6.Трипільська культура

Однією з найдавніших і найяскравіших землеробських культур енеоліту була трипільська культура (свою назву отримала від с.Трипілля на Київщині, де вперше були відкриті та досліджені її памї’ятки В.Хвойкою наприкінці ХІХ ст.), що з’явилася на історичній арені на початку IV тис. до н.е. Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що займала території лісостепової смуги Правобережної України, Молдови та Румунії. Трипільська культура характеризувалася швидким поширенням у Європі та довготривалістю існування без значних змін своїх основних рис (протягом 1500-2000 років). Хронологічно історія трипільців поділяється на три етапи: ранній (4000-3600 р. до н.е.), середній (3600-3100 р. до н.е.), пізній (3100-2500 р. до н.е.). На ранньому етапі відбувалося розселення трипільців із території Молдови на правобережний лісостеп України - від Дністра до Південного Бугу. Археологами виявлено майже 50 ранньотрипільських поселень, кожне з яких існувало впродовж 50-75, а нерідко й 10-20 років. Усе це вказує на екстенсивний характер тогочасного господарства та слабку заселеність земель. Головними матеріалами для виготовлення знарядь праці й надалі залишався камінь, а також - кістка та ріг. Але трипільці користувалися й мідними речами, частка яких поступово зростала. Провідним матеріалом у побуті стала глина. Її широко застосовували при будівництві жител, виготовленні посуду, речей хатнього вжитку та культових атрибутів. Спеціалісти відзначають технологічну досконалість, розмаїття форм і призначень, а також естетичність оздоблення трипільського посуду. Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури стала поява керамічних виробів, прикрашених розписом. За середнього періоду трипільці значно просунулися в північному напрямі (угору по Дністру) та північно-східному, досягнувши середньої течії Дніпра. Особливо густо були заселені Верхня Наддніпрянщина, межиріччя Південного Бугу та Синюхи, межиріччя Дніпра та Росі. У цей час господарство трипільців набуло стабільності, зріс добробут населення, що доволі виразно простежується на основі аналізу житлово-господарських комплексів (зокрема, істотно збільшується об’єм зерносховищ). Позитивні економічні тенденції позначаються на демографічних показниках - невпинно зростає кількість населення, у Верхньому Побужжі виникають поселення-гіганти: Володимирівка (понад 100 га), Веселий Кут (150 га), Миропілля (200 га). Зростає і тривалість проживання на одному місці. Поселення трипільської культури завжди розташовуються на берегах великих і малих річок, струмків, в місцях, багатих на природні захисні елементи, деякі з них були додатково укріплені ровами. Забудова, як правило, велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкнутого контуру житла з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну захисту. Таких ліній могло бути декілька. Поселення забудовувалися переважно наземними дерев’яно-глиняними будинками та заглибленими землянками чи напівземлянками. Наземні будинки за своєю конструкцією могли бути одно- та двоповерховими. В останніх перший поверх використовувався як господарське приміщення. Трипільські поселення-гіганти за площею переважали майбутні давні міста, проте щільність їхньої забудови та чисельність населення були нижчі. Крім того, в них не виявлено ознак тих структурних частин, які були притаманні власне давнім міським поселенням, а саме: кварталів ремісників, монументальних культових та адміністративних споруд тощо.

У цей час у трипільців розвивається мідна металургія. Вони освоюють плавлення та лиття металу, хоча перед тим послуговувалися лише куванням. З’являються майстри-металурги, остаточно утверджується ремісничий характер гончарного виробництва. Землеробство у трипільців було екстенсивним, польовим, із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Для рихлення грунту застосовували рогові та дерев’яні рала, суковатки, а для розбивання грудок - рогові та кам’яні мотики. Культивували пшеницю, ячмінь, просо та бобові. Збирання урожаю здійснювалося за допомогою кремінних серпів, які за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним. Досить розвинутим було тваринництво. Розводили велику рогату худобу, свиней, дрібну рогату худобу, коней. Важливими галузями виробництва залишалися мисливство, рибальство та збиральництво. Як транспортний засіб трипільці використовували сани, запряжені одним чи двома волами. Відомостей про використання коня як тяглової сили чи для верхової їзди поки що не виявлено. Натомість біля с.Ворошилівка на Вінниччині знайдено невеликі глиняні пряслиця, які можна вважати за перші з відомих на території України коліщата. Широке розселення трипільських племен, з одного боку, інтегрувало величезні території, а з другого - викликало диференціацію всередині трипільського світу. Східний масив населення, далеко відірвавшись від своєї батьківщини, значною мірою консервує на землях у межиріччі Південного Бугу та Дніпра риси ранньотрипільської культури. Трипільські поселення Наддністрянщини - західне відгалуження трипільців - розвиваються значно інтенсивніше, впроваджуючи до виробництва розмальований посуд. Подальший розвиток трипільського суспільства вимагав пошуку нових засобів інтенсифікації виробництва, адже шлях розвитку за рахунок освоєння нових територій та нарощування людського потенціалу як головної продуктивної сили на цьому етапі був вичерпаний. Тим більше, що наприкінці середнього етапу своєї історії трипільці зіткнулися із скотарськими племенами середньостогівської спільноти і під їхнім тиском змушені були припинити своє просування на південь та схід, відійшовши на північ за річку Стугна на Правобережжі та - Трубіж на Лівобережжі. Однак розвиток трипільського суспільства пішов іншим шляхом. Замість інтенсифікації існуючої системи господарства було обрано шлях зміни форми господарської діяльності. В економіці частини трипільських громад намічається ухил до активізації скотарства та, натомість, зменшення питомої ваги землеробства. Це обумовлює напрями наступних колонізаційних переміщень трипільців - у степові регіони, мало придатні для ведення землеробного господарства. Характерно, що на ранньому та середньому етапах розвитку трипільські спільноти, освоюючи нові території та контактуючи з іноетнічним населенням, навіть приймаючи їх у своє середовище, не втрачали своїх традицій в господарській діяльності, матеріальній та духовній культурі. На завершальному етапі, зіткнувшись із потужними сусідами, що не поступалися їм у силі, - почали інтенсивно змішуватися з іноетнічним населенням, втрачаючи визначальні компоненти власної культури, ідеології, увійшовши в такий спосіб до нових культур.