Протестантизм

5

Протестантизм

План

Виникнення протестантизму.

Особливості віровчення і культу.

Основні протестантські напрямки.

Виникнення протестантизму

Протестантизм (від лат. protestantis – той, хто заперечує, не погоджується) виник у країнах Західної Європи в ХVІ ст. Причинами виникнення протестантизму були релігійно-ідеологічна криза католицизму та соціально-економічні суперечності феодалізму.

Антикатолицький рух дістав назву Реформації (від лат.: reformatio – виправлення, перетворення) і фактично знаменував перехід від Середньовіччя до Нового часу. Цей рух був підготовлений єресями ХІІ-ХІV ст., ідеями Дж. Вікліфа, Я.Гуса, німецькою містикою, ренесансним гуманізмом. Початок реформаційного руху пов’язаний з виступом німецького ченця Мартіна Лютера.

Мартін Лютер (1483-1546) 31 жовтня 1517 р. виголосив у Віттенберзькій церкві 95 тез проти всевладдя римського папи і торгівлі індульгенціями. Головна ідея його тез полягала в тому, що для спасіння необхідне внутрішнє покаяння грішника, яке не можна замінити ніякими зовнішніми обрядами та грошовим відкупом. Про радикальну реформу церкви не було й мови. Проте Рим відповів на цей виступ погрозами відлучення і розправою. Почалися взаємні звинувачення, і справа закінчилась тим, що благочестивий монах публічно спалив папську буллу про відлучення його від церкви (10 грудня 1520 р.).

Це був радикальний крок, значення якого порівнювалось істориками з іскрою, що потрапила у бочку з порохом. Виступ Лютера проти католицької церкви був сигналом до виступу всіх опозиційних і революційних сил, що призвело до селянської війни в Німеччині (1524-1526).

Лютер рішуче нападав на католицьке вчення про те, що загробна доля залежить цілком від заслуг людини перед церквою, яка є посередником між віруючими та Богом. Між людиною і Богом, зазначав Лютер, не повинно бути ніяких посередників. Бог дає спасіння за Своєю волею, а не за вимогами грішників. Доля віруючого визначається не церквою, а Божою милістю. Власними зусиллями досягти спасіння ніхто не може. Заслужити милість Бога і досягти спасіння віруючий може лише тоді, коли визнає себе безнадійно гріховною істотою, щиро повірить у спокутну жертву Ісуса Христа. Рятує лише глибока віра в Бога. Вчення про особисту глибоку віру як єдиний і достатній засіб спасіння становить основу протестантської догматики.

Лютеранська концепція значно обмежила роль духовенства, вважаючи соціальну активність одним із проявів релігійності, виправдовуючи нові відносини, які формувалися. Виступ Лютера проти католицизму, його тлумачення християнства відповідало інтересам німецьких бюргерів і князів, які прагнули звільнитися від влади папства і водночас вимагали збереження релігії. Це і зумовило швидку перемогу лютеранства в Німеччині.

У тогочасному протестантизмі чітко визначилися два напрями: бюргерсько-поміркований, який очолював М.Лютер, і плебейсько-радикаль­ний, відомий під назвою "анабаптизм", який очолював Т.Мюнцер.

Вчення Мюнцера було спрямоване проти догматів не лише католицької церкви, а й християнства взагалі. Мюнцер відмовився розглядати Біблію як єдине джерело одкровення, наполягав, що справжнє одкровення – це розум. Анабаптисти твердили, що людина сама здатна змінити себе. Вимагали встановлення вільного володіння землею, намагалися здійснити на практиці принципи зрівняльно-споживчого комунізму, за що їх жорстоко переслідували й винищували. Мюнцер був вождем великої селянської війни у Німеччині, яка в 1525 р. закінчилася поразкою і загибеллю Мюнцера.

Лютер виступав проти народного руху; він був прихильником покірності існуючим порядкам і владі.

У Німеччині протестантизм поширився у північних князівствах, у Прусії, Саксонії, Бранденбурзі та інших місцях.

У Ι половині ХVΙ ст. реформаційний рух починає поширюватися за межами Німеччини. Лютеранство затверджується в Австрії, скандинавських країнах, у Прибалтиці. Окремі лютеранські громади з’являються у Польщі, Угорщині, Франції. Саме в той час проникає протестантизм і в Україну, зокрема, у Галичину.

Подальше розповсюдження протестантизму пов’язане з Швейцарією, де його вождями були Цвінглі (1484–1531) та Кальвін (1509–1564); потім він швидко поширюється на півдні Франції, у Голландії та Англії.

Етапи розвитку. Виокремлюють два етапи в розвитку протестантизму: 1) ранній (XVI ст.), пов'язаний із появою таких напрямів, як лютеранство, кальвінізм й англіканст­во; 2) пізній (постреформаційний), що тривав із кінця XIX – протягом XX ст., пов'язаний із пієтизмом і виникненням таких об'єднань, як методисти, баптисти, кваке­ри, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники.

Особливості віровчення і культу

Більшість церков і сект у протестантизмі поділяє спільні для всіх християн фундаментальні віросповідні принципи. Водночас, щодо низки проблем вони мають свою думку. Так, протестантизм оголосив особисту віру єдиним шляхом спасіння, Біблію – єдиним джерелом одкро­вення, спростувавши священні перекази. Через ідею да­ром даної благодаті обґрунтовано принцип загального священства віруючих, відкинуто інститут чернецтва, за­кладено основи демократизму церковного життя, зокре­ма впроваджено виборність і підзвітність священика. Про­тестантизм заперечує частину католицьких догматів, принцип існування яких суперечить концепції персона­льної інтерпретації Біблії. Із таїнств більшість протеста­нтів визнають лише хрещення і євхаристію (причастя). Оздоблення церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. У протестантів немає поклоніння іконам, святим та їх мощам.

Віруючий у протестантизмі – це людина, що усві­домлює гріховність своєї природи і через молитву про­хає Бога про спасіння. А щоб воно прийшло (спасіння – це дар божественної благодаті), молитва мусить бути підсилена сумлінним виконанням мирських справ. За мірою такої сумлінності Бог судить про міць віри і бажання порятунку. Тобто всі сфери життєдіяльності людини розглядаються як різноманітні форми служін­ня Богу.

Основні протестантські напрямки

Лютеранство. Один із напрямів раннього протестан­тизму. Основні принципи віровчення його сформульова­но М. Лютером та його соратниками у так званому Аугсбурзькому сповіданні 1530 р. Людину, за Лютером, рятує лише її особиста віра в Бога. Лютеранство заперечує ду­ховенство як обдарованого благодаттю посередника між Богом і людиною, водночас проголошуючи загальне священство і рівність усіх віруючих перед Богом. Крім Біб­лії, для лютеран священною є “Книга згоди”, що, зокрема, включає в себе Великий і Малий катехізис Лютера та “Формулу згоди”.

Лютерани дотримуються трьох таїнств: хрещення, єв­харистії, сповіді. Вони відкидають чернецтво, поклонін­ня мощам, святим (збереглося лише поклоніння хресту з Розп'яттям), заперечується католицька ієрархія, автори­тет папських декретів, послань, рішень святих соборів. Кожний віруючий, за Лютером, має право сам тлумачити Святе Письмо. Богослужіння ведеться національними мо­вами. 192 національних лютеранських церкви та регіо­нальних синоди і союзи лютеранських церков об'єднані у Всесвітню лютеранську федерацію зі штаб-квартирою в м. Лунді (Швеція), Генеральна асамблея якої збираєть­ся кожні 6 років у Женеві.

Цвінгліанство і кальвінізм. Реформація у Швейцарії носила рішучіший характер. Її вождями були Цвінглі (1484–1531) і Кальвін (1509–1564).

Цвінгліанство рішуче відмовилось від обрядів католицизму. Причащання розглядалось як просто обряд на честь пам'яті про смерть Ісуса Христа, в якому хліб і вино є символами Його тіла. Кожна громада самостійно вибирала і усувала священика. Найбільший успіх проповідь Цвінглі мала у Цюриху. Цвінгліанське віросповідання було оголошене обов'язковим для всіх жителів кантону. За цим суворо стежила влада, яка декретувала відміну постів і целібату, а згодом були відмінені меса, вшанування ікон, святих і т. д.

У військовому зіткненні з іншими кантонами Цюріх потерпів поразку 1531 році, а Цвінглі був убитий.

Більше розповсюдження мав кальвінізм. Жан Кальвін відрікся від католицизму в 1533 році, змушений був залишити Францію і в 1536 році оселився Женеві, де очолив реформаційний рух. Основні ідеї свого вчення Кальвін виклав у праці «Наставління у християнській вірі».

Кальвін вважав, що Бог передбачив долю всіх людей ще до створення світу, тому спасіння людина повинна шукати в особистій вірі. Мирська діяльність людини свідчить про те, яка доля для неї передбачена. Успіхи у справах є знаком того, що на людину чекає спасіння. Праця – служіння Богу. Кальвініст на перше місце повинен завжди ставити справу, відмовлятися від насолод, комфорту, не бути марнотратником, вести простий і порядний спосіб життя.

Кальвін суттєво реформував християнський культ і церковну організацію, майже всі зовнішні атрибути католицького культу – ікони, свічки, одяг священнослужителів, музичний супровід богослужінь – були відкинуті. Основне місце у богослужінні зайняли читання яя коментування Біблії, співи псалмів. Церковна ієрархія була ліквідована. На чолі кальвіністські громад були поставлені старшини (пресвітери), які обиралися з найзаможніших членів церкви. Окрім них, громаду очолювали проповідники, які не мали сану, а виконували свої функції службовим обов'язком, їх тому називали "міністрами". Пресвітери й міністри складали консисторію, яка керувала релігійним життям громади. Догматичні питання входили у компетенцію зборів міністрів – конгрегацій, які згодом стали місцевими національна з'їздами представників громад – синодами.

Кальвінізм швидко поширився на півдні Франції, у Голандії і особливо в Англії.

Англіканська церква. Реформація в Англії відрізнялася від Реформації в Німеччині і Швейцарії. Вона тут почалася зверху, а не як народний рух. У 1534 р. англійський парламент проголосив церкву незалежною від папи і головою її поставив короля Генріха VIII. В Англії були закриті монастирі, а їх майно конфіскували на користь королівської казни. Однак при цьому були збережені католицькі догмати і обряди.

На час правління Єлизавети І, коли англійський абсолютизм сягнув вершини могутності, парламент у 1571 р. прийняв символ віри з 39 статей. У цьому документі підтверджувалося, що верховна влада у церкві належить королю, хоч він не має права проповідувати слово Боже і здійснювати таїнства. Був прийнятий догмат про спасіння вірою і Біблія визнана як єдине джерело віри. Декларувалася відмова від торгівлі індульгенціями, від шанування ікон, мощей. Обов'язковим визнано проведення богослужінь англійською мовою.

В той же час признавався католицький догмат про силу церкви у справі спасіння (з деякими обмеженнями), збережені літургія і деякі характерні для католицизму обряди, зберігався і єпископат. Так сформувалася англіканська церква, яка зайняла ніби проміжне становище між протестантизмом і католицизмом. В наш час Англіканська єпископальна церква є державною церквою Англії.

У Шотландії в результаті реформаційного руху заснували пресвітеріанську церкву, яка будувалася на принципі рівноправ'я всіх віруючих. Єпископат був ліквідований (на відміну від англіканської церкви), збережений був лише інститут пресвітерів (звідси і походить назва церкви).

У самій Англії з часом все більшої популярності набуває кальвінізм, прихильників якого тут стали називати пуританами (від латинського purus – чистий), оскільки вони виступали за очищення офіційної церкви від залишків католицизму.

Усі наступні протестантські течії – так званий пізній протестантизм – включають в себе принципи двох головних різновидів протестантизму – лютеранства і кальвінізму. Найбільш поширеними течіями пізнього протестантизму є баптизм, адвентизм, п’ятидесятництво.

Баптизм. Найпоширеніший різновид протестантизму. Виникає на початку XVII ст., відколовшись від кальвініз­му. Баптисти (гр. baptizo – занурювати, хрестити у воді) найпослідовніші у втіленні в життя протестантських прин­ципів, вимогливі щодо поглядів і поведінки своїх послі­довників.

Визнаючи загальнохристиянські догмати, зокрема Сим­вол віри, баптисти заперечують роль церкви як посередни­ка між Богом і людьми й проповідують принцип “Спасін­ня особистою вірою”. Визнають можливість безпосереднього спілкування віруючих із Богом через молитву. На відміну від лютеранства, в баптизмі хрестять не дітей, а дорослих. Членами церкви вважаються “заново народжені” дорослі, які свідомо прийняли водне хрещення. Єдиним джерелом віровчення є Біблія (насамперед Новий Завіт).

Церковну ієрархію ліквідовано. Культ значно спроще­ний. Богослужіння замінено молитовними зібраннями. Ба­птисти не визнають ікон, хреста, святих тощо. Відзнача­ють лише ті християнські свята, які безпосередньо присвячені Ісусу Христу. Суто баптист­ськими святами є День жнив і День єдності. Сенс життя баптиста полягає в тому, щоб врятувати власну душу від гріха і підготуватися до гідної зустрічі з Христом на то­му світі, а також залучити до своєї віри принаймні хоч одну людину. Церква баптизму – це самоуправна общи­на “видимих святих”, що не визнає залежності від світсь­кої влади. Баптисти першими в історії висунули вимогу свободи совісті та відокремлення церкви від держави.

Баптизм поширений сьогодні майже в усіх країнах світу. У 1905 р. створено Всесвітню раду євангельських християн-баптистів (ЄХБ), штаб-квартира якої розміщена у м. Вашингтон (США). Баптистська організація володіє великим капіталом, має 25 університетів та вищих шкіл, видає десятки газет і журналів.

Громади ЄХБ в Україні (на 2005 р. офіційно зареєст­ровано майже 2500 громад) утворюють Всеукраїнський союз об'єд­нань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ). Він має свої друковані органи, навчальні заклади. Українські бап­тисти опікуються питанням розбудови держави та від­родження духовної культури народу.

П’ятдесятництво ("християни віри євангельської"). Порівняльно молода протестантська течія. Загально прийнята назва "п’ятдесятники" відбиває теологічну особливість цього руху: вона засвідчує важливість події, яка сталася у свято П'ятдесятниці в Єрусалимі (зішестя Духа Свято­го), і віру в те, що духовна сутність П'ятдесятниці (хре­щення Святим Духом) є не тільки фактом життя церкви, а й повторюваним явищем. Тому його має пережити кож­ний віруючий. Ця особливість і визначає п'ятдесятницт­во як найтиповішу харизматичну течію у сучасному хри­стиянстві.

Для віруючих цієї течії головною є ідея безпосередньо­го інтуїтивного спілкування з Богом завдяки хрещенню Святим Духом, після чого вони одержують особливі духов­ні дари — харизми. Хрещення Духом Святим може від­буватися під час молитви, проповіді, при покладанні рук служителів, за інших обставин. П'ятдесятницьке богосло­в'я вчить, що духовні дари даються з волі Духа Святого, якщо це Йому угодно. До духовних дарів відносяться: сло­во знання, слово мудрості, дарунок віри, чудотворення, зці­лення хворих, говоріння іншими мовами, тлумачення мов, пророцтво. Можливість спілкування з Богом саме з допо­могою Духа Святого є тим, що найбільше приваблює вірую­чих і сприяє поширенню віровчення цієї конфесії.

Нині Союз є однією з найактивніших християнських конфесій. За своєю соціальною мобільністю, здатністю вра­ховувати реальну дійсність, за темпами збільшення кіль­кості членів громад п'ятдесятництво переважає інші про­тестантські спільноти. За час з 1992 кількість зареєстро­ваних громад цієї "деномінації" в Україні зросла майже вдвічі – у 2005 р. налічувалося більше 1500 громад з майже 100 тис. членів. Всеукраїнський союз християн віри євангельської п'ятдесятників України підтримує тісні відносини із Всесвіт­нім п'ятдесятницьким союзом "Асамблеї Божої".

Адвентизм (лат. adventus – пришестя). Течія проте­стантизму, що виникла в тридцятих роках XIX ст. у СПІА. Його засновник Вільям Міллер (1782–1849) провіщав дру­ге пришестя Ісуса Христа в 1844 р. Віра в близьке при­шестя Христа і є основою віровчення адвентистів.

Ця течія успадкувала від баптизму водне хрещення дорослих і омовіння ніг. її прихильники заперечують рай і пекло, безсмертя душі. Вони вважають, що після смерті душа людини поринає в сон, аби пробудитися в Судний день, щоб отримати вічне блаженство або бути знищеною. Членам церкви заборонено вживати м'ясо “нечистих” тва­рин, каву, алкоголь тощо. Обов'язковою є сплата десятини, тобто десятої частини своїх доходів у касу громади.

Сьогодні у світі є кілька адвентистських церков. Найпо­ширенішою і найвпливовішою є Церква адвентистів сьо­мого дня. її головною особливістю є вчення про сьомий день тижня – суботу – як день відпочинку. Серед ін­ших церков адвентизму – адвентисти-реформісти, адвентисти-християни, Товариство другого пришестя тощо.

Адвентисти всіх напрямів широко представлені у всьо­му світі, маючи схожу організаційну структуру. Деякі об­щини утворюють об'єднання, які згуртовані в союзи. Сою­зи об'єднані у 12 дивізіонів, кожен із яких, як правило, репрезентує спільноти віруючих кількох держав. На чолі всіх адвентистів світу стоїть Генеральна конференція, яка обирає виконавчий комітет (штаб-квартира – м. Вашинг­тон, США).

Додаток:

ОСНОВНІ ПРОТЕСТАНТСЬКІ НАПРЯМИ У СВІТІ

(за даними на початок 1990-х років) ¹

Напрями та конфесії Кількість

(тис. чоловік)

Протестанти, в цілому: 378 559

англікани 72 980

лютерани 43 539

кальвіністи 39 284

баптисти 35 437

методисти 26 069

п'ятидесятники 16 000

адвентисти 7 200

Армія Спасіння 4 029

меноніти 1 250

квакери 503

Псевдохристиянські течії:

Мормони 8 407

Свідки Єгови 4 474

Література:

Гараджа В.И. Протестантизм. – М., 1971.

Головащенко С.І. Історія християнства. – К., 1999.

Головащенко С.І. "Класичний" протестантизм // Політика і час. – 1994. – № 4.

Горський В.Л. Адвентизм: історія і сучасність. – К., 1987.

Джексон П. Доктрины и устройство баптистских церквей. – Одесса, 1993.

Зноско-Боровский М., прот. Православие, римо-католичество, протестантизм и сектантство (лекции по сравнительному богословию). – Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1991.

Історія релігії в Україні. – К., 1999.

История баптизма. – Одесса, 1996.

Кюнг Г. Великие христианские мыслители. – СПб., 2000.

Лялина Г.С. Баптизм. – М., 1977.

Мельник В.И. Эволюция современного пятидесятничества. – Львов, 1985.

Митрохин Л.Н. Баптизм: история и современность. – СПб., 1997.

Панченко П. Релігійні конфесії в Україні. – К., 1993.

Християнство: контекст світової історії і культури. – К., 2000.

Чанышев А.Н. Протестантизм. – М., 1969.

1 Дані з: Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій. – К., 1998. – С. 428.