Kultura_posibnik (1)

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

вання страв, одяг, характер орнаментальних мотивів розмальованої кераміки, весільна і поховальна обрядовість, вірування тощо — стали органічною належністю культури українців, деякі вітчизняні вчені і дослідники історії української культури дійшли висновку, що трипільці були прямими й безпосередніми предками українців, а тому український народ є закономірним спадкоємцем їхнього культурного надбання. Таких поглядів дотримувався й В. Хвойка. Цю думку висловлював також відомий вітчизняний вчений і археолог Ярослав Пастернак1 (1892—1969). Однак існують й інші, навіть протилежні, точки зору, автори яких — дореволюційні (1917) дослідники й переважна більшість радянських істориків та мовознавців. На їх погляд, українці, росіяни й білоруси — це три гілки єдиної давньоруської народності, що існувала до ХІІ—ХІV століть. Так, визначний російський мовознавець Олександр Шахматов2 (1864—1920), вивчаючи історію східних слов’ян і їх мов, окреслив такі епохи їхнього розвитку: 1) праслов’янську, спільнослов’янську епоху — десь до кінця VІ ст. н. е.; 2) праруську, прасхіднослов’янську епоху — VІІ—VІІІ століття ; 3) епоху розгалуження східного слов’янства на північну, середньо — руську і південно-руську групи — ІХ—Х століття; 4) епоху етнічного та мовного об’єднання східного слов’янства; 5) епоху формування трьох східнослов’янських мов і народностей як окремих систем (з ХІІІ ст.). Подібних позицій дотримуються й деякі сучасні автори наукових видань. З цього випливає, що початком становлення української народності та її мови є ХІІ—ХІV століття. Якщо стояти на таких позиціях, то всі культурні явища, котрі передували етапу феодального роздроблення Київської Русі (а це, у першу чергу, стосується такого її яскравого за культурними здобутками періоду як етап розквіту), слід розглядати лише як джерела та витоки появи української культури. Така позиція буде, мабуть, не зовсім коректною і в теоретичному, і в етичному, і в практичному планах. Тому велика кількість вітчизняних фахівців дотримується погляду, що предками українців було корінне (автохтонне) населення історичного центру українських

1Я. Пастернак — український археолог, учень всесвітньовідомого славіста Любора Нідерле. Прославився виявленням у с. Крилос Івано-Франківської обл. останків галицького князя Ярослава Осмомисла, який помер у 1187 р.

2О. Шахматов — філолог, академік Петербурзької АН, фахівець у галузі славістики, дослідник російської мови, у тому числі її говорів, стародавньої літератури, проблем російського і слов’янського етногенезу, питань прабатьківщини і прамови слов’ян. Ним було закладено основи історичного вивчення російської літературної мови, текстології як науки.

61

Історія української культури

земель, тобто жило на них з незапам’ятних часів. Однак перш ніж воно заявило про себе як про самостійний чинник культурно — історичного процесу, йому довелося пройти етап спільного проживання з іншими етносами, які мешкали на цих землях і навіть мали свої держави, що, безумовно, відбилося на процесах становлення української народності та її культури.

Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу нанесло нищівний удар по трипільській цивілізації, на певних територіях припинило чи загальмувало її розвиток. Проте окремі елементи Трипільської культури, а іноді й цілі її пласти були успадковані автохтонним1 населенням та іншими народами, які проживали на українських землях. Тому вони були збережені, переосмислені й розвинуті в культурі цих народів. Наприклад, культ Родової матері — образ наймудрішої жінки, яка очолювала рід, і культ Рожаниці — богині родючості, а також обряди, пов’язані з поклонінням Місяцю, збереглися у Київській Русі аж до запровадження християнства. У пізніші часи із скарбниці культури, що розвинулась на ґрунті трипільської цивілізації, наші далекі предки й прийдешні племена успадкували навички ремісників, технології зведення житла, виготовлення знарядь праці, оброблення металу, гончарства, засвоїли природознавчі знання, культуру землеробства і скотарства.

Безумовно, для розвитку української культури характерний її взаємозв’язок з культурами сусідніх етносів, особливо йдеться про вплив культури народів Сходу і Заходу. Вже в епоху бронзи (кінець ІV — поч. І тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією, тому що вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція і місцевого населення, і прибульців. У результаті певною мірою порушується стабільність культурного процесу, розширюються межі культури корінного населення, з’являються нові її елементи і в той же час утрачаються сталі риси і властивості.

Прибульці за походженням були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти, саме вони, на думку відомого українського історика Омеляна Пріцака2 (1919—2006), принесли на україн-

1Автохтонний (від грец. autos — сам та chthon — земля) — той, що існував на місці сучасного розташування.

2О. Пріцак — фахівець у галузі історії, мовознавства, один з організаторів історичної науки в Україні та за кордоном, засновник і довголітній директор Українського наукового інституту при Гарвардському університеті, співзасновник Міжнародної асоціації україністів, редактор багатьох наукових часописів. Науковий інтерес вченого охоплював надзвичайно широке коло

62

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

ські землі такі елементи культури, як: патріархат, культ Сонця, флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи).

Друга частина прибульців належала до племен так званих «шнуровиків1», які прийшли з півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи. Вони принесли з собою свої вміння, традиції й звички, що теж вплинуло на культуру корінного населення. Це стає помітним уже в культурі «пізнього Трипілля»: поряд з хліборобом появився вершник, поруч з мирним жителем — воїн, вола став замінювати кінь. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Зміни відбуваються і в системі господарювання, різко збільшується поголів’я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність населення.

Розвиток бронзового лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення знарядь праці, зростання суспільного продукту висунули потребу в охороні суспільного багатства. Основною фігурою племені поступово стає воїн на коні, головною зброєю — лук і стріла. Відбувається мілітаризація суспільства. Знижується рівень мистецтва, зокрема керамічного виробництва, падає його технічна і художня досконалість, розписна кераміка втрачає свою оригінальність, орнамент спрощується. Все це негативно вплинуло на естетичну культуру східних слов’ян. У той же час, як відзначають деякі вчені (серед них і західні), Трипільська культура суттєво збагатила культуру племен — прибульців і при цьому все — таки не втратила свою самобутність, збереглася.

Значний слід в історії культури східних слов’ян залишили кіммерійці. Це перший історично зафіксований прийшлий народ на тери-

питань з історії України, Східної Європи, Азії, алтайської, тюркської та слов’янської філології. В українській історіографії чи не найвідомішою стала його концепція про походження Русі, зв’язок давньої історії України з тюркомовним світом. Для вченого сама історія була передусім точною наукою і, як всі точні науки, «абстрактною інтелектуальною дисципліною». Разом з деякими вченими він обстоював парадоксальну думку, буцімто поляни були не слов’янами, а хозарами і що Київ начебто заснував хозарин Кий. Розвиваючи цю думку, О. Пріцак рухався ще далі: Київ нібито був зобов’язаний хозарам своїм розвитком. Всі ці твердження не мають наукових доказів.

1Шнуровики — загальна назва етносів — представників археологічних культур Північної і Центральної Європи епохи неоліту та бронзового віку. Для них був характерний посуд, що мав орнаментальні стрічки (шнури). Населення займалось сільським господарством, мисливством.

63

Історія української культури

торії сучасної України. Фрагментарні дані про них ми знаходимо в поемі Гомера «Одіссея», в «Історії» Геродота, в «Географії» Страбона і в ассирійських клинописних джерелах. Етнічно це були іраномовні кочові племена, які з Х до VІІ ст. до н. е. панували у степовій зоні між Доном і Дністром, а також на Кримському і Таманському півостровах. Вони займалися тільки скотарством. Конярство забезпечувало їх транспортом і продуктами харчування. Проте кліматичні особливості ареалу проживання кіммерійців спричиняли необхідність постійної міграції стад худоби, що викликало потребу їхнього захисту та відвоювання права на пасовиська. Це зумовило виникнення у них окремої соціальної верстви — воїнів, формування менталітету завойовників та своєрідної станово — ієрархічної суспільної системи. Завдяки близьким контактам з кавказькими металургійними центрами кіммерійці першими серед племен, які заселяли українські землі, оволоділи технологією виготовлення заліза, що суттєво зміцнило їх військову могутність порівняно з іншими племенами.

Кіммерійці залишили після себе немало артефактів, особливо керамічного посуду. Його характерними ознаками є висока горловина циліндричної форми шириною з людську долоню, а також лощіння із середини. Такий посуд був оптимально пристосований для зберігання молока. Існують припущення, що кіммерійці мешкали у куренях (іноді в землянках), які легко розбиралися і транспортувалися. Відомо, що вони носили вузькі штани та короткі сорочки, бойовий пояс, до якого прикріплялася зброя.

Володіючи сильною кіннотою, залізними мечами і стрілами із залізними наконечниками, цей народ спричиняв сильний тиск на осіле землеробське населення українського лісостепу. Щоб захистити себе від кіммерійців, наприклад носії Чорноліської культури, які мешкали між Дніпром і Доном, змушені були будувати добре укріпні городища і в такий спосіб удосконалювати своє фортифікаційне мистецтво. У VІІ ст. до н. е. кіммерійці покинули українські землі (достовірних свідчень про те, що сталось з цим народом не збереглося). На зміну їм зі сходу прийшли племена скіфів.

Скіфи (сколоти) — кочові іраномовні племена, які жили в VІІ—

ІІІ ст. до н. е. переважно у степах Причорномор’я. Північна смуга поширення цих племен приблизно відповідає сучасним етнічним кордонам України. Практично це вся степова частина України на північ від Чорного моря, яка з давніх часів була місцем перетинання життєвих інтересів різних племен.

64

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

Історично слово «скіфи» охоплює багато місцевих племен південних районів Східної Європи, більшість з яких мали іранське походження. Іранці жили у близькому сусідстві з предками українців, а тому мали глибокий вплив на їхню культуру, що виявилося у знаряддях праці, способах господарювання, релігійних віруваннях, лексиці української мови, у деяких особливостях народної обрядовості, в усній народній творчості, у побуті. Це дає підставу зробити висновок, що скіфи разом з деякими іншими народами входять до тих складових племінних об єднань, що стали підґрунтям, на якому поступово формувалась і зростала українська народність та її культура.

Основою економіки скіфів було скотарство та хліборобство. Але важлива роль належала і господарству, що існувало на засадах привласнення: мисливству, рибальству, прирученню диких коней, збиранню меду та воску, розведенню свійської птиці: качок, курей, гусей. Розводили вони кіз і овець (м’ясо-молочної породи), свиней, велику рогату худобу (для отримання м’яса і молока та для використання як тяглової сили), верблюдів і, звичайно, коней. Стародавні грецькі історики повідомляють, що кінь у скіфів — кочовиків мав культовий статус. Ці історичні свідчення підтверджуються археологічними пам’ятками, наприклад, сценами приручення диких коней, що вирізьблені на деяких вазах, знайдених у скіфських курганах. Іншим переконливим доказом цього постулату є той факт, що після смерті скіфа, поруч з ним ховали і його коня.

Ймовірно, скіфи — орачі (племена, які займались хліборобством) вирощували ті ж культури, що й племена, котрі проживали на українських землях у попередні століття. Особливих досягнень у хліборобській справі скіфи не мали, однак під час їх панування на українських землях з’явились озимі культури.

Яскравою за змістом і формою виявилася скіфська мистецька культура — це і великі городищі з курганами та їх цінностями, які були оточені високими валами і глибокими ровами, і кам’яна скульптура, і декоративно — прикладне мистецтво з його звіриним стилем. Значну цінність мають космологічні і міфологічні погляди скіфів та їх побутові речі. З численних іранських племен скіфи залишили найбільше пам’яток на українських землях.

Фахівці доводять, що скіфська культура — це синкретичний1

феномен, який виник внаслідок тривалої міграції на захід іранських

1Синкретичний — суцільний, неподільний стан явища, характерний для початкового етапу його розвитку.

65

Історія української культури

кочових племен з Центральної Азії. В результаті цього процесу відбулася асиміляція культур передньо — азійських та причорноморських народів, серед яких теж було немало іраномовних племен. Але ця асиміляція не стала повною, тому скіфське населення не було однорідним ні етнічно, ні культурно, на що вказував ще Геродот (VІ ст. до н. е.). Ймовірно, що до складу цієї людності, яка потіснила кіммерійців, входили й ірано — арійські племена, й угро-фінські, а, можливо, й тюркомовні. Ця культурна неоднорідність, мабуть, і стала тією основою, на якій сформувалося таке унікальне явище, як скіфська культура.

Розкопки курганів засвідчили, що поруч з небіжчиком клали його зброю, коштовності й побутові речі, забитих коней і слуг. Скіфське мистецтво зведення городищ , валів і ровів, окремих жител збагатило слов’янську культуру, зокрема, технологію житлового будівництва. Так, у період зародження скіфських кочових племен вони мешкали у чотириабо шестиколісних мажарах1, в які запрягали волів. Їх побут багато в чому був схожий на умови проживання пізніших кочових народів (казахів, хазарів, татар та ін.). Однак на початку VІ ст. до н. е. у скіфів вже з’являються постійні житла — двокамерні напівземлянки, а також наземні округлі споруди. Обігрівалися приміщення за допомогою відкритого вогнища (лише де-не-де використовувалася глинобитна піч), а освітлювалися жировими каганцями. Елементи цього житлобудівництва та побуту, на думку відомого дослідника української культури Мирослава Семчишина2, були одним із джерел становлення слов’янської культурної спадщини у цій галузі мистецтва. З іншого боку, скіфи самі переймали у корінного населення елементи його побуту й зведення житла.

Релігійні вірування скіфів базувалися на їх космологічних і міфологічних поглядах, що були типовими для індо-іранських культур. Вони розглядали Всесвіт, як такий, що складається з двох частин — впорядкованої, котра має форму квадрата, та невпорядкованої — хаосу. По вертикалі Всесвіт поділяється, на їх думку, на світ богів, світ людей, або землю та підземний світ. Усі три стихії об’єднуються вогненною силою, тому скіфи, як і всі іранські племена, були вогнепоклонниками.

На час розквіту скіфської держави вже остаточно склалася система релігійних поглядів скіфів. На вершині скіфського олімпу перебу-

1 Мажара — великий драбинястий віз з боковими стінками.

2М. Семчишин — автор фундаментальної наукової праці «Тисяча років української культури», що вийшла в світ за кордоном у 1985 р.

66

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

вав батько богів Папая та богиня родючості Апія. Також вшановувався ними бог світла і сонця Ойтосура (цю традицію потім перейняли у скіфів східні слов’яни). Геродот зазначає, що найбільше поклонялися скіфи богу війни Арею (це еллінська назва бога, скіфську Геродот не наводить), символом якого був меч.

Деякі воєнні звичаї скіфів-воїнів були надзвичайно жорстокими: ними практикувалося вживання крові ворогів, виготовлення з їх черепів ритуального посуду тощо. Однак повсякденний спосіб життя цієї категорії скіфів формував у них і високі моральні цінності: скіфи культивували гордість, хоробрість, вірність обов’язку, а також обіцянці й клятві. Особливе значення мало у них побратимство (сцени братання воїнів зображені на багатьох мистецьких виробах). Ці якості скіфів позитивно вплинули на формування менталітету і поведінки східнослов’янських воїнів.

Легенди передають, що скіфи з повагою ставилися до «жіночих» божеств, наприклад Апії, Тавіті та ін. Взагалі, у скіфів жінка користувалася захистом і повагою, відігравала важливу роль у веденні домашнього господарства, вихованні дітей, у соціальному житті. Жінки навіть брали участь у бойових діях (що підтверджується не лише легендами про амазонок, але й розкопками жіночих могильників-кур- ганів, у яких знайдено зброю, здебільшого луки).

Геродот свідчить про поховальні звичаї скіфів. Він зазначає, що покійника не ховали протягом 40-ка днів, а бальзамували (звичайно, лише тіла царів і вельмож) і возили для прощання до друзів та справляли гучні поминки (тризни). Такі дії, ймовірно, були пов’язані з необхідністю спорудження могильника, на що потрібно було багато часу. Через рік знову робили поминки. Цей звичай передався потім праукраїнцям та іншим етносам східних слов’ян.

На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо — міста колонії на узбережжі Чорного та Азовського морів. У VІ ст. до н. е. на цих територіях виникають грецькі міста — поліси: Ольвія — на березі Дніпро — Бузького лиману; Тирас — у гирлі Дністра; Пантікапей — на місці сучасної Керчі; в V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя.

Зародження торгівлі з грецькими колоніями істотно позначилося на економічному та суспільному розвитку скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкір тощо. Як наслідок, частина скіфських кочівників почала осідати поблизу міст і займатися хлібороб-

67

Історія української культури

ством та ремеслом. Набуло розвитку гончарне і ювелірне мистецтво, стали вироблятися прикраси зі штампованого й кованого золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо. Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відо-

мих вазах з Гайманової та Чортомлицької могил; гребінь із Солохи та пектораль1 з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам’яні статуї із зображенням воїнів та оригінальна пам’ятка скіфської скульптури — зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській області. Розкопки могильників дають достатню інформацію і про одяг скіфів. Він був вузького покрою, що щільно облягав тіло і виготовлявся з вовни (у тому числі й верблюжої), шкір і хутра. Скіфи вміли прясти і плести одяг з нитки. Жінки носили довгу мантію і накидку, на голові — очіпок. Одяг доповнювався бляшками із золота та інших металів, намистом, підвісками, обручами, іншими прикрасами як місцевого виробництва, так і грецьких майстрів. Від скіфів, на думку О. Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.). Отже, грецька колонізація Причорномор’я сприяла включенню культурної традиції скіфів до еллінського культурного поля.

У скіфському суспільстві також утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простягалась від Дунаю до Дону (VІ—ІV століття до н. е.).

Коли до кордонів скіфської держави наблизились межі Римської імперії, скіфська культура зазнала також істотного впливу римських матеріальних та духовних здобутків. Наприклад, на лівому березі Дніпра біля м. Заліщики знайдено сліди укріплень римського імператора Траяна. З того часу як римський легіонер вступив на землю скіфської держави, встановлюються торгівельні та культурні зв’язки між двома країнами. Це підтверджується археологічними знахідками скарбу римських монет у Києві, а також скляного посуду та емалі римського походження.

Геродот описав також соціальну диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров’я.

1 Пектораль — чоловіча та жіноча нагрудна прикраса.

68

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

Все це засвідчує, що в Скіфії (на пізньому етапі її існування) вже мало місце соціальне і майнове розшарування суспільства. Так, у могилі, розкопаній біля міста Майкопа при небіжчику знайдено предмети, виготовлені із золота, срібла, міді, оздоблені зображенням звірів і орнаментом, що нагадував ландшафт Кавказьких гір. Звичайно, що це була багата людина, незаможного так поховати не могли.

Згідно з міфологією, кожний суспільний прошарок скіфів походив від одного із синів першого скіфа Таргітая і мав свій священний атрибут. Для воїнів атрибутом була бойова сокира, для царів і жерців — чаша, для землеробів — плуг і ярмо. Скіфи вважали, що ці золоті предмети впали з неба на початку світу, а тому повинні бути предметом їхнього поклоніння. Подібні міфи існували і в інших індоіранських племен. Це є свідченням того факту, що скіфське суспільство зазнало впливу індоіранських культурних традицій.

В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, які мали досить могутню варварську державу і велику армію. Їх стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіп — батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.

Суттєвий вплив на культуру стародавнього населення, що проживало на території України, спричинили сармати (савромати). Це давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, які жили в середині VІ—V століттях до н. е. у степах Поволжя, Уралу і Казахстану, а з ІІІ ст. до н. е. до ІV cт. н. е.– на території степової зони України та, частково, на території Румунії. Згідно з Геродотом, сармати були союзниками скіфів під час скіфо-персидської війни наприкінці VІ ст. до н. е. Вони поділялися на декілька територіально-племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сіраків (Прикубання), роксолан і аланів (у Північному Причорномор’ї). До речі, село Роксолани, що розташоване на узбережжі Дністровського лиману (Одеська обл.), назване саме на честь роксолан, які були його мешканцями.

Традиційна сарматська культура відома головним чином завдяки похованням. Поруч з небіжчиками в могилах сарматів археологи знаходять кістки овець, мечі з серпастими або кільцеподібними наконечниками, дзеркала, ліпний гончарний посуд. Могильники нараховують до сотні поховань (с. Усть-Каменка). Знахідки, що відносять-

69

Історія української культури

ся до сарматської культури Північного Причорномор’я, мають деякі відмінності від поховань інших регіонів — це золоті, срібні і бронзові прикраси в поліхромному стилі, бронзові казани із зооморфними ручками; часто трапляється привізний глиняний і скляний посуд. Багате сарматське поховання досліджене під курганом Соколова Могила біля с. Ковалівка Миколаївської обл.

Основою господарської діяльності сарматів були різні види скотарства. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля з сусідами. У соціальному житті сарматів панівна роль належала вій- ськово-племінним вождям. Ці племена часто вели війни. Сарматська кіннота довго не мала рівних в європейських степах. Закована у залізні обладунки, озброєна довгими списами і мечами, вона наступала замкненим клином, проти якого не могло встояти жодне військо.

У сарматському суспільстві були помітні пережитки матріархату. Очевидці повідомляють, що сарматські жінки нагадували легендарних амазонок: вони полювали верхом, воювали нарівні з чоловіками, одягались як чоловіки, і не одружувалися, доки не вбивали хоча б одного ворога.

В середині ІІІ ст. військова могутність сарматів на території Правобережної України була суттєво ослаблена готами, а в ІV ст. вони були розгромлені і частково асимілювалися з гунами.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов’ян стала Черняхівська культура, яка, на думку археологів, існувала з ІІ до VІ ст. н.е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені слов’янське плем’я антів з’явилося в період наступу тюрсько — монгольських племен на Європу, а перша згадка про нього зустрічається у керчинському напису, датованому ІІІ ст. Докладно життєдіяльність антів описали візантійські письменники VІ—VІІ століть Прокопій, Агафій, Менандр та остготський історик VІ ст. Йордан.

Розгромивши готів (375), анти заволоділи стародавніми українськими землями і в основному проживали у лісостеповій зоні між Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. У V—VІ століттях вони разом з іншими східнослов’янськими племенами заселили вже майже всю територію сучасної України — від Полісся до Чорного моря та від Карпат до Дону. Анти займалися хліборобством, осілим скотарством, яке вже відокремилося від землеробства, ремеслом, видобуванням і обробленням заліза, гончарством, ювелірним ремеслом, обробленням коштовних каменів та кістки, ткацтвом тощо. На думку

70