План Собору Святого Петра (за Мікеланджело)

У 1546 помер Антоніо да Сангалло, і Мікеланджело став головним архітектором собору 1 січня 1547 року. План Браманте 1505 року передбачав споруду центричного храму, але невдовзі по його смерті був прийнятий більш традиційний базилікальний план Сангалло. Мікеланджело вирішив прибрати складні неоготичні елементи плану Сангалло й повернутися до простого, строго організованого центричного простору, над яким домінував величезний купол на чотирьох опорах. Мікеланджело не вдалося повністю утілити цей задум, але він встиг побудувати задню та бічні стіни собору із велетенськими пілястрами коринфського ордеру, з нішами й вікнами між ними. Купол завершив Джакомо делла Порта, уже після смерті Мікеланджело.

1548 року португальський художник Франциско д'Оланда завершив свій трактат «Da Pintura Antiga» («Про античний живопис»), у другій частині якого містилися т. зв. «Римські діалоги» або «Діалоги з Мікеланджело»^[61]. Ці «діалоги» стосувалися періоду розпису Сикстинської капели (фреска Страшний суд). Книга була опублікована тільки у 1896 році (Francisco D'Ollanda, Quatro Dialogos Da Pintura Antiga, Porto, 1896), перший переклад італійською — 1926^[62], англійською — 1928^[63].

9 січня 1548 року помер брат Джовансімоне^[58]. Наступного року були завершені проекти для бібліотеки Лауренціана. 1550 — обидві фрески капели Паоліна.

За свідченнями французького дипломата та криптографа Блеза де Віженера, який у 1550 році відвідав Рим і бачив сімдесятип'ятирічного Мікеланджело за роботою, скульптор «не був дуже сильним, однак, за п'ятнадцять хвилин він відколов від дуже важкої брили мармуру більше, аніж троє молодих каменярів могли б зробити за втричі чи у чотири рази більше часу (…) Одним ударом він відсікав куски у три-чотири пальці товщиною, і так точно у наміченому місці, що якби він зачепив ще трохи мармуру, то ризикував би знищити всю роботу»^[64].

[ред.] П'єта ІІ

П'єта ІІ

З кінця 1540-х років до 1555 року Мікеланджело працював над скульптурною групою П'єта (Собор Санта Марія дель Фйоре, флоренція). Мертве тіло Христа тримає Святий Никодим, а з двох сторін підтримують Богоматір і Марія Магдалина (закінчена фігура Христа і частково Святої Магдалини). На відміну від П'єти собору Святого Петра, ця група є більш площинна й незграбна, а увага зосереджена на зламаній лінії тіла Христа. Розташування трьох незавершених голів створює драматичний ефект, рідкісний у творах із цим сюжетом. Можливо, голова Святого Никодима була ще одним автопортретом старого Мікеланджело, а сама статуя призначалася для його могили. Виявивши тріщину в камені, він розбив скульптуру молотком. Лео Стайнберґ вважав, що Мікеланджело знищив статую, бо відчував якусь межу виразності свого мистецтва^[65][ї].

Пізніше статую було відновлено його учнями^[58].

13 Листопада 1555 року помирає брат Джизмондо, а 3 грудня — помічник Урбіно[58].

[ред.] П'єта Ронданіні

П'єта Ронданіні (Кастелло Сфорцеська, Мілан), ймовірно, була розпочата 1555 року^[58]. Композиція — самотня Богоматір підтримує мертве тіло Христа. Сенс цього твору — трагічна єдність матері та сина, де тіло зображене настільки схудлим, що не залишається надії на повернення життя.

За шість днів до смерті Мікеланджело працював над іншим варіантом П'єти, можливо, це була Палестринська П'єта^[66].

[ред.] Смерть та поховання

А він боявся впасти на юрму. Сміялись в спину скіфи і етруски. І він зірвавсь. Не боляче йому, бо він розбився на камінні друзки. І ось лежить. Нема кому стулить його в одне на плитах базиліки... —Л. Костенко, «Чекаю дня, коли собі скажу...»[67]

Мікеланджело помер 18 лютого 1564, у Римі. Свідками його смерті були Томмазо Кавальєрі, Даніелло да Вольтерра, Діомеде Леоні, лікарі Федеріґо Донаті та Ґерардо Фіделіссімі, і слуга Антоніо Францезе^[68]. Мікеланджело заповів «свою душу — Богу, а своє тіло — землі». Він сказав, що хоче, щоб його поховали у Флоренції^[69]. Три дні по тому до Риму прибув його племінник, Ліонардо, якому 15 лютого, на прохання Мікеланджело, написав листа Федеріґо Донаті^[70].