3.2. Формування і характерні риси основних елементів і компонентів стародавнього міжнародного права.

Стародавній період є етапом появи, формування і становлення основних інститутів, категорій, сукупностей норм міжнародного права щодо ключових сфер його регулювання. У той час утворювалися основні правові наробки – в першу чергу формувалися основоположні інститути й норми цього права, а саме ті, що складають його основу (т.зв. міжгалузеві інститути міжнародного права – правосуб’єктності, відповідальності, іноземців, території, джерела міжнародного права і т.п.), а також про ті міжнародно-правові сукупності, що регулюють основні напрями міжнародних відносин – норми та принципи права міжнародних договорів, торговельного, дипломатичного, морського права, закони та звичаї війни і т.д. В стародавній період мова йде про утворення власне відповідних норм та принципів, часто не об’єднаних між собою структурно.

Становлення джерел міжнародного права Поява джерел міжнародного права безпосередньо пов’язана із виникненням поняття нормативності, як якості права. Розуміння правової норми в стародавніх народів було неоднаковим, на що впливала різниця в правосвідомості, особливості релігійного, етнічного, навіть, цивілізаційного характеру. Норма права в стародавньому Єгипті сприймалась як правило, що створилось волею богів і тисячолітньою практикою, а тому воно змушує діяти згідно з ним і надалі; в Месопотамії норми права сприймались як результат домовленості (між богами, людьми, правителями, природними чи іншими силами і т.і.), тому до їх створення слід було уважно підходити і часто не гаяти часу в процесі правотворення, оскільки змінні обставини можуть викликати потребу в інших нормах; в іудеїв норма права – це правило, що містить в собі прогноз поведінки на майбутнє; в стародавньому Китаї норми права сприймались як морально-етичні засади соціальної діяльності, в стародавній Індії основою норми права розглядався завжди тристоронній договір – між двома сторонами на Землі і богом (богами) і т.і.

З приводу появи нормативності і у зв’язку з науковою суперечкою між різними підходами до цього питання: етатичним (поява права із появою держави) і антиетатичним (поява права до появи держави) виникає концепція “мононорм” первісного суспільства (А.Першиц): норм, що містять у собі особливості релігійних, ритуальних, моральних, правових інших соціальних норм первісного суспільства, які згодом із утворенням стародавніх держав розщеплюються на відповідні види норм.

Структура норм міжнародного права (з поділом на гіпотезу, диспозицію, санкцію) була запроваджена в Єгипті. Норми хеттського права на початку мали структуру більш схожу на месопотамський варіант, в якому норми формулювались як констатації належної поведінки: “Правитель Умми може використовувати ... ячмінь Нанша і ячмінь Нінгірсу в своїх цілях”, “Цей кордон пролягає згідно з монументом у Шарі від ... і до ...”, “Правитель не піде далі встановленого кордону” і т.і. Єгипетська структура норми виявилась більш зручною для міжнародно-правового регулювання, в ній праву однієї сторони кореспондував чіткий обов’язок іншої: “Якщо хтось втече з землі хетів до ...правителя Єгипту, ... великий правитель Єгипту не прийме його. Якщо хтось втече з землі Єгипту до правителя хетів ... великий правитель хетів ...не прийме його” (договір Рамзеса ІІ і Хаттусілі ІІІ).

Відтак тому вперше формулювання норми права у вигляді “Якщо - то” з’являється не в національному, а в міжнародному праві держав стародавнього сходу (тут не була виключенням, навіть Месопотамія, норми права якої довгий час зберігали архаїчний характер). Традиційною залишалась структура норм – санкцій за порушення міжнародних зобов’язань, проте і вона вже формулювалась у вигляді “якщо, - то...”: “Якщо якийсь правитель зруйнує чи порушить (прикордонну стелу), нехай ... отруйні ікла загризуть цього правителя в його зруйнованому палаці” (як правило, норми – санкції містили багато природно-правових рис). Можна відзначити тяглість процесу становлення особливостей договірної процедури в стародавній період від договорів месопотамських міст через хетські договори до договірної практики античного Середземномор'я.

Правові норми стали не лише регулювати міжнародні відносини шляхом закріплення прав та обов’язків їх сторін, а й передбачали гарантії дотримання та забезпечували застосування найбільш важливих видів цих відносин. Таким було, наприклад, укладання миру. На стародавньому близькому сході існував звичай усного укладання миру, коли через посла іншої держави передавалось бажання встановити, чи підтверджувалось існування мирних відносин (через релігійні джерела в мовленні збереглась формула “Іди з миром”, яку правитель однієї сторони говорив послу іншої, коли той відправлявся додому). В разі порушення однією з сторін миру, укладеного таким чином, або в разі її небажання укласти його, їй загрожували санкції у вигляді завоювання, підкорення іншій стороні.

Виникають правові норми для регулювання проблем поділу території, користування землями, всіх видів торгівлі та подорожей.

Про наявність правових норм, як правило, говорять, з того періоду коли їх можливо прослідкувати, коли вони вже зафіксовані письмово, приблизно з ІІІ тисячоліття до н.е. Проте, правовими нормами, хоча й не писаними, керувалися ще в більш ранній період. Їх дотримання базувалось на “прийнятті та визнанні”, на моральних засадах та свідомості. Норми права, для регулювання суспільних відносин виникають із появою необхідності саме юридичного регулювання. З такої ж необхідності відразу виникає визнана і усвідомлена правова процедура їхнього створення.

Своєрідним процес нормотворення був в стародавньому Китаї. Реалізація міжнародно-правових норм в Китаї (на відміну від властивої іншим народам процедури, в якій є не менше двох суб’єктів і зв’язку між ними) передбачала превентивну стадію, коли кожна з сторін самовпорядковує свою поведінку задля належного виконання свої міжнародних зобов’язань і використання міжнародних прав. Схематично цей процес можна зобразити як впорядкування “односторонніх відносин” суб’єкту і напряму його діяльності. Міжнародне право стародавнього Китаю передбачало не менше двох стадій реалізації правових положень: 1) самоналаштування на належне виконання своїх міжнародних зобов’язань і 2) власне реалізація своїх міжнародних прав і виконання обов’язків. Ці дві стадії є єдиним цілим. Договори тут скоріше нагадували програму дій на майбутнє, а не закріплення існуючих відносин, а тому в них була відпрацьована відповідна формула міжнародного зобов’язання: щоб загальні права на річки і гори поважались; щоб злочинці, що втекли були видані; щоб ніхто не підтримував змов; щоб одні допомагали іншим на випадок неврожаю і т.п.

Звичай є найбільш стабільним джерелом міжнародного права. Протягом історії поряд із звичаєм змінювалося багато видів джерел міжнародного права. Таку стабільність звичаю можна пояснити тим, що він відбиває вроджені, властиві людині риси, ґрунтується на природженому світогляді людей і застосовується щодо найбільш ключових відносин. Випробовування часом звичай проходив внаслідок процедури свого створення – довготривалої і одноманітної практики застосування. Міжнародні звичаї формувались для регулювання ключових питань міжнародних відносин, тому імперативні принципи міжнародного права мають звичаєве походження. Першими виникали звичаї щодо встановлення миру, ведення війни, укладання угод, встановлення відносин рівності, взаємності, дотримання міжнародних договорів, відповідальності та ін.

В стародавній період процес визнання суб’єктами міжнародного права за звичаєм юридичної сили відбувався за допомогою релігії, інших позаправових уявлень. Своєрідною формою opinio juris були релігійні обряди, інші ритуальні процедури, що супроводжували акти реалізації, застосування звичаю, зокрема обряд жертвоприношення, релігійні клятви, які ще з 5 тисячоліття до н.е. супроводжують підтвердження сторонами наміру його дотримуватись.

Суб’єкти міжнародного права вступаючи у відносини між собою, почали звертатись як до звичаю, так і до можливостей міжнародного договору. Багато звичаїв, що формулювались переважно в загальній формі, або містили найбільш ключові, загальні поняття міжнародного права, часто повторно формулювались у міжнародних договорах у вигляді підтвердження його сторонами бажання слідувати положенням даного договору. Міжнародні договори уточнювали, конкретизували, доповнювали і узгоджували із змінними обставинами міжнародних відносин існуючі міжнародні звичаї (договори Супілуліуми І і царя Амурру Азіраса, Рамзеса ІІ і Хаттусілі ІІІ, Мурсіліса і правителя Амурру Дуппі–Тешуба, хетського царя Муваталіса і царя Кіццуватни Суннасураса та ін.). В багатьох договорах прямо зазначалось підтвердження сторонами існуючих між ними звичаїв і намір їх дотримуватися і надалі: “Щодо колишнього договору, що існував за часів Суппілуліуми, великого правителя Хетів, і так само щодо існуючого договору часів Муваталліса, великого правителя Хетів, мого батька, Я буду його дотримуватись. Слухай Рамзес – Меріамон, великий правитель Єгипту, відтепер дотримуйся (15) [миру, який] ми уклали разом; і ми будемо діяти у відповідності до традиційних відносин між нами” (з договору між царем країни хетів Хаттусилісем ІІІ з фараоном Єгипту Рамзесом ІІ 1272 р. до н.е.). Таким чином, питання, не врегульовані міжнародним договором продовжували регулюватись міжнародним звичаєм.

Будучи двома видами джерел міжнародного права і не відрізняючись за своїм позитивним змістом, договір і звичай суттєво різняться за формою і механізмом створення, що позначається на їх регулюючих здатностях. Звичай, будучи втіленням тривалої практики не міг забезпечити ті міжнародні відносини, що вимагали швидкого регулювання: це здійснювали міжнародні договори, процедура укладання яких є більш простою, а період створення – нетривалим. Такого регулювання вимагали питання, які виникали раптово і не мали аналогу в історії або які носили конкретний, партикулярний характер: поточний торгівельний обмін (поширеним видом квазідоговору виступав обмін листами між правителями, який проводився оперативно, не вимагав процедури ратифікації і становив договір про торгівельний обмін), порядок сумісних військових дій (договір царя Ассірії Шамші – Адада V з вавилонським царем Мардук – Закір – Шумом 830 р. до н.е., договір Aшурнірарі V з Матіїлу із Біт Агузі), нові види відносин, що з’являлися підлягали договірному врегулюванню: питання, що стосувались політичних змін в державах, військової політики, утворення нових суб'єктів міжнародного права та ін. (договори асірійського царя Есархаддона про правонаступництво 672 р. до н.е.); договори про мир та взаємодопомогу (договір між месопотамськими містами Еблою і Ашшуром, договір Урарту з Арпадом), про встановлення кордонів (договір царя хеттів Суппілуліуми з царем Митанні Шатівазою сер. 14 ст. до н.е., договір царя хеттів Тудаліяса IV і правителя Даттаси Улмі – Тешуба, договір Абби – Ана Ямхадського з правителем Алалаху Ярімліном), по військові та політичні союзи тощо (договір хеттського царя Дуппі – Тешуба з царем Амурру Азірасом 1340 р. до н.е.). Міжнародні договори, окрім писаної форми, містили в собі гарантії дотримання, зокрема релігійного характеру, що впливало на встановлення принципу дотримання міжнародних зобов’язань.

Існували об’єктивні причини ранньої появи міжнародних договорів, що полягали у вимогах міжнародних відносин того часу. При цьому не обов’язково, щоб договір мав писану форму. Поширеним було укладання усних договорів, договорів у формі обміну листами, у формі створення прикордонних стовпів, висіканні тексту договорів на пам’ятних стелах і т.п. Усні договори протягом довгого часу були переважаючими в стародавній період, щоправда їх відрізняла складна процедура і здійснення певних ритуалів при укладанні.

Можна виділити характерні особливості стародавніх міжнародних договорів. По-перше, вони переважно присвячувались окремим, вузьким питанням міжнародних відносин. Навіть договори про мирні, торгівельні, дипломатичні, воєнні відносини присвячувались, як правило, лише тому чи іншому їхньому аспекту. По-друге, ставлення до договору в стародавній період передбачало, що його мають знати не лише правителі, уповноважені особи сторін, а й кожен їх житель, а відтак і його донесення до відома населення його сторін. Саме так виникає форма договору у вигляді стел, стовпів; в процедурі їх укладання передбачається доведення до відома і виконання жителями держав – сторін, і часто згадки про колективну відповідальність всього народу за порушення його положень. По-третє, в процедурі укладання і процесі застосування договору виникає поняття підтвердження його чинності (покладання квітів, здійснення обрядів біля стел з текстом договору, деталізована процедура зберігання в належному стані таблиць з текстами договорів та ін.).

Якщо в подальші історичні періоди, зокрема в сучасному міжнародному праві, договірні норми переважно складаються з диспозиції, в той час як їхня санкція може міститися в іншому правовому акті або навіть іншій галузі, то в стародавні часи норми міжнародного права частіше містили всі структурні елементи, або ці елементи закріплювались в одному правовому акті (договорі). В стародавній період за нестійких міжнародних відносин суб’єкти міжнародного права намагались укріпити кожне конкретне зобов'язання, а отже кожну норму відповідною їй санкцією.

Загальні принципи права містились у звичаях, договорах, інших правових актах чи в доктрині. В стародавній період міжнародному праву відомі принципи: пізніша норма має перевагу перед попередньою (1300 р. до н.е. було укладено договір між хеттським царем Муваталлісом з правителем Кіццуватни Сунасурасом, що замінив собою попередній договір Суппілуліуми; договір царя хеттів Мурсіліса ІІ з правителем Амурру Дуппі – Тешубом 1340 р. до н.е. замінив договір 1380 р. до н.е. між їхніми попередниками; в таких документах наголошувалось на пріоритеті положень останнього з укладених договорів перед попереднім), правопорушення породжує відповідальність (норми Тель Амарнського дипломатичного листування, норми давньоіндійської дхарми, китайської системи правил лі), добросовісного виконання зобов’язань (цей принцип виникає один з перших для регулювання міжнародних взаємин і починає проявлятись вже у перших міжнародних звичаях, а згодом закріплюється майже у кожному міжнародному договорі). Деякі загальні принципи права лише проходили своє становлення в стародавній період: ніхто не може бути суддею в своїй справі (в договорі Мурсиліса ІІ з правителем Хапалли Таргасналлісом 1355 р. до н.е.) і ін. Питання узгодження попереднього і наступного правових актів врегульовувались саме загальними принципами права.

Особливістю нетипових або квазіджерел міжнародного права в стародавній період є те, що різні їхні види є властивим різним регіонам. Так, на Близькому Сході поширеним квазіджерелом було дипломатичне листування між суверенами (хоча його можна також розглядати як вид квазідоговору), крім нього на формування міжнародно-правових норм впливали релігійні (молитви, настанови, клятви, гімни) або світські суспільно важливі джерела (односторонні акти правителів чи інших посадових осіб, військові клятви, громадянські присяги). Більшість з цих квазіджерел залишились лише в стародавньому періоді і з часом зникли взагалі, або перестали відігравати роль в міжнародному праві. В них як і в міжнародних договорах фіксувались існуючі загальновизнані звичаї. Часто прийняті таким чином у внутрішній практиці держав звичаї ставали опосередковано квазіджерелами міжнародного права. В них зустрічаються посилання на норми міжнародного права, такі, як бажаність мирного співжиття народів (єгипетський гімн Атону), рівності різних країн та їхнього населення (єгипетський гімн Нілу, шумерська молитва богині Іштар), добросовісного виконання своїх обов’язків (єгипетська молитва на божественну милість), дотримання і поваги встановлених правових приписів (молитва Ашурбаніпала богу – Сонцю), недоторканості торгівців і подорожуючих (ассирійський гімн богу – Сонцю), неминучості покарання за недотримання чи порушення приписів права (аккадська молитва “До всіх богів”, молитва хеттського царя Мурсіліса). В Індії до таких джерел належать релігійні гімни (Рігведа), сказання та легенди (Упанішади); в Китаї – правила управління країною, правила ведення військових дій, що мають конкретне авторство.

Певне значення в міжнародно – правовому регулюванні відігравали і окремі джерела внутрішнього права стародавніх держав. Останні часто виступали квазіджерелами стародавнього міжнародного права. Так, норми оголошення, ведення, закінчення війни, статусу в ній цивільного населення та ін. містили, наприклад, клятви, присяги військовослужбовців (стародавній Єгипет, Хетська держава, Месопотамія), правила ведення дипломатичних зносин, процедура надсилання дипломатичних місій містились у відповідних інструкціях, указах державної адміністрації та законах держав (стародавній Єгипет, Індія, Китай), питанням міжнародної торгівлі, правилам та процедурі відсилання торгівельних представників відведені інструкції відповідних торгівельних відомств держав, присяги та правила ведення торгівельної діяльності (Асірія, Єгипет, Хетська держава) і т.п.

В стародавніх Індії та Китаї, де сформувались сталі релігійно-філософські системи (Буддизм та Конфуціанство) квазіджерелом міжнародного права стала філософська та теологічна доктрина.

Першими і найбільш поширеними джерелами міжнародного права були міжнародний звичай і міжнародний договір. Обидва вони являли собою обов’язкові для суб'єктів міжнародного права правила їх взаємин, що відображали згоду сторін на певну поведінку. Якщо міжнародний договір існував як в усній, так і в письмовій формі і присвячувався переважно конкретним питанням, то звичай був лише усним і втілював загальні положення стародавнього міжнародного права. Норми міжнародного права вже на етапах своєї появи і становлення вбирали в себе здобутки інших суспільних систем управління – релігії, моралі та ін.

Інститут міжнародної правосуб’єктності. В період до становлення політичної організації суспільства, коли зовнішні зносини були не систематизованими, ситуативними, їхнє здійснення відбувалось за участі окремих членів племені (торговців, воїнів, осіб, що здійснювали міжплемінний бартер і обов’язково за погодженням з радою, вождем або народом чи племенем в цілому і т. ін.). З утворенням політичних спільнот на рівні вождеств, протодержав, ранніх держав комплекс положень, що формували зовнішні права і обов’язки набуває політико-правового характеру, а про їх носіїв вже можна говорити як про суб’єктів міжнародного права.

Свідченням міжнародної правосуб'єктності є договірна правоздатність. Так вже міста-держави Месопотамії 4 – 3 тисячоліть до н.е. є першими історичними утвореннями, які вступають між собою в активні правові взаємовідносини. Останні одержали назву номових міст-держав (номів) і протягом часу їх вага змінювалась (Еннакале, Умма, Аван, Субарга, Аратта, Урук, Лагаш, Ебла, Ніппур, Кіш, Ніневія, Ашшур, Митанні, Елам, Марі, Ямхада, Катна, Ешнуна, Ларса, Вавілон).

Пізніше, окремим питанням територіальної структури Асірії, яка активно запозичила багато міжнародно – правових наробок месопотамських міст – держав, є статус її міст, з якими царі укладали спеціальні договори, надаючи їм вільний статус, щось на зразок Магдебурзького права. Асірія надавала великої ваги статусу міст (так, на завойовані провінції асірійські царі часто переносили столицю з метою їх швидкого підкорення). Хоча ці утворення швидше не є повноправними суб’єктами міжнародного права, вони мають особливий міжнародний статус (цивільне населення захоплених територій, яке жило в містах, що управлялись царями, ассірійці вважали рівним собі і щодо нього існувало гуманне поводження у війні).

Незалежно від свого політичного статусу всі стародавні держави та державоподібні утворення володіли договірною правоздатністю, але у залежних же держав вона мала функціональний характер: вони укладали угоди та договори переважно з питань допомоги державі метрополії.

В стародавній період цей інститут охоплює велике коло суб'єктів, відповідно до регіону – суверен (правитель) в регіоні Близького Сходу і Малої Азії; царі, союзи країн – Китай, Індія; в античній Греції і Месопотамії – міста, номи, храми (в Греції ще й оракули); фараон, візир, ном в Єгипті, тощо. Суб’єктами міжнародного права були державоподібні утворення (міста, номи, країни з обмеженим суверенітетом), правителі, союзи (ліги) держав чи державних утворень (у тому числі, тимчасові суб'єкти міжнародного права – конференції, з'їзди правителів держав); в різних регіонах існував ряд нетипових суб'єктів міжнародного права. Часто в одному регіоні відносини підтримувалися між суб’єктами з різним характером влади (світським чи релігійним), різною сутністю влади (общинною чи політичною), які могли представляти різні історичні епохи еволюції (локальні групи, родинні клани, общини, вождества держави і т.д.).

У стародавньому міжнародному праві характерним, класичним суб’єктом був суверен, правитель: їм належала нормотворча функція (від свого імені суверени укладали міжнародні договори, інші міжнародно – правові акти), окремим, а в певні періоди найбільш поширеним видом міжнародних договорів, виступав обмін особистими листами між правителями стародавніх держав, функція одноосібного контролю і здійснення зовнішньої політики та торгівлі (“палацовий” характер економіки та дипломатії), міжнародна відповідальність також часто покладалась на правителів держав, а не на державу в цілому. Вже починаючи з 4 тисячоліття до н.е. починає формуватись ієрархічна співпорядкованість таких суб’єктів. Чи не вперше цей процес завершився в регіоні Месопотамії, де правителі міст (лугалі, енсі) почали виділятись за своїм міжнародним статусом: перші представляли держави Месопотамії у відносинах з державами інших регіонів, в той час як на енсі покладалось здійснення управління всередині месопотамських міст і рідко – врегулювання відносин між ними. Така практика буде запозичена хетами. В Мемфісській стелі про похід фараона Єгипту Аменхотепа ІІ в Сірію та Палестину (1484 р. до н.е.) окремо наголошується на підкоренні правителів, та завоюванні їхніх країн (перше розглядалося, як акт правовий, а друге — як фактична військова перемога).

Подібний статус правителя походив з первісного уявлення про лідера, вождя племені, і походить із первісної концепції, згідно з якою вождем обиралась особа, здатна гарантувати безпеку і добробут племені.

Для регіону Китаю характерним суб’єктом міжнародного права поряд із державою (чи державоподібним утворенням) були союзи. До останніх, як тимчасових суб’єктів міжнародного права, можна віднести і спільні зустрічі, ради правителів. Відомі також давньогрецькі союзи: релігійні (амфіктонії) та військові (наступальні – симмахії, оборонні – епімахії). Аркадський релігійний союз мав власну армію і валюту, володів договірною правоздатністю.

Принцип рівності суб’єктів міжнародного права мав свої витоки у природному праві, ідеї природної рівності держав, концепції природного стану (Близький Схід, Китай, Індія, Греція).

Різниця в міжнародно-правовому статусі визначала і характер таких відносин як обмін подарунками та односторонні подарунки і данина: якщо перший існував між юридично рівними правителями (Хетами і Єгиптянами, Митанні, Вавилоном), то другі були обов’язком залежного щодо свого васала (як це було між державою хетів і о. Кіпром (Аласією), Арцавою та іншими). В стародавніх державах-гегемонах (Єгипті, Хеттській державі, Асірії та ін.) було створено спеціальний апарат чиновників, в чиї функції входив нагляд за збором данини. Безпосередньо ж функцію збору данини (чи контролю за ним) виконували правителі підлеглих країн (Палестини, Сирії, Фінікії, Митанні та ін.). Особливістю цих відносин було те, що збирання й виплата данини обов’язково оформлювались відповідним договором між сторонами, в якому зазначався її розмір, порядок і процедура сплати, та інші питання, пов’язані з цим (див. наприклад, договір царя хеттів Мурсіліса ІІ з правителем Амурру Дуппі – Тешубом 1340 р. до н.е., та ін.). Ці ж риси данини дозволяють розглядати її як окремий вид зовнішньоекономічної діяльності держав і інститут торговельного права стародавнього періоду.

Характер васальних відносин вимагав від залежного царя надавати державі - суверену всебічну підтримку. Так, союзним договором царя хетів Суппілуліума І з царем Амурру Азірасом (1380 р. до н.е.) встановлювалось: "В який спосіб (ти "захищатимеш") твою власну (душу, твоїх людей, себе самого) і твою власну країну, (таким же чином) захищай і душу царя, людей царя, самого царя країни [Хетів]. В майбутньому захищатимеш (ти Азірас царя країни Хетів) і країну Хетів (моїх синів і моїх онуків)". У відповідь на таку широку підтримку Хетська держава в свою чергу виступала гарантом безпеки залежної країни: "Той, хто живе у мирі з Сонцем, буде також жити у мирі з тобою. Але той, хто є ворогом Сонця, хай буде також ворогом твоїм". Якщо обмежена міжнародна правосуб’єктність залежної чи напівсуверенної держави передбачала обмеження її зовнішнього суверенітету з боку і в інтересах метрополії, то втручання у її внутрішні справи практично не припускалось.

Відомі приклади створення васальними державами союзів між собою, які переважно були військового характеру.

Окремим, хоча й нетиповим суб’єктом міжнародного права виступали найбільш значні храми. Характерною така практика була для стародавньої Греції, де крупні релігійні центри виступали квазісуб’єктом міжнародного права. Подібний інститут існував і на стародавньому Сході: Рамзес ІІІ подарував храму Амона в Карнаці декілька міст на території Ханаану, які після їх завоювання Єгиптом стали особистою власністю фараона.

Інститут міжнародної правосуб’єктності, маючи на початку суттєві регіональні розбіжності, з розвитком міжрегіональних відносин все більше набуває рис спільного, властивого йому незалежно від регіону.

Одним з перших інститутів стародавнього міжнародного права, який виділився з інституту міжнародної правосуб’єктності, був комплекс норм, що регулювали питання міжнародного правонаступництва.

Його витоки виявляють вже на етапі формування таких політичних спільнот як вождество і первинні царства. Це можна пояснити: в ще нестійких, політично слабко зорганізованих спільнотах правитель в першу чергу думає про забезпечення передачі своїх владних повноважень, статусу і прав своєму наступникові (частіше синові, рідше братові чи іншому близькому родичу). Оскільки загальновизнаних звичаїв з цього приводу не існувало, то царі, вожді племен і народів прагнули гарантувати подібне правонаступництво підтримкою іноземних правителів, з яким їх наступникам доведеться продовжувати розвивати відносини. Найбільш зручним засобом для цього слугував міжнародний договір (договір про правонаступництво Есахардона – 673 р. до н.е.; договір про правонаступництво Сеннахеріба – 683-682 рр. до н.е.; договір цариці Ассирії Закуту 669 р. до н.е. та ін.). Такі договори по-різному формулювали зобов’язання визнати правонаступником нового правителя, але суть норми була одна: на визначеного в договорі нового правителя поширюються права і обов’язки його попередника («Коли прийде час, «захищай» ти, Азірас, царя країни хетів і країну хетів (моїх синів і онуків)» – Договір царя країни Хетів Суппілуліуми з правителем Амурру Азірасом, укладений після 1380 р. до н.е.).

На правонаступника покладалося зобов’язання, що після вступу на престол він має без затримки повідомити про це інших правителів та зазначити, яким міжнародним договорам свого попередника він залишиться вірним. Ця норма збереглася і в сучасному міжнародному праві на випадок, коли змінюється режим правління в країні.

З особливості міжнародного статусу правителя у стародавній період (на Близькому Сході, у Малій Азії, частково Північній Африці) виникає характерний міжнародно-правовий інститут династичних шлюбів.

З інститутом міжнародної правосуб'єктності пов’язане питання міжнародного визнання суб’єкта міжнародного права. Як окрема правова норма воно ще не склалося у стародавній період, але в той час можна говорити про передумови його формування. Особливої процедури міжнародно-правового визнання в стародавній період не існувало.

Фактом визнання нового суб’єкта міжнародного права служили акти його визнання і ведення з ним міжнародних відносин: укладення з ним будь – якою іншою державою договору (правитель китайського царства Лу, уклавши договір з правителем царства Чен у 711 р. до н.е., автоматично визнав його міжнародну правосуб’єктність), визнання такого суб’єкту третьою державою мало вплив на визнання його всіма іншими суб’єктами міжнародного права, визнання його як повноважної сторони військового конфлікту, запрошення нового суб’єкту міжнародного права брати участь в зборах, конференціях глав держав (якщо суб’єкт – глава держави) або прийняття нової держави до міжнародного об’єднання держав (що відбулось з царством Чен на спільній конференції правителів стародавніх китайських царств у 710 р. до н.е.).

Інститут міжнародно-правової відповідальності. Міжнародно-правова відповідальність як негативні юридичні наслідки, що настають для суб’єкта, який порушив свої міжнародні зобов’язання, а також всі основні риси цього інституту відома стародавньому періоду. Найбільш сувора відповідальність наступала за найбільш суттєві злочини, спрямовані на підрив засадничіх устоїв міжнародного суспільства. Стародавні договори Лагашу й Умми 3100 р. до н.е., Рамзеса ІІ і Хаттусілі ІІІ 1270 р. до н.е., Нарамсіна (правителя Аккаду) з правителем Еламу (ХХІІІ ст. до н.е.), та ін. виділяють принцип, за яким порушення договірних зобов’язань є подвійним: перше - це порушення конкретного зобов’язання сторони договору, а друге - це порушення цим самим основоположного принципу pacta sunt servanda.

Норми цього інституту були “розпорошені” по різним нормативним актам, що стосувались різноманітних сфер співробітництва.

В стародавній період поняття міжнародно-правової відповідальності склалось скоріше як правовий принцип, за яким відповідальність настає лише в разі скоєння правопорушення.

Відповідальність за міжнародні правопорушення єгиптянами і їхніх міжнародно-правових актах вимагалась бути рівноцінною. Досить частим явищем було затримання послів іноземного правителя (наприклад, Вавилону, Митанні, Амурру або Асірії) при дворі фараона на тривалий час у якості заручників, як відповідь на таке ж затримання іноземними правителями послів фараона (вирішенню подібних ситуацій присвячена ціла низка документів Тель Амарнського листування).

Джерелами міжнародно-правової відповідальності у стародавній період були міжнародні договори і звичаї.

В міжнародних договорах обов’язковою частиною було закріплення відповідних положень відповідальності за їхнє порушення. За структурою договору положення щодо відповідальності його сторін за протиправні дії зазвичай виділялись в окрему частину.

Одним з основних видів санкцій були воєнні репресалії. В той же час, сторони могли за погодженням між собою встановити взаємну відмову від застосування репресалій. Так у договорі, укладеному між двома грецькими полісами Ентінеєю та Халеумом у 450 р. до н.е., встановлювалось, що договірні сторони відмовляються від застосування репресалій проти одна одної на своїх суходільних територіях та у портах, але не у відкритому морі. Суперечки, що можуть виникнути між ними, приписувалось вирішувати шляхом виплати штрафу, стягнення майна або судового розгляду.

Міжнародно-правовий статус іноземців. У стародавній період відбувається формування інституту міжнародної гостинності чи статусу іноземців. Свідчення про правило гостинності відходять до міжплемінних відносин. Першими іноземцями, що прибували на територію іншої держави були представники торгівлі. Економічна потреба, розвиток і вимоги міжнародних відносин зумовили надання їм більш сприятливого статусу.

До періоду греко-римської античності стародавньому праву було невідоме поняття громадянства. Замість нього існувало поняття мешканців тієї чи іншої країни або представників відповідної релігії.

Спершу виникає абстрактне поняття іноземців – жителів іншої держави, в якому міститься уява про іноземця взагалі. Божественні вірування стародавніх народів, як правило, полягали в тому, що боги створили всіх людей однаковими, рівними. В єгипетській легенді ІІІ тисячоліття до н.е. говориться про те, що “всемогутній Бог …створив усіх людей однаковими”, а фігура офіцера Тота, відповідального за політику в іноземних державах (за часів фараона Тутмоса ІІІ), стала легендарною: його міфологічна діяльність полягала в забезпеченні іноземцям та жителям інших країн безпечного проїзду, недоторканості їх життя, майна, житла тощо.

Навіть у випадках коли одна сторона була залежною чи завойованою, права її жителів гарантувались метрополією. У договорі хетського царя Мурсіліса ІІ і короля Амурру Дуппі – Тешуба (1340 р. до н.е.) говориться, що в разі, якщо на території Амурру “війська хеттів чинитимуть зле, будуть обкрадати країну чи міста Дуппі – Тешуба” це є підставою для розірвання в односторонньому порядку договору.

Не відповідає дійсності думка про повну безправність іноземців у стародавній період. “На всіх іноземців єгиптяни дивились з презирством”¹², - писав К.А.Неволін; їхню “кровожерливість” пояснювали існуючим в них укладом життя, традиціями. Але один з провідних богів єгипетського пантеону – Сет – вважався покровителем іноземців, а самі єгиптяни активно сприймали звичаї, закони і, навіть елементи вірувань інших народів, з якими в них була найбільш активна взаємодія. Зазвичай іноземців було найбільше в економічно розвинених центрах стародавнього світу – Месопотамії, згодом Вавилоні та Асірії, Єгипті, Індії, Греції. Ставлення до іноземців в цих країнах не могло бути ворожим, з огляду на їх об’єктивну відкритість іноземним впливам в різних галузях.

В державах Близького Сходу іноземці (греки, фінікійці, іудеї, сирійці, лівійці в стародавньому Єгипті; вавілоняни, лівійці, нубійці, метанні в Асірії, та ін.) проживали компактно, власними “колоніями” – поселеннями, які управлялись їх національними законами та звичаями, з власною адміністрацією, утворюючи щось на зразок національної автономії. Самі іноземці у відповідь наділялись обов'язком дотримуватись законів країни перебування.

За деякими договорами хетів встановлювався принцип надання іноземцям рівного статусу зі своїми громадянами, за умови дотримання ними закону (договір царя хетів Суппілуліуми І з правителем Амурру Азірасом 1380 р. до н.е.).

Виникає ідея захисту іноземних мешканців від їх власних правителів. Формується категорія норм стосовно статусу біженців та втікачів, порядку надання притулку. Це спричиняє появу особливої категорії іноземців – вимушених переселенців на територію іншої держави, статус яких був дещо схожим на відомий в майбутні періоди статус біженців. Таким іноземцям надавався притулок (інститут відомий стародавньому Єгипту, Митанні, Хетській державі, Індії, Китаю), укладаються договори про видачу (невидачу) біженців, втікачів, утворюється процедура такої видачі і формуються її умови (договір царя хеттів Суппілуліуми І з правителем Митанні Шаттівазою 1350 р. до н.е.).

Починає створюватись інститут відповідальності іноземців. У договорі між хетським царем Суппілуліумою І і правителем Амурру Азірасом говориться, що в разі скоєння жителями Амурру злочинів проти Хетської держави (в даному випадку йдеться про злочини політичного характеру – підбурювання до заколоту проти існуючого правління) вони мали бути виданими хетській стороні.

В більшості стародавніх країн був дозвільний порядок в’їзду іноземців.

В державах Близького Сходу інститут іноземців полягав в тому, що вони (як наприклад, греки, фінікійці, іудеї, сирійці, лівійці в стародавньому Єгипті; вавілоняни, лівійці, нубійці, метанні в Ассирії, та ін.) проживали компактно в «колоніях»–поселеннях, управлялись своїми законами та звичаями, і часто навіть власною адміністрацією.

Інститут захисту (покровителів) іноземців став свідченням суперечності між пережитками свідомості, що не приймала нічого іноземного, і вимогами розвитку міжнародних відносин, адже його появу спричинили як вимоги захисту особи іноземця, так і міркування власної безпеки. В державах-містах Месопотамії, а згодом в ассирійській державі при царській адміністрації сформувалась спеціальна ланка чиновників, які мали відповідати за чужоземців.

Практично в усіх регіонах стародавнього світу іноземців поділяли на окремі категорії. В міжнародній договірній практиці хеттів втсановлюється поділ на власне населення (громадян) і іноземців, що проживають на території хеттської держави. В аккадській мові було декілька термінів щодо різних категорій: чужоземці, тимчасові прибульці, біженці. Подібна різниця була встановлена і в стародавній Індії: патікас – подорожуючі, переважно релігійні пілігрими, гопас і шанікас - офіційні представники, прибулі на запрошення двору, посли та дипломатичні представники та торгівці. В Греції у певні періоди розрізняли іноземців, що тимчасово перебувають на території полісу (“транзитних іноземців”) та іноземців, що оселялися на постійне місце проживання в полісі (“іноземці-резиденти”).

До найменш престижної належали біженці та втікачі. До другої – іноземці, що оселялись на території іншої держави для проживання. Найбільш привілейованою категорією іноземців були дипломатичні представники та торговельні агенти, статус яких врегульовувався скоріше інститутами посольського та торговельного права.

В період греко-римської античності набув поширення інститут асілії: надання недоторканості іноземцям (частіше за договором) на засадах взаємності (договір між Літтосом (колонія Спарти на о. Крит) та Маллою близько 221 р.).

В античній Греції утворився інститут ізополітії – надання іноземцям на підставах договору з їхньою державою свого громадянства. За договором ізополітії між сторонами встановлювався союз на зразок федеративного. Ця норма нагадує сучасний інститут біпатридів (договір між Мілетом і його колонією Цизісом 330 р. до н.е., договір між Мілетом та групою полісів Селевкія 212 р. до н.е., договір між Ієрапітою та Пріансосом 200 р. до н.е. та ін.) [54, p. 85-90].

Стародавнім міжнародним правом за особою, як правило, закріплювався той статус, яким вона володіла за правом своєї країни. Втім нерідко міжнародним договором особі надавався більш сприятливий статус: в договорі Рамзеса ІІ з Хаттусилісом ІІІ 1276 р. до н.е. в положенні про взаємну видачу втікачів і злочинців закріплювалось, що така видача може здійснюватись лише за умови гуманного ставлення іншою стороною до виданої їй особи, його сім’ї, не порушення його майнових прав

Елементом статусу іноземців було їхнє право володіти нерухомим майном. Звичаєва норма приписувала зберігати майно померлого на території Єгипту іноземця з метою передачі його вдові чи дітям через представника відповідної держави.

Міжнародно-правовий статус території. Від початку міжнародних контактів людських суспільств, а згодом і з розширенням сфери міжнародних відносин, виникала необхідність у чіткому визначенні меж власної юрисдикції. Це перш за все стосувалось територіального поширення влади і породжувало проблему визначення статусу різних територій та інші, схожі з ним питання. Територіальні питання досить тісно пов’язані з військовою політикою держав: з одного боку як часта причина військових конфліктів, а з іншого, як один із елементів їх врегулювання. Територіальні конфлікти між державами стародавнього світу виникали з приводу боротьби за більш вигідні в економічному плані землі або за контроль над торгівельними шляхами з одного боку і за розширення чи встановлення в певних межах державних кордонів з іншого. Це вимагало визначеної процедури вирішення подібних конфліктів, визначення статусу територій і кордонів.

В стародавній період почав формуватись принцип недоторканості території держави.

Поняття державної території не скрізь формувалось однаково, вона розглядалась власністю бога чи богів (Месопотамія), власністю правителя (Єгипет, Асірія), спільним надбанням народу (Греція), власністю держави в цілому (Рим періоду імперії). Відповідно до цього мав свої особливості і міжнародно-правовий статус територій та їх кордонів, і звичаї щодо процедури їх встановлення.

Статус територій, що вважались власністю відповідного бога – покровителя (Месопотамія), мав переважно природно-правове походження, а відтак визначався у тісному зв’язку з релігійними процедурами (більша частка майна месопотамського міста-держави знаходилась під управлінням храмів, що часто перебирали на себе певні функції управління містом).

Крупні держави визначали свої території, як такі, що належать до власності їх правителя. Одним з титулів єгипетського фараона був “легітимний власник південних земель”, асірійських правителів – “король всесвіту”, “правитель всіх земель” та ін. В період греко-римської античності поняття території набуває статусу державної, або території відповідного народу, а більшість територіальних питань вирішувалась лише за згоди народу або державних органів.

Принцип недоторканості іноземної території з’являвся, проте визнаним був ще не скрізь. Територіальні захвати являли собою досить звичне явище, щоправда їх часто виправдовують релігійними, ідеологічними цілями. Багато воєн стародавнього Єгипту офіційно проходило під гаслом “розширення кордонів Єгипту”, хоча нерідко і з метою “цивілізувати” сусідні народи.

Крім території, що повністю належала до суверенітету своєї держави (в різні періоди Єгипет, Хетська держава, Вавилон, Асірія) розрізнялись території васальних, залежних чи напівзалежних країн (Аласія, Палестина, Кадеш, Нубія), регіонів, поділених на декілька державних утворень (Месопотамія, Індія, Китай, Греція). Зазвичай, територія напівзалежних чи васальних держав залишалась під суверенітетом їх правителів, але з певними винятками (на ній розташовувались воєнні бази та гарнізони метрополії, останній надавався режим найбільшого сприяння в торгівлі, а інколи на території залежної держави існували цілі поселення торгівців метрополії, що повністю вилучались з юрисдикції держави перебування).

Досить частою була практика іноземної оренди чи, навіть, іноземної власності на частини території інших держав з метою заснування воєнних, торгівельних баз, контролю над природно багатими частинами території – ріками, береговою лінією та ін. (питання транзиту іноземною територією не підлягали нормам щодо статусу території, а вирішувались, як правило, сукупністю норм торгівельного права, оскільки транзит використовувався переважно саме в цілях міжнародного торгівельного обміну). Подібні відносини встановлювались договірним шляхом.

В стародавньому міжнародному праві склалась сукупність норм щодо набуття території. Можна поділити набуття території воєнним чи мирним шляхом. В останньому виділяється спадкове набуття, придбання за договором (договір царя хеттів Тудаліяса IV з правителем Датаси Улмі – Тешубом), об’єднання держав (як правило, внаслідок династичних шлюбів), повернення, дарування (договір асірійського царя Саргона ІІ, за яким він подарував цареві Манни захоплені ним раніше міста Урарту і країни Зікерту), обмін територіями (обмін територією між давньокитайськими царствами Чжоу і Ченг 712 р. до н.е.), уступка території (уступка китайським царством Лу частини території царству Ченг за декларацією 715 р. до н.е.) та ін. Серед воєнних способів набуття території крім власне завоювання існували і договірні способи, такі, як набуття території за угодою про розподіл військової здобичі.

В період античного Середземномор’я закріплюється такий вид набуття території, як ад’юдикація: встановлення кордонів чи визначення приналежності території тій чи іншій країні за рішенням міжнародного третейського суду або арбітражу (арбітражне рішення у договорі про кордон та союз між Етолійською та Аркананіанською Лігами 263-262 рр. до н.е.).

Крім встановлення лінії кордону свого врегулювання вимагав і статус прикордонної території з обох сторін. Подібні питання окрім того, що вони включались до територіальних договорів, регулювались внутрішнім правом сторін та двосторонніми звичаями.

Особливим видом території в стародавньому міжнародному праві були території, що юридично не належали жодній державі, а являли собою щось на зразок території з міжнародним режимом. До них належали, як правило території релігійних установ - найбільш крупних храмів, оракулів, території інших святинь. Особливість їх режиму окрім вилучення з юрисдикції державної влади був, як правило, нейтральний статус під час воєнних дій (асілія). Прикладом такого виду території були давньогрецькі святилища, що розглядалися як спільне надбання усіх греків і користувалися міжнародним режимом. Зокрема такий режим було передбачено для поселення та храму Аполлона в Дельфах у договорі між Афінами та Спартою (Нісейському договорі) 421 р. до н.е.

Почали складатись поняття нейтралізованої і демілітаризованої території.

Методи розв’язання територіальних питань та узвичаєна процедура встановлення кордонів між державами свідчать про усвідомлену необхідність вирішувати питання, пов’язані з територією 1) шляхом переговорів і 2) подальшого укладання договору, в якому б встановлювався б статус території та лінії кордонів; і 3) необхідність дотримання цього договору та взятих на себе за ним зобов’язань. Кожна сторона при укладанні такого договору приносила клятву, в якій перераховувались її зобов’язання щодо даної території. У конфлікті месопотамських міст, Умма, укладаючи договір з Лагашем з приводу спірної території Гуедени клянеться 1) використовувати територію Гуедени (і розглядати її такою) як оренду; 2) не порушувати іригаційного каналу, який є лінією кордону між Лагашем і Уммою; 3) не змінювати його напряму; 4) не пошкоджувати прикордонні стели, встановлені на засвідчення укладання договору і демаркації кордону та 5) не використовувати іноземну територію.

Договори про делімітацію кордонів у вигляді прикордонних стел являли собою не лише один з найбільш поширених видів договорів, а й процедура їх укладання активно запозичувалась різними народами: вавилонський варіант прикордонних стел кудурру, завдяки передбаченим в ньому гарантіям непорушності (клятв, закликів до богів та ін.), став типовим прикладом для інших видів міжнародних договорів близькосхідного регіону.