Політико-правові теорії:

Гуго Гроцій (1583-1645) – голландський гуманіст, теоретик права, державний діяч. У своєму найбільш відомому творі «Про право війни і миру» (1625) досліджує питання міжнародного, цивільного, карного права, війни і миру, влади і державного устрою. Вирішуючи питання про те, що таке право взагалі, аналізує правила, що виникли "шляхом установлення", і правила, що випливають із «самої природи», відповідно – «право волевстановлене» і «природне право».

Томас Гоббс (1588-1679). Воля людини (на відміну від її вчинків, обумовлених лише людською природою) досить жорстко детермінована універсальною причинністю. Спочатку природа людини виявляється в егоїзмі, в природному стані «війни всіх проти всіх» (bellum omnium contra omnes), не вигідної ні для кого. «Людина людині – вовк». Люди поєднуються в державу за допомогою «суспільного договору» і підкоряються владі, щоб одержати захист і можливість гуманного життя без громадянських воєн. Для досягнення цього виправдані навіть обмеження і корегування споконвічних характеристик природи людей – необмеженої волі й рівності. Благо народу – вищий закон держави, прихильником сильної, розумної і законної влади якого був Гоббс. Суспільний закон суть совість громадянина. Страх перед невидимими силами, визнаними державою, – релігія. Аналогічне почуття, ігнороване державою, – забобони. Жорстко відстоюючи право мислителя на свободу слова перед владою, він писав: «Я не сумніваюся, що якби істина, що три кути трикутника рівні двом кутам квадрата, суперечила або праву на владу або інтересам тих, хто вже має владу, то, оскільки це було б у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією істиною, вчення геометрії було б витиснуте спаленням усіх книг з геометрії».

Не випадково у Гоббса держава символізується біблійним образом морського чудовиська-велетня Левіафана.

Джон Локк. В основі соціальної філософії Локка лежить вчення, багато в чому випереджаюче просвітительські ідеї про "природне право" і "суспільний договір". Політична теорія, викладена ним у "Двох трактатах про державне правління" (1690), спрямована проти патріархального абсолютизму і розглядає соціально-політичний процес як розвиток людського гуртожитку від природного стану до цивільного самоврядування. У споконвічному природному стані люди взаємно доброзичливі, вільні й рівні між собою і перед Богом. Відповідність розумним природним законам дозволяє людям дійти згоди при охороні індивідуальної волі. Дана концепція підводить Локка до створення теорії поділу влади, у якій влада поділяється на: 1) законодавчу, 2) виконавчу і 3) федеральну.

Основною метою уряду є захист природного права громадян на життя, волю і власність. Уряд не має права діяти довільним чином, він сам зобов'язаний підкорятися законам, які не ним спочатку сформульовані. Народ залишається при цьому безумовним сувереном і має право не підтримувати і навіть скидати безвідповідальний уряд. Однак, опір також обмежується розумними межами і закінчується з установленням міцного політичного балансу.

Локк розвиває ідею буржуазного конституційного правління. Конституційна парламентська монархія виступає як найбільш оптимальна форма політичного балансу. Він заперечував абсолютний політичний пріоритет королівської влади. „Син класового компромісу” (Маркс) став „батьком європейської демократії”.

Готфрід Лейбніц також значно розширив горизонти і поглибив сенс правової теорії.

Раціоналізм.

Рене Декарт (Картезій) (1596-1650) – французький філософ, математик, фізик, фізіолог. Автор багатьох відкриттів у математиці й природознавстві. Служив вільнонайманим офіцером, у 1629-1649 жив у Голландії, де написав свої основні твори: "Міркування про метод" (1637), "Метафізичні міркування" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Декарт – один з засновників нової філософії" і науки, "архітектор" інтелектуальної революції 17 століття, що розхитала доктрини схоластики і заклала засади світогляду, який вів до прогресу наукового пізнання. Його філософія вимагала опори на власний розум, на очевидності й вірогідності. Їй притаманне прагнення до істини і заклик брати за неї відповідальність на себе. Цей заклик був сприйнятий філософами і вченими різних країн і поколінь. Прагнучи до створення єдиного корпусу універсального знання, Декарт вирішує поставити під сумнів усю колишню традицію і почати все з самого початку: "не шукати іншої науки, крім тієї, яку можна знайти в собі самому або у великій книзі світу".

Він ставить перед собою завдання відшукати надійний шлях, яким варто керуватися для досягнення істини. Цінуючи досвід, Декарт розуміє його ширше, ніж досвід зовнішнього світу або досвід-експеримент. Найважливіші властивості й істини ми осягаємо на такого роду досвіді, який кожний може випробувати на собі. А заклик звернутися до "книги світу", на противагу "книжній вченості", – аж ніяк не заклик до всякого випадкового досвіду.

Одержання зовнішнього досвіду, придатного для побудови знання, повинне випереджатися радикальною роботою свідомості, розуму над самим собою. Це визнавав і безумовний прихильник досвідного пізнання Ф. Бекон: "не в самих речах, які поза нашою владою, виникають труднощі, але в людському розумі, у його застосуванні, а це допускає ліки і лікування". Декарт пропонує "лікувати" розум за допомогою радикального сумніву і приймає рішення засумніватися в усьому: у попередніх істинах філософії, науки, здорового глузду, у речах зовнішнього світу тощо. Його сумнів є методичним прийомом, спрямованим на перегляд основ, принципів пізнання. Декарт шукає істину, котру можна було б покласти в основу наступного руху думки, щось, настільки безумовно достовірне і очевидне, що могло б служити самим зразком істини. І абсолютно безсумнівним початком, моделлю істини для нього виявилося положення "я мислю, отже, я є (існую)" (cogito ergo sum).

Декарт тут приходить не тільки до первісної очевидності, але і до вихідного пункту розрізнення двох типів "субстанцій": "мислячої", факт існування якої даний нам безпосередньо в акті усвідомлення свого мислення, і "протяжної", доказ існування якої він дає, досліджуючи cogito. Cogito відкриває рефлексивний вимір свідомості в його доступній безпосередньому усвідомленню повноті: "Під словом мислення (cogitatio) я розумію все те, що відбувається в нас таким чином, що ми сприймаємо його безпосередньо самі собою; і тому не тільки розуміти, бажати, уявляти, але також почувати означає тут те ж саме, що мислити". Це було відкриттям персональної свідомості як вродженої якості психіки людини. Вимір cogito виявляє індивідуально-особистісну присутність мислячого: те, що висловлюється про світ (сприймається в ньому), відсилає до того, хто висловлює (сприймає). Однак cogito Декарта принципово розімкнуте, розкрите до об'єктивності: разом зі збагненням мене самого як існуючого, я, завдяки співприродній мені ідеї нескінченної досконалості й усвідомленню себе на тлі цієї ідеї як недосконалого, неповного, що помиляється й безупинно прагне "до чогось кращого, ніж я сам", осягаю, що існує Бог.

Декарт заклопотаний проблемою: як може кінцева, обмежена, недосконала істота претендувати на об'єктивність, необхідність і універсальність своїх пізнань? У цьому контексті ним уводиться причетність людини до якоїсь переважаючої і посилюючої його можливості континуумові свідомості, у який він попадає і за законами якого рухається "завжди, коли мислить" і "зберігається") у якості "мислячої субстанції". Обґрунтування буття Бога необхідне для ствердження можливості істинності нашого пізнання: "Бог – не ошуканець", тому те, що ми осягаємо "природним світлом" нашого розуму, правильно застосовуючи його, дійсно істинне. До цього континуума свідомості, що відкривається інтуїцією, відносяться й інші "уроджені ідеї" й істини (існування яких викликало критику з боку сенсуалізму). За допомогою "природного світла" розуму ми можемо актуалізувати в собі розуміння того, що таке буття, мислення, воління, незнання, істина, річ, тривалість, рух, фігура і т.д. Ці ідеї й істини, не породжені нами і не отримані від зовнішніх об'єктів, є тими формами, у яких ми сприймаємо власні думки й у яких нам може бути даний досвід.

"Уроджені ідеї" Декарта, як і ідеї Платона, задаючи універсальний вимір індивідуальній свідомості, фіксують факт структурності знання, тобто наявність у ньому сенсів і властивостей, не виведених із зовнішнього досвіду. Для створення свого раціоналістичного методу об'єктивного пізнання, йому було необхідно виявити сам "матеріал" думки, за допомогою якого свідомість сегментує, акцентує існуюче та будує упорядковане, раціонально контрольоване його розуміння. Підкреслюючи, що речі стосовно інтелекту повинні розглядатися інакше, ніж стосовно їхнього реального існування, Декарт показує, що ми об'єктивно і раціонально розуміємо світ у тій мірі, у якій розуміємо організацію і структури своєї пізнавальної здатності (того, що зроблено нашим інтелектом).

Надихаючись строгістю математичного пізнання, він уводить поняття "простих речей", що не можуть бути далі розкладені, ділені розумом. "Речі" у цьому контексті – вихідні, елементарні ідеї, зі сполучення яких будується знання. Усе достовірне знання, доступне людині, полягає у виразному розсуді інтуїцією ("природним світлом" розуму) інтелектуальної сутності "простих речей", а потім того, як за допомогою дедукції, шляхом послідовного і безперервного ходу думки виводяться більш складні і віддалені наслідки. Для того, щоб жодна ланка міркувань не було пропущена необхідна енумерація – повний огляд і перелік усіх ходів міркувань.

Декартівська методологія вплинула на становлення нового способу пізнання світу і свідомості, який можна назвати рефлексивним конструктивізмом. Передбачається, що "матеріал" роботи думки, синтезів свідомості може бути цілком усвідомлений, рефлексивно оброблений (конструкція "я знаю, що я знаю"). Весь процес мислення представлений у спеціальних, від початку і до кінця контрольованих формах, і тому може тримати на собі безперервність і загальзначимість досвіду, однозначно відтворюватися в будь-якій точці простору і часу. Вибір істини як мети, перевідтворення себе на основі абсолютних достовірностей, утримання мислення в режимі наявної очевидності, у межах ясного і виразного розуміння – результат вільного волевиявлення мислячого. Усі види розумової діяльності Декарт зводить "до двох основних: один з них покладається в сприйнятті розумом, інший – у визначенні волею". Свобода (більш вільна та велика, ніж розум) при неправильному застосуванні здатна приводити нас до оман. Вчення Декарта про волю, підкреслюючи індивідуально-особистісні підстави мислення, вносить індивідуацію, авторство і відповідальність у саме серце пізнання. Вірогідність, об'єктивність, істина мають трансцендентні гарантії, але встановлюються і тримаються тільки завдяки індивідуальному зусиллю.

Декарт виводить доказ реальності існування "протяжної субстанції", "матеріальних речей" з аналізу властивостей "субстанції мислячої". "Субстанцію" він визначає як річ, що для свого існування не має потреби ні в чому, крім себе. У повному розумінні слова таким є тільки Бог, інші ж субстанції, лише будучи "у звичайному сприянні Бога", можуть існувати без допомоги якої-небудь створеної речі. Строго говорячи, є не дві субстанції, існують два типи субстанцій – "речей", що реально різні й які можна розглядати або в якості "мислячих" (нематеріальних, непротяжних, неподільних), або в якості "протяжних у довжину, ширину і глибину" (осягаються за допомогою здібностей уявляти і відчувати, подільних, маючих фігуру, рух, певне розташування частин).

Декартівське розрізнення субстанцій (дуалізм) фіксує реальність існування як думки, так і матерії, їхнє дійсне розходження, а також розходження їхніх способів даності нам. Для грамотного філософствування і строгої побудови наукового знання потрібна "чистота" (незмішування) принципів їхнього опису. Уведення "мислячої субстанції" являє собою особливий спосіб виявлення специфіки людського існування. Мислення і воління визначають специфіку людини, але це не заперечує ні наявності в людини тіла (якщо його поняття цілком відділити від поняття душі, його можна розглядати чисто фізіологічно як "автомат"), ні наявності єдності душі і тіла, ні існування в нас природного інстинкту, властивого нам "як тваринам". Однак людина відрізняється тим, що має розум (природне світло, інтуїція розуму), який створює дистанцію з будь-якими емпіричними, фактичними обумовлюваннями. Тільки розумові – на цьому будується етика і "прагматика" Декарта – варто цілком довіряти, ним варто керуватися. Це чітка позиція раціоналіста.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) – нідерландський філософ. Народився в Амстердамі в родині купця, що належав до єврейської громади. За захоплення світськими науками і сучасною філософією в 1656 на нього керівниками громади був накладений "херем" (велике відлучення і прокляття). Змушений був залишити Амстердам.

Основні твори: "Основи філософії Декарта" (1663), "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Етика, геометричним способом доведена " (1677) і "Трактат про удосконалення розуму" (1677).

Онтологія Спінози розроблена на традиції пантеїзму. Він проголошує єдність Бога і природи, що знайшло вираз в ідеї єдиної, вічної і нескінченної субстанції. Ця субстанція є причиною самої себе („Substantia est causa sui”), тобто вона, по-перше, існує сама в собі і, по-друге, уявляється сама через себе. Якісні характеристики субстанції, коли розум уявляє собі щось як її невід’ємну властивість і сутність, називаються атрибутами. Атрибут має із субстанцією одну загальну й одну відмінну властивість. Загальна властивість – атрибут також існує сам у собі (є сама субстанція), а відмінне – атрибут представляється через інше (через розум). Хоча число атрибутів нескінченне, людському розумові відкриваються тільки два з них – протяжність і мислення.

Якщо Декарт дуалістично протиставляв протяжність і мислення як дві самостійні субстанції, то Спіноза моністично вбачає в них два атрибути однієї субстанції. Нескінченно різноманітні речі чуттєвого й умосяжного світу суть модуси – різні стани єдиної субстанції. Модус існує в іншому і представляється через інше. Нескінченна безліч модусів виникає з необхідності божественної природи. Бог є внутрішньою причиною модусів як атрибуту протяжності, тобто речей чуттєвого світу, так і атрибуту мислення – речей умосяжного світу. Так що будь-який модус утримує в собі сутність Бога. Бог – творчий принцип субстанції, початок причинного ряду. Людина – часика Цілого.

Гносеологія. Пізнаючи модуси, ми пізнаємо субстанцію. Серед інших Спіноза виділяє нескінченні модуси. Нескінченний модус руху і спокою пов'язує інші модуси атрибуту протяжності з субстанцією, мислимою в цьому атрибуті; нескінченний модус безмежного розуму зв'язує інші модуси атрибуту мислення із субстанцією, мислимою через цей атрибут. У гносеології виділяє три роди пізнання. Перший рід пізнання є пізнання чуттєве (думка або уява). Цей вид пізнання дає неясні ідеї й найчастіше приводить до омани. Другий рід пізнання складає розуміння (intellectio), яке дає вже виразне уявлення модусів. До розуміння відноситься діяльність розсуду (ratio) і розуму (intellectus). Третій і вищий рід пізнання – це інтелектуальна інтуїція, або безпосередня розсудливість істини. Завдяки інтуїції можна осягати речі під кутом зору вічності, тобто розглядати модуси як форми єдиної субстанції.

Антропологія. Цілком розділяючи позиції математичного природознавства і раціоналістського методу Декарта, Спіноза виступає прихильником детермінізму і супротивником телеології, тому в антропології відкидає ідею свободи волі. Вільною варто вважати таку річ, яка з однієї лише необхідності своєї власної природи визначається сама собою до дії. Але такою є лише субстанція. Ототожнюючи свободу з пізнанням, Спіноза співвідносить з поняттям субстанції ідею "вільної необхідності", що сполучає в собі необхідність і свободу як два моменти в субстанції, що саморозкривається в пізнанні. Свобода – усвідомлена необхідність! Етика будується на тому, що людина повинна керуватися у своїй діяльності винятково розумом. Спіноза заклав основи наукової критики Біблії і висунув ідею інтелектуальної любові до Бога: "Хто ясно і чітко пізнав сам себе і свої афекти, той любить Бога". «Не плакати, не сміятися, а розуміти»! – протилежне Паскалю.

Готфрід Лейбніц (1646-1716) – німецький філософ, математик, фізик, юрист, мовознавець. Основні філософські твори: "Міркування про метафізику" (1685), "Нова система природи" (1695), "Нові досвіди про людський розум" (1704), "Теодіцея" (1710), «Монадологія» (1714). Він завершує розвиток раціоналістично орієнтованої філософії 17 ст.

Відстоюючи власну позицію в суперечці про джерела пізнання (полеміка раціоналістів і сенсуалістів), про категорію субстанції (монізм Спінози або дуалізм Декарта), Лейбніц запропонував оригінальну синтетичну філософську систему. Стверджуючи суверенітет метафізики стосовно теології і математики (їх розрізняють предмет і метод), зажадав від суджень філософів строгої обґрунтованості наукових висновків природознавства.

Прийнято виділяти дві складові програми Лейбніца: раціоналістичний метод і вчення про Бога і субстанцію. Декарт сформулював основне положення раціоналістичного методу – можливість установити ясні й безсумнівні інтуїтивні твердження: Лейбніц досліджує їхню логічну природу. Апріорні принципи методу: 1 Положення про несуперечності всякого можливого буття і про можливість безлічі можливих світів. Можливе – це те, що логічно несуперечливе, тотожньо-істинні твердження. 2 Закон достатньої підстави, відповідно до якого існування і зміна всякої речі, істинність або хибність твердження, можуть мати місце тільки на певній підставі. 3 Принцип каузальності в природознавстві. 4. Принцип наперед установленої гармонії в онтології.

Ці засади дозволяють Лейбніцу зробити досвід джерелом необхідних положень – законів (випадкове, фактичне з погляду відносної істини, логічно необхідне з погляду абсолютної підстави). Два інших методологічних постулати стверджують: існування даного світу має достатню підставу – оптимальність, повнота, досконалість його ладу й устрою. Сутність світу вичерпується принципом наперед установленої гармонії – у ньому немає випадкових елементів і є присутнім загальний взаємозв'язок і погодженість. Гармонія позначає відповідність істин розуму істинам факту.

Досконалість, розумність виражаються в ряді законів, яким підкоряється світ і пізнання. Субстанціальна єдність світу на рівні істин розуму, тобто порядок і повнота ієрархії ідеального світу, позначається категорією Бога. Бог – актуальна нескінченність людського духу, повна реалізація чистого пізнання, що є нездійсненим для індивіда.

Монадологія – плюралістична онтологічна концепція, яка описує розмаїтість дійсного світу. Монади – прості, неподільні, непросторові (духовні) субстанції. Вони виступають як вихідний початок усього сущого; мають здатність безперервної дії. Вони не можуть змінюватися, вступаючи у взаємодію, але мають внутрішній імпульс до дії, подібно живим організмам. Єдність і погодженість монад забезпечені наперед установленою гармонією. Монади виявляють себе в перцепції – зміні сприйнять – і аппетиції – прагненні до нових сприйнять. Лейбніц розрізняє три види монад: прості (відрізняються неясними уявленнями); душі (володіють відчуттям і складними уявленнями); духи (розумні істоти). Бог – творча монада, яка володіє властивістю актуального абсолютного мислення.

Матерія – складна субстанція в основі якої лежить проста монада, тому Лейбніц відносить матерію до світу явищ. Мислитель розрізняє першу і другу матерії. Одна характеризується простими якостями, інша – має силу, похідну від первинної сили простої субстанції. Заперечує абсолютний характер простору і часу, порожній простір. Вони є атрибутами світу явищ. Лейбніц наполягає на розрізненні монадології й атомізму: прототипом монади виступає біологічна клітина, а не точка геометричного простору.

У контексті принципового протистояння сенсуалізму й раціоналізму Лейбніц уважав, що вроджені ідеї та принципи можуть існувати й існують у потенційному, неусвідомленому вигляді (вроджені звички, "природна логіка", здатності та схильності тощо). Зовнішній вплив на душу-монаду провокує виявлення споконвічних потенцій розуму. До аргументів проти концепції "порожньої свідомості" (tabula rasa Локка) Лейбніц додає факти рефлексії (деякі продукти діяльності розуму можуть існувати незалежно від чуттєвості). Викладаючи свій погляд на проблему первинних якостей (простих ідей), стверджує, що ідеї первинних якостей формуються в нашій свідомості при безперервній участі діяльності розуму, тоді як у рефлексії, навпаки, процес утворення простих ідей не обходиться без співучасті чуттєвості.

Лейбніц торкається й ролі мови в пізнанні. Тлумачачи її як один з головних інструментів мислення, він думав, що розвиток мови не відбувався винятково дедуктивно (спочатку виникли слова-універсалії, а потім – слова, що мають часткові значення), але й індуктивно (у зворотному напрямку). Лейбніц першим звернув увагу на необхідність розробки теорії імовірностей і теорії ігор, комбінаторику. Значні досягнення його в логіці. Він прагнув синтезувати логіку і математику в єдину дисципліну.