке право", яке розглядається як важливе, хоч і не має зобов'язуючого характеру інструменту. Сюди можна віднести міжнародне економічне право або міжнародне право охорони навколишнього середовища.

У певних випадках односторонні акти держав можуть спричиняти виникнення міжнародних правових зобов'язань. Однак для цього повинні бути певні підстави, котрі зводяться до того, що такі акти мають виражати суверенну волю держави та передбачати відповідні зобов'язання, що вона бере на себе і звертається з цього приводу до світового співтовариства. Для прикладу, це може бути проголошення нейтралітету або без'ядерного статусу держави.

Для одностороннього акту важливі три елементи: 1) прояв суб'єкта міжнародного права; 2) незалежність стосовно інших проявів волі; 3) правові наслідки, що відповідають виявленій волі, ніколи не включають зобов'язання для третіх держав.

Сучасна доктрина міжнародного права до односторонніх юридичних актів включає такі: нотифікація, визнання, відмова, обіцянка, завірення. Односторонні акти держав можуть бути поділені на три групи: 1) акти, що створюють нові зобов'язання для держави, яка їх декларує; 2) акти, що підтверджують і забезпечують права держави; 3) акти, згідно з якими держава відмовляється від певних суб'єктивних прав у будь-якій сфері.

Особливість односторонніх актів як джерела сучасного міжнародного права полягає в тому, що зобов'язання, котрі містяться в них, мають характер зобов'язань "erga omnes", тобто вони звернені не до якоїсь певної держави, а до всього міжнародного співтовариства держав.

Якщо в традиційній доктрині та практиці міжнародного права принцип "pacta sunt servanda" вважається єдиною основою майже всіх видів міжнародно-правових зобов'язань, то в сучасному міжнародному праві не існує будь-якої імперативної норми, котра б забороняла державам брати на себе зобов'язання в односторонньому порядку.

З одного боку, деякі дії держав, такі, як ратифікація, прийняття і затвердження договору, містять у собі формальні ознаки одностороннього акту. Але вони е необхідними елементами процесу укладення міжнародного договору чи набрання ним чинності. І якщо інша сторона не вчинить аналогічних дій (актів) у відповідь, ці акти не матимуть юридичної сили.

З іншого боку, якщо право зробити застереження чи здійснити односторонню денонсацію договору передбачено в тексті договору, то ці односторонні акти матимуть правовий ефект і їх можна вважати дійсними односторонніми актами, передбаченими договором.

Таким чином, односторонні акти держав відіграють важливу роль у виробленні та застосуванні договірного права.

Поняття та кодифікація основних принципів міжнародного права.

Загальні принципи права та основні принципи міжнародного права.

Принципи права - це певні ідеї, закономірності, положення, тенденції, які закріплені в нормах права, відображають зміст права, його суттєві положення та взаємодію з іншими суспільними явищами (мораль, політика, культура, економіка).

Існують різноманітні класифікації принципів права, зокрема, в залежності від поширення їх дії виділяють:

1) загальні - до них належать: принципи верховенства права, соціальної справедливості, гуманізму, рівності громадян, демократизму, законності, взаємної відповідальності держави перед особою, а особи перед державою, принцип поєднання переконання та примусу в праві;

2) галузеві - діють передусім у конкретній галузі, їх дія обмежується відповідним предметом правового регулювання цієї галузі;

3) міжгалузеві - їх дія поширюється на декілька галузей права, які мають певне близьке значення;

4) принципи інститутів - це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права.

Основні принципи міжнародного права - це історично обумовлені основоположні загальновизнані норми, що виражають головний зміст міжнародного права, його характерні риси та володіють вищою, імперативною юридичною силою.

Це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені засади міжнародного права. Вони являють собою найбільш загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Передумовою появи основних принципів міжнародного права стала необхідність міжнародного співтовариства у мирному житті після Другої світової війни. Усвідомлення цього фактора призвело до вироблення в міжнародному праві своєрідного кодексу, конституції міжнародних відносин, які отримали назву основних принципів міжнародного права.

Як усі юридичні норми основні принципи міжнародного права мають своє юридичне закріплення і, відповідно, кодифіковані. Зокрема, вони закріплені у

• Статуті ООН 1945 року;

• Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970 р.;

• Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

Крім того, ряду принципів присвячені спеціальні резолюції Генеральної Асамблеї ООН. У результаті ці принципи затвердилися в загальному міжнародному праві як загальновизнані звичайні норми. Міжнародний Суд ООН зазначив, що деякі з принципів, насамперед, принцип незастосування сили чи погрози силою, існували як норми звичаєвого міжнародного права до прийняття Статуту ООН.

У Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права зафіксовано сім основних принципів:

1) незастосування сили чи погрози силою;

2) суверенна рівність держав;

3) рівноправність і самовизначення націй та народів;

4) мирне розв'язання міжнародних спорів;

5) невтручання у внутрішні справи держав;

6) мирного співробітництва;

7) сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом.

Заключний акт НБСЄ додав до них ще три:

1) непорушності кордонів;

2) територіальної цілісності;

8) поваги і захисту прав людини.

Як підкреслюється в згаданих міжнародно-правових документах про основні принципи міжнародного права, усі вони взаємозалежні - зміст одного переплітається зі змістом іншого. Тому сутність кожного принципу можна з'ясувати лише в контексті інших.

Так, Міжнародний Суд ООН підкреслював тісний зв'язок принципів незастосування сили чи погрози силою, невтручання у внутрішні справи держав і суверенної рівності держав. Між принципами немає якої-небудь формальної супідрядності, але їх реальне значення не однакове. Очевидно, що найважливіше першочергове значення відведено принципу незастосування сили чи погрози силою, що відіграє головну роль у забезпеченні миру. У свою чергу, принцип мирного розв'язання міжнародних спорів є своєрідним доповненням до нього. Особливе значення відводиться принципу поваги прав людини і т.д.

Таким чином, кодифікація основних принципів міжнародного права відбувалася загалом у три етапи.

І етап: створення ООН і відповідно Статуту ООН. Саме в ньому було вперше зафіксовано сім принципів міжнародного права (1945 р.).

ІІ етап: деякі з принципів міжнародного права були викладені дуже стисло і тому в ООН була проведена робота з формулювання змісту основних принципів. Вона завершилась прийняттям 24 жовтня 1970 року Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН.

III етап: після цього 1 серпня 1975 року в Гельсінкі у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі було викладено не сім, а десять принципів міжнародного права. Цей документ розширив каталог основних принципів.

Дотримання основних принципів міжнародного права є суворо обов'язковим. Скасувати їх не під силу окремим державам чи групам держав.

Загалом принципи міжнародного права виконують одночасно дві функції:

1) сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

2) сприяють розвиткові міжнародних відносин, закріплюючи нові аспекти, що з'являються у суспільній практиці.

Характерною особливістю основних принципів міжнародного права є їх універсальність. Це означає, що вони стосуються всіх суб'єктів міжнародного права і є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Дія принципів розповсюджується навіть на ті сфери відносин суб'єктів, що з якихось причин не врегульовані конкретними нормами. Жоден суб'єкт міжнародного права не може розраховувати на будь-які переваги, що випливають з міжнародного права, не визнаючи при цьому його основних принципів.

Зміст основних принципів міжнародного права відрізняється стабільністю, адже вони не піддаються впливові тих чи інших локальних змін у міждержавних відносинах. Разом з тим, зміст основних принципів характеризується динамізмом - закріплюючи досягнуте, вони розвиваються, мають до певної міри програмний характер.

Важлива функція основних принципів міжнародного права - забезпечення пріоритету загальнолюдських інтересів та цінностей, насамперед, миру і безпеки, життя і здоров'я, міжнародного співробітництва та інших цінностей міжнародного порядку мирного співіснування.

Будучи не лише правовими, а й політичними, моральними принципами міжнародних відносин, ці норми служать основою та системоутворюючим фактором всієї міжнародної нормативної системи, яка включає політичні та моральні норми, звичаї, норми ввічливості тощо.

Основні принципи міжнародного права - це критерій законності на всіх етапах функціонування міжнародного права, адже вони є нормативною основою правотворчого, а також право-реалізаційного процесу, прогресивного розвитку міжнародного права.

У доктрині міжнародного права вони (принципи) зазвичай поділяються на дві групи:

- принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки;

принципи, пов'язані з міжнародним співробітництвом держав.

2. Функції основних принципів міжнародного права. Класифікація основних принципів міжнародного права.

Якщо виходити з усвідомлення того, що функція є основним напрямом впливу на зовнішнє середовище, то можна вказати на такі функції основних принципів міжнародного права:

1. Функція зміцнення наявної системи міжнародних відносин та сприяння її передбачуваному розвиткові.

2. Функція сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об'єднання норм, інститутів та галузей навколо власних загальнообов'язкових правил.

3. Функція закріплення основних прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів міжнародного права, визначення основ їхньої взаємодії шляхом установлення правових статусів.

4. Функція забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовчого процесів.

5. Функція зміцнення міжнародної законності, визначення її сутності.

6. Функція укріплення системи міжнародного правопорядку та визначення напрямів його розвитку.

7. Функція заповнення прогалин у міжнародному праві.

8. Функція формування і розвитку міжнародної правосвідомості.

Через те, що основним масивом норм сучасного міжнародного права є диспозитивні норми, які у своїй переважній більшості залишаються маловідомими суб'єктам міжнародного права (крім, звичайно, тих, кого вони безпосередньо зобов'язують або наділяють правами), основні принципи міжнародного права й сьогодні несуть на собі основний тягар формування та розвитку міжнародної правосвідомості. Держави, політичні діячі та більшою мірою широкі кола народних мас часто оцінюють поведінку суб'єктів міжнародного права насамперед за тим, наскільки вони дотримувалися основних принципів цього права.

Є чимало класифікацій основних принципів міжнародного права за різними критеріями. Наприклад, за ступенем важливості відносин, що захищаються принципами вони поділяються на (а) такі, що забезпечують загальнолюдські цінності, знищення яких призведе до знищення самої цивілізації: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав у сфері охорони дон» кілля; б) пов'язані з інтересами держав — невтручання у внутрішні справи, незастосування сили або загрози силою, загальне і повне роззброєння тощо); за формою закріплення — (а) писані принципи — принципи територіальної цілісності, непорушності кордонів; б) звичаєві принципи — принцип співробітництва держав з охорони довкілля); і т.д.

Проте, поки не вироблені взаємовизнані критерії формулювання основних принципів, доцільніше керуватися в їхній класифікації міжнародно-правовими актами. А вони дають підстави поділяти всі основні принципи на: І) універсальні; 2) регіональні (наприклад, непорушності державних кордонів, який є обов’язковим тільки Європи); 3) локальні чи партикулярні (наприклад, Принципи співробітництва СРСР і Франції 1972 р.; Основи взаємовідносин СРСР і США 1972 р. та ін.). Можна також виокремити: 1) загальносистемні принципи; 2) галузеві принципи; 3) принципи інституту міжнародного права. Джерела міжнародного права та міжнародні судові рішення засвідчують наявність таких галузевих принципів та принципів інститутів міжнародного права: принципу свободи відкритого моря й повітряного простору над ним; принципу забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації; принципу збереження і раціонального використання морських живих ресурсів; принципу свободи досліджень та використання космічного простору та небесних тіл. Одним із важливих факторів прийняття (вироблення) регіональних і партикулярних принципів є потреба заповнити прогалини в міжнародному праві у разі неможливості домовитися про більш конкретне нормативне регулювання. Теоретично їх можна розмістити в ієрархічній залежності: партикулярні принципи залежать від регіональних та універсальних, регіональні — від універсальних.

Принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки.

Ці принципи в певній мірі ґрунтуються на цілях, які ставить веред собою ООН і які закріплені в ст. 1 Статуту ООН. До них можна віднести такі принципи:

Принцип не застосування сили або погрози силою

Проблема співвідношення сили і права є однією з основних для будь-якої правової системи. У національних системах легальне застосування сили централізоване, монополізовано державою. У міжнародному житті через відсутність наддержавної влади сила знаходиться в розпорядженні самих суб'єктів. У таких умовах єдиний вихід - установлення правових рамок застосування сили.

Ф. де Вітторіо, Б. Айала і Г. Гроцій вважали, що війна може використовуватися лише в порядку самооборони як крайній засіб захисту права. Однак держави не були готові до прийняття цього положення, своїм суверенним правом вони вважали необмежене право на війну. Такий підхід, звісно, несумісний з міжнародним правом.

Паризький пакт про відмову від війни як знаряддя національної політики став важливим кроком у становленні принципу незастосування сили як звичаєвої норми загального міжнародного права. Однак це не застерегло від Другої світової війни і згодом Статутом ООН було заборонено застосування не тільки збройної сили, але і сили взагалі. Більш того, заборонена навіть будь-яка погроза силою, що є несумісним з цілями ООН. Статут ООН передбачає можливість застосування сили лише в двох випадках. По-перше, за рішенням Ради Безпеки у випадку погрози миру, будь-якого порушення миру актом агресії. По-друге, у порядку нападу доти, поки Рада Безпеки не прийме необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки.

Особливої уваги заслуговує Декларація Генеральна Асамблея ООН про посилення ефективності принципу відмови від сили чи погрози її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. Для з'ясування змісту цього принципу необхідно насамперед усвідомити поняття сили. Воно включає агресивну війну, що розглядається як злочин проти миру, злочин дуже небезпечний, оскільки у міжнародному праві заборонена пропаганда агресивної війни.

Відповідно до прийнятого ГА ООН у 1974 р. визначення агресії - це застосування збройної сили державою проти суверенітету, території чи недоторканності політичної незалежності іншої держави. Отже, маються на увазі досить широкомасштабні воєнні дії, здатні поставити під погрозу суверенітет, територіальну недоторканність держави.

До другої групи актів агресії віднесені застосування будь-якої зброї однією державою проти території іншої держави, навіть якщо воно не супроводжується вторгненням збройних сил. Третю групу утворюють акти нападу збройних сил однієї держави на збройні сили іншої.

До четвертої групи віднесені випадки застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться за згодою з країною перебування на її території в порушення умов, передбачених угодою. Сюди ж віднесені випадки продовження перебування таких збройних сил на території іноземної держави після припинення дії угоди про їхнє перебування. Це ж стосується і дій іноземних збройних сил, що виходять за рамки таких угод.

До п'ятої групи віднесені дії держави, що дозволяє, щоб надана їм у розпорядження іншої держави територія використовувалася останньою для здійснення актів агресії проти третьої держави. Отже, неприйняття державою необхідних заходів щодо запобігання використання її на території з метою здійснення агресії проти третьої держави прирівнюється до агресії. До шостої групи належать засилання державою збройних банд, груп, а також регулярних чи сил найманців на територію іншої держави з метою застосування збройної сили.

Агресія являє собою злочинне зазіхання на інтереси не тільки держави-жертви, але і міжнародного співтовариства в цілому, оскільки ставить під загрозу загальний мир і безпеку. Тому зобов'язання не вчиняти актів агресії відноситься до категорії зобов'язань відносно міжнародного співтовариства в цілому.

Аналіз міжнародних нормі практики дає підстави вважати, що силою розуміється, насамперед, збройна сила. Використання інших засобів - економічних, політичних, може бути кваліфіковано як застосування сили в плані розглянутого принципу, якщо за своїм впливом і результатам вони подібні військовим заходам. Про це, зокрема, свідчить заборона репресалій, пов'язаних із застосуванням сили.

Існує можливість застосування і військової сили як контрзахід у випадку акту агресії, не сягаючого рівня "збройного нападу ", що відповідно до Статуту ООН надає право на самооборону. Він передбачає право не тільки на індивідуальну, але і на колективну самооборону. Рішення про колективну самооборону приймається державою, на яку здійснено напад. Без ЇЇ прохання треті держави не вправі вживати заходів у порядку колективної самооборони.

Принцип незастосування сили особливо обумовлює неприпустимість насильницьких дій, що позбавляють народи, які борються за звільнення від колоніального гніту, їхнього права на незалежність. У таких випадках народи вправі використовувати силу, а також просити й отримувати підтримку з боку держав відповідно до цілей і принципів Статуту ООН, у тому числі у відповідності до принципу незастосування сили.

Принцип незастосування сили передбачає санкцію у випадку набуття території в результаті застосування сили чи її погрози. "Ніякі територіальні придбання, що є результатом сили чи погрози її застосування, неповинні визнаватися законними". Разом з тим обумовлюється, що ця норма не має зворотної сили. Вона не відноситься до будь-якої міжнародної угоди, укладеної до прийняття Статуту ООН.

Отже, принцип незастосування сили чи погрози силою зобов'язує утримуватися:

1) від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави;

2) від спонукання, заохочування інших держав та сприяння їм у застосуванні сили або погрозою силою;

3) від організації, підбурювання, пособництва або участі в напіввійськових, терористичних чи підривних діях;

4) від збройних втручань і всіх інших форм втручання або спроб погрози, спрямованих проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ;

5) від пропаганди війни чи агресивних війн.

Принцип мирного вирішення спорів покликаний забезпечити мирне співіснування держав, тому відноситься до норм, що лежать в основі міжнародного співтовариства.

Уперше він був зафіксований у Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 рр. Відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970р. сформулювала принцип у такий спосіб: "Кожна держава розв'язує свої міжнародні суперечки з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, справедливість".

З наведеного формулювання видно, що принцип зобов'язує кожну державу вирішувати будь-які міжнародні суперечки мирними засобами. У ст. 33 Статуту ООН зазначений перелік засобів, пов'язаних з мирним розв'язанням спорів. Це передбачено здійснювати "шляхом переговорів, спостережень, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або іншими мирними засобами на свій вибір".

Сторони суперечки не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу жодної суперечки. Мова, зрозуміло, йде тільки про міжнародні, точніше міждержавні суперечки. Принцип не поширюється на суперечки, що стосуються справ, що входять, власне кажучи, до внутрішньої компетенції будь-якої держави (принцип невтручання у внутрішні справи держав).

Принцип територіальної цілісності держав означає заборону насильницького захоплення держав або заборони зміни приналежності території іноземних держав, протиправного використання цих територій або завдання їм значних збитків.

Територія є матеріальною основою держави, необхідною умовою її існування. Тому держави приділяють особливу увагу забезпеченню її цілісності. Статут Ліги Націй зобов'язував поважати і зберігати від всякого зовнішнього нападу територіальну цілісність держав-членів (ст. 10). Статут ООН зобов'язує утримуватися від застосування сили чи її погрози проти територіальної недоторканності держав (п. 4 ст. 2).

Зміст принципу представлений у дуже широкій формі. Заборонені не тільки застосування силових заходів чи погроза силою, але й інші, у тому числі невоєнні, форми тиску. Мова йде саме про недоторканність території. Підкреслюється також, що територія держави не повинна бути об'єктом військової окупації, що стала результатом застосування сили, порушуючи Статут ООН та інші міжнародно-правові документи.

Принцип непорушності кордонів означає, що держави зобов'язані розглядати непорушними, недоторканими всі кордони всіх держав і повинні утримуватися у сучасних міжнародних відносинах, і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони. Держави також повинні утримуватися від захоплення або узурпації території певних держав або їх частини.

Цей принцип доповнює принцип територіальної цілісності. Його значення визначається тим, що повага існуючих кордонів — необхідна умова мирних відносин між державами та іншими суб'єктами.

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зміст принципу непорушності кордонів викладається в розділі про принцип незастосування сили таким чином: "Кожна держава зобов'язана утримуватися від застосування сили чи її погрози з метою порушення існуючих кордонів іншої держави як засобу розв'язання міжнародних суперечок, у тому числі територіальних суперечок і питань, що стосуються державних кордонів".

Отже, заборона обмежується порушенням кордонів шляхом застосування сили чи погрози її застосування. Від держав не вимагається взаємного визнання кордонів і відмови від територіальних претензій. Швидше відповідні претензії резюмуються, оскільки говориться про несилове розв'язання спорів, таким чином, питання вирішується в рамках принципу незастосування сили.

Принципи, пов'язані з міжнародним співробітництвом держав.

Принцип суверенної рівності

Основний зміст принципу полягає в наступному: держави зобов'язані поважати суверенну рівність і своєрідність одна одної, а також суверенітет і правосуб'єктність інших держав. Кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свою політичну, соціальну, економічну і культурну систему, установлювати свої закони та адміністративні правила.

Усі держави володіють рівними основними правами і обов'язками. Вони зобов'язані поважати право визначати і здійснювати на свій розсуд відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права. Кожна держава вправі брати участь у міжнародних організаціях і договорах. Держави повинні сумлінно виконувати свої зобов'язання за міжнародним правом.

Принцип невтручання у внутрішні справи держав - одна із засад міжнародного права, полягає в тому, що держави повинні утримуватися від:

1) будь-якого втручання, прямого або не прямого, індивідуального або колективного, у внутрішні або зовнішні справи, що є внутрішньою компетенцією іншої держави;

2) будь-якої форми збройного втручання або погрози такого втручання проти іншої держави;

3) будь-якої іншої дії, воєнної або політичної, економічного або іншого примусу підкорити своїм власним інтересам здійснення іншою державою прав, властивих її власному суверенітету;

4) надання прямої або непрямої допомоги терористичній діяльності або підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави.

У Статуті ООН зазначається, що цей принцип не дає Організації права на втручання в справи, які належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави, і вимагає від держав-членів вирішувати такі справи у встановленому порядку. Зроблено лише один виняток: принцип не торкається застосування заходів на підставі глави VII (п. 7 ст. 2). Іншими словами, принцип невтручання не перешкоджає застосуванню примусових заходів до держави за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку погрози миру, порушень миру й актів агресії.

Принцип рівноправності і самовизначення народів Цей принцип втілений у Статуті ООН, у якому в якості однієї з цілей Організації зазначено: "Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів, а також застосовувати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру" (п. 2 ст. 1).

З цього випливає, що мова йде про міждержавні відносини, які повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні і кожен з них має право розпоряджатися своєю долею. Підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення миру у світі.

Що ж стосується поняття власне нації, то в сучасних умовах воно використовується в якості реальної єдності людей, що вважають себе утворюючими націю на основі спільності традицій, культури, мови, релігії. У свою чергу, під народом розуміється все населення, що постійно проживає на території держави - суб'єкта міжнародного права.

Даний принцип не повинен тлумачитись як заохочувальний і такий, що санкціонує будь-які дії, які призведуть до розчленування або порушення територіальної цілісності чи політичної єдності суверенних держав.

Принцип поваги і захисту прав людини

Це один з визнаних лише в сучасну епоху основних принципів міжнародного права. Реальне міжнародне співробітництво у сфері сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини почалось після створення ООН. У Статуті ООН закріплений принцип загальної поваги прав людини й основних свобод. Більш детально цей принцип висвітлюється у Декларації про принципи міжнародного права, Заключному акті НБСЄ, а також у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактах про права людини 1966 р. тощо.

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, визначальні права й обов'язки своїх громадян. Однак реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права.

Як відомо, права людини немислимі без держави і не існують поза нею. Кожна людина користується тільки тими правами і свободами - соціальними, економічними, політичними, громадянськими і культурними, передбаченими в конституції!законах країни. Це вихідне положення як національних систем права, так і міжнародного права, в загальновизнаним. Законодавство будь-якої держави визначає правовий статус, обсяг прав та обов'язків осіб, які перебувають на її території, насамперед, громадян цієї держави, а також іноземців і апатридів.

Тільки у світлі принципу поваги прав людини може бути виявлений зміст принципу самовизначення народів. Право на самовизначення не можна абсолютизувати, відриваючись від інших принципів міжнародного права. В іншому випадку воно, як показує досвід, буде використовуватися для порушення прав людини, включаючи право на життя, дестабілізуватиме людські відносини.

На відміну від інших принципів міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне місце також у національному праві. Тут він представлений як загальний принцип права цивілізованих націй і володіє абсолютною імперативною силою. Жодна норма міжнародного і національного права не може йому суперечити.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити наступні основні положення принципу поваги прав людини:

- визнання достоїнства, властивого всім членам людської родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою волі, справедливості, загального миру;

- кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН. Іншими словами, на кожній державі і міжнародному суспільстві в цілому лежить відповідальність за сприяння загальній повазі прав людини;

- права людини повинні охоронятися владою закону, щоб забезпечити національний мир і правопорядок, не вдаватися до тиранії і гноблення;

- держава зобов'язана поважати і забезпечувати всім особам, які знаходяться в межах її юрисдикції, права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, станового або іншого статусу;

- кожна людина має обов'язки відносно інших людей, суспільства і держави, до яких вона належить;

- держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно-визнаних прав людини;

- держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

- держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і реалізовувати їх.

Принцип міжнародного співробітництва

Ідея всебічного співробітництва втілена в Статуті ООН, а як принцип міжнародного права була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року. Цей принцип зобов'язує держав співробітничати одна з одною, незалежно від відмінностей їхньої політичної, економічної і соціальної систем.

Визначені також основні напрямки співробітництва: підтримка миру і безпеки; загальна повага прав людини; здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій сферах відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи держав; співробітництво з ООН і вжиття заходів, передбачених її Статутом; сприяння загальному добробуту народів, звільненню від дискримінації, економічному росту в усьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.

Принцип сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом

На відміну від інших принципів, що складалися в процесі розвитку міжнародного права і світового співтовариства, даний принцип стверджувався разом з розвитком міжнародного права. Без принципу сумлінного виконання міжнародних договірних зобов'язань міжнародне право не було б правом, оскільки саме в ньому закладене джерело юридичної чинності міжнародного права. Він відноситься до категорії необхідного права.

На межі XX ст. Л .А. Комаровський і В.А. Уляницький писали: "Обов'язковість договорів випливає прямо із логічною необхідністю з основних положень права, що забезпечує мирне співжиття народів".

Принцип сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом закріпив угоду держав про визнання юридично обов'язкової сили за нормами міжнародного права. Таким чином, єдиним способом створення юридично обов'язкових норм для суверенних держав є їхня угода.

Кожна держава повинна виконувати зобов'язання:

а) за статутом ООН;

б) за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

в) за міжнародними договорами, які відповідають принципам міжнародного права.

Законодавство держав повинно відповідати зобов'язанням за міжнародним правом. У свою чергу, невиконання або несумлінне виконання зобов'язань передбачає міжнародно-правову відповідальність.

Суб'єкти сучасного міжнародного права

1. Поняття міжнародної правосуб'єктності.

2. Поняття і види суб'єктів міжнародного права.

3. Держави — основні суб'єкти міжнародного права. Правосуб'єктність інших учасників міжнародного спілкування.

4. Інститут визнання в міжнародному праві.

5. Правонаступництво держав. Континуїтет України стосовно прав і зобов'язань СРСР.

Поняття міжнародної правосуб'єктності.

Міжнародна правосуб'єктність є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права, що виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права.

У різні періоди змінювалися домінуючі критерії міжнародної правосуб'єктності: у минулому вважалося, що одним з важливих елементів є можливість оголошення і ведення війни проти іншого суб'єкта міжнародного права. Тепер - це здатність мати права та обов'язки, здатність їх здійснювати, реальним відбиттям чого є можливість брати участь у міжнародних договорах на рівних правах з іншими державами..

Міжнародна правосуб'єктність включає в себе такі елементи:

1) міжнародна правоздатність;

2) міжнародна дієздатність;

3) міжнародна деліктоздатність;

4) участь у міжнародній нормотворчості.

Міжнародна правоздатність - це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації, що борються за незалежність, - з моменту їх визнання; міжнародні міжурядові організації - з моменту вступу документів про їх заснування в силу; фізичні особи.

До поняття міжнародної дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Міжнародна деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність.

Загальна правосуб'єктність - це здатність певних осіб ipso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Нею володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за незалежність.

Галузева правосуб'єктність - це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин (наприклад, міжнародні міжурядові організації).

Спеціальна правосуб'єктність - це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Нею володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації.

Право міжнародної правосуб'єктності охоплює також такі інститути як визнання та правонаступництво.

Отже, можна зробити висновок, що поняття міжнародна правосуб'єктність означає здатність бути суб'єктом міжнародного права. її обсяг у різних видів суб'єктів істотно відрізняється.

Виділимо деякі міжнародно-правові документи, що визначають правосуб'єктність. Наприклад Акт про визнання і гарантії постійного нейтралітету Швейцарії і недоторканності ЇЇ території 1815 р. У ньому, зокрема, зазначається, що держави, які його підписали (Австрія, Франція, Великобританія, Росія, Португалія, Прусія), "урочисто визнають постійний нейтралітет Швейцарії і ручаються за цілісність і недоторканність її володінь в нових межах, що зазначені актом Віденського конгресу".

Договір 1990 р. про остаточне врегулювання стосовно Німеччини, тобто про створення Об'єднаної Німеччини у межах ФРН, НДР і Західного Берліна. У ст. 1 цього договору зазначається, що "Об'єднана Німеччина набуває повного суверенітету над своїми внутрішніми і зовнішніми справами ".

У висновку Міжнародного суду 11 квітня 1949 р. щодо шкоди, заподіяної на службі в Об'єднаних Націях, зазначається, що "суб'єкти права в юридичній системі не обов'язково повинні бути ідентичними з погляду своєї природи та обсягу прав". І хоч де судження у конкретній ситуації стосувалося правосуб'єктності ООН, воно, по суті, має загальне значення.

Перспективи розвитку міжнародної правосуб'єктності

Сучасні міжнародні відносини характеризуються зростанням взаємодії держав, їх органів, міжнародних організацій, а також фізичних і юридичних осіб у різноманітних політичних, економічних, культурних та інших відносинах. Разом з тим очевидно, що національна доктрина міжнародного права про міжнародну правосуб'єктність не відповідає сучасним реаліям. Як відомо, міжнародне право - не аморфне утворення, а повинно змінюватися залежно від зміни ситуації в світі. Така думка базується на твердженні, що основною метою міжнародного права і відповідно його доктрини є забезпечення миру і міжнародної безпеки.

Зрозуміло, що подальший розвиток міжнародних економічних відносин неможливий без активної участі в них транснаціональних корпорацій, фізичних і юридичних осіб. Також немає сумніву, що всі ці суб'єкти повинні мати у міжнародній торгівлі рівні права. Існуюча практика, коли держави, прикриваючись своїм суверенітетом, отримували переваги, не відповідає інтересам світового співтовариства. Проявом схожої практики є переваги держав, порівняно з індивідами у міжнародних органах правосуддя. Тенденція до збільшення участі фізичних і юридичних осіб у міжнародних економічних відносинах буде переважаючою. Тому доцільним було б забезпечити державам, фізичним і юридичним особам рівні процесуальні права.

Вивчення вітчизняної літератури з міжнародного права свідчить, що доктрина пройшла шлях від категоричного заперечення міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій до визнання їх суб'єктами міжнародного права. Аналогічною стає і ситуація з індивідами. Міжнародне право не належить до точних наук і його розвиток здійснюється у тому числі на основі доктрин найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права (ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН). Аналіз сучасної літератури з міжнародного права демонструє, що ряд авторитетних юристів-міжнародників визнають часткову міжнародну правосуб'єктність за фізичними і юридичними особами.

Прагнення обмежити коло суб'єктів міжнародного права є наслідком тоталітарного мислення. На думку деяких дослідників, тривале, невизначене становище міжнародного приватного права і безрезультатні суперечки "моністів" і "дуалістів" не сприяли належному розвитку цієї науки.

Сподіваємось, що у перспективі активізуватиметься діяльність суб'єктів у різних галузях міжнародного права.

Поняття і види суб'єктів міжнародного права.

Поняття суб'єкта міжнародного права тісно пов'язане з поняттям предмета міжнародно-правового регулювання. Тільки у процесі міжнародних (міждержавних) відносин у широкому розумінні створюються норми поведінки для учасників цих відносин. Таким чином, тільки учасникам цих відносин надавався статус міжнародної правосуб'єктності.

Суб'єкти міжнародного права - це сторони, наділені юридичними правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Якщо максимально спростити це визначення, то отримаємо таке: суб'єктом міжнародного права є той, хто має права і несе обов'язки відповідно до норм міжнародного права.

Трохи інакше формулюють поняття суб'єкта міжнародного права Г. В. Ігнатенко і Д. І. Фельдман, котрі вказують, що "суб'єкти міжнародного права можуть бути визначені як утворення, незалежні один від одного, не підпорядковані в сфері міжнародних відносин будь-якій політичній владі, які мають юридичну здатність до самостійного здійснення прав і обов'язків, встановлених міжнародним правом".

Спроможність брати участь у відносинах, що регулюються міжнародно-правовими нормами, є передумовою, але не головною рисою суб'єкта. Основна властивість суб'єкта — юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов'язків установлених цими нормами.

Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є:

— держави;

- народи (нації), що борються за незалежність;

- міжнародні (міжурядові) організації;

- державоподібні утворення;

- юридичні та фізичні особи.

Усіх суб'єктів міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії: первинні (основні) та похідні (вторинні).

До первинних суб'єктів відносяться держави, що володіють державним суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності. Деякі вчені сюди також відносять і нації" що борються за своє самовизначення. Загалом нації і народи, які борються проти колоніалізму, іноземного панування за створення власної держави на основі національного суверенітету, характеризуються особливим становищем серед суб'єктів міжнародного права. Прикладом цього є Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 3236 1974 р. стосовно Палестини.

До похідних суб'єктів міжнародного права належать міжнародні організації і державоподібні утворення, юридичні та фізичні особи. Основна їх відмінність полягає в тому, що вони створюються первинними суб'єктами в процесі міжнародного спілкування.

У теорії міжнародного права розглядається питання про статус і види деяких нетрадиційних суб'єктів міжнародного права. Можна назвати кілька таких суб'єктів. Це міжнародні неурядові організації, міжнародні господарські об'єднання. З урахуванням повноважень, передбачених конституціями деяких, насамперед федеративних, держав, визначених міжнародно-правовим статусом, характеризуються і суб'єкти федерацій (Російська Федерація, Німеччина).

Держави - основні суб'єкти міжнародного права. Правосуб'єктність інших учасників міжнародного спілкування.

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права тому, що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки через те, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що мають суверенітет, який робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя. До елементів суверенітету держави належить:

а) територіальна цілісність, яка означає, що ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки тієї держави;

в) нероздільність державної влади, що включає визнання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, що формує систему органів держави і визначає їхні повноваження;

г) незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так і зовні, на міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій.

Суб'єктами міжнародного права виступають держави, різні за своїм устроєм: унітарні і складні.

Основні права й обов'язки держав як суб'єктів міжнародного права перебувають у нерозривній єдності й виходять із найважливіших принципів сучасного міжнародного права. Серед найважливіших прав виділяють право на самовизначення; право на політичну й економічну незалежність; право на недоторканність своєї території і вільне використання в національних інтересах своїх природних багатств і ресурсів; право на рівність з іншими суб'єктами міжнародного права та ін. їм відповідають обов'язки: проявляти терпимість і жити у мирі одна з одною; поважати статус, системи і форми правління, обрані іншими народами, відмова від нав'язування будь-якому народові певної форми організації чи управління тощо.

Статус суб'єктів федеративних держав

Державні утворення, що складають федеративну державу, є суб'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-територіальний поділ, володіють певною самостійністю. Водночас самостійність суб'єктів федерації не досягає того рівня, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власному розумінні слова:

— вони не мають суверенітету;

— не наділені правом сецесії - правом одностороннього виходу з федерації;

- юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерації розвивається в таких основних напрямках укладання міжнародних угод: відкриття представництв в інших державах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро- і субрегіонального характеру.

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів сучасних федерацій залежить від виду федерації.

Міжнародна правосуб'єктність нації

Прийняття Статуту ООН значно вплинуло на розвиток міжнародного права. Закріплені цілі даної організації вимагають від її членів "розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів" (ст. 1). Право народів і націй на самовизначення стало загальновизнаною нормою міжнародного права, що неодноразово підтверджувалося й у наступних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН.

Водночас, визнаючи і стверджуючи право кожного народу і нації на самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійної держави, сучасне міжнародне право не зумовлює питання про політичний і юридичний статус того чи іншого народу або нації, а лише наділяє їх суб'єктивним правом на самовизначення. Народ або нація стають суб'єктами певних міжнародних правовідносин і тим самим суб'єктами міжнародного права.

Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. відобразила загальне прагнення економічно і політично залежних націй і народів у другій половині XX ст. до свого суверенітету. Відповідно до сформованої доктрини сучасного міжнародного права визнання міжнародної правосуб'єктності народів і націй, які борються за своє визволення, означає потенційне визнання міжнародної правосуб'єктності держави, що створюється.

У міжнародно-правовій практиці після Другої світової війни проблема визнання народу, який бореться за самовизначення і утворення незалежної держави, більше належала до проблем територій і народів, які перебували під колоніальним володарюванням. Приклад Югославії показав, що ця проблема може стосуватися і сучасних не колоніальних територій.

У наш час першорядного значення набуває їхнє право вільно, на свій розсуд, без втручання ззовні здійснювати свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток. Якщо при цьому виходити з того, що суб'єкт права - це сторона, що не тільки бере участь, а й здатна брати участь у правовідносинах, то нація як носій права на самовизначення є суб'єктом міжнародного права незалежно від того, чи домагається вона самостійної державності чи ні. Ця міжнародна правосуб'єктність народів переконливо реалізувалася в серпні 1991 р. шляхом проголошення незалежності, наприклад, пострадянських республік. В Україні таке рішення було підтверджено всенародним референдумом 1 грудня 1991 р.

Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права Суб'єктами міжнародного права є фактично тільки міжурядові міжнародні організації (на відміну від неурядових організацій, які об'єднують не держави, а фізичних та юридичних осіб з різних країн). До них належать ООН, ЮНЕСКО, Інтерпол, Міжнародний валютний фонд, Рада Європи та ін. Міжнародна правосуб'єктність таких міжнародних організацій випливає з їх суті.

Нині налічується близько 500 міжнародних організацій, створених державами для співробітництва у певній галузі, забезпечення й охорони їхніх спільних інтересів у міжнародному спілкуванні. Найбільшим обсягом міжнародної правоздатності володіє, безумовно, Організація Об'єднаних Націй завдяки широкому колу її повноважень, установлених Статутом ООН з урахуванням мети і завдань цієї важливої міжнародної організації сучасності.

Основою процесу кодифікації і прогресивного розвитку норм як засіб зміцнення правової основи відносин між державами (основними суб'єктами) і міжнародними організаціями (вторинними суб'єктами міжнародного права) стала Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або поміж міжнародними організаціями 1986 р. Уже в її преамбулі міжнародні організації згадуються "як суб'єкти міжнародного права, відмінні від держав. Така правосуб'єктність є для міжнародної організації цілком достатньою "для виконання нею функцій і досягнення нею цілей". У статті 3 конвенції ще більш виразно держави і міжнародні організації визначаються як суб'єкти міжнародного права.

Подальша робота з розвитку відповідного міжнародно-правового регулювання міжнародного спілкування за участю вторинних суб'єктів ведеться інтенсивніше. На порядку денному Комісії міжнародного права постало питання про розробку проекту Конвенції про юридичний статус, привілеї та імунітети міжнародних організацій та їхнього персоналу тощо.

Державоподібні утворення як суб'єкти міжнародного права

Державоподібне утворення - це особлива історично сформована політико-релігійна або політико-територіальна одиниця (Ватикан, Мальтійський орден).

Міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень, до яких належать так звані вільні міста та території (Краків — до 1846 р.; "вільна держава Данциг" - 1920-1939 рр.; "вільна територія Трієст"); а також такі специфічні утворення як Ватикан і Мальтійський Орден обумовлюється міжнародними договорами. Державоподібні утворення мають певну подібність з державами, проте не володіють у повному обсязі притаманними державам ознаками.

Їх часто називають квазі-суб'єктами міжнародного права. Наприклад статус Ватикану - резиденції глави католицької церкви (Папи Римського) в особливому районі Риму - у даний час визначений угодою 1984 р. між Італією і "Святим престолом" (так Ватикан іменується в міжнародних актах).

Такі учасники міжнародних відносин мають право укладати міжнародні договори з іншими суб'єктами міжнародного права, відкривати дипломатичні та інші представництва, брати участь у роботі міжнародних організацій тощо.

Як і раніше, спірною є думка про правосуб'єктність індивідів (фізичних осіб) у міжнародному праві. Так, австрійський юрист-міжнародник А. Фердросс, розглядаючи поняття і види суб'єктів міжнародного права, відзначав, що "суб'єктами міжнародного права є особи, поведінка яких регулюється безпосередньо міжнародним правопорядком".Американський юрист Ч. Хайд у своїй багатотомній праці "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки" зазначав, що у численних багатосторонніх договорах відображається властиве різним групам держав усвідомлення необхідності обмежити свободу фізичних осіб вчиняти протиправні дії (наприклад, проти дипломатичних та інших "представників" держав), які, якщо їх не припиняти, зробили б неможливим міжнародне спілкування.Слід згадати, що Україна ратифікувала 1996 р. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Відтепер є реальна можливість кожного громадянина України за потреби і якщо вичерпані всі національні засоби звертатися для захисту своїх прав у Європейський суд з прав людини. При цьому кожна така фізична особа стає стороною у відносинах із суверенною державою, тобто стає учасником міжнародних правовідносин. Отже, індивід дедалі безпосередніше й тісніше контактує з міжнародним правом, розширюється обсяг його міжнародної правосуб'єктності.Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава почала свою новітню історію з моменту прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним референдумом. Суверенітет України як об'єктивно властива з моменту виникнення будь-якої держави особливість, характеризує верховенство держави на всій її території і незалежність у міжнародних відносинах. Саме суверенність, притаманна тільки державам, визначає характерні риси держави і як суб'єкта міжнародного права. На основі своєї суверенності Україна ipso facto (в результаті факту свого існування) стала суб'єктом міжнародного права - носієм юридичних прав та обов'язків.

У ст. 2 Конституції 1996 року закріплена норма про устрій держави, тобто про те, що Україна є унітарною державою. Відповідно до уявлень класичного міжнародного права, що відображені у деяких фундаментальних теоретичних курсах міжнародного права, питань про міжнародну правосуб'єктність унітарної держави не виникало. Вважалося, що унітарна держава бере участь у міжнародних відносинах як єдина держава. Проте на сучасному етапі міждержавних відносин питання про правовий характер не лише самої унітарної держави, а й її складових частин є дуже актуальним. Зростає обсяг таких зв'язків між містами-побратимами, адміністративно-територіальними одиницями тощо.

Ця тенденція належно відображена у конституційному праві України. Поряд з принципом єдності і цілісності державної території (ст. 132 Конституції) за основу територіального устрою України взято також принципи єднання, централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів. Систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста і т.д. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, що визначається законами України. Загалом зростає обсяг укладених регіональних і транскордонних угод у галузі культури, економіки тощо. При цьому питома вага таких зв'язків у системі взаємодії держав стає дедалі більш відчутною і значущою.

Інститут визнання в міжнародному праві.

Під міжнародно-правовим визнанням у широкому розумінні мається на увазі визнання відповідно до міжнародного права Існуючими державами нових держав чи урядів або інших органів з метою встановлення з ними офіційних або неофіційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин.Це односторонній добровільний акт встановлення міжнародних відносин з новим суб'єктом міжнародного права. Основним видом міжнародно-правового визнання є визнання новоутворених держав вже існуючими країнами.Коли в тій чи іншій країні новий уряд приходить до влади насильницьким, тобто неконституційним шляхом, у міжнародній практиці має місце визнання уряду. Таке визнання означає, що старий уряд уже не репрезентує дану країну, і що тільки новий уряд, на думку держав, які визнають його, є єдиним представником даного суб'єкта міжнародного права у міжнародних відносинах, істотним при визнанні нового уряду, що вирізняє його від визнання держави, є збереження існуючого суб'єкта міжнародного права.

Визнання держав і урядів належать до так званих традиційних видів визнання.

У міжнародній практиці існує також поняття визнання повсталої чи воюючої сторони. Коли народ повстає, прагнучи скинути неугодну йому державну владу з метою створити свою самостійну національну державу чи змінити форму правління, — його може бути визнано як повсталу сторону, якщо справа обмежується повстанням, чи як воюючу, — коли відбувається громадянська війна. Визнання повсталої чи воюючої сторони ще не означає визнання їх повноправними суб'єктами міжнародного права. Визнання дає можливість повстанцям вступати в договірні, разом з тим, торгові, відносини з суб'єктами міжнародного права, котрі їх визнають, і отримувати від них будь-яку допомогу.

Форми міжнародно-правового визнання

Розрізняють три форми визнання суб'єктів міжнародного права:

- визнання де-юре;

- визнання де-факто;

- визнання ad hoc.

Зупинимося коротко на кожному з видів.

Визнання ad hoc - це визнання в даній ситуації, у конкретній справі; існує, коли держави вступають в офіційний контакт одна з іншою вимушено, для вирішення якихось конкретних питань. Воно нерідко супроводжується заявою про те, що держава, вступаючи в ті чи інші відносини з новою державою, усе-таки її не визнає, іноді метою такого визнання може бути укладання міжнародних договорів.

Визнання де-факто - фактичне визнання, при якому держави вступають між собою у різні зв'язки, але юридично одне одного при цьому не визнають. Визнання де-факто має вичікувальний характер і згодом воно або припиняється зі зникненням об'єкта визнання або переходить у повне визнання. У сучасних умовах застосовується рідко.

Визнання де-юре — це повне визнання, що являє собою офіційне визнання, яке фіксує факт вступу в міжнародне співтовариство нового повноправного суб'єкта міжнародного права, тобто встановлення з ним у всій повноті дипломатичних, економічних, торгових, культурних й інших відносин. Визнання де-юре може виражатися у формі декларації, угоди, обміну нотами. Установлення дипломатичних відносин завжди є доказом повного визнання (визнання де-юре). Консульські відносини можуть підтримуватися і при визнанні де-факто.

Усі три форми визнання застосовуються при визнанні держав. Щодо визнання урядів, то тут останнім часом прослідковується практика визнання тільки де-юре.