47.Міське управління

Політична і адміністративна системи Київської Русі базувалися на князівсько-дружинному устрої при тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад (див. Віче). Громади об'єднувалися у волості --- адміністративно-територіальні одиниці, у які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. К.Р. сформувалась як одноосібна монархія. В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію --- дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення («вої») формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура К.Р. відповідала її економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка --- «мужі градські». Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням у К. Р. були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів. У 990 на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському Патріархові.

48.Київ і міста київської землі

Київська земля, будучи давнім територіальним і політичним центром Давньої Русі, на відміну від більшості інших руських земель не набула статусу спадкової отчини якоїсь однієї князівської гілки Рюриковичів. Упродовж ХІІ – першої половини ХІІІ ст. вона вважалася власністю великокнязівського київського столу, а відтак була загально династичною спадщиною Рюриковичів. Територія Київської землі в основних рисах сформувалася переважно на початку другої половини ХІ ст. Саме у цей час відбулося розмежування територій давньої Руської землі між Києвом, Черніговом і Переяславом. Територіально до київського князівського столу належали такі землі: правобережні території полян, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів та уличів. Крім того, в різні часи до київського столу належали В’ятицька волость Ольговичів, Посейм’я та Туровська волость (за князювання Мономаха). Таким чином, географічно до Київської землі на лівому березі Дніпра належала невелика смуга території, що простяглася від Десни до Трубежу, з центром волості у Сакові. На правому березі до Київської угіддя належали землі, що лежали на південь від вододілу Прип’яті, Березини та Німану, на схід — від Горині та Західного Бугу, та на північний схід — від Случі, Південного Бугу та Росі (згодом Тясмина).

Серед інших руських територій Київська земля була найбільш густонаселеною та найліпше розвинутою економічно. У ній був також найвищим рівень урбанізації — літописи згадують про існування напередодні Батиєвої навали на Русь на Київщині близько 80 міст.

Головним політико-адміністративним центром і найбільш економічно розвинутим містом був Київ. Кількість його населення доходила до 50 тисяч чоловік і за цими показниками він був не лише одним з найбільших міст Русі, а й усієї середньовічної Європи. У політичному плані, незважаючи на зростання відцентрових тенденцій на Русі та формування нових політичних центрів, Київ й надалі залишався символом верховної влади та символом руської єдності. Хоча, запекла міжусобна боротьба, що її вели за Київ чернігівські, смоленські, волинські, ростово-суздальські та інші князі, що б їх до цього не спонукало, об’єктивно спричиняла послаблення Київської землі, заважала її економічному розвитку та політичній консолідації. Основою економічного процвітання давнього Києва були розвиток ремесел і торгівлі, розквіт яких припав на середину ХІІ ст. Київським ремісникам були відомі всі відкриті на той час прийоми обробки заліза, міді, срібла, різних сплавів металів, а також кістки, скла, кераміки та дерева. Фахівці відзначають високий рівень їхньої виконавчої майстерності та стверджують, що за показниками розмаїття асортименту виробів та їхньої якості вони жодним чином не поступалися тогочасним європейським майстрам. Поступальний розвиток ремесел у місті сприяв процвітанню й торговельної діяльності. Купці з Києва здійснювали торгові операції не лише з іншими руськими містами, а й з торговельними центрами Польщі, Чехії, Скандинавії, Візантії, Німеччини, Угорщини, цілим рядом азіатських країн. За літописними повідомленнями, в місті було два ринкових майдани — Бабин Торжок на Горі та Торговище на Подолі. У Києві існували своєрідні торговельні колонії іноземних купців. Зокрема, достеменно відомо про наявність у місті дворів новгородських і туровських купців, а також німецьких, які навіть мали власну церкву св. Марії. У літописах називаються й торговельні шляхи, що проходили через центр Київської землі — Грецький, Соляний, Залозний. Вельми важливу роль у житті Київської землі відігравали й деякі інші міські центри, передовсім Вишгород, Білгород і Васильків. Місто Вишгород, що знаходиться на місці існуючого нині однойменного населеного пункту, було передовсім важливим сторожовим форпостом, який прикривав Київ на північному заході. Навколо міста було споруджено надійні укріплення й за ними неодноразово знаходили притулок в часи ворожих нападів навіть київські князі. У Вишгороді знаходився двір київських князів.

Починаючи з часів Ярослава Мудрого за Вишгородом закріпився статус поважного духовного центру Київської Русі. Тут було перепоховано останки перших руських святих — князів Бориса та Гліба. На їхню честь було споруджено спочатку дерев’яну, а згодом кам’яну церкву. У Вишгороді зберігалася одна з найбільш давніх і славнозвісних ікон Пресвятої Богородиці ХІІ ст., що, за переказами, була написана євангелістом Лукою у м. Константинополі, а 1129 р. — привезена на Русь київському князю Мстиславу Володимировичу (згодом, 1155 р., чудотворний образ Пресвятої Богородиці Андрій Боголюбський вивіз у Суздальщину та помістив у пізніше збудованому храмі Успіня Пресвятої Богородиці у м. Владимира на Клязьмі і відтоді ікона, що становить загальносвітову цінність, стала називатися Владимирська Богоматір). Вишгород був також поважним ремісничим центром, провадив торговельні операції з іноземними купцями. У політичному плані, незважаючи на своє виняткове місце в обороні Київської землі, значення важливого духовного та господарського центру, Вишгород так і не отримав статусу самостійної політичної одиниці, а й надалі залишався околицею Києва. Цей статус за ним зберігався й тоді, коли в ньому сиділи свої власні князі. Їх, як правило, призначали великі київські князі з числа молодших синів чи родичів, котрі не могли претендувати на великокнязівський стіл. Іншим важливим військово-стратегічним пунктом в околицях Києва був Білгород (нині с.Білогородка Києво-Святошинського р-ну Київської обл.), розташований на правому березі р. Ірпеня. Зважаючи на важливе стратегічне значення Білгорода, київські князі постійно опікувалися зміцненням його обороноспроможності, а крім того, тут знаходився один з великокнязівських дворів. У часи загострення боротьби за Київ, місто здобуло статус князівського. Щоправда, місцеві князі перебували під постійною опікою київських князів. Упродовж кількох століть Білгород перебував на становищі великого єпископського центру. Заснування єпископії в Білгороді історики пояснюють серед іншого й тим, що місто перебувало на кордоні з Древлянською землею, а відтак мало поширювати на неї не лише політичну, а й церковну владу Києва. Південні рубежі Києва прикривало місто Василев (сучасне м.Васильків Київської обл.), що було центральним форпостом в оборонній системі, зведеній в давньоруські часи вздовж р. Стугни. Близько середини ХІІІ ст. Василев здобув статус князівського міста. На цей час випадають і часи найбільшого його розквіту. Від гирла Стугни в напрямку р.Рось простягалася Дніпровська оборонна лінія, важливими елементами якої були міста Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Заруб, Канів та ін. Найпівденнішим містом Київської землі був Канів, котрий уже на початок ХІІ ст. мав статус князівського міста та був важливим стратегічним пунктом на кордоні зі Степом. Продовження Дніпровської оборонної лінії становила Пороська оборонна система, до якої входили міста-фортеці Товаров, Богуслав, Ростовець, Торчеськ, Юр’єв та ін. Найпомітнішими з-поміж них були Юр’єв і Торчеськ. Перше, засноване ще Ярославом Мудрим (сучасна Біла Церква), від самих початків мало власну єпископію та виконувало, крім важливої військово-стратегічної ролі, також не менш відповідальне значення місіонерського центру, адже розташовувалось на порубіжжі, заселеному переважно тюркськими племенами. Місто ж Торчеськ було центром тюркських племен Поросся, що перебували під владою київських князів, — берендеїв, торків, печенігів та ін. Західні та південно-західні окраїни Київської землі були також вкриті густою мережею міст і замків, частина з яких виникла ще в докиївські часи, а частина постала вже в роки утвердження в цих районах влади великих київських князів. Тут, на берегах Тетерева, Случі, Здвижа, Уборті, Ужа та Ірші, розташовувалися літописні міста Іскоростень, Вручий, Мільськ, Полонний, Ушеськ, Чорнобиль, Городськ, Колодяжин та інші. Між верхньою течією Південного Бугу, Тетерева і Случі знаходилися болохівські міста Деревич, Губин, Кудин, Кобуд, Дядьків та інші, які спочатку належали київським князям, а в другій чверті ХІІ ст. відділились в окремий князівський наділ.