Київський національний університет імені Тараса Григоровича Шевченка

Факультет психології

Кафедра соціальної педагогіки

Реферат

на тему:

«Розуміння Бога у життєвих переконаннях та творах Шевченко Тараса Григоровича»

Виконав: студент 2 курсу

Спеціальності

«Соціальна педагогіка»

Ткаченко Давид

Олександрович

Київ 2013

Зміст:

Вступ

1. Бог і Україна у творчості великого Кобзаря.

2. Релігійність Шевченка – критичний аналіз.

3. Градація періодів життя Тараса Шевченка і еволюція його християнських уявлень.

Висновок

Список літератури

Вступ

Багатьом з нас відома і добре знайома така особистість як Тарас Григорович Шевченко. Ми знаємо, що його біографія має багато відомих фактів і вивчаючи творчість великого українського Кобзаря, ми неодмінно ознайомлюємось з ними. Але у цій роботі мені хотілося б звернути увагу на таку сферу життя Тараса Григоровича, як його духовні переживання і бачення Бога.

Читаючи вірші та прозові твори Шевченка складається протирічне враження тому, що один вірш звучить як щира молитва, а вже наступний виглядає як лист обвинувачення Бога у бездіяльності і «не визволенню» рідної для цього митця землі – України. Навіть в одній поемі можна побачити неузгодження у ставленні до Біблії, Бога, церкви з боку Шевченка.

У цій роботі я вирішив дослідити з трьох боків це питання: аналіз узгодження понять «Україна» та «Бог» у творах Тараса Григоровича, його ставлення до церкви, Біблії та релігійності, а також зміна бачення віри у Бога протягом життя будівника української літератури.

1. Бог і Україна у творчості великого Кобзаря

Бог і Україна... Якщо скажемо, що для Тараса Шевченка (1814 — 1861) вони виступають як рівнозначні святині, то в цьому великої похибки не буде. Не будемо забувати, що Шевченко привніс нової свіжості у долю нашої Батьківщини, по-новому зобразив буденні ситуації, що призвело до пробудження свідомості українського народу. Порівнювати роль Бога та Шевченка не є здоровим судженням, тому просто зауважу, що в різних областях, та в різній мірі, але вони принесли воскресіння українцям, «сіячам та хліборобам», як нас ласкаво називав письменник.

Кожний народ на тому чи іншому етапі свого історичного розвитку народжує такого велетня своєї духовності, який, уособлюючи національну гідність, виконує в його житті роль Пророка. Таким для українців є Тарас Шевченко. Назвавши його "національним Пророком", П.Куліш цим визначив його значущість для українців.

Шевченко – син свого народу. Він втілив у своєму світобаченні і світоставленні всю своєрідність його духовності. “Час Шевченкового життя, – пише митрополит Іларіон (Огієнко), – був такий, що велика побожність українського народу ще не розбилася, – вона виразно була видна в усьому житті. Люди були богомільні, побожні, добре знали про церкву та Господа. Люди жили міцно з Богом і в серці, і в устах. Бог був у всьому житті народу! Шевченко повно пішов за своїм народом і його світогляд широко релігійний” (Огієнко Іван (митрополит Іларіон)

Тарас Шевченко, як вище зазначалося, є одним із типових виразників релігійного духу українства. Шевченківська людина, на думку М.Шлемкевича, йде попереду свого часу. Її моральний ідеал – це вільний дух, що самовизначається. На прапорах такої людини виписане гасло: “Борітеся – поборете!” Її боротьба за національну свободу виливається в боротьбу проти тих сил, які поневолюють українство, ставлять його на коліна. Такою силою для шевченківської людини постає і та чужоземна Церква, яка проголошенням якоїсь своєї загальнолюдськості служить для колонізаторів засобом духовного присипання.

Життя українських людей, їх щоденний поступ пов'язаний із вірою у Бога із національною церквою, в храмі якої людина може знайти духовний спокій та мир. Традиції православної церкви, як національної для нашої країни укладались сотнями років, відігравали велику роль у соціально-економічному та, в першу чергу, морально-духовному житті українця. Протягом історії було багато спроб поширити закордонну інтервенцію за допомогою нав’язування чужої релігії. Такі проблеми поставали і за часів життя і творчості Тараса Григоровича, тому яскраво відбились і були покритиковані Кобзарем України.

Творчість Шевченка, дехто вважає Одкровенням Бога Україні так, як із Шевченкового слова і завдяки йому воскресла Україна з тієї руїни, в яку її загнала імперська, шовіністична політика Московії. Це слово було святим охоронцем українства. І, певно, воно мало надприродну силу, бо ж, незважаючи на всі потуги заглушити його, вселити в українців національну німоту, виконувало роль Пророка й Спасителя, на думку А. Колодного.

Дух Правди —ось що пронизує всю художню і поетичну творчість поета. Джерелом наснаги й сили духу понадчасового національного провідника українства була насамперед поєднана з любов'ю до свого народу його глибока релігійна віра. Можна погодитися з В.Слюзарем, який зазначає, що "його віра йшла в парі із рівнем його свободи і свободою його народу. Всі герої у творах Шевченка були борцями за правду і волю своєї нації — і віруючими християнами... Віра без діла є мертва. Тільки чинна віра, діяльна, була для Шевченка справжньою вірою. Шевченко служив до кінця свого життя і вмер на службі нації й Богові!".

Дух Правди не давав поетові змоги спокійно спостерігати неправду людську, убогість України. Поєднуючи Бога з Правдою і розглядаючи її як Правду Святу, Правду Божу, Шевченко шукає пояснення тому, чому Духу Христового немає в Україні, чому "на сім світі" кати панують.

Творчість Шевченка — це його постійний діалог з Богом, який почався ще з дитинства, коли він писав вірш «Мені тринадцятий минало». У своїй останній березневій поезії 1861 року перед "далекою дорогою" Тарас також пише: "Нескверними устами помолимось Богу".

Але молитви Шевченка не егоїстичні, а україноцентричні. Україна є їх домінантною темою. Вірою в щасливе майбуття свого народу і в прийдешнє заступництво за нього Бога пронизані поетичні твори Пророка. Поет шукає Божого благословення на всі дії, пов'язані з боротьбою України за її свободу і незалежність. Так, у "Гайдамаках", він закликає: "Молітесь, братіє, молітесь!"

Як же ці ідеї схожі на сьогоднішні обставини у нашій країні: розгортається боротьба народу з антинародним керівництвом та інкорпорацію нашої неньки-країни сусідніми державами.

І далі: "Якби не Бог поміг мені, то душа б живая, во тьмі ада потонула, проклялась на світі. Ти, Господи, помагаєш по землі ходити. Ти радуєш мою душу і серце врачуєш” (5: 19). Тому вважати Шевченка релігійним нігілістом також не можна. Для нього скоріше був характерний вільнодумчий скептицизм, який сформувався на основі його стихійно-матеріалістичних поглядів, а ще більше — на основі боротьби з панівним станом речей у суспільстві. Поет судить про справедливість і людинолюбство Бога за його ділами, а їх "то й немає". Тому, будучи впевнений, що не Бог, а народ повалить самодержавство, у своєму славнозвісному "Заповіті" Т.Шевченко закликає всати «кайдани порвати».

Проте антирелігійний скептицизм не є єдиною рисою світобачення Т.Шевченка. Вільнодумчо-скептичні ідеї спонукали поета поставити перед собою проблему істинності релігійного вчення загалом. Він докоряє Богові за байдужість, за примирення із соціальним злом, висловлює невіру у всемилість і всеблагість його. Водночас сумнів цей не є стійким. Він не переростає вихідні релігійні позиції, тобто догмати, залишаючи, так би мовити, в думках і діях поета напостійно "слід релігії'". Відтак погляди Т.Шевченка мають у собі великі релігійні нашарування. Тарас Григорович не може врешті решт пристати до крайнього атеїзму, бо, по-перше, народ України є християнським, по-друге, занадто очевидне сприяння Боже у історичному розвитку території, де зараз розташована наша держава.

Стверджуючи, що за своїми світоглядними переконаннями Т. Шевченко є атеїстом, дослідники чомусь ігнорували ті оцінки атеїзму, які є в його творах. Так, ще 1845 року у поемі "І мертвим і живим..." поет, закликаючи і чужому навчатися, і свого не цуратися, вчитись ''так як треба", відзначає: Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо:

"І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю,

Немає й Бога, тільки я!"

Цього самого року того, хто каже, "що Бога немає", "взискає Бога", Т.Шевченко називає пребезумним, таким, що не має добра . У "Щоденнику" прекрасне майбутнє він іменує "прекрасним Богом". При цьому поет зауважує, що, якби не вірив у цю "чарівну надію", у Бога, то "був би байдужим, холодним атеїстом" ( 5 : 31- 32 ) .

  Поет часто в своїх творах повторює думку про Божу причинність: “Все од Бога, од Бога все! А сам нічого дурний не вдіє чоловік!” Від Бога Шевченко виводить все багатство розуму, шляхетність духу людини, її славу й волю, навіть духовну недосконалість та сірість, український Кобзар приписує Владиці. А оскільки Бог був таким щедрим щодо людини, то вона за допомогою розуму, серця і свобідної волі зобов’язана так облаштувати своє життя, щоб воно було не образою Бога, а його образом, давало можливість в руслі християнського людинолюбства вільно жити.

  Сказане дає підстави для висновку, що Шевченко не мав атеїстичне зорієнтованого світогляду. Тоді виникає питання: а, може, він був глибоко релігійною людиною?

Про релігійність та ставлення до неї Тараса Григоровича Шевченка Я опишу у другому розділі. А як висновок можна вивести таку тезу: Шевченко звертається до ідеї Бога та України у більшості своїх творів, він веде монолог – роздум про якості Бога, Його діяльність і шляхи, якими Він веде нашу державу, а також вказує на те, що людині тяжко-важко жити без Господа, без впевненості, що над нами є щось могутнє, милосердне, схильне до землянина та справедливе.