Історія України

Ставши правителем величезної країни, князі Володимир зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема, він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів, волзьким болгарам, полякам, які зазіхали на руські землі. Щоб убезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем — Володимир (Волинський). Упродовж майже всього правління вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд. Для захисту від кочівників розпочав будівництво т.зв. Змієвих Валів — системи гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст, яка простягалася майже на тисячу кілометрів.

Водночас зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі навколо найбільших міст. Усього таких уділів було вісім. Туди призначали врятувати синів великого князя або його довірених осіб — посадників, які безпосередньо залежали від нього. Так Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії. начну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя, відіграла військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння — бенефіції надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади.

Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном — т.зв. шестибожія. Однак збагнувши, що язичництво зжило себе і перешкоджає зв'язкам із християнськими країнами Європи, він схилився до прийняття християнства з Візантії.

Хрещення Київської держави, що розпочалося в 988 р., відбувалося повільно, зі значним опором народу, який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Розширилися її політичні" економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами.

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами також завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Вони були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Руссю-Україною та рештою європейського світу.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі та зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших на Русі золотих і срібних монет — злотників і срібників. На деяких із них уперше як герб князя було викарбовано знак тризуба.

Після раптової смерті князя Володимира в 1015 р. на Русі розпочалися побачені досі драматичні події. Його старший син Святополк, якого літописець прозвав за жорстокість "Окаянним", бажаючи одноосібно панувати в Київській державі, почав знищувати зведених братів: спочатку Бориса і Гліба, потім Святослава. Проти нього виступив Ярослав, який князював у Новгороді Великому. Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альта біля Переяслава. Перемогу здобув Ярослав, названий сучасниками Мудрим.

11Правонаступницею Київської Русі стала Галицько-Волинська держава, що існувала в 1199-1340 pp. Саме до неї відійшла київська спадщина: русько-полянське населення, територія, внутрішні проблеми й основні напрямки зовнішньої політики. До того ж, саме ця територія в кінці XII ст. дістає назву «Україна», саме тут формується українська народність.

Галицька Земля відділилась від Києва після смерті Ярослава Мудрого. Тут утвердилася династія Ростиславичів, які правили близько 150 років. ОсобливістюГаличини було економічно сильне і політично впливове боярство. Причин цьому було кілька: 1) галицькі бояри походили з місцевої земельної аристократії, а не зкнязівських дружинників, яким давали землю за службу; 2) вони багатіли на торгівлі сіллю, запаси якої були у Прикарпатті; 3) як урядники князів, бояри збирали значне мито з купців, які проїздили Галичину - тут знаходилося перехрестя торгових шляхів; 4) найбагатші бояри могли наймати власні дружини; 5) віддаленість від Києва спонукала бояр у боротьбі з князями звертатися за допомогою до Польщі та Угорщини. Вони вели власну зовнішню політику.

Галицька Земля складалася з трьох князівств: Перемишльського, Теребовлянського і Звенигородського. У 1144 р. звенигородський князьВолодимирко об'єднав їх в одне, столицею якого зробив місто Галич на Дністрі.

Як окреме князівство, Галицька Земля досягла розквіту за князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 pp.), сина Володимирка. Своє прізвище («вісім розумів») Ярослав отримав через тонкий розум, освіченість, знання іноземних мов. Автор «Слова о полку Ігоревім» так характеризував його державну могутність: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі. Підперши гори угорські своїми залізними полками. Заступивши королеві дорогу, захопивши ворота на Дунаї. Через гори каміння кидаючи, суд по Дунаю радячи».

Проте бояри і дрібні князі прагнули самостійно правити своїми землями, не коритися волі Осмомисла, навіть втручались у його особисте життя. Ярослав Осмомисл розширив кордони князівства далеко на південь - до гирла Дунаю і Чорного моря. Він підтримував зв'язки зі Священною Римською імперією, Візантією, Польщею, Угорщиною, з багатьма руськими князями. Його дружиною була донька суздальського князя Юрія Довгорукого, а доньку Єфросинію видав за новгород-сіверського князя ІгоряСвятославовича, героя «Слова» (згадайте «Плач Ярославни»). Князь був учасником переможного походу проти половців у 1183 р.

Осмомисл збудував багато фортець, засновував, укріплював і розширював міста, сприяв розвитку торгівлі, ремесла, культури, освіти. Помираючи, князь заповів роздати своє добро простим людям. Європейці називали його державу королівством.

Його сину Володимиру довелося вести кількарічну війну з боярами, щоб утвердитися на батьківському престолі. У 1199 р. він помер, не залишивши спадкоємців. Династія Ростиславичів припинилася.

У 30-ті pp. XII ст., коли Київська Русь остаточно розпалася, у Волинськомукнязівстві з центром у Володимирі утвердилася династіяМономаховичів. Її онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович.

Бояри Волинської землі залежали від свого князя, бо отримували маєтності за службу йому. Тому вони були більш віддані сеньйору, завжди його підтримували, корилися. Саме волинські князі об'єднали Галичину і Волинь в одну державу.

Скориставшись смертю в Галичині останнього Ростиславича, волинський князь, онук Ізяслава Роман Мстиславович у 1199 р. захопив Галич і об’єднав обидва князівства в одну Галицько-Волинську державу з центром у Галичі. Цього вимагала небезпека загарбання, що насувалася із заходу – від Угорщини та Польщі.

Роман Мстиславович (1199-1205) був могутнім українським князем і видатним політичним діячем того часу. Його батьком був волинський князь Мстислав Ізяславович, матір'ю - польська княжна Агнеса. Його брати князювали в Червені, Белзі та Берестті. 3 дитинства Роман жив у родичів в Польщі. Змужнівши, став княжити в Новгороді Великому, а після смерті батька – у Володимирі-Волинському. Приєднавши Галичину, Роман зіткнувся з місцевою боярською опозицією. Князь повів рішучу боротьбу з непокірним боярством, спираючись на допомогу селян і міщан. Одних вдалося упокорити, других вигнати з держави, а третіх і на горло скарати. «He погнітивши бджіл, не їстимеш меду», - любив повторювати князь. Або: «Не буде пахнутикоріння, якщо його не потовчеш». Всі розуміли гіркий сарказм Романа. Але народ його любив. Ще й нині у Карпатах співають веснянки (гагілки), в яких добрі згадки і про князя Романа.

Хоч правив РоманМстиславович лише шість років, він зміг зміцнити позиції центральної влади. Літописець називає його «самодержцем всієї Русі» і «царем на Русі». Цьому сприяла і зовнішня політика князя.

Роман Мстиславович воював з Литвою, а полонених примушував працювати на своїх землях. Про нього навіть склали приказку: «Романе, Романе! Погано живеш - Литвою ореш». Говорили: «Литва така бідна, що платить данину віниками». Роман втручався у справи Київського князівства, половці лякали його іменем дітей. Князь двічі громив половецькі орди і визволяв полонених.

Літописець писав, що «кидався він на половецьких поганців, мов лев, сердитий був, як рись, нищив їх, як крокодил, землю їхню облітав, як орел, хоробрий був, як тур, наслідував предка свого Мономаха». Вплив Романа відчувався у політичних колах Священної Римської імперії, Угорщини, Польщі. Його посли бували навіть у Візантії. Пізніший переказ стверджує, що підлещуючись до військової слави князя, папський посланець запропонував Роману коронуватися королем, а взамін покатоличити Русь. Та Роман заявив, що спирається не на волю папи, a на свій меч, і рішуче відкинув цю пропозицію.

У 1201 р. Роман Мстиславович зайняв Київ, а в 1203 р. остаточно приєднав його до своїх володінь. Кияни самі відкрили йому Подільські ворота. Чернігівські князі присягнули на вірність Роману. Отже, у його державу ввійшла більшість українських князівств. Але це об'єднання не стало тривким.

Влітку 1205 р. Роман здійснив похід на Польщу. Переправляючись через Віслу під містечком Завихостом, загін потрапив у засідку до поляків. Під час бою князь загинув. Держава Романа поринула у сорокарічну міжусобну війну.

12Зі смертю Романа розпочинається майже тридцятирічний період боротьби за галицький стіл. В цій боротьбі приймали участь, коли стали повнолітніми, і сини Романа Мстиславовича Данило й Василько. В 1238 р. Данило Галицький здобув Галич і почав успішно завершувати відновлення державної території. Галицько-Волинське князівство набирає сил та відвойовує втрачені позиції.

Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів під Дорогочиним. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу й Сходу, побудував цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін.). Незабаром він поширює свій вплив на Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра. У період монгольської навали Данила Галицького не було в князівстві. Він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського союзу.

Монголо-татари розоривши князівства Середнього Подніпров’я, у грудні 1240 р. взяли Київ. Спалили його і знищили місцевих жителів, пронеслись по Галицькій землі, вдерлись у Польщу, Угорщину й Чехію. Не зумівши тут закріпитись, вони у 1242 р. повернулись назад, ще раз піддавши вогню і мечу Південно-Західну Русь. Спустошені Київське, Переяславське, Чернігівське князівства увійшли до складу одного із західних улусів (володінь) монголо-татарської держави – Золотої Орди. Збереглося лише Галицько-Волинське князівство.

В 1245 р. Данило Галицький поїхав до Золотої Орди, щоб отримати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило тим самим намагався виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцям. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови. Сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізаціїкнязівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагався реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирився, а й налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою. Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, римський папа Інокентій IV пообіцяв йому реальну допомогу в боротьбі з монголо-татарами та королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під заступництвом папи. Данило погодився на ці умови і в 1253 р. у місті Дорогочині відбувалася його коронація. У цьому ж році папа оголошує хрестовий похід проти золотоординців, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку обставин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Через деякий час Данило, не відчувши реальної допомоги з боку римського папи, розірвав угоду зВатиканом і вступив у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ хана Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалось відвоювати у монголо-татар землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Довідавшись про це, Золота Орда змінила слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая і в 1256 р. розпочинає новий наступ. Данило Галицький, не маючи сил для протидії, під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кремінця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби у 1264 р. помер князь Данило.

Отже. Реалізувати свої плани Данилу Романовичу так і не вдалося, але створена і зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років.

15юблінська унія 1569 р. – угода про об’єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством у єдину державу Річ Посполиту (“справа народна”). Об’єднання було вигідне, насамперед, Польщі, і, щоб схилити на свій бік литовську, українську та білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, пригрозив суворими репресіями. Врешті угоду було укладено: до Польщі відійшла Волинь, Брацлавщина, частина Поділля й Київщина. Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію. Натомість спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика, право землеволодіння на території всієї держави.

Після унії, як про це писав М. Грушевський, Литва втратила всяке значення як окрема держава і стала частиною держави Польсько-Литовської. На українських же землях від унії виграла лише місцева шляхта, яка була зрівняна у своїх правах із шляхтою польською. Повсюди встановлювалася всеосяжна система політичного, економічного та духовного поневолення народу, відбувався “занепад українського життя”. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви, осередки української культури та освіти. У відповідь на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої в Україні розгортається та шириться національно-визвольна боротьба народних мас, що вилилася наприкінці XVI ст. у селянсько-козацькі війни під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка.

Таким чином, Люблінська унія погіршила загальну ситуацію в Україні. Але, як зауважив І.Крип’якевич, “при всіх негативних наслідках дала принаймі одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість”, між ними не стало кордону, а це сприяло консолідації українського народу.

Берестейська церковна унія 1596 р. – на Берестейських соборах того року  сталася визначальна подія: єдина православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську, або як її почали пізніше називати – греко-католицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдналася з Римом, підпорядкувавшись папському престолу.

Один із найвпливовіших українських магнатів, князь Костянтин Острозький, ще за два роки до цієї події розробив свої “артикули” – умови на яких українська церква могла піти на об’єднання: збереження обряду, заборона католикам забирати православні церкви, заборона переходити на латинський обряд, зрівняння православного духовенства в правах із католицьким, повідомлення в справах унії патріархів, повідомлення про те Москви й Молдавії, поліпшення внутрішніх справ православної церкви та відкриття шкіл для православного духовенства. Але оскільки ці “артикули” не були проголошені  на Соборі, князь обурився й виступив проти такої таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів.

В цілому завдання, що їх мала вирішувати унія, можна визначити таким чином:

1. Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київський митрополії;

2.  Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою;

3.  Унія мала припинити процес  окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості;

4.  Унія мала захистити українську мову, як найважливішу національну ознаку;

5.  Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту;

6.  Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави;

7.  Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом, як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася, силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р. проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі. Саме тому Берестецька унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного протистояння, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

Слід зазначити, що якщо значна частина української шляхти перейшла до римсько-католицького табору, та на захист православної віри піднялася нова сила українського суспільства – козацтво.

Князь Василь-Костянтин Острозький (1527-1608 рр.). Молодший син славного лицаря та оборонця православної церкви, гетьмана Литовського, князя Костянтина. Національна стійкість останнього, як писав П. Куліш, значила багато для нашої Руси. Цю національну стійкість та тверду православну віру набув від батька його син, князь Василь-Костянтин Острозький, який і підняв славу своїх предків на найвищий щабель.

Василь-Костянтин Острозький зібрав у своїх руках величезне багатство – йому належало 25 міст, 10 великих містечок та 670 сіл. Увесь XVI вік пішов на подальше розширення маєтностей та придбання нових земель. В 24 роки він став старостою Володимирським і воєводою Волинським, з 1560 р. – воєводою Київським. Піклуючись про захист від татарських набігів, він сприяв укріпленню, обновленню та перебудові пограничних замків, збільшенню залог, організації розвідувальної служби з невеликих кінних відділів – польових страж, що стояли на татарських шляхах. Свою резиденцію, місто Острог, воєвода сильно укріпив, обніс замкову гору муром і поробив міцні башти. Не раз він ставав на чолі війська і переможно бив ворога. Так, у 1575 р. він розбив татарських нападників під Синявою, у 1577 р. – під Дубном, а в 1578 р. – під Острогом.

Князь був великим шанувальником науки, освіти і мистецтва та щедрим меценатом. У 70-х рр. XVI ст. своїм коштом він започаткував школи у Києві, Турові, Володимир-Волинському. Він заснував також Острозьку академію – першу вищу школу в Україні, важливий осередок європейської науки.

Під патронатом князя в академії працювали видатні педагоги та вчені: Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Василь Суразький, Діонісій Палеолог, Кирило Лукаріс та інші. Учнями її були майбутній гетьман Петро Сагайдачний, архієпископ Мелетій Смотрицький, чернець Іов Княгинський, ієромонах Киприян та багато інших, які були знані не тільки на український землі, але й далеко за її межами.

За ініціативою і при фінансовому забезпеченні з боку Костянтина Острозького в його острозькому замку у 1577 р. була побудована друкарня, в якій деякий час працював відомий російський першодрукар Іван Федоров. Тут були видані такі першодруки, як “Буквар” (1578 р.), “Новий завіт із Псалтирем” (1580 р.), “Острозька біблія” (1581 р.), а також листівка “Хронологія” у віршах Андрія Римші (1581 р.). Особливо велике значення мала “Острозька біблія”, яка була набрана церковно-слов’янською мовою в староукраїнському варіанті, зрозумілому широкому загалу простих людей. Передумову до книги написав сам Костянтин Острозький. Помер Василь-Костянтин Костянтинович Острозький у лютому 1608 року і похований в Острозі, у Богоявленському замковому храмі.

 

16Серед головних причин виникнення козацтва були татарські походи і соціальне та національно-релігійне гноблення з боку магнатів і польської шляхти. Козацтво формувалося в основному з селян, які втікали від панів, а також із частини міського населення й представників колись сильної знаті, які не отримали шляхетських прав. У перший час свого існування, десь до середини ХVI ст., козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами – ватагами на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення – січі, зроблені з рублених або січених колод. У середині XVI ст. окремі січі об’єдналися в одну Запорозьку Січ. Першою із Запорозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. і була створена за активної участі Дмитра Вишневецького, старости черкаського і канівського, відомого під іменем Байди-Вишневецького. Пізніше була заснована на острові Томаківка Томаківська Січ (60-70 рр. XVI ст. – 1593 р.) і Базавлуцька Січ (1594 – 1638 рр.) у гирлі ріки Базавлук. На час існування Базавлуцької Січі припадають знамениті морські походи запорожців на узбережжя Чорного моря. У 1638 році була заснована Микитинська Січ, де на початку 1648 р. Б.Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького.

 17Запоро́зька Сі́ч (інколи Запорі́зька Сі́ч) — військово-суспільний і духовний центр українського козацтва раннього нового часу. Головний осередок нереєстрового Війська Запорозького середини 16 — середині 17 століття. Політично-адміністративний центр держави Війська Запорозького Низового з другої половини 17 — кінця 18 століття. Розташовувалася за дніпровими порогами, в середній течії Дніпра. Протягом раннього нового часу існувало вісім Запорозьких Січей.

[ред.]Заснування

Проводи на Січ (Опанас Сластіон, 1855–1933)

Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. За перші десятиріччя XVI ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.

Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра наприкінці XV ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морськугалеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. 1 серпня 1492 року відбувся похід запорозьких козаків у Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги.

Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територіюЛитви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.

Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська — в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорозькі козаки. Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали вполон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ.

Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст Марцін Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ,Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання Бельського про запорожців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. МарганцяДніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорозьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.

Устрій

Утворення Запорозької Січі було видатною подією… Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в1533 р. черкаський староста Остафій Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князяД. І. Вишневецького.