Адміністративний поділ

У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на Буковині - румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу "королівства Галіції та Лодомерії" з центром у Львові.

В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів. Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

Економічне становище

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України. Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.

Селянська реформа 1848[ред. | ред. Код]

Селянська реформа 1848 в Австрії (зокрема, у Галичині, на Буковині і Закарпатті) — скасування панщини, проведене австрійським урядом під час революції 1848 з метою пристосування економіки до потреб капіталістичного розвитку. Здійснена під тиском революційних подій, що охопили також Галичину, Буковину і Закарпаття, та масових селянських рухів, зокрема Галицького селянського повстання 1846.

Згідно з законом австрійського імператора Фердинанда I від 17 квітня 1848, у Галичині селянські повинності скасовувалися з дня 15 травня 1848. Окремим декретом від 1 липня 1848 дію цього закону уряд поширив на Буковину, підтвердивши його законом від 9 серпня 1848.

Влітку 1848 року питання про умови звільнення селян обговорювалося в австрійському парламенті. Депутати від селян Галичини і Буковини І.Капущак, Л.Кобилиця разом з іншими депутатами лівого крила рішуче виступили проти виплати викупу поміщикам. Але більшістю голосів парламент ухвалив скасувати повинності селян за викуп (індемнізація). На підставі цієї постанови 7 вересня 1848 видано закон про звільнення селян від особистої залежності від колишніх власників на території всієї Австрії, про надання їм прав громадян держави та права власності на ту землю, якою за панщини вони користувалися на правах спадковості. Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних повинностей панщини. Поміщики одержували за селян великий викуп: у Східній Галичині — 58,9 млн гульденів (145,6 млн тодішніх крб.), на Буковині — 5,5 млн гульденів (13,9 млн тодішніх крб.). Головний тягар викупу несло селянство. За законом 7 вересня 1848 у власність селянства Східної Галичини та Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю3.

Більшість селян залишалася малоземельною і економічно неспроможною, значну частину їх (халупників і комірників) було «звільнено» зовсім без землі й вони відразу потрапили в економічну залежність до землевласників. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовиська, за користування якими селяни змушені відробляти або платити (сервітути). З метою практичного здійснення реформи уряд видав додаткові законодавчі акти: 4 березня 1849 для всіх країв австрійської монархії, 15 серпня 1849 і 4 жовтня 1850 тільки для Галичини. 23 жовтня і 12 листопада 1853 — для Буковини.

У Закарпатті, як і по всій Угорщині, залежність селян від панщини скасована законом, що його прийняв угорський сейм 18.3.1848 і підтвердив 1853 австрійський імператор Франц Йосиф I, на таких же кабальних для селян умовах, як і в Східній Галичині та на Буковині. Землевласники одержали викуп у розмірі 20-кратної вартості річних повинностей селян. Більшість закарпатського селянства була звільнена з недостатньою забезпеченістю землею, значна частина — зовсім без землі. Грабіжницький характер реформи спричинив подальше зростання зубожіння селянства, викликав хвилю селянських заворушень у Східній Галичині і Закарпатті та Буковинське селянське повстання 1848-1849.

Революція на українських землях[ред. | ред. код]

Докладніше: Революція в Галичині (1848)

Пожежа у Львові в 1848 році викликана обстрілами австрійської артилерії

На українських землях — у Галичині, Буковині, Закарпатській Україні — революційні виступи почалися 1848 року багатолюдними вуличними демонстраціями. У Львові вони відбувалися 18, 19 і 21 березня 1848, коли понад 12 тисяч жителів міста підписали петицію австрійському імператору Фердінанду I Габсбургу — першу в Галичині програму політичних перетворень. 22 березня 1848 велика маніфестація пройшла в Чернівцях — під гаслами підтримки конституції. Однак тимчасово зберігалися сервітути, за які селяни мусили, як і раніше, платити поміщикам. Весною та влітку 1848 року заворушення набули особливо широкого розмаху під керівництвом депутата райхстагу Л. Кобилиці в сільських районах Буковини, де імператорський указ щодо скасування кріпацтва не поширювався аж до серпня 1848 року.

Із розвитком революції на західноукраїнських землях активізувалися національні рухи. Першими свою організацію створили у Львові 13 квітня 1848 поляки — Центральну раду народову. 19 квітня 1848 року вище духовенство Української греко-католицької церкви подало губернаторові Ф. Стадіону від імені українського населення петицію про запровадження в установах Східної Галичини української мови, доступ українців до державної служби, рівноправ'я для священиків усіх конфесій. 2 травня 1848 року галицькі українці оголосили заснування у Львові Головної руської ради на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. В її відозві до народу та наступних петиціях була проголошена програма забезпечення вільного національного розвитку українців, створення в Східній Галичині української автономії. На її підтримку серед населення було зібрано понад 200 тисяч підписів. Провідниками політики Головної руської ради на території Галичини стали місцеві ради (близько 50-ти, із них — 12 окружних), перша за революційної доби українська газета «Зоря Галицька» та інші. У містах і деяких селах почалося формування української національної гвардії. Прагнучи підпорядкувати своїм інтересам український рух, Центральна рада народова 23 травня 1848 року заснувала за участю полонізованої української інтелігенції окремий центр — «Руський собор».

У Буковині Північній вплив на піднесення національного руху австрійських українців справила боротьба за збереження адміністративної єдності Буковини з Галичиною. Проте запроваджена в березні 1849 року імперська конституція закріпила їх поділ. У Закарпатті українці також виступали під об'єднавчими гаслами: у січні 1849 року делегація, очолена А. Добрянським, передала австрійському імператору Францу-Йосифу I Габсбургу петицію з пропозиціями про об'єднання краю з Галичиною. У відповідь австрійський уряд лише виокремив райони з переважним українським населенням в Ужгородський округ, дозволивши відкривати народні школи з українською мовою викладання.

Революція на західноукраїнських землях набула кульмінації під час повстання 1–2 листопада 1848 року у Львові, спричиненого спробою австрійського гарнізону захопити в місті владу. Авангардною силою виступив польський академічний легіон, у складі якого були й українські студенти. До нього приєдналися підрозділи національної гвардії, робітники та ремісники. Після артилерійського обстрілу і барикадних боїв австрійським військам вдалося опанувати становищем. У місті було заборонено всі зібрання й політичні товариства, періодичні видання, сотні повстанців піддано репресіям. У січні 1849 року воєнний стан поширився на всю Галичину.

Великий резонанс європейської революції спричинили в Російській імперії, справивши особливий вплив на регіони, прилеглі до західних кордонів. У березні 1848 року російський імператор Микола I визнав становище загрозливим «потрясінням», «спробами до бунтів». Вже 20 березня 1848 року в Царстві Польському, Литві, Білорусі й Україні було запроваджено надзвичайний стан.

На початку весни 1848 року в українських губерніях Російської імперії постала атмосфера революційних сподівань і очікувань, підтримувана поширенням численних відозв і прокламацій із закликами брати приклад із «братів» — французів, німців, італійців, австрійців. Багато цих матеріалів надходило нелегально через австрійсько-російський кордон, Одесу, Керч та інші порти. На Волині і Поділлі з'являлися листівки, складені революціонерами у Львові, у Білу Церкву, інші міста й містечка вони надсилалися з Пруссії, Угорщини.

На політичні зміни в зарубіжжі активно відгукувалася студентська та гімназійна молодь Києва, Житомира, Рівного та інші. Центром формування в Україні громадської думки на підтримку революцій став Київський університет. Там же, у Києві, на Печерському майдані стався прилюдний виступ французького підданого Е. Лемоаля, який проголосив гасло «Хай живе республіка!» В окремих частинах російкої армії, зокрема 2-й кавалерійскій дивізії, дислокованій в Україні, офіцери висловлювали симпатії визвольній боротьбі угорців та інших народів. На Полтавщині в присутності військових і дворян вітали лютневу революцію у Франції брати М. і В. Закревські. Ідеї політичної свободи, адресовані воякам-українцям, висловлювалися в агітаційному творі «Солдатський катехізис», написаному українською мовою.

Відверто антикріпосницького характеру набули заворушення українських селян, викликавши паніку і масову втечу поміщиків зі своїх маєтків.