С. В. Куцепал

Французька філософія другої половини хх століття: дискурс з префіксом «пост-»

УДК 1(091) (44) „19”

К-95

ББК 87.3 (4Фр) 6-63

Куцепал С. В.

Французька філософія другої половини ХХ століття: дискурс з префіксом «пост-» : Монографія. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – с.

ISBN

У монографії детально аналізуються тенденції розвитку французької філософії другої половини ХХ ст., досліджуються ті аспекти буття, котрі утримувалися у затінку в класичній метафізиці, розкривається зміст поняття «постсучасність». Визначається місце французької філософії другої половини ХХ ст. у пошуках нової онтологічної парадигми, репрезентуються взаємозв’язки з іншими напрямками сучасної філософії.

Для наукових працівників, студентів гуманітарних спеціальностей, усіх зацікавлених проблемами історії філософії.

ББК 87.3 (4Фр) 6-63

Рекомендовано до друку вченою радою філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, протокол № 7 від 26 квітня 2004 р.

Рецензенти:

М. Ю. Савельєва, доктор філософських наук, професор.

В. Г. Табачковський, доктор філософських наук, професор.

І. З. Цехмістро, доктор філософських наук, професор.

© Куцепал С. В., 2004

© Центр практичної філософії, 2004

ISBN© ВидавецьПАРАПАН, 2004

Praeludium

Існує смугачасу, де межа між історією філософії та власне філософуванням зникає, як і в самому житті є горизонт су-часності, збігу часу, спів-участі подій та думок.Теперішнєнасправді лише із суто математичної точки зору може розглядатися як мить міжминулимтамайбутнім: в екзистенціальному полі буття воно утворює своєрідну перехідну зону, в котрій ці часові модуси втрачають свою однозначність. Ознакою перехідного етапу (яка скоріше відчувається інтуїтивно, ніж аналізується, її студіювання відразу вказує на незворотний перехід цього часу в розряд минулого) і є жива співпричетність думок і подій, їхгнучкість та здатність реагувати на інші думки й події. Підкреслимо, що йдеться не про суто механічну ознаку творчості живих на сьогодні мислителів: справжня філософія завжди переживає своїх творців і здатна існувати та розвиватися самостійно, до того ж віднаходити своє місце в інших історичних епохах, транспонуючись за межі тієї, в якій вона народилася. Але є, як правило, певний період невизначеності, невпевненості та рухливості, коли філософська конструкція тільки шукає своє справжнє місце, диференціює його, сміливо прокладаючи дорогу поміж іншими конструкціями, що вже зміцнили свої позиції, або шукаючи собі «дах» чи «колію» серед цих фортифікаційних споруд історико-філософської будівлі. І здійснюється це зовсім не обов’язково зусиллями тільки автора (авторів) концепту.

У нашому випадку – а ми відчуваємосучасність французької філософії орієнтовно з 70-х років минулого століття¹– формуванню образутеперішньоїфілософії допомагає сам характер домінуючого філософського конструкта. «Дискурс з префіксом пост-» самим своїм характером налаштований на те, щоб ніколи не відходити в історію, завжди бути попереду минулого, навіть попередуmoderne, тобто сучасності, завжди спроектовуватися й структуруватись у майбутнє, наскільки, звичайно, це дозволяє життя (згадаємо хоча б напівжартівливу пропозицію Жана Бодрійяра скасувати 90-ті роки та відразу перенестись у початок нового століття: адже, писав він, коли кінець століття з його пафосом умирання культури, нескінченними охканнями, знаменнями та муміфікаціями вже настав, то невже потрібно «ще десять років томитися на цій галері?»). Так, навряд чи можливо зберегти вічну молодість, тож колись на змінусучасному постмодерновіприйде новий, більш сучасний, а цей кінець кінцем порине в минуле. Проте сама ця рисабунтівного сьогодення, яке веде відкритий діалог із самим Часом, назавжди залишиться його прикметною ознакою і, відроджена в нових концептах або віднайдена та ідентифікована в архівах людської думки, буде вже незмінно позначатися майже скандальним терміном –постмодернізм.

Отже, сучасна філософія, про яку тут мовиться, – це філософія, що живе і розвивається, торкається і дає доторкнутись до неї, яка спілкується, а невивчається(Ж. Дерріда відзначав кращими тих учнів, котрі його не читали, а слухали). Намагання бути «пост-» видає, очевидно, квапливість у ставленні до життя. Для філософа це означає загострене почуття соціальної стурбованості, яке виражається, проте, не стільки в публічних діях, скільки в перебудові філософських наративів. Постструктуралізм, постмодернізм були, звичайно, не тими «пост-», які вважали себе останньою інстанцією. Ішлося просто про невгамовну спрагу життя, про те «тремтіння дхарм», в якому Будда вбачав причину страждання, а європеєць визнавав скоріше істиною людського існування. Тому «нова онтологія» – онтологія людської екзистенції, започаткована М. Гайдеґґером, Х. Ортеґою-і-Ґассетом, Ж.-П. Сартром та ін., – отримала нове, незвичне прочитання в другій половині ХХ століття саме у Франції, де ментальна життєрадісність не могла не позначитись на пост-метафізичній екстравагантності.

Наприкінці 60-х рр. минулого століття філософський здобуток Франції поповнився двома книгами Жіля Дельоза – «Відмінність і повторювання» («Differenceetrepetition», 1968) і «Логіка сенсу» («Logiquedusens», 1969), котрі були надзвичайно схвально сприйняті філософським загалом. Мішель Фуко, рецензуючи їх у журналі «Критика», навіть пророкував те, що двадцяте століття згодом стане дельозівським. Хто знає, чи справдиться це передбачення в буквальному сенсі слова, позаяк, думається, не лише праці Дельоза визначили «обличчя» філософії ХХ ст. Сміливо можна зарахувати до когорти її речників і самого Мішеля Фуко, і Жака Дерріда, і Жана-Франсуа Ліотара, і Дельозового співавтора Фелікса Гваттарі. Аналізові деяких ключових, на наш погляд, моментів творчого доробку цих мислителів й буде присвячене дане дослідження.

Сучасну французьку філософію можна назвати спадкоємицею феноменологічної традиції, але не в класичному розумінні геґелівської феноменології духа, відповідно до якої всі об’єкти світу являють собою «інобуття Абсолютного духа» (тобто предметне втілення особливої сутності), а з тієї точки зору, що предметний світ людини сприймається в ній як «світ феноменів», за яким причаївся «світ ноуменів». Герої нашої розвідки «стають під знамена» Е. Гуссерля, котрий не намагався створити ні всезагальної картини світу, ні універсальних онтологічних конструкцій для розв’язання споконвічних філософських проблем ². Відштовхуючись від одного з хрестоматійних питань І. Канта («Що я можу знати?»), він прагне довести неспроможність будь-якої онтології метафізичного зразка, створити замість філософської онтології наукову картину світу, спрямувати філософський пошук на визначення певного «першопочатку», навіть коли ним виявиться первинний шар самого знання.

Важливо зазначити, що французькі мислителі спираються на феноменологію передусім як на метод дослідження, стиль мислення, хоча, звісно, не заперечують її право називатися філософським ученням. У зв’язку з цим необхідно акцентувати увагу читача на одному методологічному аспекті. Пропоноване дослідження претендує на статус історико-філософського, тобто такого, що здійснює рефлексію над рефлексією. Але безглуздо проводити простий текстологічний аналіз праць Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, Ф. Гваттарі, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко на кшталт: це висловлювання нагадує Платона (Декарта, Ляйбніца, Шелера), а це – інтенція Канта (Геґеля, Ніцше, Гайдеґґера тощо), користуючись при цьому формально-логічним методом залишків, тобто віднаходити в їхніх концепціях теоретичні надбання попередників для того, щоб знайдений залишок маніфестувати як їх власний доробок. Більш важливим (і, до речі, змістовним) видається побудова дороговказу, завдяки якому можна пройти лабіринтами інколи химерних побудов сучасної французької філософії, не заблукати у рівнозначних вимірах ризоми, знайти зерна раціональності в ірраціональному.

У зв’язку з цим не варто шукати закінчену структуру в розподілі книги на глави та параграфи. Власне, читати її, як і розплутувати клубок ризоми, можна починаючи з будь-якого місця. Звичайно, зовнішні вимоги організації наукового тексту змушують укладатися в прокрустове ложе структурних одиниць, але відкритість та незакінченість тексту залишається його визначальною характеристикою. Єдиний компроміс, який при цьому здався нам припустимим, – це йти засамими авторами, їхніми книгами та концептами, які самі вже є дороговказом, принаймні в розумінні шляхових знаків на трансцендентальному полі історико-філософських блукань.

Так, у першому розділі йдеться про деякі загально-концептуальні підходи до розуміння сучасної французької філософії та її традиційних означень, у яких домінуючим означаючим виступає префікс «пост-». При цьому центральний і водночас висхідний (так само, як і завершальний) концепт сучасної французької філософії становить собою ідея ризоми. У другому розділі ми вступаємо в плаский світ дельозівської логіки сенсу, оздобленої конструкціями відмінності і повторюваності, а також деррідіанської топології тексту, побудованої на ідеї розрізнення. У цьому найбільш метафізичному для постмодернізму дискурсі відкривається та площина буття, яка була притлумлена в класичній метафізиці.

Особливого пояснення вимагає введення в дослідження розділу, присвяченого еротизації суспільства. Виправдовує його появу те, що однією з головних проблем, яка непокоїть сучасну філософію Франції, є намагання розкрити сутність тих рушійних сил, котрі викликають розвиток соціуму й людини. Протягом досить довгого часу визначальними вважалися так звані «неґативні» категорії (безум, божевілля, покарання, ув’язнення). Причину цього визначили Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі у передмові до італійського видання своєї книги «Тисяча плато». Автори образно писали про те, що у сови Мінерви є крики і є її пісні, тож найважливіше у філософії – це крики, навколо яких концепти за правилом утворюють співи. Зрозуміло, що інколи обставини складаються так, що ніжний спів звучить лише певним тлом, не привертаючи уваги слухачів, – саме тоді й необхідно вдатися до криків. Але останнім часом увага дослідників переміщується на позитив, котрий бачиться в категорії «сексуальність» (la sexualite), причому остання розглядається як історично варіативна і не зводиться лише до поняття статі (le sexe). Проте не варто вважати, що розгляд соціальної проблематики у французькій філософії подається лише в рамках еротизму та сексуальності. Досить назвати праці Ж. Бодрійяра, А. Турена, Ж. Ліповецьки, щоб переконатися в існуванні іншої точки зору. «…Из вселенной частного и асоциального, не подчиняющейся диалектике репрезентации и выхода к универсальности, из этой сферы инволюции, противостоящей любой революции в верхах и отказывающейся играть ей на руку, кое-кто хотел бы сделать (рассматривая ее прежде всего в аспекте сексуальности и желания) новый источник революционной энергии, хотел бы возвратить ей смысл и восстановить в правах как некую историческую отрицательность, причем во всей ее тривиальности»[58, с. 48]. Ураховуючи це, сюжет еротизації суспільства розглядаємо в даному дослідженні через аналіз генези поняття «несвідомого» та через тріаду «психоаналіз» – «шизоаналіз» – «онтологія бажання».

Ще однією характерною рисою сучасної філософії Франції є методологічна спрямованість на позитивне розуміння шизофренії (медична сутність якої полягає в тому, що у свідомості хворого світ диференціюється на окремі частини, не пов’язані між собою ні часовими, ні просторовими параметрами) як певного «інструменту деконструкції», завдяки чому уможливлюється повернення до першооснови, до тієї субстанції, з якої утворюється світ з його просторово-часовим континуумом. Предметний світ у свідомості шизофреніка розпадається на частини, котрі і становлять собою ті елементи структури, з яких вибудовується «поверхня» та формується теперішнє, минуле та майбутнє.

Розпочинаючи роботу над даною розвідкою, неможливо було не усвідомлювати всю проблематичність, суперечливість, а певною мірою навіть епатажність заявленої тематики. Згадувалися засвоєні ще зі студентських років ідеологеми «людина розумна», «людина – творець історії», «людина – будівник комунізму»... – і раптом у центрі дослідження опинилася «людина бажання». Усе це вимагає пояснення мотивів, які спричинилися до написання роботи.

По-перше, слід зазначити, що філософія – це рефлексія над світом, пізнанням, самим собою, а тому виправданим є намагання визначити, за яких умов людська істота перетворюється на особистість, проблематизує та утворює світ власного існування, усвідомлює своє власне «Я». І це намагання, власне, не може нічим обмежуватися, тобто, не може бути завчасно спрограмованих передумов, які б до відповідного дослідження певним чином визначали його результати (так само, як незбагненним є процес перетворення людської істоти на особистість, так і рефлексія цього процесу має всі ознаки незбагненності та неосяжності).

Другий мотив – це намагання порушити у вітчизняному філософському дискурсі питання сексуальності та статі не лише в гендерному вимірі (досить модному та популярному останнім часом), а й в онтологічному зрізі – як буттєвої, сутнісної характеристики людини. Підкреслимо, що мовиться не про сексуальність як соціальний чи антропологічний феномен, і навіть не про онтологію сексуальності як такого феномена. Передусім маємо на увазі власне онтологію сучасної французької філософії, в якій сексуальність є характерною рисою буття (суспільства і людини), а отже, важливим методологічним інструментарієм нової онтології.

І, нарешті, третій мотив – це звичайна цікавість, яку викликають тексти французьких мислителів, поєднана зі спробою надати свою оцінку як їхнім мисленнєвим побудовам, так і експлікації їхніх ідей в українському філософському загалі. Аргументом до даної тези можна вважати висловлювання М. Фуко: «У філософському дискурсі завжди є щось сміхотворне, коли він намагається нав’язати ззовні закон для інших, вказати їм, в чому істина та як її відшукати, або коли він похваляється, нібито може спрямувати процес пізнання в русло наївної позитивності; але ж філософський дискурс має право визначити, що в його власному мисленні може змінюватися внаслідок вправ, які він проводить зі знаннями, що стороннє та нове для нього» [347, с. 25].

Отже, інтелектуальна провокація з префіксом «пост-», безумовно, відбулась, і її відлуння породжує все нові й нові вправи, які нібито повертають «м’яч» ініціативи дискурсу на половину поля тих, хто почав ним грати, але одночасно і продовжують жонглювати ним, як своїм власним. Саме такою вправою і є ця книга.

P.S. Пропоноване дослідження містить аналіз текстів сучасних французьких філософів, і ці тексти можна розподілити на дві групи. До першої (кількісно значно більшої) входять переклади праць французьких авторів російською або українською мовою, тому читач може легко ознайомитися з ними, варто лише мати бажання; друга група представлена значно скромніше, оскільки містить тексти мовою оригіналу (зокрема:DeleuzeG.,GuattariF.Capitalismeetchizophrénie: Mille plateaux;DerridaJ.DelaGrammatologie;LyotardJ.-F.LeDifférendта ін.), проте вона надасть змогу допитливому українському реципієнтові познайомитися з основними ідеями цих книг. У будь-якому випадку пропонована розвідка становить собою не короткий виклад змісту означених праць, а прагнення підготувати всіх зацікавлених до самостійного їх опанування.

P.P.S. Для полегшення блукань допитливих читачів вигадливими текстами французьких філософів наприкінці дослідження пропонуєтьсяглосарійнайбільш характерних термінів.