10.Античні міста

VIII — кінець VI ст. до н. є. — це період «Великої грецької колонізації», одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що термін «колонізація» не зовсім вдалий, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення». «Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. є. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Першою грецькою колонією на півдні України вважають поселення на острові Березань неподалік сучасного міста Очакова Миколаївської області. Мілетяни почали облаштовувати його в середині 7 ст. до н. е. Історики припускають, що те поселення називалося Борисфенідою (від грецької назви Дніпра – Борисфен).

Протягом 6–5 ст. до н. е. грецькі переселенці опанували всім північним узбережжям Чорного моря. Їхні міста скупчувалися в основному в чотирьох регіонах – у Південному Побужжі, Подністров’ї, на Керченському півострові та на Південно-західному березі Криму.

Тіра – біля гирла річки Тірас (Дністер), на місці сучасного Білгорода-Дністровського;

Ольвія – на правому березі Буго-Дніпровського лиману (біля сучасного села Парутине Миколаївської області);

Пантікапей – на Керченському півострові, на місці нинішньої Керчі;

Херсонес – в околицях сучасного Севастополя;

Керкінітида –  на березі Каламітської затоки, на місці сучасної Євпаторії.

Забудова грецьких колоній

Кожне грецьке місто на узбережжі Чорного моря забудовувалося за планом і відповідало законам містобудування материкової Греції. Усі великі міста були оточені міцними оборонними мурами з вежами та мали укріплені гавані. Усередині вони поділялися на квартали. У центрі міста розташовувалася головна площа – агора, поряд із нею – священне місце із храмами – теменос. Навколо агори споруджували важливі громадські споруди. У деяких містах їх розташовували на укріпленому пагорбі – акрополі. Будинки зводили з каменю, стіни тинькували, дах накривали черепицею. Місцевою особливістю північночорноморських міст були підвальні житлові приміщення. Уздовж вулиць прокладали каналізаційні труби. Були в грецьких містах і водогони.Кожне місто мало сільськогосподарську округу – хору. Хори складалися з невеличких поселень або й містечок, мешканці яких жили з городництва та садівництва, вирощуючи сільськогосподарську продукцію на спродаж.

Державне життя

Разом із хорою кожне місто являло собою окрему державу-поліс. Чорноморські міста-колонії зберігали цілковиту незалежність щодо тих грецьких міст, переселенці з яких їх закладали. При цьому зв’язки із батьківщиною ніколи не розривалися: саме з нею переселенці торгували, брали участь у культурному житті Греції тощо. За устроєм грецькі поліси в Північному Причорномор’ї були рабовласницькими демократичними чи аристократичними республіками. Отож, найвищу владу в них зазвичай мали народні збори і ради, до складу яких входили найповажніші громадяни. Рада готувала проекти різних постанов. Народні збори їх схвалювали, а втілювати в життя були покликані обрані на певний термін службовці – архонти, стратеги тощо.

ГосподарствоСамостійне існування грецьких полісів Північного Причорномор’я ґрунтувалося на тому, що кожен із них сам себе забезпечував усім необхідним для життя.

Провідними заняттями колоністів були вирощування зерна, винограду, городини, рибальство й переробка риби, скотарство. Високого рівня досягло ремісниче виробництво – металообробка, гончарство, ткацтво, виготовлення виробів зі скла, дерева, кістки. Великої слави зажили грецькі майстри-ювеліри: це вони виготовляли дивовижної краси прикраси на замовлення скіфських вельмож, зокрема й славнозвісну пектораль скіфського царя. У грецьких містах вирувала торгівля. Основними товарами, що вивозилися до Грецiї, були збіжжя, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, раби. Натомість із Греції завозилися металеві вироби, зброя, тканини, коштовні прикраси, посуд, прянощі, оливкова олія та вина. Греки підтримували постійні контакти із місцевим населенням, торгуючи також i з ним. У кожному грецькому мiстi-колонiї карбували власну монету.

Боспорське царство

Одним із центрів грецької колонізації в Північному Причорномор’ї був Керченський півострів. Обабіч Керченської протоки, яку греки називали Боспором Кіммерійським, від 7 ст. до н. е. існувало багато держав-полісів, як-от: Пантікапей, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія тощо. Близько 480 р. до н. е. там виникло Боспорське царство, що об’єднало більш як 20 грецьких міст. До складу Боспорської держави ввійшли також сільськогосподарські райони Криму та Кубані, населені місцевими племенами. Столицею держави став Пантікапей. Боспорською державою правили царі.За  часів  найвищого  піднесення Боспорської держави (4 ст. до н. е.) її територія обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов’я, пониззя Кубані, а також дельту Дону. Крім греків-переселенців там жили численні місцеві племена.З-поміж причин, що спонукали грецькі міста-поліси до об’єднання, дослідники називають передусім загрозу завоювання войовничими скіфами. За часів розквіту Боспорське царство було основним постачальником хліба у міста Причорномор’я та Грецію. Головним торговельним партнером боспоритян стали Афіни. Від другої половини 2 ст. до н. е. становище Боспорської держави почало погіршуватись. Зростала загроза з боку скіфської держави у Криму. Непевний у своїх силах, боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. передав владу понтійському цареві Мітридатові VІ Євпатору (Понт - царство в Малій Азії). Під час переговорів про передачу влади на Боспорі спалахнуло повстання скіфів під проводом Савмака. Повстанці вбили Перісада, проголосивши царем свого ватажка. Та через рік, покаравши заколотників, Мітридат VІ приєднав Боспор до своїх володінь. Щоправда, це не додало сили ні Боспорському, ні Понтійському царствам, на які зазіхали римські володарі. Невдовзі Боспорська держава потрапила під зверхність Риму.Проіснувала Боспорська держава до другої половини 4 ст., переживши кілька періодів піднесення. Щоправда, колишньої величі досягнуто не було. Втрачаючи сили в колотнечах, вона, врешті-решт, упала під натиском гунів.

Занепад грецьких міст-держав Північного Причорномор’я

Історія Боспорського царства яскраво засвідчує існування двох періодів в історії античних міст-держав у Північному Причорномор’ї. Перший історики називають грецьким (він тривав од 7 до 1 ст. до н. е.), другий – римським (від 1 ст. до н. е. до 3 ст. н. е.).Період залежності, як це зазвичай трапляється в історії, не був щасливим для грецьких міст. З кожним роком вони втрачали свої сили й багатства, потерпаючи як від наступу варварів, так і від внутрішніх чвар і розбрату. За 70-х рр. 4 ст. майже всі античні держави Північного Причорномор’я занепали. Вціліли лише Херсонес і Пантікапей, які, потрапивши під владу Візантійської імперії, опинилися під її захистом.

11.Етногенез давніх слов’ян В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її розв'язання дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі. Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський. У добу середньовіччя з'явилася ще одна версія слов’янського етногенезу — скіфо-сарматська або азійська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів розв'язання проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування. Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом розв'язання проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-ті роки XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-ті роки польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. є. на території Правобережної України та Польщі. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.