Антропологічні й історико-софіологічні тенденції:

Блез Паскаль (1623-1662) – французький філософ-містик і математик, засновник теорії імовірностей. Подвійність світогляду – «логіка розуму» і «логіка серця» – визначилася драматичністю його життєвого шляху, зв'язаного з релігійно-антропологічною філософією. «Перше звертання» до неї (захоплення янсенізмом) тимчасово перервало його надзвичайно плідну наукову й винахідницьку діяльність. Пізніше він повернувся до занять наукою.

Короткий період світського життя, зовні благополучний, супроводжувався болісними роздумами про власне існування.

Філософські напрями і позиції найвидатніших філософів:

СЕНСУАЛІСТИ:

РАЦІОНАЛІСТИ:

Томас Гоббс – матеріаліст, механіцист	Рене Декарт – дуаліст, апріорист, суб’єктивіст
П’єр Гассенді – атоміст, матеріаліст	Бенедикт Спіноза – супермоніст, апостеріорист, пантеїст
Джон Локк – матеріаліст, гносеолог	Готфрід Лейбніц – плюраліст (монадологія), апріорист
„No inate prinsiples” нема вроджених ідей	„Inate prinsiples” вроджені ідеї

Нещасний випадок на мосту став поштовхом до «другого звертання»: він пережив надзвичайний досвід «богонатхнення», під впливом якого відріксявід світу і цілком «присвятив» себе Богові. Паскаль оселився в янсеністській громаді Пора-Роялю і став вести самотній, аскетичний спосіб життя. Участь у боротьбі янсеністів з єзуїтами породила знаменитий твір – «Провінціали, або Листи, написані Луї де Монтальтом одному своєму провінційному другові» (1656, понад 60 видань), названі з легкої руки Вольтера «Листи до провінціала».

Паскаль досяг крайнього ступіня самозречення. Молитва і релігійні міркування зовсім підірвали здоров'я: спалахи самокатування складають останній період життя, в який Паскаль писав, але так і не скінчив "Антологію християнської релігії". Після його смерті знайшли окремі уривки, які ввійшли в історію як «Думки» (1669) Паскаля. Російською – „Мысли”.

Виняткова роль Паскаля в історії філософії визначається тим, що в епоху механістичного раціоналізму він перший – наче передбачаючи ірраціоналістичну традицію у філософії – рішуче обмежив сферу застосовності наукового пізнання („логіки розуму”), виділивши нарівні з ним пізнання безпосереднє („логіку серця”), у якому поступальності міркування протиставлялося миттєве осягнення. Якщо перший рід пізнання здійснюється розумом, то другий – серцем (відчуваючим). Обмеженість розуму виникає з онтологічного статусу людини у світі. Усі здібності і властивості людини визначені тим, що вона займає серединне положення між двох безконечностей (у великому й у малому).

Розум не може забезпечити людині стійкість і впевненість, тому що ніщо не здатне "зміцнити кінцеве між двома безконечностями". Осмислення нездатності людини до всеосяжного пізнання в силу конечності й неоднорідності його природи приводить Паскаля до відмови від "самовпевнених досліджень" на користь "безмовного споглядання". Але закреслювати розум для нього також неприйнятно, як і визнавати тільки розум. Людина – лише очерет, найслабіше зі створінь природи, але «очерет мислячий». Велич людини у тім, що вона усвідомлює свою незначність. Обов'язок людини в тім, щоб зосередити мислення на собі самому, своєму творці і своєму кінці, однак замість цього людина віддає перевагу розвазі (зовнішнім турботам і заняттям, у тому числі й мистецтву). Розвага, ця "тяжка особливість" людського існування, що коріниться "у споконвічній тяжкості нашого положення, у крихкості, смертності й незначності людини", відволікає її від почуття туги, тривоги, розпачу і гіркоти свого буття, не дає їй задуматися про свою долю.

Жахаюча суперечливість людської природи робить людину «незбагненним чудовиськом». "Ми жадаємо істини, а знаходимо в собі лише непевність. Ми шукаємо щастя, а знаходимо лише гіркоти і смерть". Людина, яка усвідомила трагізм свого положення, може знайти вихід тільки в християнській вірі. При цьому розум (міркування) грає лише другорядну роль: він тільки доходить до віри, але не приводить до неї. Стосовно віри розум усвідомить, що є речі, які перевищують його розуміння. Уся суть віри у тім, що Бог осягається серцем, а не розумом: людина може осягти Бога і самого себе тільки через посередника – Ісуса Христа, у якому і концентрується рятівна сила віри. «Спокій – наша смерть».

Головною темою філософських міркувань Паскаля була людина. У своєму прагненні визначити сутність людської природи він показав себе не тільки тонким психологом і моралістом, але й талановитим письменником, здатним надати своїм спостереженням над життям і людьми як художню виразність, так і філософську глибину. Як ніхто з мислителів його доби відчув небезпеку механістичного світу: холодного пустого безкінечного простору і „пустоти людського серця”. Одностайне преклоніння перед Паскалем-ученим завжди супроводжувалося суперечливим відношенням до Паскаля-філософа. Вперше його високо оцінили романтики („філософія серця”), потім „філософія життя” й екзистенціалізм.

Джамбаттіста Віко (1668-1744) – італійський філософ, професор риторики в Неаполі (з 1699). Засновник філософії історії і психології народів. Увів принцип „коловороту в історії”. Обґрунтував ряд перспективних підходів етнології і загальної теорії права. Головний твір – "Підстави Нової Науки про Загальну природу Націй" (1725) – перша систематична праця в європейській інтелектуальній традиції, спеціально присвячена аналізові проблем філософії історії. Віко здійснив усеохоплюючий пошук закономірностей руху і сутності історичного процесу. Пізнання минулого необхідне, щоб осягти план Вічної Ідеальної Історії. При цьому збагнення її основ було можливе через реконструкцію думок і ідей, об’єктивованих у переказах, міфах, віруваннях. Особливо значиму роль у формуванні вигляду Історії Віко приділяв Божественому Провидінню..

Він увів в історичну науку, яку розуміє як знання людства про власні діяння, компаративний метод, створив теорію історичного круговороту (з нього він виводив нескінченний характер руху людства). Усі народи, в силу внутрішніх причин і здійснення провидіння, розвиваються паралельно, послідовно проходячи зображену в теогонічних міфах "божественну" (бездержавну при пануванні жрецтва); героїчну (відображену в героїчних епосах) і людську (описану в традиції історіографії) стадії еволюції. Держава виникає в героїчну епоху як система аристократичного правління. Її змінює представницька монархія або демократія в людську епоху ("природної справедливості"). Розвиток іде циклично: досягнутий прогресивний стан суспільства необхідно змінюється стадією занепаду до первісного положення, що зумовлено конфліктами різних суспільних шарів (батьків сімейств і домочадців, феодалів і простого люду) та кризовими соціальними переворотами.